Інновація - це історично безповоротна зміна способу виробництва речей.
Й. Шумпетер


М.І. Туган-Барановський

Й.А. Шумпетер

М.Д. Кондратьєв

Галерея видатних вчених

UA RU EN

Обращаем внимание на инновацию, созданную на данном сайте. Внизу главной страницы расположены графики,  которые в on line демонстрируют изменения цен на мировых рынках золота  и нефти, а также экономический календарь публикации в Интернете важных мировых экономических индексов 

 
Публікації

Кузьменко В.П.

СОЦІАЛЬНІ ТА КУЛЬТУРНІ ЦИКЛИ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА ПИТИРИМА СОРОКІНА. ЇХНЯ РОЛЬ У СТВОРЕННІ НОВОГО ПОРЯДКУ ЦИВІЛІЗАЦІЙ НА РУБЕЖІ ТИСЯЧОРІЧ


Доповідь опубліковано російською мовою у матеріалах міжнародного наукового симпозіуму “Питирим Сорокін і социокультурні тенденції нашого часу”, присвяченого 110-річчю з дня народження Питирима Сорокіна, що відбувся в Москві та Санкт-Петербурзі 4-6 лютого 1999 року. Москва – Санкт-Петербург: Видавництво СПбГУП, 1999. – С. 300-310. На цьому представницькому форумі було створено Міжнародний інститут Питирима Сорокіна – Миколи Кондратьєва, президентом якого обрано широко відомого в світі російського вченого цикліста – Юрія Володимировича Яковця, до речі, українського походження, родом з Вінничини. Директором української філії цього інституту 11 липня цього року обрано автора даної доповіді.  

-*-

Концепція циклічного розвитку в процесі коеволюції природи і суспільства цілком відповідає філософії нестабільності, що обгрунтовано у 1989 р. [1] Нобелівським лауреатом 1977 р. з хімічних наук, бельгійським вченим російського походження Іллею Пригожиним, який народився в Москві на початку 1917 р. - напередодні двох російських революцій. Видатний російсько-американський соціолог Питирим Сорокін визначив життєвий цикл цих суспільних катаклізмів ще у 1924 р. в автобіографічній повісті “Листки з російського щоденника”. Це була перша його книга, що вийшла в Америці, яку пізніше він включив як третю главу “Катастрофа: революція 1917 року” в автобіографічну книгу “Далека дорога” [2]. Через рік, у 1925 р. виходить у світ його книга “Соціологія революції” [3], яку він задумав ще в роки громадянської війни, почав писати у Празі восени 1922 р., після змушеної еміграції разом з іншими діячами російської культури і науки, насамперед видатними філософами, такими як Микола Бердяєв, Сергій Булгаков, Семен Франк, Микола Лоський, Іван Ільїн, Борис Вишеславцев, Лев Карсавін, Лев Шестов та багато інших.

Родина Пригожина емігрувала з Росії в 1921 р. у Литву та Німеччину, а з 1929 р. осіла у Бельгії, де вже в 50-70-ті роки він створив теорію дисипативних структур, вперше сформулював четверте начало термодинаміки для неврівноважених процесів, що приводить їх у стаціонарний стан при мінімумі приросту ентропії. Предтечею цього відкриття був майже непомічена, а точніше незрозуміла сучасникам праця видатного українського вченого системного мислення Сергія Подолинського (1850-1891), яка була ним опублікована вперше ще у 1880 р. російською, французькою, італійською та німецькою мовами. У роботі “Труд людини та його відношення до розподілу енергії” він вперше у світі визначив доцільну еколого-економічну діяльність людей як процес, що протидіє дисипації (розсіюванню) енергії. У той же час на противагу другому началу термодинаміки він сприяє накопиченню сонячної енергії на поверхні землі з метою подальшої її переробки для створення засобів задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Тільки через 111 років дану роботу було перевидано у Росії. У передмові до цього перевидання сучасним російським вченим Побіском Кузнєцовим четверте начало термодинаміки було названо “законом Подолинського” [4]. Через 50 років після Подолинського, уже наприкінці 20-х років ХХ століття видатний російський філософ і богослов, математик і фізик Павло Флоренский про цей процес, що мінімізує приріст ентропії, писав:

Світу протистоїть Логос - начало ектропії. Культура – то є свідома боротьба зі світовим вирівнюванням: культура виступає як ізоляція, як затримка вирівнювального процесу всесвіту та збільшення відмінностей потенціалів в усіх галузях, як умови життя, в протилежність до рівності - смерті” [5].

Іншими словами, у точці динамічної рівноваги хаосу і деградації протистоїть закон ектропії, який через творчу діяльність людини (homo faber) забезпечує зміни у системі в бік упорядкування, більшої організованості і складності. Цей процес формує в людському співтоваристві феномен культури. У 40-ві роки для його характеристики в цілому по біосфері австрійський учений Ервін Шредінгер увів термін негентропії.

У даний час циклічний характер спостерігається в багатьох процесах історичного розвитку людських цивілізацій, що найбільш повно розглянуто в працях сучасного російського вченого українського походження Юрія Яковця [6]. Циклічність властива практично будь-якій просторово-часовій динаміці, що, як правило, містить у собі також еволюційну і стохастичну складові. Внутрішньою (ендогенною) причиною циклічності розвитку є складність систем із зворотними зв'язками. Як відзначалося сучасним російським вченим Сергієм Курдюмовим:

Усі складні структури у світі повинні бути нестабільними, носити, наприклад, коливальний характер. У одному режимі вони локалізують і утримують хаос у визначеній формі, а в іншому - поблизу моменту загострення - саме це утримання за допомогою позитивного зворотного зв'язку сприяє дії хаосу, що тягне за собою статистичне поводження системи та її “радіоактивний” розпад. Причому описаний механізм дивно нагадує древні натурфілософські побудови. Отут можна згадати і коло відроджень древніх індусів, і циклічність еволюції світобудови Емпедокла, і багато чого іншого” [7].

Таким чином, ігрова модель взаємодії другого та четвертого начал термодинаміки дозволяє розкрити синергетичний механізм системи соціокультурних циклів, найбільш детальний аналіз і оцінка яких зроблені в ХХ столітті Питиримом Сорокіним.

У соціальній історії людства циклічна парадигма має глибокі корені у минувшині. Ще до Нової ери два історики двох великих цивілізацій: античної - Полібій і китайської - Сима Цянь зазначили на дискретність (переривчастість) деяких процесів історії. “Ця ідея присутня у багатьох істориків, починаючи з Ібн Халдуна і Джамбаттисти Віко до 0.Шпенглера та А.Тойнбі. Вона не вірна, якщо додавати її до соціальної історії людства, не точна - при розробці історії окремих держав, але може бути застосована при вивченні процесів етногенезу” [8] - стверджував творець теорії етногенезу - видатний російський учений Лев Гумильов. Незважаючи на його критику, необхідно констатувати, що в ХХ столітті ідею переривчастості і циклічності історії найбільше системно подано саме в працях Освальда Шпенглера та Арнольда Джона Тойнбі, а глибоке її філософське обгрунтування ще до революцій 1917 року вперше було дано Павлом Флоренським в його працях “Cтовп і утвердження істини” та “У вододілів думки”.

Перший тому книги “Занепад Європи” видатного німецького філософа й історика культури Шпенглера вийшов у Німеччині в 1918 р. і був перекладений та виданий у СРСР ще в 1923 р. [9]. У 1922 р. в Німеччині вийшов другий том книги, присвячений всесвітньо-історичним перспективам людства. У 1924 р. в Німеччині здійснене друге, перероблене автором видання усієї книги, за яким виконаний російський переклад першого тому тільки в 1993 році. З погляду теорії циклічності цивілізацій особливо важливим у цій книзі представляється теза про визначену тривалість життя і визначений темп розвитку культур, що формуються або вже сформовані:

“Кожна культура, кожна рання пора, кожний підйом і спад, кожний із її внутрішньо необхідних рівнів і періодів мають визначену, завжди рівну, завжди зі значимістю символу, тривалість , що періодично повторюється <…>

Що значить 50-річний період у ритмі політичного, духовного та художнього становлення, що різко вирізняється в усіх культурах?

Або 300-річні періоди бароко, іоніки, великих математик, аттичної пластики, мозаїчного живопису, контрапункту, галілеєвської механіки?

Що означає ідеальна тривалість життя в одне тисячоліття для кожної культури у порівнянні з окремою людиною, чиє “життя триває 70 років”? [10].

На перше запитання Шпенглера через п'ять років відповів видатний російський вчений Микола Кондратьєв, коли у відкритих ним приблизно 50-60-річних (у середньому 55-річних) великих циклах економічної кон'юнктури він визначив наступну статистичну закономірність:

Звернемося до другої емпіричної правильності. Ця правильність, на нашу думку, зводиться до наступного. Періоди підвищувальних хвиль великих циклів, як правило, значно багатші великими соціальними потрясіннями і переворотами у житті суспільства (революції, війни), ніж періоди понижувальних хвиль” [11].

Подовжуючи цю думку Кондратьєва, ми виявимо, що в періоди понижувальних хвиль - навпаки, як правило, відбувався духовний підйом нації, що супроводжувався розквітом культури. Якщо говорити про російську культуру і вершинні її явища, то, висловлюючись мовою видатного російського культуролога та лінгвіста Юрія Лотмана, в Росії і СРСР, у кожному з чотирьох прожитих в них кондратьєвських циклах, у період понижувальних хвиль відбувався “культурний вибух”. Якщо в першому циклі він відповідав “пушкінській добі”, у другому - “золотому століттю російської прози”, у третьому - “срібному століттю російської поезії”, то в останньому четвертому - добі “хрущовської відлиги” і “брежнєвського застою”. (В останній, “надії маленький оркестрик під керуванням любові” Булата Окуджави, який разом з іншим поетом Володимиром Висоцьким став її знаковим культурним явищем, дух епохи відбився саме у бардівських піснях). Таке коливання може бути пояснено “законом поколінь”, згідно з яким з періодом 27-28 років поперемінно народжуються то раціональні (з більш розвинутою лівою півсферою головного мозку) прагматики-політики, то ірраціональні (правопівсферні) творці культури. Геніальний російський мислитель і поет Велімир Хлєбников сформулював цей закон [12] у 1914 р., за 4 роки до виходу книги Шпенглера і за 10 років до відкриття Кондратьєва.

На друге запитання Шпенглера через десять років відповів друг Кондратьєва - Сорокін. У 1927 р., коли доля востаннє звела друзів в Університеті Міннесоти (США), де Кондратьєв перебував в зарубіжному відрядженні, а Сорокін викладав соціологію, вийшла друком його праця “Соціальна і культурна мобільність”. Вперше говорячи в ній про цикли в різних сферах соціальної динаміки, він звернув увагу на 300-літні цикли К.Джоеля і В.Шерера. Причому Сорокін підкреслював, що “у вертикальній мобільності <...> немає постійного напрямку не у бік посилення, не у бік послаблення, її інтенсивності і загальності <...>, хоча так звані демократичні суспільства найчастіше більш рухливі, ніж автократичні” [13]. Як приклад останніх він звернув увагу й на 300-літню династію Романових.

На третє запитання Шпенглера пролунала відповідь через 50 років в теорії етногенезу Гумильова, хоча про граничний період державного життя народів ще в 1875 р. писав видатний російський філософ Костянтин Леонтьєв: “більш 1200 років не прожив у своєму відомому історії і визначеному виді не один державний організм” [14]. Зазначені Шпенглером 50-літні, 300-літні і 1000-літні періоди лягли в основу розробленої нами у 1992 р. теорії поліциклічности суспільного розвитку Росії з оцінкою її історичних перспектив [15], негативні прогнози яких, на жаль, збуваються в наш час. Тоді ж, була розроблена теорія 30-літніх соціально-політичних флуктуацій системи за схемою: 9-річних “розслаблень” і 18-річних “стиснень” із 3-річним “патовим” перехідним періодом боротьби за владу в радянській тоталітарній системі з поширенням її ще на 36 років посттоталітарного періоду розвитку Росії. При цьому нами було застосовано метод аналогій на основі використання в аналізі соціально-політичних процесів механізму функціонування “довгих хвиль Кондратьєва” у їхній інноваційній теорії, створеної у 30-ті роки видатним австро-американським економістом Йозефом Шумпетером [16] і розвинутої у 70-ті роки сучасним німецьким економетриком Герхардом Меншем [17].

Цікаво, що в тому ж 1992 р. у книзі сучасного російського соціолога Юрія Плотинського з'явилася знайдена їм у Сорокіна фраза: “У різних соціальних процесах китайські мудреці виявили цикли з періодами 3, 9, 18, 27 і 30 років” [18]. Важливо відзначити, що в ХХ столітті про це вперше нагадав саме Питирим Сорокін. І у підсумку, восени того ж 1992 року кондратьєвського ювілею, на міжнародній науковій конференції “Катастрофічні суспільні явища і поводження соціальних систем, що самоорганізуються” у Києві, сподвижник Менша і видатного німецького синергетика Германа Хакена, директор Інституту теоретичної фізики Штутгартського університету Вольфганг Вайдліх показав у своєму виступі, що “суспільство, психології членів якого властиві риси тоталітаризму і конформізму, може розвиватися по схемі, що дуже лякає, циклічно повторюючи то тривалий період жорсткої тоталітарності, то більш короткий - відлиги, що закінчується анархією, після котрого знову тверда рука. Жахлива перспектива” [19], що вже стає реальністю в багатьох країнах пострадянського простору.

Друга частина праці Шпенглера, видана в Німеччині в 1922 р., також була присвячена оцінкам історичних перспектив людства. У Росії її фрагменти були опубліковані вперше на початку 90-х років, а повний переклад вийшов у світ тільки в 1998 р. [20]. Ця книга видана під назвою “Занепад Європи”, але більш точний її переклад інтерпретується як “Занепад Західної цивілізації”, де прогнозувався швидкий її розпад. Історія людства розглядалася Шпенглером, як ряд виникнення, розквіту і занепаду незалежних, замкнутих циклічних культур. Усього в розвитку світових цивілізацій він виділив 8 культурно-історичних типів: єгипетський, індійський, вавілонський, китайський, греко-римський, візантійсько-аравійський, російсько-сибірський, а також культуру майя. Відповідно до Шпенглера, кожен з цих типів формується на основі свого власного “прафеномена”, тобто способу переживання життя у вигляді культурної цілісності, що визначається необхідністю деякого тотального процесу, підкоряється біологічному ритму і проходить основні фази розвитку: народження і дитинство, молодість і зрілість, старість і занепад. У розвитку культурно-історичних типів Шпенглер виділяв дві стадії: культуру і цивілізацію. Культура - це перший етап, щабель, що підіймається та характеризується “організмичним” типом еволюції у всіх сферах суспільного життя - соціальної та політичної, релігійної та етичної, художньої та наукової, у кожній із яких виявляються їхні вершинні явища. Цивілізація, за Шпенглером, - це другий етап, що характеризується “механічним” типом еволюції, що представляє собою “окостеніння” творчих начал культури і її розпад на тлі досить високого рівня матеріально-побутової культури народу. Процес “омассовління”, що проникає у всі сфери людського життя й означає розвиток “цивілізації” на основі кількісного принципу, заміняє якісний принцип “культури”. На думку Шпенглера, Західна цивілізація переживає стадію “цивілізації”, що означає її неминучий “занепад”, що відбувається в наш час.

Предтечею Шпенглера та основоположником теорії культурно-історичних типів є видатний російський вчений Микола Данилевський [21]. В основу розподілу “історичних” народів на своєрідні культурно-історичні типи він поклав чотири чинники: релігійний, культурний, політичний та суспільно-економічний. На цій основі він виділив 12 типів, до яких у перспективі, відповідно за Данилевським, повинний додатися 13-й слов'янський тип. Причому, майже всі культурно-історичні типи одноосновні. Це значить, що в основі кожного з них лежить один переважний чинник: єврейського - релігійний, грецького - культурний, романо-германського - суспільно-економічний. І лише слов'янському типу в зв'язку з його культурною самобутністю має бути, на його думку, стати повним чотирьохосновним культурно-історичним типом.

Якщо порівняти зі Шпенглером, то в нього ряд родинних культурно-історичних типів Данилевського об'єднані парами: грецький і римський - у греко-римський, а мексиканський і перуанський - у культуру майя. Крім цього, як самостійні, у Данилевського були виділені іранський, єврейський і романо-германський типи. Російсько-сибірський тип називався слов'янським у зв'язку з тим, що в його роботі був присутній дух панславізму з чеканням великого його майбутнього в ХХ столітті. За це його сильно критикував родоначальник російського космізму - видатний російський філософ і поет Володимир Соловйов, апокаліпсичні бачення якого, як, утім, і його друга - видатного російського мислителя і письменника - прозаїка Федора Достоєвського, пророка приходу “прийдешнього хама”, багато в чому збулися в ХХ сторіччі.

Ідеї Данилевського і Шпенглера були розвинуто в роботах видатного англійського філософа, історика та соціолога Тойнбі [22]. Культурно-історичні типи він називав цивілізаціями, що являють собою цілісні системи, що складаються з елементів, що відповідають друг другу і впливають один на одного. Головний критерій розвитку цивілізацій Тойнбі бачив у реалізації визначеного призначення в історії. Заклавши в основу своєї концепції оригінальні принципи формування цивілізацій, він одержав, зрештою, як й Данилевський, 13 самостійних їхніх видів, хоча спочатку нарахував біля 100, послідовно скорочуючи їх до 36, 21 і 13 цивілізацій.

Відповідно за Тойнбі, вирішальна роль у становленні цивілізацій належить “Відповіді” тих або інших народів на “Виклик”, кинутий їм обставинами і Богом. Серія послідовних відповідей на послідовні виклики тлумачиться їм як прояв росту в тому випадку, якщо в міру розгортання процесу спостерігається тенденція до переміщення дії зі сфери зовнішнього оточення у сферу внутрішнього. За мірою зростання усе менше і менше виникає викликів, що йдуть із зовнішнього середовища, і усе більше з'являється викликів, породжених усередині діючої системи. При цьому основним критерієм зростання Тойнбі вважав прогресивний рух у напрямку самовизначення.

Синтезуюча концепція культурно-історичних типів цивілізацій належить Питириму Сорокіну, яку в стислому вигляді він виклав у своїй знаменитій роботі “Криза нашого часу” [23] - скороченому і популяризованому варіанті його знаменитої чотирьохтомної “Соціальної і культурної динаміки” [24]. Ключова категорія, яку він використав, - це соціокультурна суперсистема, в основі якої лежить світогляд, що формується на базі визначеного способу пізнання. Сорокін виділив три типи суперсистем: 1) умоглядна або спіритуалістична, що засновується на зверхпочуттєвій реальності; 2) сенсуалістична, що визнає чуттєвість джерелом і мірою всіх речей; 3) ідеалістична, що заснована на синтезі інтуїції, розуму і чуттєвості. Дані суперсистеми існують ідеально, але історично об'єктивуються в матеріальних засобах.

Цікаво, що його типологія суперсистем явно нагадує типологію іншого російського вченого Миколи Хлєбникова, що ще в 70-е роки XIX століття, працюючи в Києві, також запропонував три типи цивілізацій: почуттєву, утилітарно-реалістичну й ідеалістично-релігійну [25]. Крім цього практично одночасно з Данилевським їм були запропоновані і культурно-історичні типи народів, що у порівнянні з данилевськими мали, правда, менше чітку класифікацію.

Відповідно до Сорокіну, історичний процес являє собою зміну одних соціокультурних суперсистем іншими. У основі цього руху лежить заміна домінуючого світогляду й обумовлених їм способів сприйняття дійсності. Основні причини зміни знаходяться усередині суперсистем. При цьому, перехід від умоглядної до ідеалістичної і від неї до почуттєвої суперсистеми носить хоча і кризовий, але відносно спокійний характер і тільки шлях від почуттєвої до інших соціокультурних суперсистем набуває форми самої затяжної і болісної кризи. Саме така, за оцінкою Сорокіна, “криза наших днів”. Але вихід із нього повинні знайти вчені, що пізнали механізми протікання кризи, і відповідальні політики, зобов'язані розробити і реалізувати стратегію її подолання. Тому що при всій стихійності кризових процесів вони можуть стати соціально-керованими.

Теорія культурно-історичних типів Сорокіна принципово відрізняється від теорій Шпенглера і Тойнбі. Сорокін відзначав визначені риси нової цивілізації, що формується, об'єднуючи усе людство. Такий підхід свідчить про усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі, яка є однієї з головних тенденцій нашого часу, на що Сорокін звернув увагу в одній з останніх своїх робіт, написаних у 60-ті роки [26].

Слід зазначити, що й Тойнбі в останній період своєї творчості кінця 60-х - початку 70-х років переніс свою увагу з локальних цивілізацій на історію людства, розглянуту їм як єдине ціле, як свого роду “ойкуменічну, всеосяжну цивілізацію” [27]. І це не дивує, оскільки в цей період у гуманітарній науковій думці переважали теорії соціальної та економічної конвергенції людства в постіндустріальному суспільстві, побудованому на основі американських ліберальних моделей Дениєла Белла, Кеннета Боулдінга, Джона Гелбрейта, Уаста Ростоу та Олвіна Тоффлера або радикальних європейських моделей французьких соціологів Раймона Арона, Алена Турена, Жана Фурастьє. Ці теорії здавалося би знайшли підтвердження у реальному житті на рубежі 80-х - 90-х років, відзначених розпадом СРСР і розвалом “соціалістичного табору” у цілому. Саме в цей час, на перший погляд, перетворення двополюсного світу в однополюсний, у 1989 р. з'явилася робота американського соціолога Френсиса Фукуямы “Кінець історії?”. У ній уперше була проголошена претензія США на одноособове лідерство, як тоді здавалося, в універсальній вестернізованій планетарній цивілізації, що представлялася їм як “завершення ідеологічної еволюції людства та універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми правління” [28].

Однак у дійсності цього не відбулося, на що першим звернув увагу в 1993 р. сучасний американський політолог Семюель Хантінгтон [29]. Хоча за його класифікацією, як й у Шпенглера, країни Європи разом із Канадою і США віднесені до єдиної Західної цивілізації, від останніх їх у даний час усе більш відрізняє істотно більш високий рівень європейської культури, яка має минулу тисячолітню еволюцію та все більш відриває від свого тіла так звані “західні” американські цінності. На тлі занепаду західної цивілізації, як єдиної соціокультурної суперсистеми, на рубежі тисячоріч відбувається відродження європейської цивілізації, що із завершенням інтеграційних процесів у ЄС цілком зможе на рівних конкурувати з американо-австралійською цивілізацією, культура якої ще знаходиться тільки в стадії формування. У той же час синхронізація проникнення європейської культури в Америку, Австралію і Нову Зеландію та жорстокий прискорений конгломерат її з культурою африканських негрів або місцевих аборигенів дозволяє знайти в цих процесах багато спільного, незважаючи на віддаленість цих континентів океаном.

Глобальна фінансово-економічна криза підштовхує до об'єднання країни південно-східної Азії, у яких з'явився новий лідер - Китай, що усмоктує капітали постраждалих від кризи сусідніх країн - “азіатських тигрів”, Японії, і становиться новим локомотивом світової економіки. Такий же лідер виник на рубежі тисячоріч в африканській цивілізації - це ПАР, що ще нещодавно дивилася у потилицю Західної цивілізації. Незважаючи на спроби сильного впливу північноамериканської цивілізації, зберігає свою ментальність і культурні особливості латиноамериканська цивілізація. Відносно відособлено вже декілька тисячоріч існує індійська цивілізація, духовну силу якої не змогла зломити навіть колоніальна залежність від Англії, що у часи завоювання Індії була економічним, а багато в чому і політичним світовим лідером. Релігійний чинник лежав в основі формування і духовної сили багатьох цивілізацій, хоча в наш час практично тільки така молода і впливова на рубежі тисячоріч релігія, як іслам, залишається вирішальним чинником формування ісламської, а, по суті, навіть панісламської цивілізації. Інші ж сучасні цивілізації мають усі більш полірелігійний і поліетнічний характер.

Таким чином, головним чинником формування цивілізацій стає рельєфно визначена територія загального проживання і культурно-ментальна спільність народів, що складають ту або іншу цивілізацію. Саме чинник унікального простору того або іншого континенту визначає загальну історичну долю і ментальність народів, що формуються в єдину цивілізацію, у кожній із яких переважає вплив одного або декількох ознак культурно-історичних типів, що розвиваються відповідно до теорій Данилевського, Хлєбникова і Сорокіна. Синтезуючи їхню наукову спадщину на рубежі тисячоріч, за географічно-континентальним і культурно-ментальним критеріями можна виділити новий порядок наступних восьми цивілізацій:

1.Північно-Американсько-Австралійсько-Новозеландська (західна);

2.Південно-Американська (латиноамериканська);

3.Західно-Центрально-Європейська (європейська);

4.Східно-Європейсько-Азійска (євразійська);

5.Південно-Східно-Азійска (китайсько-японська);

6.Південно-Азійска (індійська);

7. Північно-Африкансько-Західно-Центрально-Азійска (ісламська);

8. Центрально-Південно-Африканська (африканська).

У просторі, що постійно змінюється у процесі взаємодії старих і нових цивілізацій дуже важливо сформувати умови, що забезпечують, по визначенню видатного російського філософа, філолога та культуролога Михайла Бахтіна, “діалог культур”. Причому, по визначенню іншого російського культуролога Володимира Біблера, необхідно дотримувати “основні вимоги до визначення культури, при яких виникає можливість і нагальність говорити про “діалог культур”. Перше. Це розуміння культури через ідею одночасності культур, виникаючих у різному часі, тобто - розуміння культури як форми взаємного спілкування культур. Тобто тільки тоді, коли вводиться цей тавтологічне, заборонене логічне коло і культура визначається через спілкування культур, через вихід цивілізації - у формі культури - на межу з іншою культурою, тільки при такому визначенні культури має сенс і виникає “логічне право” говорити про діалог культур” [30].

Вперше на проблему взаємодії цивілізацій ще 120 років тому звернув увагу предтеча Питирима Сорокіна - Микола Хлєбников. При цьому він відзначав, що спілкування цивілізацій сприяє виникненню того самого “духовного підйому”, що сторіччям пізніше Гумильов назвав “пассіонарним поштовхом”, що веде до активізації діяльності етносу і шляхом його етногенезу - до формування і розвитку цивілізації. Хлєбников звертав увагу і на небезпеку сприйняття іншої цивілізації через духовну асиміляцію, у результаті чого відбувається процес уподібнення, що рідко приносить позитивні підсумки. Чи не це трапилося на пострадянському просторі з країнами СНД, що зустрічають нове тисячоріччя з дуже жалюгідними підсумками у всіх галузях їх духовного і матеріального життя, включаючи деградацію не тільки економік цих країн, але й культур? Україні, що розташована в центрі Європи, у зоні перетинання геополітичних і геоекономічних інтересів на стику трьох сучасних цивілізацій, випала важка доля налагодження діалогу їхніх культур одночасно з рішенням проблем власної самоідентифікації і самозбереження у процесі формування нового їхнього порядку.

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1.     Prigogine I. The philosophy of instability. // Futures. August, 1989. - p. 396-400; Пригожин И.Р. Философия нестабильности. // Вопросы философии. 1991. № 6. – С. 46-52

2.     Sorokin P.A. A Long Journey: The Autobiography. – New Haven, 1963. Сорокин П.А. Дальняя дорога: автобиография. - М., 1992. – С. 76–150; Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1992. – С. 223-252.

3.     Sorokin P.A. The Sociology of Revolution. – N. Y., 1925; Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1992. – С. 266-294.

4.     Подолинский С.А. Труд человека и его отношение к распределению энергии. - М., 1991.

5.     Флоренский П.А. [Автореферат] // Сочинения в 4-х томах. Т. 1. – М., 1994. – С. 39.

6.     Яковец Ю.В. Предвидение будущего: парадигма цикличности. - М., 1992; У истоков новой цивилизации - М., 1993; Ритм смены цивилизаций и исторические судьбы России - М., 1994; История цивилизаций - М., 1995; 2-е изд. – М., 1997.

7.     Интервью с С.П.Курдюмовым: по просьбе редакции статью И.Пригожина комментирует член-корреспондент АН СССР Сергей Павлович Курдюмов // Вопросы философии. 1991. №6. - С. 57.

8.     Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. - Л., 1990. - С. 252.; 2-е изд. – М., 1994.

9.     Шпенглер О. Закат Европы. Т.1.: Образ и действительность. - М. - Пг., 1923.

10. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Т.1.: Гештальт и действительность. - М., 1993. - С. 268, 269.

11. Кондратьев Н.Д. Большие циклы экономической конъюнктуры. Доклад. // Проблемы экономической динамики. – М., 1989. – С. 203.

12. Велимир Хлебников. Спор о первенстве. Закон поколений. // Творения. – М., 1986. - С. 646–652.

13. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1992. - С. 313, 387, 392.

14. Леонтьев К.Н. Избранное. - М., 1993. - С. 23.

15. Кузьменко В.П. О синхронизации “длинных волн” Н.Кондратьева с историометрическими циклами А.Чижевского и В.Хлебникова // Тезисы докл. на межд. науч. конфер., посвященной 100-летию со дня рожд. Н.Д.Кондратьева, Секция 1: Идеи Н.Д.Кондратьева и современно-экономические и социологические теории. - М., 1992. – С. 67-68; Инновационная теория экономических циклов и прогнозирование общественного развития // Кузьменко В.П. Инвестиционная политика в регионе. - Киев, 1992. – С. 221-235; Цикличность социально-политико-экономических процессов и их прогнозирование // Посредник, окт. 1994. № 66. – С. 15-17; № 67. – С. 16-18. (статья написана в 1992 г.).

16. Scumpeter J. Business Cycles: A Theoretical, Historical and Statistical Analysis of the Capitalist Process. – N.Y. - L., 1939.

17. Mensh G. Stalemate in Technology: Innovation Overcome the Depression. – Cambridge, Mass., 1979.

18. Плотинский Ю.М. Математическое моделирование динамики социальных процессов. – М., 1992. – С. 57.

19. Куроленко Н. Есть мнение, что тоталитаризм у нас в крови. // Киевские ведомости. 1992. 6 октября.

20. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Т.2.: Всемирно-исторические перспективы – М., 1998; Фрагменты Т.2. // Самопознание европейской культуры: Мыслителя и писатели Запада о месте культуры в современном обществе ХХ века. - М., 1991. – С. 23-68.

21. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - М., 1991; Горе победителям. Политические статьи. – М., 1998.

22. Тойнби А.Дж. Постижение истории. - М., 1991; 2-е изд. – С.-Пб., 1996.

23. Сорокин П.А. Кризис нашего времени // Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1992. – С. 427-504.

24. Sorokin P.A. Social and Cultural Dynamics. Vol. I-IV. N.Y., 1941; 1962. 2 ed.

25. Хлебников Н.И. Право и государство в их обоюдных отношениях. - Варшава, 1874; Что такое цивилизация? - Киев, 1878.

26. Сорокин П.А. Главные тенденции нашего времени. - М., 1993.; 2-е изд. – М., 1997.

27. Семенов Ю.Н. Социальная философия А.Тойнби. (Критический очерк). - М., 1980. - С. 17.

28. Фукуяма Ф. Конец истории? // Вопросы философии. 1990. № 3. – С. 134-155.; Философия истории: Антология. - М., 1995. – С. 291.

29. Huntington S. The Clash of civilizations? // Foreign Affairs. – Summer 1993; Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Полис. 1994. - № 3. – С. 30-49.

30. Библер В.С. О логической ответственности за понятие “Диалог культур”. Культура ХХ века и диалог культур. // На гранях логики культуры. Книга избранных очерков. – М., 1997. - С. 207-243.

 

 

Опубліковано на сайті: 2005-07-27

Коментарі до цієї статті: