Інновація - це історично безповоротна зміна способу виробництва речей.
Й. Шумпетер


М.І. Туган-Барановський

Й.А. Шумпетер

М.Д. Кондратьєв

Галерея видатних вчених

UA RU EN

Обращаем внимание на инновацию, созданную на данном сайте. Внизу главной страницы расположены графики,  которые в on line демонстрируют изменения цен на мировых рынках золота  и нефти, а также экономический календарь публикации в Интернете важных мировых экономических индексов 

 
Публікації

Кузьменко В.П.

Австрійська соціально-економічна модель, створена на основі теорій інноваційного розвитку та праксіології, людських інтересів і свобод

Вступ та постановка проблеми. Австрія – високорозвинута європейська держава, що останні роки стало входить до тридцятки найбільших у світі за обсягом номінального валового внутрішнього продукту (ВВП) більше $  400 млрд. У 2019 р. він склав $  446 млрд., а в розрахунку на душу населення $  50655. У 2018 році Австрія займала 26-29 місце за різними рейтингами (МВФ, СБ та ООН). Австрія не входить окремо у Велику двадцятку G-20 (як активний член Євросоюзу та Єврозони вона є учасником G-20 у складі ЄС), але вже увійшла у двадцятку найкращих країн світу за паритетом купівельної спроможності (ПКС) ВВП на душу населення. Останній для Австрії за розрахунками МВФ склав у 2018 р. $  52137 і вона зайняла за рейтингом 18-е місце, а за розрахунками СБ - $  55510 - 14-е місце. Серед розвинених країн ОЕСР Австрія вийшла за останнім рейтингом на 9-е місце. ВВП на душу населення Австрії за ПКС суттєво збільшився в 2019 р. і склав за розрахунками МВФ $ 56352, тобто зріс за рік на 8,2%.

Країні вдалося досягти такого рівня розвитку, незважаючи на те, що після Другої світової війни Австрійська Республіка (АР) була однією з країн-агресорів, які зазнали поразку, та втратила через це велику частку свого капіталу: робочу силу, устаткування, грошові ресурси. Таким чином, нейтральна Австрія за динамікою свого економічного розвитку і рівня життя стала гарантом стабільності в центрі Європи та прикладом і орієнтиром для розвитку інших європейських країн, в тому числі, й для України. А в низці головних проблем, які українці повинні подолати в процесі виходу із системної воєнно-політичної та соціально-економічної кризи, захист національних інтересів держави Україна останнім часом вийшов на перший план.

Заснування австрійської школи політекономії пов’язують з таким безперечним її досягненням як теорія маржиналізму, що випливала з теорії суб’єктивної цінності Карла Менгера, Ойгена Бем-Баверка та Фрідріха фон Візера, створеної ними в останній третині ХІХ ст. [1]. До одного із значніших досягнень цієї школи у першій третині ХХ ст. слід віднести теорію інноваційного економічного розвитку Йозефа Шумпетера [2] та пов’язані з нею теорії ділових циклів французького вченого Клемента Жюгляра та К-хвиль російського економіста Миколи Кондратьєва, книга Й. Шумпетера про які вийшла в рік початку Другої світової війни [3]. До речі, О. Бем-Баверк і Ф. Візер були вчителями Й. Шумпетера у Віденському університеті, а теорію інновацій останній створив у 1911 р., викладаючи політекономію в Чернівецькому університеті, тобто на терені сучасної незалежної України.

У 1927 р. видатний мислитель XX століття та головний ідеолог економічного лібералізму австрійської школи політичної економії Людвіг фон Мізес у вступі до своєї роботи “Лібералізм в класичній традиції” писав:

Філософи, соціологи та економісти XVIIIпочатку XIX ст. сформулювали політичну програму, яка лягла в основу соціально-економічної політики спочатку в Англії і Сполучених Штатах, а потім на європейському континенті та, нарешті, в інших частинах населеного світу. Повністю ця програма ніде не була здійснена. Навіть в Англії, яку називали батьківщиною лібералізму та зразком ліберальної країни, прихильники ліберальної політики так і не змогли здійснити всіх своїх вимог. В одних країнах приймалися лише окремі частини ліберальної програми, тоді як в інших не менш важливі частини або спочатку відхилялися, або були відкинуті через деякий час. Лише з великою натяжкою можна сказати, що світ коли-небудь пережив ліберальну епоху. Лібералізму так і не дозволили втілитися повністю.

Тим не менш, яким би короткочасним та обмеженим не було панування ліберальних ідей, цього виявилось достатньо, щоб змінити облік світу. Відбувся вибух економічного розвитку. Вивільнення продуктивної сили людства багатократно помножило засоби існування… Процвітання, створене лібералізмом, значно знизило дитячу смертність, безжалісний бич більш ранніх епох, і в результаті покращення умов життя збільшило його середню тривалість” [4].

Таким чином, лібералізм дуже тісно пов’язанийз успіхами в соціальній політиці, позитивними наслідками якоїєякісне покращеннятакількісне подовженнятривалостілюдського життя. Але парадоксальним є й той факт, щосаме в найбільш ліберальній Англії була створена макроекономічна теорія регулювання ринку, котра є свого роду антиподом економічному лібералізму. В ній вперше узагальненосвітовий досвід макроекономічної антикризивої політики, котра заіменем її автора Джона Мейнарда Кейнса була названа кейнсіанською, а узагальнена течіясвітовоїекономічноїдумки - кейнсіанською революцієюабо кейнсіанством, що противопоставлялось лібералізму. В кейнсіанській політиці акцентовано увагу на державному регулюванні через інвестиційну та соціальну складовіцієї політики, про що, ще за 40 років до Дж. М. Кейнса, впершеу світі писав видатний український економіст МихайлоІванович Туган-Барановський. Слід підкреслити, що кейнсіанство виникло в часи Великої депресії 30-х років ХХ ст. як антикризова теорія та практика подолання її негативних наслідків. Тобто це фінансово-економічніліки подолання хвороби соціально-економічного організму, котрий знаходиться в кризивому стані. Але тоді, колиекономіка вже не хвора, тобто вилікувалась та вийшла на шляхсталого розвитку, втручання в її організм збоку державиповинно бути мінімальним і наступаєчас для максимального розквітуекономічного лібералізму. Тобто має місце маятник періодичних коливань між неолібералізмом і неокейнсіанством в соціально-економічних циклах, котрі подовжаться й далі. І задача сучасноїекономічної політики не розхитатицей маятник, своєчасно долаючи очікувані соціальні кризи з найменшими втратами, мінімізуючиїх негативнінаслідки.

Австрійська школа політичної економії у післявоєнний період, в середині ХХ ст. мала таку видатну роботу «нової австрійської школи» як «Людська діяльність (праксіологія): трактат з економічної теорії» (1949) Людвіга фон Мізеса [5]. Ця фундаментальна системна робота видатного австрійського економіста, присвячена безпосередньо праксіології, тобто загальній теорії людської діяльності, що дозволяє виявити і механізми соціально-економічних циклів, пов’язані з боротьбою економічних інтересів різних страт (класів) людського суспільства. Вона вкрай актуалізувалась у часи глобальної економічної кризи, викликаної пандемією коронавірусу. Теорія праксіології HomoFaber (людини діяльної) виникла з класичної політичної економії та у книзі Л. Мізеса має ХХІV главу, сама назва якої свідчить про пряме відношення до предмету наших досліджень – «Гармонія та конфлікт інтересів».

Починає її вчений зі спростування відомої тези, якої притримувались дуже багато людей на Земній кулі: «виграш однієї людини обертається втратою для іншої; ні одна людина не має прибутку окрім як шляхом втрат для інших людей». Цієї догми, як стверджує Л. Мізес, притримувались ще античні автори, а у середньовічній Європі її першим сформулював видатний французький філософ Мішель Монтень, у зв’язку з чим її назвали догмою Монтеня. Вона, по суті, є квінтесенцією старого меркантилізму та нового монетаризму. Головне ж, що з неї випливає висновок, що у рамках ринкової економіки існує конфлікт як між інтересами різних суспільних класів одного народу, так й між інтересами будь-якої країни та інтересами інших держав. За твердженням даної догми цей конфлікт неможливо вирішити, але в дійсності вона не зовсім вірна.

Хоча навіть сьогодні догма Монтеня справедлива відносно впливу змін у купівельній спроможності грошей під впливом грошевих факторів на відстрочений платіж, «у цілому вона помилкова у відношенні до будь-якого виду підприємницького прибутку та збитку, чи виникають вони у стаціонарній економіці, де сукупна величина прибутку дорівнює сукупній величині збитків, чи в економіці, що розвивається або регресує, де дві ці величини різні» [5, 623]. Як стверджує Л. Мізес, прибуток людини у вільній ринковій економіці утворюється не завдяки тяжкому становищу та стражданню людей, що її оточують, а в результаті того, що вона полегшує чи повністю виключає те, що викликає у оточуючих її людей почуття неспокою. «Страждання хворому завдає чума, а не лікар, що лікує цю хворобу. Дохід лікаря – результат не епідемії, а допомоги, котру він надає людям, які вражені хворобою. Кінцеве джерело прибутку – це завжди передбачення обставин майбутнього… Зовнішні події, що впливають на попит та пропозицію, іноді відбуваються настільки раптово та несподівано, що люди говорять, що ні одна розумна людина не могла б їх передбачити» [5, 623-624]. Але все ж інколи це вдається і тоді конкуренти рахують, що прибуток тих, хто виграв від непередбачених ними змін, не є виправданим. Однак така суб’єктивна оцінка не змінює реальний стан інтересів. Л. Мізес з цього приводу говорить: «Для хворого, безперечно, краще, коли лікар його вилікує, придбавши при цьому високий гонорар, ніж коли він не буде мати медичної допомоги. У протилежному випадку він не викликав би лікаря» [5, 624].

До речі приклад наведений ним ще 70 років тому, актуалізувався саме сьогодні в контексті подолання у світі негативних наслідків пандемії коронавірусу. Для України, враховуючи ще й гибрідну її війну з Росією, найактуальнішим є висновок, зроблений у фундаментальній праці Л. Мізесом:

«У ринковій економіці нема конфліктів між інтересами покупців та продавців. Є втрата, викликана неадекватним передбаченням. Якби кожна людина і усі члени ринкового суспільства завжди передбачали б обставини майбутнього правильно та своєчасно і вели б себе відповідно, то настала б загальна благодать…Однак людина не всевідаюча…

Угода завжди вигідна і покупцю, і продавцю. Навіть той, хто продає собі в збиток, все одно багатіше, ніж той, хто чи взагалі не зміг нічого продати, чи зміг продати тільки ще за більш низькою ціною. Він несе втрати із-за недостатньої проникливості; продаж обмежує його збиток, навіть коли кінцева ціна низька. Якби й покупець, і продавець не рахували угоду найбільш вигідною дією, котру вони можуть вибрати в обставинах, що склались, то вони не стали б у ній приймати участь.

Заява про те, що благо для однієї людини – це завжди шкода для когось іншого, справедлива тільки у відношенні до грабежу, війни та їх трофеям. Здобич грабіжника – це шкода для жертви грабежу. Але війна і торгівля – дві різні речі» [5, 624].

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Як вказувалось вище, в своїй фундаментальній праці Л. Мізес розглядає конфлікти, викликані різними, в тому числі економічними, інтересами людей. Він відзначає, що характерною рисою «природного стану» людей є їх непримиримий конфлікт, і той факт, що «у стаціонарній економіці збільшеннячастки кожної людини зменшує частку усіх інших людей, завжди є джерелом конфліктів. Саме більш висока продуктивність розподілу праці створює дружні стосунки між людськими істотами. Вона усуває природний конфлікт інтересів, оскільки там, де є розподіл праці, більше не існує проблеми розподілення запасу, що не піддається збільшенню. Завдяки більш високій продуктивності праці, що досягається в умовах розподілу задач, запас благ багаторазово збільшується. Загальний інтерес, що панує над усіма іншими -– збереження та подальша інтенсифікація суспільного співробітництва -– отримує верх і згладжує усі основні протиріччя. Місце біологічної конкуренції займає каталлактична конкуренція. Це веде до гармонії інтересів усіх членів суспільства» [5, 631].

Причому, смисл каталлактичної конкуренції криється у тому, що вона стимулює крупномасштабне виробництво товарів масового попиту і це знижує витрати виробництва до такого ступеню, що вони стають доступними за низькими цінами, тобто вона робить товари не дорожчими, а дешевшими. «У цьому є смисл теореми гармонії правильно зрозумілих інтересів усіх членів ринкового суспільства. Коли економісти класичної школи сформулювали це твердження, вони робили спробу підкреслити два моменти. Перший: кожний має інтерес до збереження суспільного розподілу праці – системи, що багатократно збільшує продуктивність людських зусиль. Другий: у ринковому суспільстві попит споживачів направляє усю виробничу діяльність. Причина того, що не усі людські бажання можуть бути задоволені, полягає не у суспільних інститутах, що не підходять, або вадах системи ринкової економіки. Це природні умови людського життя. Віра у те, що природа збагатила людину невичерпним багатством, а злидні є наслідком нездібності людини організувати чудове суспільство, у корні помилкова…«Природний стан», що описується реформаторами та утопістами як райський, у дійсності був станом надзвичайної нужди та страждань. «Злидні, - говорить Бентам, - це не дія законів, це первісний стан роду людського».Навіть ті, хто знаходиться на дні суспільної піраміди, зараз більш забезпечені, ніж були б забезпечені при відсутності суспільного співробітництва. Вони теж виграють від дії ринкової економіки і розділяють вигоди цивілізованого суспільства» [5, 632].

Далі Л. Мізес говорить про реформаторів ХІХ ст. Фрідріха Енгельса та Карла Маркса, що, як й їх попередники-утопісти, не відмовились від дорогої для їх серця ідеї первісного земного раю, до якого вони хотіли повернути людство через розбудову соціалізму та комунізму, сутність яких Л. Мізес розкрив відразу після закінчення Першої світової війни у своїй фундаментальній праці «Соціалізм. Економічний та соціологічний аналіз» [6], що вперше побачила світ у 1922 р. – в рік заснування СРСР. Його учень Ф. Гаєк теж написав на цю тему навіть дві книжки «Шлях до рабства» [7] та «Згубна самовпевненість. Помилки соціалізму» [8].

До речі, саме громадянам СРСР випало «щастя» будувати спочатку «табірний» соціалізм, а вже після Другої світової війни у часи хрущовської «відлиги» приймати участь у спробі виконання Програми розбудови комунізму на 1961-1980 рр. І саме на початку 1980-х років стало зрозуміло, що побудували вони щось не те, звідкіля і виникла ідея «перебудови», яка вже не була спроможна зупинити розвал «соціалістичної системи» та розпад СРСР. Як би ж наші горе-теоретики вчасно прочитали Мізеса та Гаєка, то, можливо, це зберегло б суспільство від багатьох помилок. Але історія не витримує «умовного способу». І все ж до своїх пророків людство повинно прислухатися. Як стверджує Л.Мізес у своїй фундаментальній роботі в підглавці «Гармонія «вірно зрозумілих» інтересів»:

«Людське співробітництво у системі суспільного поділу праці можливе тільки в ринковій економіці. Соціалізм не є системою економічної організації суспільства, що може здійснитися, тому що у нього відсутній будь-який метод економічного розрахунку…

Відкриття цієї істини не означає принижування переконливої та доказової сили антисоціалістичних аргументів, що випливають зі зниження продуктивності, яка очікується від соціалізму. Вагомість цього заперечення настільки величезна, що ні одна розумна людина не може коливатися, вибираючи капіталізм. Незважаючи на те, що все одно зберігається вибір між альтернативними системами економічної організації суспільства, переваги одної у порівнянні з іншою – це ніяка не альтернатива. Соціалізм неможливо здійснити, тому що поза владою людини організувати його як суспільну систему. Вибір стоїть між капіталізмом і хаосом. Людина, котра вибирає між тим, щоб випити склянку молока чи склянку ціаністого калію, робить вибір не між двома напоями; вона вибирає між життям і смертю. Суспільство, котре вибирає між капіталізмом і соціалізмом, робить вибір не між суспільними системами; воно вибирає між суспільним співробітництвом і розвалом суспільства. Соціалізм не є альтернативою капіталізму; він не є альтернативою ні одній системі, за якою люди можуть жити яклюдські істоти. Підкреслити цей момент – задача економічної науки, точно також як задача біології та хімії складається в тому, щоб навчити, що ціаністий калій – це не їжа, а смертельна отрута»[5].  

Ступінь вивченості проблеми. В останній праці Ф. Гаєка, що вийшла у світ у 1988 р., напередодні його смерті у березні 1992 р., він розглянув еволюцію капіталістичної економіки до Великої депресії 1930-х років. Саме ця глобальна системна криза народила новий напрямок економічної науки –макроекономіку з державним її регулюванням кейнсіанськими інструментами. Ф. Гаєк відкидає останні як такі, що не справдили себе у період стагфляції світової економіки 70-80-х років ХХ ст., коли «нафтова» криза 1973-1975 рр. спростувала кейнсіанські взаємозалежності кривої Філліпса. Ця криза спонукала економічну науку повернутись до теорій економічних циклів і криз та антикризової політики, що випливала з них. Причому гармонізація розробленого антикризового інструментарію поки що не є до кінця вирішеною проблемою.

Ф. Гаєк також першим у світі порівняв ринок з сучасною інформаційною системою, що надсилає певні сигнали як виробникам, так і споживачам. І саме ті з них, хто першими своєчасно отримують ці сигнали, виграють на цьому ринку. А створення сучасної оперативної інформаційної системи для праксіології теж поки що не є до кінця вирішеною проблемою.

Робота Ф. Гаєка «Шлях до рабства» вийшла ще наприкінці Другої світової війни, в 1944 році. У ній людство попереджалось, що войовничий тоталітаризм при відсутності протидії може привести до загибелі усієї людської цивілізації. Адже своєю теорією він захищав вільну людину як самодостатню цінність в громадянському суспільстві з його усіма свободами, які дають громадянину право захищати свої інтереси, в тому числі економічні. В той же час у цій книзі він виступив не тільки проти націонал-соціалізму, (від якого Ф. Гаєк, коли почалась Друга світова війна, утік в Кембридж до Англії, а у 1949 р. емігрував до США, де його книга надовго мала шалений успіх), а й радянського соціалізму, який і є «Шлях до рабства». У Росії сьогодні до тоталітаризму, по-суті, повертається влада на чолі з В. Путіним.

Ф. Гаєк актуалізував дану тему через півстоліття – в другій своїй праці «Згубна самовпевненість. Помилки соціалізму», яка стала останньою в його житті. За три роки до смерті, характеризуючи в ній принципи регулювання взаємодії між індивідами, він писав, що ця взаємодія основана на правилах «розширеного порядку», що виникають спонтанно і перетворюються у регулятор людської поведінки в суспільстві. Вони торкаються «чесності, угод, приватної власності, конкуренції, прибутку та особистого життя» і розповсюджуються завдяки навчанню, звичкам і традиціям. До моральних норм Ф. Гаєк відніс «інститути власності, свободи та справедливості». Він відмітив, що саме «моральні норми та традиції, а не інтелект і розум, дозволили людям піднятись над рівнем дикунів» [8]. Такі положення Фрідріха фон Гайєка свідчать про існування в його теорії потужної інституціональної складової. Ще у 1974 р. йому разом з шведським економістом Гуннаром Мюрдалем було присуджено Нобелівську премію з економічних наук «за новаторські праці з теорії грошей і економічних коливань та глибокий аналіз взаємозалежності економічних, соціальних та інституціональних явищ».

Наголошуючи на тому, що свобода для підприємців є головним двигуном пошуку ними найбільш доцільних шляхів економічної діяльності, Ф. Гаєк підкреслював, що свобода – це не просто екзістенціональна цінність для кожної людини, на чому ще 1911 року наголошував у своїй «Філософії свободи» [9] перший руський філософ-екзістенціоналіст, киянин Микола Бердяєв, але й джерело та головна передумова всіх цінностей. Для того, щоб обгрунтувати правове поле свободи, Фрідріх фон Гаєк написав унікальну «Конституцію свободи» (1960), яку почав із цитати промови найдемократичнішого керівника цивілізації Стародавньої Греції – Перикла:

«Свобода, яку ми маємо в нашому уряді, поширюється також на наше звичайне життя... Але вся ця невимушеність у наших приватних стосунках не ставить нас як громадян поза законом. Усупереч цьому страх є нашою основною гарантією, навчаючи нас підкорятися суддям і законам, особливо нормам, що пов’язані з захистом тих, хто підлягає законам, незважаючи на те, чи вони дійсно зафіксовані у зводі, чи належать до тих неписаних кодексів, порушивши які, не оминути загальної ганьби» [10, 9].

Мова у даній роботі йде про дійсну свободу, яка не тільки усвідомлена людиною як об’єктивна необхідність, але й дозволяє, за М. Бердяєвим, суб’єктивно подолати цю необхідність, не порушуючи при цьому справедливих законів. Адже принципи свободи повинні ще й відповідати тим надбанням людської цивілізації, що реалізують цінності справедливості, причому не на папері, як це було в СРСР, а у повсякденному житті людей.

У фундаментальній праці Людвіга фон Мізеса «Людська діяльність (праксіологія): трактат з економічної теорії» закладені основи й для аналізу ролі економічних інтересів у сучасній світовій системі. Адже закінчував цю книгу він у час, коли проходив післявоєнний перерозподіл світу та сфер впливу в ньому, перш за все, між СРСР та США, в умовах холодної війни і формування біполярного геополітичного світу. Говорячи про конфлікти нашої епохи, Л. Мізес писав:

«Популярна точка зору бачить джерело конфліктів, котрі у наш час призводять до громадянських та міжнародних війн, у зіткненні «економічних» інтересів, що притаманні ринковій економіці…Безумовно, слід визнати, що наше століття повно конфліктів, що породжують війну. Однак ці конфлікти виникають не у результаті функціонування вільного ринкового суспільства. Можливо, допустимо називати їх економічними конфліктами, оскільки вони чіпляють  ту чи іншу сферу життя людей, яка у звичайній мові відома як сфера економічної діяльності. Але буде серйозною помилкою на основі цього означення робити висновок про те, що джерелом цих конфліктів є обставини, котрі розвиваються у рамках ринкового суспільства. Їх породжує не капіталізм, а як раз антикапіталістична політика, направлена на обмеження функціонування капіталізму. Вони є наслідком втручання різних держав у виробництво, торгових та міграційних бар’єрів, дискримінації іноземної робочої сили, іноземної продукції та іноземного капіталу.

 Міцним мир роблять не угоди і узгодження і не міжнародні трибунали та організації, подібні покійній Лізі Націй або її спадкоємниці Організації Об’єднаних Націй. Якщо принципи ринкової економіки розділяються усіма, то необхідність у таких паліативах відсутня; якщо ні, то вони некорисні. Міцний мир може бути наслідком зміни ідеології. Поки люди чіпляються за догму Монтеня і думають, що вони не можуть процвітати економічно окрім як за рахунок інших країн, мир завжди залишиться ні чим іншим, ніж періодом підготовки до наступної війни. Економічний націоналізм несумісний з міцним миром»[5, 642-643].

І цей заповіт через 70 років є основою для відстоювання національних інтересів у розбудові зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних зв’язків України в умовах глобалізації. Глобальна економіка представляє собою історично нову реальність, що відрізняється від традиційної світової економіки. За визначенням її апологета – відомого французько-американського соціолога іспанського походження Мануеля Кастельса «глобалізація характеризує економіку, здібну працювати як єдина система в режимі реального часу у масштабі усієї планети» [11, 105]. Процес глобалізації та регіоналізації світової економіки йде вкрай нерівномірно. Це стосується як сфер діяльності та галузей, так й макрорегіонів, об’єднаних по групам країн та цивілізаціям. Роль України у загальносвітових геополітичних та геоекономічних процесах світ-економіки (термін вершини історичної школи «Аннали» – видатного французького вченого Фернана Броделя [12]) тільки визначається, особливо в умовах гібридної війни її з Росією.

Останні два роки політики адміністрації президента США Дональда Трампа були відмічені саме економічним націоналізмом. Він ігнорував давно узгоджені міжнародні правила не тільки СОТ, а навіть ООН. Посиленню впливу геоекономіки США у сучасному складному світі сприяла вже «рейганоміка» 1980-х років, спрямована на створення на їх території сучасних інноваційних технологій, які багато в чому вже відійшли від традиційної індустрії, що була двигуном НТП протягом двох століть. Інноваційний характер виробництв постіндустріального суспільства проявляється, перш за все, саме у сучасних технологічних системах. Завдяки ним людина у ХХІ ст. виходить з ритму промислового виробництва, що пригнічує її, у напрямку до використання її творчого потенціалу для створення нових технологій та відповідних їм форм менеджменту. Але сама циклічна динаміка виникнення та розповсюдження нових технологій, відкрита ще у першій половині ХХ ст. в інноваційній теорії «довгих хвиль» (К-хвиль) Миколи Кондратьєва [13] та Йозефа Шумпетера [3], згідно їй не буде порушена і подовжиться у майбутньому з ритмічно виникаючими економічними кризами, про періодичність яких вперше ще наприкінці ХІХ ст. писав видатний український економіст Михайло Туган-Барановський [14], до речі, безпосередній вчитель М. Кондратьєва. Виходячи з теорії «великих циклів кон’юнктури» останнього, що сьогодні називають «Кондратьєвськими довгими хвилями» або скорочено «К-хвилями» довжиною у 50-60 років, економічну кризу в 90-х роках ХХ – на початку ХХІ ст. прогнозували вчені-циклісти. Вона особлива відчувалася на пострадянському просторі, що пов’язано з її синхронізацією з кризовими явищами розвалу «соціалістичного табору» та розпаду СРСР з рецесією економіки країн СНД у 1990-і роки.

Таким чином, чергова після «Великої депресії» 1930-х років системна криза давно очікувалась ще на початку 1990-х років. І вона прийшла у відповідності з циклами, встановленими за результатами економетричних досліджень послідовників М. Кондратьєва, перемістившись за допомогою важелів впливу МВФ з розвинутих держав до країн, що розвиваються, в групу яких у кризові 1990-і роки перемістились й країни СНД. А на рубежі тисячоліть і на початку ХХІ ст. хвиля цієї кризи плинула до найбільш розвитих країн світу – США, Японії, Німеччини, Великобританії, та Франції, у яких абсолютна рецесія виробництва спостерігалася в перші роки ХХІ ст. У США, в точній відповідності з теорією М. Туган-Барановського, спочатку відбувся обвал Нью-Йоркської біржі в 2000 р., а за фінансовою кризою наступного 2001 року посилилась й загальноекономічна криза, досягнувши квартальної межі навіть «технічної рецесії», особливо після подій 11 вересня 2001 р. А ще через 8-9 років ділового циклу Жюгляра світову економіку охопила глобальна фінансово-економічна криза 2008-2009 рр., негативні наслідки якої протягом десятиріччя переросли в перманентну кризу 2010-2020 рр.

 Мета і задачі дослідження.У даній роботі поставлена мета виконати системний аналіз створених австрійською школою політичної економії прагматичних теорій інноваційного розвитку та праксіології з врахуванням людських інтересів і свобод, практична реалізація котрих вкрай актуалізувалась у перманентно кризовий період ХХІ ст., особливо в Україні. Головною задачею дослідження став адекватний опис національної економічної моделі інноваційно-інвестиційного та соціально-екологічного розвитку господарства Австрії.

Виклад основного матеріалу. Запропонувавши нову теорію економічного розвитку [2] ще 1911 р.,  Йозеф Алоїз Шумпетер пов’язав усі її елементи з теорією фінансових та соціально-економічних циклів і криз. Він стверджував, що процес розвитку господарства відбувається циклічно, коли кожен економічний бум періодично змінює депресія і, навпаки. По-перше, розвиток економіки не відбувається так плавно і безперервно як поступальне природнезростання дерев, а має імпульсивний дискретний характер. По-друге, після кризи змінюються базові умови, відбувається структурна перебудова та виникають нові умови розвитку, що не є прямим продовженням попереднього розвитку.Тут характерною є діяльність нових людей і нових підприємств. По-третє, фінансові та соціально-економічні цикли і кризи є обов’язковими елементами капіталістичної системи.Тому існує певна причина, що їх спричиняє. Й. Шумпетер зазначає, що на практиці є безліч неоднорідних криз, наслідки яких є подібними. Вони виникають внаслідок порушення пропозиції чи попиту, зміни купівельної спроможності, краху кредитної системи, коли виникає паніка. Також поширеними причинами є війни, щорізко змінюють всі економічні показники у країні.Природно-кліматичні лиха, наприклад, неврожаї, теж спричиняють кризи. Але останні причини є позаекономічними і не є постійними. Вони не можуть бути внутрішньою (ендогенною) основою циклів, що згідно теорії Й. Шумпетерафункціонують протягом всього плину економіки.

Інноваційну теорію економічного циклу Й. Шумпетер розвинув у 1939 р. - році початку Другої світової війни - в своєму фундаментальному двотомнику «Ділові цикли» [3]. Він пояснив причину виникнення Великої депресії 1929-1939 років синхронізацією кризових фаз різних економічних циклів. Ним виявлена єдина ендогенна причина циклічного розвитку – це поява нових комбінацій факторів. Процес виникнення їх та підприємств розподілений нерівномірно в часі. Нові комбінації факторів і підприємства не виростають зі старих фірм і не замінюють їх, а виникають паралельно. Масовий попит з боку нових суб’єктів спричиняє появу додаткової купівельної спроможності, вона поширюється на весь діловий простір, що веде до створення вторинної якісно позитивної хвилі – рушія загального процвітання. Роздрібната оптова торгівля замовляє все більші партії товарів, виробники нарощують обсяги виробництва. Бум починається саме у галузях виробництва засобів виробництва. Причому підприємці з’являються «роями» або «кластерами», оскількинебагато людей мають підприємницький хист. Коли знаходиться новатор і втілює нову комбінацію, вона приносить йому прибуток. Інші суб’єкти довго не чекають і відразу виробляють ті ж самі інновації, щоб отримати прибуток, до того ж ще й легшим способом. Копіювання досвіду і пристосування інновацій до інших галузей робить розмір «рою» або «кластеру» ще більшим. Саме копіювання є їх імітацією. Цим пояснюється скорочення безробіття, збільшення заробітної плати, підвищення відсоткової ставки, зростання вантажообігу і процвітання.

Проте разом з тим під час буму старі фірми зазнають занепаду та збитків. Адже їх витискує конкуренція, споживачів стає менше, а оскільки ціни збільшуються, то їх витрати на засоби виробництва стають ще більшими. Поява на ринку нових товарів викликає падіння цін, що в свою чергу покладе кінець буму, призведе до псевдоінновацій, рецесії та депресії. Адже після появи результатів роботи нових фірм, підприємці вертають свої борги і виникає дефляція, тобто купівельна спроможність стає меншою. Через те, що порушення рівноваги робить ситуацію непередбачуваною, а зменшення цін і збільшення витрат, а також поява все більшої кількостінових фірм нівелює прибуток, за бумом йде не новий бум, а рецесія та депресія. Це може означати боротьбу економіки за новий стан рівноваги, її пристосування до умов, що змінилися внаслідок викликаного бумом порушення. Тобто період депресії – це ніби повернення зі стану динамічноїнерівноваги у стан статичної рівноваги, стан колообігу, але вже новий стан, з новими прогресивними елементами. Бум спричиняє збиткову роботу, падіння цін, зменшується попит, падає відсоткова ставка, скорочується зайнятість, зменшуються грошові доходи. Стан непевності та безладності, потенційності помилок веде до значної важкості адаптації і відновлення колообігу. Варто згадати й феномен перевиробництва, коли витрати на певний продукт стають вищими ніж ціни на них. За таких умов продавець зазнає збитків, формує псевдоінновації, звільнює працівників, може збанкрутувати та закритися. Проте депресія не є такою похмурою як здається, адже вона виконує важливу функцію катарсису – очищення від застарілих технологій і виробництв. Відбувається якісне оновлення всіх механізмів і економічних відносин та очищення від усього застарілого й регресивного.

У кінцевому рахунку, досягаються як кількісне зростання, так й якісний економічний розвиток, внутрішніми факторами якого стають нові виробничі функції, які й визначають динамічні зміни в економіці. Принципово новими комбінаціями факторів виробництва або інноваціями Йозеф Шумпетер назвав: нові товари, які досі не були знайомі споживачам, або ж товари нової якості; нові методи виробництва, які не обов’язково породжені науковими відкриттями, а можуть полягати в новому способі  комерційного поводження з товаром; відкриття нового ринку, на якому ще не працювала певна галузь виробництва; використання нових джерел сировини чи напівфабрикатів, не залежно від того, існували вони раніш чи ні; реорганізація якої-небудь галузі промисловості, створення чи підрив певної монополії в економіці.

Якщо говорити про одну з фундаментальних гуманітарних наук – юридичну, то вона теж має тісно пов’язану з інновацією категорію інтелектуальної власності, без якої сьогодні практично неможливо було б підтримати та захистити права підприємців, які за Шумпетером і є головними носіями інноваційних ідей. Слід підкреслити, що в його термінології «нововведення» не є синонімом слова «винахід». Підприємницька діяльність пов'язана із застосуванням вже наявних коштів, а не зі створенням нових. Підприємець, долаючи технологічні та фінансові труднощі, а також ризики, відкриває нові шляхи отримання прибутку, що слід розглядати як надлишок над тим доходом, який встановився в процесі колообігу. Підприємець має єдину чітко виражену функцію – поєднувати засоби виробництва у вигляді нових комбінацій. Для цього йому не потрібно володіти капіталом, тобто весь ризик бере на себе капіталіст (банкір), підприємець лише втілює інновації в реальне життя. Підприємці не є класом суспільства й існують тільки тоді, коли відбувається сам процес нового виробництва, а коли таке виробництво стає звичним і потрапляє в циклічний колообіг – підприємець перетворюється на звичайного менеджера чи керівника фірми. Саме тому останніх аж ніяк не можна вважати підприємцями. Постає суперечливе традиційній теорії твердження, що підприємець не чинить найраціональніше. Адже за статичних умов діяти раціонально – це діяти за традиціями. Люди в своїй діяльності, в тому числі економічній,часто діють за традиціями, автоматично, підсвідомо. Такі дії не потребують великих затрат енергії та значного ризику. Підприємець вирізняється тим, що він в змозі вирватись із зони комфорту і пройти шлях опору, притаманний інновації. Він діє без з’ясування всіх обставин, ризикує, підключаєсвою інтуїцію та долаєнавіть опір суспільства.

Важливу роль в дослідженні внутрішніх (ендогенних) факторів економічного зростання Й. Шумпетер приділив кредиту, розглядаючи його як найважливішу умову використання існуючих факторів для створення нових виробничих комбінацій. Щоб підприємці-новатори могли отримати в своє розпорядження кошти для організації виробництва, вони повинні користуватися банківським кредитом. Банки «створюють» гроші для новаторів і з цього починається перерозподіл потоку ресурсів, тобто сукупного капіталу. Таким чином, банки є особливим феноменом розвитку. Вони, виступаючи від імені  господарства, видають повноваження на здійснення нових виробничих комбінацій або інновацій та виступають як необхідні посередники між бажанням здійснити інновацію і можливістю зробити це. Плата за надання таких можливостей і являє собою відсоток, який є ціною, сплаченою за придбання нових продуктивних сил. За Шумпетером розвиток в повному розумінні цього слова (а не колообіг, що супроводжується кількісним зростанням), в принципі потребує кредиту.

 У книзі «Капіталізм, соціалізм і демократія» [15], що вийшла в світ у 1942 році, Й. Шумпетер висловлює ідею саморуйнування капіталізму, яку він аргументує наявністю тенденцій, що виникають за рахунок успішного розвитку капіталістичних взаємовідносин. Капіталістична система призводить до виникнення великого бізнесу. Однак він загрожує існуванню приватної ініціативи, яка є невід'ємною частиною розвитку самої капіталістичної системи. Формування акціонерних товариств (АТ) зменшує роль класу приватних власників, так як ні менеджери, ні акціонери не є істинними господарями підприємств. У той же час приватна власність на фактори виробництва є визначальною ознакою капіталізму. Більш того, розшарування суспільства і скорочення середнього класу, який «охороняє» капіталізм, призводить до формування атмосфери соціальної напруженості та появи «радикальних інтелектуалів», що на «майданах» проявляють себе і в Україні. В громадянському суспільстві це закладає основи для потенційних конфліктів, які можуть бути подолані шляхом революційних змін чи поступками йому «олігархічного» капіталізму, сформованому в Україні та РФ і в деяких інших пострадянських країнах.

Й. Шумпетер зазначав, що більш ефективне прогнозування економічного розвитку зробить в майбутньому кризи менш гострими. Він приходить до парадоксального висновку, що все те, що раніш вважалося дестабілізуючими факторами - монополії, економічні цикли, руйнівна конкурентна боротьба – в дійсності представляють фактори прискорення НТП та виходу економіки на новий, якісно відмінний, рівень розвитку, який був притаманний Японії та багатьом європейським країнам у часи економічного буму 1960-х років. В Європі він сприяв посиленню міждержавного економічного співробітництва в процесі створення Європейського Союзу в другій половині ХХ ст. у кілька етапів: формування галузевих Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) та Євроатому, створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) і Митного союзу (МС), формування Європи без кордонів для вільного переміщення факторів виробництва – робочої сили та капіталу і нарешті створення Економічного та Валютного союзу (Єврозони) з єдиною спільною валютою – євро. На початку ХХІ століття ЄС об’єднував 15 країн, а Єврозона – 12 держав, оскільки Великобританія, Данія і Швеція залишились зі своїми національними валютами – фунтом стерлінгів і кронами. Вже у ХХІ ст., 1 травня 2004 р. до Євросоюзу приєднались 10 країн, а через два з половиною роки ще дві – Болгарія та Румунія і він об’єднав 27 держав. Процес розширення ЄС та Єврозони подовжився і далі: 1 липня 2013 р. до ЄС приєдналась Хорватія, в результаті чого він об’єднав 28 держав, а Єврозона включає 19 країн. Але у катастрофічному 2020 р., у результаті брекзиту, ЄС залишила Великобританія і Євросоюз, як й в 2007-2012 рр., з 2021 р. об’єднує 27 держав.

Зараз в ЄС діють декілька основних варіантів європейської моделі: «рейнський капіталізм», найбільш чітко представлений німецькою моделлю, але характерний для більшості західноєвропейських держав, англосаксонська модель, і дирижистська  модель, поширена у Франції. Суть «австрійської моделі» соціально-економічного розвитку в тому, що вона синтезує найважливіші постулати усіх трьох варіантів європейського підприємництва та його взаємодії з державою, зберігаючи при цьому національні особливості. Однак головним чином в ній проявляються елементи двох моделей, за виключенням англосаксонської, яка ближча до американської моделі, особливо в періоди розквіту лібералізмута монетаризму. З дирижистським варіантом австрійську модель зближують перед усім основні принципи формування власності, в яких вирішальну роль тривалий час грала держава. Навіть в межах широкої приватизації власності, що сталася пізніше, держава повністю не вийшла з цієї сфери. В той же час з «рейнським капіталізмом» австрійську практику ріднить група постулатів та основних принципів «соціального партнерства».

Австрійська модельсоціально-економічного розвитку викликає оcобливий інтерес з точки зору політики держави щодо підприємництва, перш за все, малого. Тим більше, що вона побудована на основі найпотужнішої в ХХ ст. австрійської економічної теорії, яка дала світу теорію інновацій, створену в 1911 р. у Чернівцях видатним вченим Йозефом Шумпетером в його “Теорії економічного розвитку”[2]. Саме він першим у світі наголосив, що сутність підприємництва проявляється у пошуку інновацій, які допомагають перемагати на конкурентних ринках, а з його розвитком пов’язано й формування середнього класу, недостатній прошарок якого веде до загрозливої соціальної стратифікації, що викликає велику напругу в суспільстві, яка може призвести йдо соціального вибуху.

У післявоєнний посткризовий період Австрії довелося безпосередньо зіштовхнутися з необхідністю широких пошуків ефективних методів пристосування до нових “інституціональних господарських обставин”, що є актуальним і для сучасної України та інших країн СНД, про що 1991 р. у Нобелівській лекції казав видатний англо-американський економіст Рональд Коуз. Австрія отримала у спадщину від “германського аншлюса” величезний промисловий комплекс колишньої німецької власності, орієнтований в основному на виробництво продукції так званого першого переділу для важкої індустрії (нафта, метали, основна хімія).

У 1946-1947 роках Австрія провела націоналізацію підприємств, а також окремих галузей, які перебували під владою представників нацистського режиму. У часи війни в Австрії було збудовано Об’єднаний австрійський металургійний і сталеливарний комбінати, Австрійский азотно-туковий завод у Лінці, алюмінієвий завод у Рансгофені, віскозна фабрика в Ленцінгу. У цілому було націоналізовано приблизно 70 промислових підприємств, а також 3 найбільших банки.  Такий крок дозволив державі відігравати визначальну роль в управлінні економікою. Проте головні позиції в економіці країни все ж залишались у руках капіталістичних монополій,а основну роль в Австрії все ще відігравав іноземний капітал. У її промисловому комплексі в 1945 р. було зайнято близько 20% усього виробничого персоналу країни. Подібне у 1990-і роки, відбулося в Україні (відсоток, правда,був в два рази більшим), що успадкувала велику частку промислового комплексу СРСР, з дефіцитом нафти та газу (був в основному викачаний в радянський час) для його використання.

Нова австрійська модель взаємодії держави і бізнесу цікава для України тим, що вона створювалася в пошуку форм та методів більш ефективної інтеграції цього комплексу в національне господарство країни з метою гармонізувати його структуру і тим самим надати високої економічної динаміки. Слід зазначити, що у результаті реалізації цієї моделі був забезпечений вихід Австрії не тільки в категорію малих, цілком благополучних європейських держав, а й найрозвинутіших індустріальних країн європейського континенту.

В Австрії ставка була зроблена на формування дирижистського варіанту розвитку економіки. Держава повинна була виступити в ролі основного власника найважливіших виробничих потужностей і визначально впливати на усі еволюційні процеси формування ринкових принципів господарювання (включаючи й ціноутворення). В Україні ж цього не було зроблено і багато стратегічних підприємств не тільки набули приватних власників, але вже мають й іноземне їх походження, як, наприклад, найкрупніші українські НПЗ.

Друга важлива задача австрійської моделі зводилася до створення нових принципів соціального партнерства у суспільстві. Передбачалося, що реалізацію концепції “безконфліктного трудового клімату” можна буде забезпечити за допомогою принципів гарантії повної зайнятості (“зайнятість – важливіша за рентабельність”), участі трудових колективів у вирішенні основних проблем підприємства (“співучасть працівників в управлінні”) та ін. Таким чином, держава прийняла участь у взамовідносинах між роботодавцями і найманими працівниками в системі так званої «моделі трипартизму», якої поки що немає в Україні.

Слід відмітити, що концепція “соціального партнерства” отримала широке поширення в Австрії, а реалізація її вважалася важливим фактором “малого австрійського економічного чуда”. Про це свідчив і характер формування основних устоїв суспільно-політичного життя країни. Дві провідні політичні партії (Австрійська народна партія та Соціал-демократична партія Австрії) постійно контролювали в національному парламенті переважну більшість депутатських голосів (близько 85-90%). В межах коаліційних урядів вони активно використовували готовність ключових соціальних груп працювати спільно в загальнонаціональних інтересах на принципах “демократії консенсусу” (компроміс замість конфронтації), що є вкрай актуальним для сьогоднішньої України.

Така політика вимагала активного фіскального регулювання з боку держави, яке обгрунтував вперше видатний економіст ХХ ст. Джон М. Кейнс у Англії в 1936 р. у своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, відсотків і грошей» [16]. Ще в першій половині 1980-х років відомий Гудзоновський інститут стратегічних досліджень відмічав у своєму колективному аналізі (під керівництвом проф. Г. Кана), що “економічна політика цієї країни протягом майже усього післявоєнного періоду спиралася на принципи свого роду “австрокейнсіанства”. Австрокейнсіанство передбачало активне використання концепції “дефіцитного бюджетного фінансування” для підтримки “соціальної рівноваги”, що частково використовувалося в Україні з 2004 р. – року максимального темпу приросту ВВП України в 12%, хоча дефіцит бюджету як 2005-го, так і наступного 2006 року тут, в основному, покривався грошима, отриманими від приватизації найбільшого металургійного комбінату в Україні – “Криворіжсталі”.Автори цієї концепції в Австрії особливо підкреслювали, що така модель дозволить використати кейнсіанський мультиплікатор для прискорення економічного розвитку, що є актуальним і для сьогоднішньої України.

Останнім часом в Австрії зростало прагнення до відокремлення економічних інтересів від соціальних проблем, що є результатом впливу процесів глобалізації та необхідності проведення структурних реформ у господарстві. Стали поступово наростати вимоги посилення процесів дерегулювання економічного життя та більш гнучкого пристосування до змінюваних умов конкурентної боротьби на світових ринках. При цьому баланс сил основних суспільних груп в межах соціального партнерства став чітко зміщуватися на користь об’єднання підприємців. Суттєво поширилися нові концепції, зокрема, завдяки необхідності впровадженню принципів “інноваційного партнерства”, “модернізаційного співробітництва” і “партнерства взаємодії” щодо формування більш сприятливого інвестиційного клімату, що залучав би інновації в країну.

Очевидно, що тягар “держави всесвітнього благоденства” виявився не під силу багатьом навіть високорозвитим європейським країнам та підірвав джерела економічного зростання в них. Цей процес торкнувся й Австрії, тільки відбувався він у відповідності до існуючої тут традиції “поспішати повільно” досить тривало. Звідси, ймовірно, постає незвичне зростання “правого радикалізму” в Європі та безпосередньо в АР, котрий в популістських цілях використовує лозунг “повної зайнятості” і вимагає відродження “державного патерналізму”. Але шанси правих на реалізацію своїх ідей невисокі. В Австрії йде процес раціональної структурної перебудови, щоб більш надійно забезпечити благополуччя для її громадян.

Слід зазначити, що інноваційна теорія підприємництва, створена Й. Шумпетером у Чернівцях на початку ХХ ст., дала повштох його розвитку і застосовувалась у післявоєнній Японії, що дозволило їй вже наприкінці 1960-х років вийти на шлях створення Національної інноваційної системи (НІС), забезпечивши найвищі темпи економічного зростання. У 1980-і роки завдяки впровадженню інноваційних технологій «рейганоміки» на шляху виходу з економічної кризи через створення НІС цей успіх повторили США. І саме наприкінці 1980-х років, у 1987 р. англійський вчений Кріс Фрімен вперше використав поняття НІС. Хоча йому формально виповнилось тільки три десятиріччя, підводячи підсумки минулого століття, США визнали створення НІС найвищим своїм досягненням у ХХ ст. Праобраз НІС вже існував у Японії наприкінці 1960-х – початку 1970-х років, адодатковим двигуном її розвитку був податок на застарілі технології, фінансово стимулюючий фірми запроваджувати інновацїі, коли в них було відсутнє власне розуміння необхідності інноваційного прориву.

Таким чином, саме застосування механізмів підвищення інноваційної активності малого бізнесу, розроблених в Австрії, і пов’язані з ним процеси формування середнього класу, здатні покращити соціальну стратифікацію суспільства та зняти в ньому напругу, може бути використано в різних країнах. Вже на початку ХХІ століття ВВП на душу населення Австрії досяг $ 27 тисяч, перевищивши аналогічні показники основної “європейської четвірки великих країн”: Великобританії, Франції, Німеччини та Італії – учасників Великої сімки. Це більше середнього в ЄС ВВП на душу населення, який на липень 2006 р. складав $ 25 тисяч. Для порівняння в Україні на липень 2006 р. ВВП на душу населення дорівнював $6720, у чотири рази менше, ніж в Австрії.

За Індексом процвітання країн світу (TheLegatumProsperityIndex), що обчислюється Інститутом Legatum (Великобританія), Австрія навіть після глобальної кризи 2008-2009 рр. мала дуже високу позицію – вона займала 14 місце серед 110 країн, охоплених дослідженням у 2011 р. Цей комбінований показник вимірює досягнення країн з погляду їх благополуччя і процвітання. Галузь дослідження – державне управління. Індекс складається на основі 79 показників, об’єднаних у вісім індикаторів, кожний із яких визначається як основа процвітання. Рейтинг кожної країни визначається шляхом обчислення середньозваженого значення зазначених індикаторів.

У сучасному світі Австрія вважається однією з найстабільніших країн на планеті з високою сталістю державної політекономічної системи,, що відображує динаміка ВВП на душу населення. У цій країні зафіксовано низькі рівні інфляції та безробіття. Зростання державної заборгованості було зупинено, бюджетна політика спрямована на формування збалансованого бюджету. Динаміка розміру ВВП за паритетом купівельної спроможності (ПКС) на душу населення, в Австрії за даними статистичної служби ЄС (Євростат) та в Україні (Держстат), протягом ХХІ ст. свідчать про великий розрив між кількісними показниками двох країн, що порівнюються. Найбільший абсолютний розрив спостерігався у 2014 році, коли ВВП на душу населення Австрії був у два рази вище відповідного показника в Україні. Крім цього чітко прослідковується значна динаміка австрійського показника і загальна тенденція до зростання (з невеликим спадом у 2016 р.). На противагу цьому український показник демонструє тенденцію «млявого зростання».

Зміна показників інфляції в двох країнах за останній період відбувається теж не на користь України. Одразу помітна разюча різниця в динаміці цього показника між Україною та Австрією. Для фінансової системи нашої держави характерні циклічні підвищення рівня інфляції, найвищий з яких (після гіперінфляції 1993 р.) відбувся у період з 2014 по 2015 рік і становив 48,72% (рівень інфляції за рік зріс майже в 4 рази). Для порівняння відповідний показник в Австрії не має настільки характерно виражених спадів та підйомів, а демонструє відносну стабільність з тенденцією до зниження. Одразу помітно, що протягом усього періоду історичного розвитку, рівень безробіття в Україні був приблизно у два рази вищим ніж в Австрії, з катастрофічно великим значеннями протягом 1997-2001 рр. Однак у цей період Україна демонструвала стійку тенденцію до зниження цього показника і зменшення його нестабільної динаміки, у той час коли в Австрії, навпаки, утворилась стійка тенденція до зростання.

Коронавірусна криза, яку зараз переживають усі країни, теж не оминула Австрійську Республіку. ВВП Австрії у 2020 році впав на 6,7% [17] через причини, пов’язані з пандемією коронавірусу.Хоча в середині року про це заявив міністр фінансів Австрії Гернот Блюмель: "Прогнози щодо росту в Австрії дуже різняться. Вони коливаються від -3,5 до -9%", – сказав Блюмель під час засідання нижньої палати парламенту, присвяченого дискусії з бюджету.Він вказав на те, що, як стверджують економісти, про більш точні цифри щодо падіння ВВП Австрії в нинішньому році можна буде говорити лише восени-взимку.Блюмель також нагадав, що обговорення бюджету розпочалися ще в січні 2020 року та базувалися на прогнозі росту ВВП на 1,2%. Таким чином, наразі виникла потреба у перегляді попереднього проекту бюджету. Він передбачав у 2020 році доходи – 81,8 млрд євро та видатки – 82,4 млрд євро.

ВВП Австрії обвалився у першій половині 2020 року, але вже у ІІІ кварталі виріс на 12%. Цей ріст зумовив у перерахунку річний темп спаду ВВП Австрії тільки до 4%, а не значно більшу динаміку спаду, яка прогнозувалась в І кварталі 2020 р. За підсумками ж 2020 року він снизился як раз за середньою величиною першопочаткового прогнозу в 6,7%. Оцінка Світового банку падіння української економіки в 2020 році в 5,5% збережена на минулому рівні в січні 2021 р., тобто попередні оцінки падіння австрійської та української економік в пандемічному 2020 році поки на користь України, де на 1,2 процентних пункта меньше падіння її ВВП, ніж в Австрії. Світовий банк також відмітив, що збройний конфлікт на сході України може відбітися на ринках Європи та Центральної Азії.

Якщо в 2019 р. у порівняльних цінах номінальний ВВП Австрії на душу населення складав $ 50380, знизившись на 1,78% з$51293 у 2018 році, то в коронавірусному 2020 р. ВВП Австрії на душу населення досяг $ 48634та упавна 3,47%, тобто майже в 2 рази суттєвіше, ніж у попередньому2019 р.[17].

З моменту пом'якшення заходів, що розпочались після Великодня, економічна активність знову пожвавилася. Першого червня Міністерство праці повідомило про найбільшу кількість людей, які перебувають на обліку для роботи на короткий час: 1 371 338. З тих пір їх кількість зменшується. Тенденцію до зниження також можна спостерігати при розгляді рівнів безробіття, які різко зросли в березні 2020 р.. З квітня кількість безробітних в Австрії зменшувалась, але влітку до середини року докризовий рівень на ринку праці однак не був досягнутий, що видно з графіку нижче. [18].

 

За підсумками 2020 р. рівень безробіття в Австрії склав тільки 5,7% [17].

 

Висновки та пропозиції щодо подальших досліджень. На піковому дні української трансформаційної соціально-економічної кризи 1999 р. професор технічних та економічних наук Михайло Павловський писав, що в Україні «більше ніж 80% населення проживає за межею бідності, й лише 1 % живе заможно… У благополучних країнах співвідношення між доходами 10% багатих і 10% біднихскладає 7:1, а в Україні 60:1» [19]. Ще в середині ХХ ст. у США видатний американський економіст білоруського походження Семен Кузнець, якому було присуджено Нобелівську премію з економічних наук 1971 р. за розробку теорії соціально-економічного розвитку, ще до Другої світової війни вперше запропонував методологію обрахунку національного доходу і ВВП. Через 8 років після закінчення війни він опублікував фундаментальну працю «Участь груп з найвищим доходом у накопиченні прибутку» [20], де відкрив так званий “закон Кузнеця”, за яким перевищення співвідношення між доходами 10% багатих 10% бідних8:1 уже веде до соціальної напруги в державі. В Україні ця пропорція була на порядок більша на початку ХХІ ст., звідкіля Померанчова революція 2004 р. та Революція гідності 2013-2014 років, які повторювалисьз 9-річним інтервалом політекономічного циклу.

На формування середнього класу безпосередньо впливає розвиток малого та середнього бізнесу. Дослідження соціально-економічної динаміки як розвинутих країн, так і держав, економіка яких знаходиться у процесі трансформації, в тому числі країн СНД, показують, що відсутність суттєвого вкладу підприємництва у ВВП кожної країни засвідчує низький рівень розвитку середнього класу.

За оцінкою російських вчених, перед дефолтом у РФ1998 р. «внесокмалого підприємництва (МП) у ВВПскладав там менш 10% замість необхідних для збалансованого розвитку економіки 20-25%». В Україні він тоді в промисловості дорівнював 4,7%, а після росйськогодефолту впав до 3,5-4,0%. У промисловості України загалом зосереджена тільки четверта частина продукції МП. Близько 40% її вироблялється в оптовій та роздрібній торгівлі.

Взагалі частка малого підприємництва у загальному обсязі реалізованої продукції України на початку ХХІ ст. зросла, але в останні роки знов упала до 5,5-6%. За результатами соціологічних досліджень Інституту Горшеніна 2007 р. частка середнього класу в структурі українського суспільства складала тільки 9%. Таким чином, мале підприємництво в Україні було слабко розвиненим як у 2007, так і в 2020 рр.Це обумовлює й низький рівень розвитку середнього класу та незначну роль його в структурі українського суспільства.

Незадовільний стан формування середнього класу як в Україні, так і в РФ та інших країнах СНД, свідчить про незавершеність ринкових реформ взагалі, що й підтверджують результати соціологічних опитувань. Дійсно, при усіх відмінностях, в капіталістичних державах частка середнього класу залишається приблизно однаковою і складає 50-80% їх населення, являючись «хребтом нації». Незмінно залишається і його роль стабілізатора станукраїни в умовах їі негативного політичного чи економічного розвитку. Тобто, середній клас урівноважує різноманітні інтереси різних прошарків населення, що знаходяться на протилежних полюсах його соціальної стратифікації. Якщо ж в країні прошарок середнього класу занадто тонкий, то наслідком є відсутність стабільності та перманентний характер соціально-політичних й економічних криз. Саме така нестійка динаміка спостерігалась в Україні протягом останнього дванадцятиліття, що супроводжувалось перманентною соціально-економічною кризою, що переросла ще й у воєнно-політичну кризу з початком революції Гідності та гібрідної війни з РФ.

 Щоб прискорити економічний розвиток в Україні на інтенсивній основі “інноваційного та соціального партнерства” вітчизняного підприємництва та суттєво покращити пропорцію середнього класу в Україні і тим самим ослабити соціальну напругу в державі, доцільно використати досвід «австрійської моделі», впровадженої в другій половині ХХ ст., що функціонує і в ХХІ ст. Слід врахувати, що у розвитку пострадянської України і післявоєнної Австрії є аналогії, що співпадають з майже напівcтолітнім лагом.

Ще 1922 р., з публікацією результатів досліджень у 1925-1926 рр., видатним російським економістом Миколою Кондратьєвим [13] були відкриті великі цикли кон’юнктури, які дозволили йому спрогнозувати світову Велику депресію 1930-х років, а, по суті, й Другу світову війну, що випливала з другої «емпіричної правильності» його теорії К-хвиль, але, як нам відомо, ні в одній з капіталістичних країн не були вчасно впроваджені антикризові заходи. Більш того, у самому центрі Західної Європи згадані вище двоє видатних віденських економістів Людвіг фон Мізес та Фрідріх фон Гаєк попереджали про майбутню світову фінансово-економічну кризу. Так колеги і учні Л. Мізеса свідчать, що ще у 1924 р. він попереджав, що це буде великий обвал, а його учень Ф. Гаєк вже на початку 1929 р. опублікував кілька песимістичних статей про майбутній катастрофічний характер Великої депресії [21]. Як свідчив Ф. Гаєк, у 1920-х роках австрійські економісти дуже уважно стежили за показниками грошової маси у США. Вони знали, що коли друкарський станок уповільнить чи призупинить свою роботу, то фінансової кризи залишиться чекати недовго, а за нею з певним лагом прийде й загальноекономічна рецесія. І хоча інфляція закінчилась наприкінці 1928 р. і грошова маса на початку та в середині 1929 р. практично не відрізнялись, ці поодинокі голоси пророків не були почуті ні в одній країні світу. Вже тільки через три-чотири роки після початку кризи восени 1929 р., у 1933-1934 рр. були вжиті антикризові заходи у США, Австрії, Швеції та ряду інших європейських країн.

По суті, модель М. Кондратьєва була єдиною у світі, яка заздалегідь дозволила йому передбачити Велику депресію 30-х років ХХ ст. і Велику рецесію 2008-2009 рр. Більше того, прогнозна сталість тривалості “К-хвиль” підтверджується й сучасною світовою економічною кризою, що розпочалась з фінансових криз 1990-х років у Латинській Америці, Південно-Східній Азії та країнах СНД. Беззаперечним фактом є те, що економічна криза в країнах СНД має системний характер і стала логічним продовженням економічної політики радянського уряду. В основі системної кризи було скорочення економічного потенціалу СРСР, яке відбувалося внаслідок неухильного зниження ефективності використання капіталу. Наприкінці 80-х років ХХ століття ефективність використання капіталу в Радянському Союзі була в два-три рази нижчою, ніж в США та країнах Західної Європи, тобто мала місце витратна економіка. В результаті капітал перестав забезпечувати розширене відтворення, а потім – і просте, яке, після розпаду СРСР, в роки незалежності країн СНД стало звуженим на десятиліття рецесії 1990-х років.

Все це говорить про те, що владні структури в різних країнах світу ще не навчились прислухатися до голосу своїх пророків, а в таких тоталітарних державах як СРСР навіть знищували їх, як це було з М. Кондратьєвим. Але інколи бувають і виключення. У Швеції за допомогою розробленої двома майбутніми нобелівськими лауреатами з економіки Гуннаром Мюрдалем та Бертилем Оліном антикризової політики міністр фінансів Ернст Вігфорсс заклав її заходи у бюджет 1933 р. і маленька Швеція почала виходити з Великої депресії раніше більш потужних країн світу [22, 122-123]. Досвід таких європейських країн як Австрія та Швеція у розробці антикризової політики у період Великої депресії міг стати у нагоді Україні ще на шляху виходу її економіки з перманентної трансформаційної 9-річної кризи 1991-1999-го рр.

Із закінченням тої трансформаційної кризи українська економіка після 9-річного підйому 2000-2008 рр. увійшла в глобальну фінансово-економічну кризу 2008-2009 рр., яка, незважаючи на короткострокову стагнацію 2010-2011 рр., за негативними наслідками загального обвалу економіки і масового безробіття сьогодні, в умовах пандемії коронавірусу, за негативними наслідками цілком співставна з Великою депресією. І друга хвиля цієї кризи відбулась через 9-річний Жюглярівський цикл, у 2019-2020 рр. (друга хвиля у 1937-1938 рр. була і в часи Великої депресії, яка закінчилась з початком 1 вересня 1939 р. Другої світової війни, що вирувала цілих 6 років – до вересня 1945 р.). Наслідки та час закінчення 2-ої хвилі сучасної кризи нам поки невідомі, але вироблений у часи Великої депресії, в таких європейських країнах як Австрія та Швеція, антикризовий інструментарій її подолання можна сьогодні використати в різних державах, у тому числі в Україні, оскільки за економічною суттю остання коронакриза до неї ближче, ніж глобальна криза 2008-2009 рр.

Таким чином, економічні інтереси в системі геополітичних та геоекономічних координат світу набувають все більшої ваги та впливу. Їх перерозподіл відбувається і сьогодні, а роль особливо посилались в умовах глобалізації світової економіки та пандемії коронавірусу, де економічні інтереси визначають не тільки господарчу, але й політичну взаємодію між державами. Більше того, на зміну воєнним і воєнно-політичним важелям впливу одних країн на інші (перш за все РФ на Україну, Білорусь та інші держави СНД) приходять економічні форми тиску через міжнародні фінансові організації (МВФ, СБ, ЄБРР та інші).

В той же час роль таких глобальних організаций як ООН, СОТ та МОП у міжнародних політичних і соціально-економічних відносинах, включаючи подолання різноманітних конфліктів, в останні роки послабла. А пандемія коронавірусу, закривши кордони на час своєї активної фази, відволікла загальну увагу від міжнародних конфліктів та поставила під сумнів навіть Шенгенську зону в ЄС. Розрив економічних зв’язків у технологічних ланцюжках різних країн призвів світ сьогодні до обвальної рецесії, котра посилюється і потребує термінової її зупинки з ціллю відновлення економічного зростання, інноваційного і соціально-екологічного розвитку.

Катастрофічний характер соціально-економічних, а як наслідок і соціально-політичних процесів на планеті Земля з переходом до нового світового порядку людських цивілізацій вимагає використання універсальної циклічної парадигми розвитку суспільства з аналізом не тільки виявлених коливальних тенденцій першого порядку, а й оцінки правил (законів другого порядку) в їх змінах (метазакономірностей). Перехід від катастрофізму до нового світового порядку, що відбувається в сучасних умовах, – це безумовно, одна із значніших подій в багатовіковій історії людства, він пов'язаний з подоланням багатобічної системної кризи, що загрожує самому існуванню людського роду. Це вимагає стабілізації суспільства та забезпечення сталості країн на основі некатастрофічних законів, які дозволяють уникнути загроз розвалу держав у результаті своєчасного упередження конфліктів між ними.

 

Список використаної літератури

1.    Австрийская школа в политической экономии: К.Менгер, Е.Бем-Баверк, Ф.Визер. - М.: Экономика, 1992. – 494 с.

2.    Шумпетер Й. А. Теорія економічного розвитку: Дослідження прибутків, капіталу, кредиту, відсотків та економічного циклу. – К.: ВД «КМА», 2011.– 242 с.

3.    Scumpeter J. А. Business Cycles: A Theoretical, Historical and Statistical Analysis of the Capitalist Process. - N.Y.-L., 1939.

4.    Мизес Л.Либерализм в классической традиции. – Г.: Социум-Экономика, 2001. – 239 с.

5.    Мизес Л. Человеческая деятельность (праксиология): Трактат по экономической теории. - М.: ОАО «НПО «Экономика», 2000. – 878 с.

6.    Мизес Л. Социализм. Экономический и социологический анализ. – М.: Catallaxy, 1994. - 415 с.

7.    Хайек Ф. А. Дорога к рабству. – М.: Экономика, 1992. – 220 с.

8.    Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. – М.: Новости при участии издательства «Catallaxy», 1992. – 304 c.

9.    Бердяев Н.А. Философия свободы. // Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. – М.: Правда, 1989. – С. 9-250.

10. Гаєк Ф.А. Конституція свободи. – Львів: Літопис, 2002. – 556 с.

11. Кастельс М. Информационная эпоха: Экономика, общество и культура. – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – 608 с.

12. Бродель Ф. Динамика капитализма. – Смоленск: Полиграмма, 1993. – С. 85.

13. Кондратьев Н. Д. Большие циклы конъюнктуры. // Вопросы конъюнктуры. 1925. Т. I. Вып. 1. - С. 28-79.;  Переиздание: Кондратьев Н. Д. Избранные сочинения. – М., 1993. – С. 24-83.

14. Туган-Барановский М. И. Промышленные кризисы в современной Англии, их ближайшие влияния на народную жизнь. – Санкт-Петербург, 1894.

15. Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм і демократія. – К.: Основи, 1995. – 528 c.

16.   Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег// Кейнс Дж. М.Избранные произведения. – М.: Экономика, 1993. – C. 224-518; изд.: Антология экономической мысли. В 2-х т. – М., 1992. – Т. 2. – C.  137-432.

17.   Австрия – ВВП на душу населения [Electronicresource].: https://knoema.ru/atlas/%D0%90%D0%B2%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B8%D1%8F/%D0%92%D0%92%D0%9F-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D1%83%D1%88%D1%83-D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%8F

18. Chronology of the Corona Crisis in Austria[Electronic resource].:https://viecer.univie.ac.at/en/projects-and-cooperations/austrian-corona-panel-project/corona-blog/corona-blog-beitraege/blog60/

19. Павловський М.А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. – К.: Техніка, 1999. – С. 9.

20. KuznetsS. SharesofUpperIncomeGroupsinIncomeandSavings / S. Kuznets. – N. Y.: NBER, 1953.

21.   Скоузен М.Кто предсказал крах 1929 года? // Бум, крах и будущее: Анализ австрийской школы. – М.: ООО “Социум”, 2002. – С. 172-215.

22.   Эклунд Э. Эффективная экономика– шведская модель. – М.: Экономика, 1991.– 349 с.

Опубліковано на сайті: 2021-02-15

Коментарі до цієї статті: