Інновація - це історично безповоротна зміна способу виробництва речей.
Й. Шумпетер


М.І. Туган-Барановський

Й.А. Шумпетер

М.Д. Кондратьєв

Галерея видатних вчених

UA RU EN

Обращаем внимание на инновацию, созданную на данном сайте. Внизу главной страницы расположены графики,  которые в on line демонстрируют изменения цен на мировых рынках золота  и нефти, а также экономический календарь публикации в Интернете важных мировых экономических индексов 

 
Публікації

Кузьменко В.П.

Складні соціально-економічні системи та їх еволюція

Засновник нової міждисциплінарної науки кінця ХХ ст. «синергетики» - видатний німецький вчений Герман Гакен звернув увагу на те, що саме поняття складних систем потребує свого наукового обґрунтування: «При наївному підході їх можна описати як системи, що складаються з великого числа частин, елементів або компонентів, котрі можуть бути як одного, так і різного роду. Компоненти, або частини, можуть поєднуватись між собою більш або менш складним чином. Різні галузі науки дають нам багаточисельні приклади систем, що називають складними. Деякі з них виявляються досить простими, в той час як інші виявляються дійсно складними» [1]. Саме до останніх відноситься соціально-економічні системи, макроскопічним підходом вивчення яких й займається теж досить молода галузь економічної науки другої половини ХХ ст. – макроекономіка.

Г. Гакен визначив синергетику як загальну теорію колективних просторових, часових або функціональних структур. Її предтечею була загальна теорія систем (ЗТС), з якою в неї існує деякий перетин. Офіційно засновником ЗТС вважається видатний австрійський біолог середини ХХ ст. Людвіг фон Берталанфі [2]. Таким чином, у середині ХХ ст. Л. Берталанфі, якого світовою наукою визнано фундатором концепції ЗТС, узагальнив свої дослідження 1930-1940-х рр., які в подальшому дістали широке застосування як у природничих, так і в суспільних науках.

Але задовго до нього, ще в часи першої світової та громадянської війн російський вчений та політик Олександр Богданов (Малиновський) зробив системне дослідження загальної організаційної науки, яке було названо ним «Тектологією», тобто дефініцією, якою видатний німецький біолог Ернст Геккель визначав закони організації живих істот. До речі, у 3-му томі цієї роботи, що вийшов у світ вже 1922 р., О. Богданов (випускник медичного факультету Харківського університету) вперше у світовій науці дав загальнонаукове системне поняття криз та визначив основні їх типи. Ще напередодні першої світової війни, будучи власне засновником системного аналізу в світі, у 1-му томі своєї “Тектології”, він писав:

Івтехніці, і внауціряднайбільших відкриттів, мало не більшістьїх, зводивсясамедо перенесенняметодівза межітих галузей, девониспочатку були вироблені...

Перенесення методівцілкомоб'єктивноі незаперечнодоводитьможливість їхнього розвиткудоєдності, домонізмуорганізаційногодосвіду. Алецей висновокне вкладаєтьсяу свідомості фахівця, яківзагалівповсякденній свідомостінашоїепохи...Тому, наприклад, найширша і найглибшаз об'єднавчихнаукиідейXIXстоліття-законзбереженняенергії - такдовго мусилапробиватися, покиїї визнали" [3, Кн. 1,97-98].

До речі, у сферу суспільних наук цей закон став проникати тільки у другій половині ХХ ст., зокрема, в теорію циклів етногенезу видатного російського історика, географа й етнолога Льва Гумильова [4].

 Говорячи про механізми саморегуляції в живому світі, в т.ч. у людському суспільстві, О. Богданов звертає увагу на роль у цих процесах принципу підбору:

«Боротьба класів і груп суспільства завжди спрямована ​​до знищення одних соціальних форм та відносин, підтримування і закріплення інших відповідно до інтересів колективу, що провадить боротьбу ...

принцип підбору ... в соціальній науці вперше застосував ... Роберт Мальтус. Думка про загибель непристосованих до конкуренції, яка відбувається на основі загальної недостатності життєвих засобів, є центральною для його теорії. Якщо взяти до уваги, що вчення Мальтуса було апологією капіталізму, то стане ясно, що для нього вихідним пунктом схеми була боротьба, панівна на капіталістичному ринку.

У Ч. Дарвіна, що  перетворив біологію за допомогою ідеї підбору, вона виступає вже у двох видах: природний і статевий підбір, причому основним і науково-найважливішим видається, звичайно, перший. Коріння поняття про природний підбор лежало, з одного боку, в економічній практиці капіталізму - Ч. Дарвін перебував під впливом доктрини Мальтуса, а з іншого боку, в технічній практиці розведення домашніх тварин і корисних рослин: вироблення нових різновидів, шляхом штучного підбору.

За поглядами Ч. Дарвіна, об'єктом підбору служать тільки цілі індивідууми і через них - види організмів. У подальшому розвитку біологічних наук така схема вже стала недостатньою і поняття підбору повинно було розширитися. Фізіологія і патологія користуються ідеєю «внутрішнього підбору» тканин і клітин організму в залежності від умов самого ж організму, що є їх життєвим середовищем. Таке інтерстиціональне переродження (тобто переродження клітин, що володіють спеціальними функціями і знаходяться між сполучно-тканинними утвореннями) органів при різних отруєннях та інших хворобливих станах пояснюється тим, що більш ніжні спеціалізовані тканини цих органів виявляються непристосовані до змін в їх органічному середовищі, тоді як грубіша сполучна тканина набагато легше переносить шкідливі впливи: ті тканини гинуть, а вона розростається на їх місці ... »[3, Кн. 1, 194-196].

Якщо такі механізми є дійсно універсальними, то чи не відбувалися подібні процеси на пострадянському просторі в кризові 90-ті роки, які так яскраво зобразив телесеріал «Бригада»? І чи не повторюються вони знову в політичному та економічному середовищі (просторі) України в наш кризовий час, який став таким вже для всієї планети Земля?

Соратник Г. Гакена та його колега по Штутгартському університету Вольфганг Вайдліх, який застосував методи синергетики в соціальних науках, у своїй «Соціодинаміці» пише: «Здається очевидним, що реальність, включаючи одушевлений і неодушевлений світи (живу і неживу природу) розділена на шари (стратифікована) з різним ступенем організованості. Вищі, більш макроскопічні шари є складеними, і тому «покояться над» нижчими, мікроскопічними шарами. В даному випадку ми відходимо від причинних зв’язків між шарами. Микола Гартман був одним з перших філософів, що поклали в основу свого вчення цю багатошарову структуру світу.

Якщо організаційна структура шару така, що йому як цілому властиві якісно нові характеристики, котрих немає в нижчих шарах, то ми будемо визначати такий шар як систему. Система – «це більше ніж просто сума її складових», які не єознаками частин, а тільки системияк цілого»[5, 30-31].

В ЗТС ефект, коли сума впливів складових системи не дорівнює ефекту їх спільного впливу було названо емерджентністю складних систем. Майже 40 років тому ми при моделюванні складних соціально-економічних систем ще у 70-і роки ХХ ст. назвали це ефектом накладення просторових підсистем одна на одну в єдиній системі або шумовим ефектом їх спільного впливу в єдиній системі. Якщо розглядати розвиток різних соціально-економічних циклів у часі, то там також спостерігається цікавий ефект їх синхронізації, яким видатний австро-американський економіст Йозеф Шумпетер [6] в 1939 р. пояснив причину виникнення Великої депресії 1929-1939 рр.

Розглядаючи складні системи живої природи В. Вайдліх констатує:

«У біології або соціальній науці системна архітектура набагато складніша. Розглянемо суспільство і людину як його елементарну частину. В цьому випадку існує множина підсистем, таких як: родини, школи, фірми, політичні партії, соціальні групи, що формують організаційні структури. Ці підсистеми мають частково співпадаючі (перекриваючі) структури, тому що один і той же індивід може одночасно бути членом кількох груп. Паралельно з «вертикальною» ієрархічною системою «індивід-група-суспільство» існують також і «горизонтальні» відносини та зв’язки між групами, наприклад, між фірмами і політичними партіями.

Так як стратифікація реальності у послідовність систем є домінантним фактом, то, звичайно, структуризація наук, що вивчають певну сукупність систем, більш або менш співвідноситься з організаційним шаром живої або неживої природи …

Індивіди, з усім своїм інтелектуальним запасом, готовністю до проявлення емоцій і можливістю змінювати типи поведінки, що проявляються в формі культурної та економічної діяльності, шляхом висхідної взаємоді вносять вклад у створення загального «поля» цивілізації, що складається з культурних, релігійних, політичних, соціальних та економічних компонентів. Зокрема, всі державні інститути, релігія, економіка, закони та політична ідеологія відносяться до цього колективного поля. Воно визначає соціально-політичний клімат, рівно як і культурний та економічний стан суспільства. Саме на цьому макрорівні виникають нові системні якості соціуму…

Ці системні якості ведуть до сильної низхідної взаємодії, тобто взаємодії «ціле-частини». Колективне цивілізаційне поле має потужний вплив на можливі дії індивіда шляхом пропозиції орієнтирів та привнесення взаємодії в культурні традиції. Це реалізується через розширення та обмеження обсягу доступної інформації, часткове усунення від прийняття рішень по проблемам, вже визначеним структурою суспільства, а також шляхом активізації прихованих здібностей індивідів.

«Системність» системи особливо посилюється циклічним характером опосередкованої низхідної взаємодії і прямої висхідної взаємодії. З одного боку, частини системи є абсолютно необхідними для формування макроознак системи. З іншого боку, нові системні якості виникають на макрорівні, а не на рівні окремих частин, з яких він складається. Але вони впливають та іноді навіть визначають динамічну поведінку елементів»[5, 32, 37-38].

Говорячи про еволюцію різних складних систем, слід зазначити, що гармонізаціяпроцесу еволюції Всесвіту здійснюється відповідно до певних математичних законів, сьогодні далеко ще не пізнаних людством. Так тільки в середині ХХ століття було відкрито, що в результаті розвитку Сонячної системи логарифми афелійних (гранично максимальних) відстаней планет від Сонця знаходяться в лінійній залежності, що відповідає ступеневій їх залежності щодо самих величин цих відстаней. Причому Сонце і планети являють собою коливальну систему, що знаходиться необмежено довго в сталому стані тільки якщо логарифми цихвідстанейвідповідають ряду чисел Фібоначчі, які знаходяться між собою в золотійпропорції (Ф = 1,618; 1/Ф = 0,618;Ф2 = 2,618), відомійще стародавным цивілізаціям Вавилону, Єгипту та Греції, що називали її «божественною». В результаті підтвердилася просторова гармонія небесних сфер, про яку писали ще Коперник, Галілей і Кеплер, та еволюція якої у часі має чітко визначений циклічний характер.

Таким чином, одним з найважливіших видів ендогенної циклічності є ротаційна циклічність, яка породжується осьовими та орбітальними обертаннями різних об’єктів, в яких головними для земних еколого-економічних систем є Сонце, Земля і Місяць, рух яких є першопричиною добової і сезонної циклодинаміки не тільки біологічного, а й усього господарчого і соціального життя на Землі та функціонування більшості її еколого-економічних систем. Періоди ротаційної циклічності визначаються часом повного обертання об’єктів  (у нашому випадку - астрономічних об’єктів) навколо своєї осі, або часом їх повного обертання по своїй орбіті. До речі, саме впливом Місяця та Сонця на Землю нещодавно вчені пояснювали сучасні соціально-політико-економічні катастрофи в арабських країнах та природно-екологічні катастрофи в Японії в 2011 р.

 Важливим і широко розповсюдженим у природі механізмом циклодинаміки є круговоротна циклічність, яка проявляється в наявності у великих і складних еколого-економічних системах замкнених циклів руху матерії, енергії, інформації або будь-яких інших субстанцій. Прикладами такої круговоротної циклічності є загальновідомий круговорот води у природі; круговороти ряду необхідних для життя біосфери  елементів, таких як кисень, вуглець, азот і фосфор; круговорот радіонуклідів і різних мікроелементів в замкнених біоценозах; круговорот сировини (металів), які багаторазово використовується для виробництва продукції, що може бути легко утилізована після її використання, тощо. Круговоротна циклічність спостерігається й у круговоротній соціально-політичний динаміці, яку помітили ще у ІІ-му столітті до нової ери два історики Стародавніх Риму та Китаю - Полібій [7] і Сима Цянь [8].

  Більш складним явищем, але також широко розповсюдженим у природних, еколого-економічних, виробничо-технологічних і соціально-політичних системах, є наявність у цих системах замкнених контурів від’ємного зворотного зв’язку з певним запізненням (лагом). Саме цей механізм дії зворотного зв’язку може бути причиною виникнення циклічних коливань багатьох характеристик господарчо-економічної діяльності, прикладами яких є коливання цін, цикли пропозиції та попиту на товари і послуги, хвилі інвестиційної активності, витки  інфляції. Наявність від’ємних зворотних зв’язків в біосфері породжує циклічні коливання чисельності живих організмів у таких типах систем, що мають цей зв’язок і взаємодіють між собою через види організмів, як система конкуруючих за продукти харчування видів, система типу  паразит - хазяїн  чи хижак – жертва, що на багатьох прикладах детально описав ще Чарльз Дарвін [9].

Аналогічні біосферним типи циклів, які обумовлені наявністю у системі контурів від’ємного зворотного зв’язку, можуть виникати і у людських спільнотах на всіх рівнях їх соціальної організації. Слід зазначити, що при наявності в системі контурів не від’ємного, а додатнього зв’язку, вихідні показники, які характеризують стан такої системи, починають невпинно зростати, що з часом може привести до виникнення у системі кризових ситуацій і навіть катастроф. Яскравими прикладами таких ситуацій є витки гіперінфляції і спалахи безробіття, які при досягненні ними критичних рівнів можуть привести до соціального вибуху, створення у державі вкрай нестабільної ситуації і навіть руйнування винної у цьому політичної системи. Саме рівні безробіття в 20-25%, що заразспостерігаються упівденних європейських країнах – Греції, ІспаніїтаІталії постійно провокують в них страйки таінші формисоціальних протестів, що набувають перманентного характеру.

По суті, ще більш визначальною ступенева залежність є для розвитку в часі та просторі різних процесів у живій природі тавінці її утворення - людському суспільстві, якщо воно дійсно заслуговує такої оцінки. Зокрема, знаменитий ряд чисел Фібоначчі, який сходиться як раз до золотої пропорції, було відкрито на початку ХШ століття італійським математиком Леонардо з Пізи (Fibonacci - скорочено filius Bonacci, тобто син Боначчі) із геометричної прогресії розмноження кроликів. Відповідно до неї збільшується і рід людський, але зі значно меншою швидкістю, яка за рахунок сукупності негативних чинників (соціально-політичних та природно-техногенних катаклізмів) тимчасово може приймати й від'ємне значення популяції, циклічно відновлюючись потім до чергової максимальної величини. У кінці XVIII століття зростання населення планети у геометричній прогресії досліджувалося англійським економістом Томасом Робертом Малтусом у роботі «Дослідження закону народонаселення» [10]. Саме вонапідштовхнула іншого англійського вченого Чарльза Дарвіна на відкриття законів еволюції біосфери через боротьбу різних її видів за виживання.

Сьогодні багато закономірностей соціально-економічної динаміки (соціоекодинаміки) теж відповідають геометричній прогресії. Так одна з основних її залежностей - виробнича функція (ВФ) Кобба-Дугласа-Тінбергена зв'язує у часову ступеневу функцію ресурси і результати доцільної економічної діяльності людей, що відповідає вимогам науково-технічного прогресу (НТП). Характерно, що ця залежність простежується й у просторово-територіальному розподілі тих же показників. Це було виявлено нами при побудові ВФще у 70-ті роки ХХ ст. на основі статистики регіонів УРСР (25 областей України, одна з яких на початку 90-х отримала статус АРК), зв'язки між економічними показниками яких найбільш адекватно відображувались саме в ступеневій модифікації ВФ. У геометричній прогресії зростають і негативні процеси соціоекодинаміки, зокрема, такі як інфляція і безробіття, які останнім часом переслідували українську економіку. Таким чином, логарифми багатьох економічних показників або їхні динамічні параметри знаходяться між собою в лінійній залежності, що відповідає ступеневій залежності щодо величин самих цих показників.

Як відомо, у математиці особливу роль грають дві фундаментальні числові константи: число π, що відбиває відношення довжини кола до його діаметру, і "неперово" число e, що характеризує деякі пропорційні відношення у гіперболі та лежить в основі натуральних логарифмів. Більше 250 років тому швейцарським математиком Леонардом Ейлером, що більшу частину свого життя працював в Росії, було відкрито тотожний зв'язок між уявним числом і та цими константами:еπі = і2. Для обчислювальних цілей пізніше вона була представлена в іншому вигляді англійським математиком французького походження Анрі де Муавром і під його іменем сьогодні доводиться в шкільних підручниках алгебри. Однак саме варіант Ейлера цієї формули особливо гармонічний у вигляді тотожності: еπі +1 = 0 або еπі =- 1, де і - уявне число, рівне квадратному кореню з -1, а і2 =- 1 і відповідно еπі = і2. "Ця знаменита формула - можливо, сама компактна і знаменита з усіх формул", писали вже в наш час американські вчені-математики Е. Кезнер і Дж.Ньюмен. Кожне з цих чисел породило фундаментальну систему математичних функцій, що названі трансцендентними: число π - тригонометричні, а число е - гіперболічні. На основі останніх зроблена математична інтерпретація двох теорій, що зробили переворот у природознавстві XIX-XX ст. Це неевклідова геометрія Миколи Лобачевського і теорія відносності Альберта Ейнштейна і Германа Мінковські. У 90-ті роки ХХ ст. українськими вченими-математиками О. Стаховим та І. Ткаченко введений у науковий обіг новий клас гіперболічних функцій, які виходять із математичного зв'язку вже між трьома константами: π, е і Ф та покладені в основу створеної ними гіперболічної тригонометрії Фібоначчі. Інший український учений - архітектор О. Боднар показав, що за допомогою цих функцій математично описується так званий "гіперболічний поворот", як фундаментальний закон перетворення спіральних біосиметрій в живій природі, що підтверджує гіпотезу видатного українського вченого Володимира Вернадського про неевклідовий характер процесів живої природи і принципові відмінності живої речовини і неживої.

Широке поширення у живій природі одержала спіраль, яку видатний німецький мислитель і поет І. В. Гете вважав математичним символом життя і духовного розвитку, що підтвердило в ХХ столітті відкриття у генах молекули ДНК, що має структурну форму вкладених друг у друга спіралей. На рубежі 10-20-х рр. ХХ ст., після потрясінь російських революцій, першої світової та громадянської війн, описуючи «Кризу культури» ХХ сторіччя, таку вбудовану в піраміду спіраль розвитку цивілізації намалював Андрій Бєлий [11], а Павло Флоренський відкрив її у дантовській «Божественній комедії» з інтерпретацією спіралеподібного зустрічного руху світів, яку виклав в «Удавоностяху геометрії»[12] та главі 10 «Іконостасу» [13]. Але ще в зразках іонійської волюти античних храмів виявлена логарифмічна спіраль, названа «кривою гармонійного розвитку», в якій зростання або виродження процесів, що відповідають геометричній прогресії, здійснюється у пропорції, названою «золотою», що віповідає числу Фібоначчі (Ф = 1,618; 1/Ф = 0,618; Ф2 = 2,618). Тому сам принцип зростання або затухання природних і суспільних процесів у геометричній прогресії не новий і був відомий ще стародавнім цивілізаціям. Однак відкрити математичні закономірності ритміки цих процесів завдяки приголомшливій інтуїції і неймовірній творчій самовіддачі було призначено видатному російському мислителю і поету Велімиру Хлєбникову, що, за визначенням видатного російсько-американського філолога ХХ століття Романа Якобсона, був «найбільшим світовим поетом нинішнього століття», а сьогодні його називають поетом, що відкрив шлях у ХХІ століття.

Восени 1982 р. російським філологом, академіком РАН Вяч.Вс. Івановим у ЦДАЛМ (зараз - РДАЛМ) була зроблена виписка з невиданих рукописів  Велімира Хлєбникова. В.В. Іванов пише: «Ось ця виписка з фрагменту, що відноситься, швидше за все, до 1921 р.: "Атомна бомба - розірвана (вибух у Сонце)". Вражає не просто передбачення атомної бомби ..., а згадка про "вибух у Сонце". Гіпотеза про термоядерне джерело сонячної енергії, скільки я знаю, тоді ще ніким із учених не була висловлена. У Хлєбникова я ж потім знайшов, хоча і зовсім у конспективних записах ("смерть Сонця ... батьківщина нового, дрова для заліза"), можливий натяк на ідею формування таких елементів, як залізо, завдяки процесам, що відбуваються в зірках. Можна думати, що він підходив до сучасних уявлень про еволюцію речовини у всесвіті. І в його записах про геологічну і палеонтологічну хронологію Землі я потім виявив думки, що передвіщають науку останніх десятиліть» [14]. Тут слід зазначити, що прогнозні оцінки майбутнього відкриття атомної енергії і термоядерного джерела сонячної енергії таїли в собі і небезпеку нерозумного використання людством цієї енергії, яка і сьогодні зберігає потенційну загрозу її застосування ним собі на погибель, як це було зроблено США в 1945 р. в Японії. Можливо, саме прогнозно-модельні розробки Римського клубу, і перш за все моделювання «ядерної зими» видатним російським вченим – математиком і філософом М.М. Мойсеєвим [15], в т.ч. можливих її згубних наслідків, убивчих для людства, і було одним з найважливіших чинників її попередження та часткової призупинки гонки ядерних озброєнь. Саме М.М. Мойсеєв наприкінці ХХ ст. багато писав про коеволюцію природи і суспільства.

Витоки сучасної науки про спільний розвиток (коеволюцію) природи і суспільства беруть у теорії біосфери та ноосфери В.І. Вернадського, в основі якої лежать відкриті їм біохімічні явища, що дозволили ввести поняття «живої речовини», якій власне і притаманний еволюційний процес, відсутній у неживій речовині. Це відкриття, за свідченням самого вченого, який народився в Санкт-Петербурзі, було їм зроблено в роки громадянської війни на батьківщині його батьків - Україні, співзасновником і першим президентом Академії наук якої він тоді став. Як зазначав сам Вернадський, назва «ноосфера» була запропонована після читання ним лекцій у Сорбонні в Парижі в 1922-1923 рр. французькими вченими - математиком і філософом - бергсоніанцем Є. Леруа і геологом та палеонтологом Тейяр де Шарденом вже в 1927 р. [16]. Через 60 років російським філологом Р.В. Дугановим було висловлено думку про те, що поняття ноосфери В. Хлєбников намагався ввести ще у 1904 р., знайшовши для нього слов'янський неологізм «мислезем» [17]. Звичайно, поет не міг тоді знати про наукові відкриття Вернадського, зроблені ним на початку 20-х років, але саму появу теорії ноосфери в майбутньому, очевидно, передчував. Особливо варто сказати про його дивовижне відчуття ритміки світових процесів у створеній ним універсальній теорії циклів («основного закону часу»), викладеній наприкінці життя у «Дошках долі» [18].

Поняттю ритму особливе значення надавали ще древні цивілізації.  Видатний російський філософ Олексій Лосєв у 1922 р. писав: «час - максимально близький, максимально інтимний аналог числа. Час так само «порожній», як і число, так само має свій власний зміст, незалежне від грубої якісності зовнішнього світу. Він також первинний для фактичного буття, як число для смислового буття, будучи таким самим «актом покладання», але тільки вже зовсім в іншій області, не в області чистого смислу, а в області фізичної матерії. Він також народжує із себе речі, несе на собі речі, також є першо-принципом їхнього життя і руху, самовиокремлення і самоб'єднання, як число народжує усі розходження в смисловій сфері, несе на собі всяку ідеальну координацію і визначає живу текучість змісту. Число і час - обидва суть животрепетний пульс буття; і обидві стихії - раніш і первинній самого буття, бо це і є те, що породжує саму сферу буття і творить її індивідуацію. Число і час - міць і напруженість буття, позбавлене всього зовнішнього і випадкового; це оголене серце буття, відкіля вічно ллються життєдайні потоки світового життя, що одушевляють, звідки діється й сама доля буття та світу. Число є зміст часу, а час є життя чисел. Час теж є, врешті-решт, лічильність або, вірніше, якась певна модифікація лічильності. І те й інше, число і час, - це реальна, до останнього й інтимнішого ступеня виявлена ​​доля буття, тобто саме буття у своїх живих і нервових сплетеннях і зчленуваннях» [19]. Як знавець античної філософії він зазначав: «ритм у розумінні Платона як визначеного роду порядок руху охоплює собою рішуче всю дійсність, починаючи від людського життя, індивідуального та суспільного, переходячи до сфері мистецтва і кінчаючи рухом космосу в цілому» [20]. Сучасний англійський учений Дж.Уітроу ставить поняття ритму як первинне стосовно категорії часу: «... ми сприймаємо час не безпосередньо, але тільки у вигляді конкретних послідовностей і ритмів <...> Час заснований на ритмах, а не ритми на часі» [21]. І саме соціально-економічна динаміка відзначена множиною різних ритмів (циклів) розвитку, які й визначають еволюцію цієї складної системи. 

Збувається пророче висловлення В. І. Вернадського: "Наука ХХ сторіччя знаходиться в такій стадії, коли наступив момент вивчення часу, також як вивчається матерія й енергія, що заповнюють простір" [22]. Найбільш просунута на рубежі ХХ-ХХІ ст. міждисциплінарна наука - синергетика приділила підвищену увагу проблемі незворотності часу. Свій ранній інтерес до неврівноважених систем, що постійно вагаються між численними станами і ніколи не повертаються до початкових умов, батько сучасної синергетичної парадигми, видатний бельгійський вчений російського походження Ілля Пригожин зберіг до кінця життя, яке закінчилося вже в новому тисячолітті - 28 травня 2003 року. Саме за роботи з термодинаміки необоротних процесів, особливо за теорію дисипативних (неврівноважених) структур, І.Р. Пригожин був в 1977 р. удостоєний вищої нагороди у світовому науковому співтоваристві - Нобелівської премії.

Ілля Пригожин - рідкісний приклад вченого, який намагався побудувати міст над прірвою між точними (природничими) і гуманітарними (суспільними) науками. Він намагався створити "нову фізику", яка змогла б, за його словами, "розв'язати конфлікт, пов'язаний з поняттям часу, зняти протиріччя між інноваційним часом розкріпачення людини і періодично повторюваним часом стабільного матеріального світу, в якому будь-яка зміна, будь-яке нововведення з необхідністю виявляються не більше ніж видимістю" [23]. Фокус наукової творчості Пригожина - конструктивна роль порушення симетрії між минулим і майбутнім, так звана стріла часу.

Пригожинське відкриття особливо знаменне для українців, оскільки теорему Іллі Пригожина, сформульовану їм для неврівноважених процесів як четверте начало термодинаміки, що протидіє другому її началу, російський вчений Побіск Кузнєцов назвав "законом Подолинського" [24] - тобто законом, сформульованим видатним українським вченим Сергієм Подолинським ще в 1880 році. Цей закон повинен забезпечити стаціонарний стан (в т. ч. для живих організмів), який відповідає мінімуму виробництва ентропії. Тридцятирічний Подолинський написав піонерську роботу, де вперше показав, що Homo Faber (людина діяльна) завдяки своїй творчій діяльності накопичує і перетворює сонячну енергію на Землі, за допомогою якої створює необхідні засоби виживання людства. Тим самим вона протидіє дисипації енергії і мінімізує приріст ентропії. Таким чином, Подолинським, по суті, й було відкрито четверте начало термодинаміки, що вже тільки в середині XX ст. було викладено точною математичною мовою формул Пригожиним. Враховуючи, що друге начало термодинаміки називають законом зростання ентропії, який забезпечує її максимізацію, четверте її начало врівноважує друге в точці динамічного мінімаксу, існування якого великий російський філософ і богослов, астроном, фізик і математик Павло Флоренський зумовив "законом ектропії". В. Фелістинський у статті «Російський Леонардо да Вінчі в концентраційному таборі», що вийшла в 1942 р., через 5 років після смерті філософа в ГУЛАГу (відповідно до сталінської міфології, заснованої на чутках, які розповсюджувалися спеціальним відділом чуток НКВС, автор статті про смерть мислителя не знав), пише:

«Флоренський був професором Московської духовної академії, автором резонансної книги «Стовп і утвердження істини» <...> обдарованим астрономом, що захищав геоцентричну концепцію світу; чудовим математиком, автором «Удаваності в геометрії» і ряду монографій в галузі математики, авторитетом в області фізики <. ..> Так квінтесенцію його космофізичних поглядів у словнику Гранат радянського видання він висловив в авторизованому нарисі: «Основним законом світу Ф[лоренскій] вважає другий принцип термодинаміки - закон ентропії, загального зрівнювання, взятий розширено, як закон Хаосу в усіх областях світобудови. Світу протистоїть Логос - начало ектропії. Культура є свідома боротьба зі світовим вирівнюванням: культура виступає як ізоляція, як затримка зрівняльного процесу всесвіту та збільшення відмінностей потенціалів в усіх галузях, як умови життя, в протилежність до рівності - смерті. Будь-яка культура представляє цільову і міцно пов'язану систему засобів до провадження та розкриття деякої цінності, прийнятої за основну і безумовну, тобто служить предметом віри» [25]. До речі, Флоренський був Хлєбниковим включений до Товариства Голів Земної Кулі, що ще перед початком першої світової війни, в 1914 р. повинні були на його думку скласти світовий уряд. По суті, до цієї ідеї людство повернулось в часи Великої рецесії 2008-2012 рр., створивши Велику двадцятку G-20, у якій представлені керівники провідних країн світу з усіх континентів планети Земля.

Дані думки Флоренського про Культуру, що служить засобом боротьби людства з Світовим Хаосом через «начало ектропії», дуже близькі за змістом до «закону Подолинського», який вперше пояснив процес, що протидіє розсіюванню (дисипації) енергії Сонця на поверхні Землі за допомогою доцільної економічної діяльності людей, яка забезпечує їх виживання, а в певні періоди історії навіть процвітання, на шляху стріли часу.

Таким чином, синергетичні механізми еволюції були відкриті ще наприкінці ХІХ ст. у роботах талановитого молодого українського мислителя Сергія Подолинського. Тільки нещодавно вдалось переосмислити результати його досліджень, вперше опублікованих ще у 1880 році. В піонерській науковій праці міждисциплінарного характеру “Праця людини та її відношення до розподілу енергії” [26] Подолинський спромігся поєднати астрономічні, фізичні, біологічні та економічні знання. Передумовою цього відкриття Подолинського був той факт, що він мав всебічну освіту, закінчивши фізико-математичний факультет Київського і медичний - Вроцлавського університетів, а економіку вивчав у науковому співтоваристві  при університеті св. Володимира під керівництвом видатного українського вченого Миколи Зібера, до речі першого у тогочасній Росії перекладача творів Карла Маркса.

Саме Подолинський зробив еколого-економічне відкриття світового рівня, у якому довів, що творча діяльність homo faber (людини діяльної), спрямована на протидію стихійним силам природи, що посилюють хаос (згідно з другим началом термодинаміки), через мінімізацію приросту ентропії дозволяє забезпечити нагромадження та перетворення сонячної енергії на поверхні землі, за допомогою якої відбувається відтворення засобів задоволення фізичних і духовних людських потреб. Таким чином, фактично було означене четверте начало термодинаміки, до офіційного визнання якого науковим співтовариством планети залишалось більше півстоліття.

Цікаво, що вперше вказану роботу Подолинського було видано у 1880 р. російською та французькою мовами, причому в останньому випадку у міжнародному часопису з біологічних наук. І хоча вона мала безпосереднє відношення до аналізу еволюційних процесів в біології, але залишилась практично непоміченою фахівцями цієї галузі знань. Упродовж 1880-1881 р. вийшло ще одне її видання французькою,  а також видання італійською та німецькою мовами. З останнім ознайомились "володарі дум" того часу Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. І хоча у листі Енгельса до Маркса мова йде про “дійсне відкриття Подолинського”, воно залишилося для них до кінця незрозумілим - за оцінкою Енгельса, Подолинський “переплутав економічне з фізичним”. Але ж задовго до Маркса, ще у XVIII ст. лідер фізіократичної школи Франсуа Кене та його послідовники в економічній теорії розробляли фізіократичну її концепцію, що досить успішно розвивається до нашого часу, наприклад у фізичній економіці Ліндона Ларуша, яка дозволила йому передбачити сучасну світову фінансово-економічну кризу. Фізіократична школа завдяки видатному мислителю Миколі Руденку [27] є і в Україні. Сьогодні, з висоти часу початку третього тисячоліття Християнської ери, рельєфно проявилося те, що Подолинський зі своєю теорією щодо розуміння світу людством "вирвався" вперед майже на сторіччя, у той час як впровадження ідей марксизму, з їх спекуляцією та догматизацією в СРСР при крайній перекрученості в політико-ідеологічних цілях, "відкинуло" розвиток його батьківщини практично на той же термін назад.

Нерозуміння його теорії з боку наукової спільноти тяжко пережив Подолинський. У той час, коли у Штутгарті  в 1883 р. вийшло останнє прижиттєве видання його праці, він вже знаходився у психіатричній лікарні. Символічно,  що ця публікація була здійснена у місті, яке через сторіччя завдяки роботам Германа Гакена, Вольфанга Вайдліха та інших сучасних німецьких вчених стало світовим центром синергетики, основи якої було закладено саме трудом Подолинського. Ідеї Подолинського майже 50 років були незрозумілими людству і тільки його та наші видатні співвітчизники відкрили їх перед сучасниками. Голова Центральної Ради незалежної України та видатний її історик Михайло Грушевський переклав його основу працю з німецького видання 1883 р. і надрукував вперше українською мовою у Відні в 1922 р., а перший президент Національної академії наук України Володимир Вернадський високо оцінив “енергетичний підхідПодолинського, якийзрозумів значення цих ідей і спробував застосувати їх для вивчення економічних явищ”. Але й після цього знадобилось ще 70 років, щоб до кінця оцінити геній Подолинського та вагомість його відкриття.

Саме воно, еколого-економічне відкриття Подолинського підштовхнуло видатного українського вченого Володимира Вернадського у 20-ті роки до створення теорії біосфери та ноосфери. Вже наприкінці свого життя в середині 40-х років він писав, що “світовий характер соціально-політичних процесів у ході історії виразно випливає з глибшого субстрату людської історії, з геологічного субстрату, який лежить в історії людства, з нового стану галузі життя нашої планети, її біосфери, переходу її в ноосферу, в якій людство стає вперше могутньою загальнопланетарною геологічною силою і де може геологічно проявлятися його думка, його  свідомість” [16].  Ця думка вченого актуалізувалась на тлі страшних природно-екологічних і соціально-політичних катастроф першого десятиліття ХХІ ст. та 2011-1012 рр.

В останню чверть ХХ ст. в економічній науці виник новий напрям еволюційної теорії економічних змін [28], витоки появи якої сягають в першу чверть ХХ ст. – до робіт одного з найвидатніших економістів, що творили в цей період – Йозефа Алоїза Шумпетера [29]. Його заслуга не тільки в створенні теорії інновацій, які є революційним двигуном еволюційного розвитку, завдяки чому він має дискретно-безперервний характер, а й у синтезі різноманітних циклів соціально-економічного розвитку, на які він  наклав свою теорію інновацій, пояснивши їх досить складний механізм.

Розглядаючи динаміку економічних змін, доцільно спиратися на широке визначення еволюції, як зміни структури системи в часі. На думку М.Б. Табачникової [30], таке визначення найбільшою мірою відповідає сучасним еволюційним концепціям [31], які не розглядають еволюцію, як поступовий, безперервний, кумулятивний процес. Характер еволюції може бути як тривалим і поступовим, так стрибкоподібним і швидкоплинним. У широкому сенсі еволюція не протиставляється революції, інволюції та еманації (руху від вищих форм до нижчих), а включає ці процеси в часі, на різних рівнях дослідження. У сучасному ракурсі еволюції протиставляється тільки оборотність циклів розвитку, а еволюційні зміни системи - незворотні і мультілінійні (нелінійні).

Таким чином, в ракурсі дослідження соціально-економічних систем пропонується розуміти еволюційний підхід:

- По-перше, як дослідження сутності, джерел, чинників, рушійних сил економічних змін;

- По-друге, як аналіз динаміки структури і поведінки соціально-економічної системи;

- По-третє, як розуміння багаторівневості, неповторності, нелінійності та незворотності процесів економічних змін.

Враховуючи складність поняття і розмаїття проявів еволюційних змін,  вважається доцільним огляд існуючих теоретичних концепцій з даного питання в різних галузях наукового знання.

Як вказувалось вище, еволюційна теорія як наукова доктрина бере свій початок у біології з праць Ч. Дарвіна і А. Уоллеса. Відкриття фундаментального принципу: мінливості (варіації), спадковості, природного відбору [9]дало поштовх до кардинального перегляду уявлень про рушійні сили розвитку живої природи. Значення теорії природного відбору вийшло далеко за рамки біології - вона стала основним аргументом у протиборстві теософічних і природничих світоглядів. Концепції де Фріза і Менделя про випадкові зміни спадковості (мутації) [32] розкрили ще одну істотну сторону еволюційного процесу - заміщення видів за рахунок впливу факторів зовнішнього середовища.

Відзначимо, що досягнення сучасних біологічних теорій розвитку знаходять застосування в економічних концепціях. Так основні поняття біологічної генетики застосовуються відомими російськими вченими-економістами Юрієм Яковцем та Володимиром Маєвським, що в 90-ті роки ХХ ст. відновили кондратьєвську парадигму циклічного розвитку світової економіки, у визначенні предмета економічної генетики і ядра саморозвитку економіки, використовуються аналогії галузь-хромосома, фірма-ген [33]. Крім того, такі відкриття як мутаційний період в популяції, генетична відкритість виду [34] також можуть бути продуктивно використані для аналізу механізмів розвитку складних соціально-економічних систем.

Еволюційні ідеї Дарвіна широко застосовуються і розвиваються в різних напрямках соціальної філософії. Для еволюційних теорій в соціології характерний пошук універсальних принципів і механізмів довгострокового, тривалого розвитку соціуму. Соціальна динаміка, розвиток суспільства включають в себе економічну, політичну, ідеологічну, культурну складові, їх взаємовпливи і взаємодії. У цьому контексті доцільно проаналізувати деякі теоретичні підходи до дослідження процесу соціальної еволюції. Еволюційний напрям соціальних змін докладно розглядався в соціології прихильниками структурного функціоналізму, такими як Герберт Спенсер, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Борис Малиновський, Толкотт Парсонс. Згідно Спенсеру, соціальна еволюція - рух від однорідного до різнорідного, єдність диференціації та інтеграції, досягнення соціальної рівноваги в ході адаптації системи до зовнішніх і внутрішніх змін [35].

Таким чином, вже в роботах видатного англійського філософа ХІХ ст. Герберта Спенсера еволюція не ототожнюється з прогресом, а включає різні форми прояву, що підлягають оцінці, та вважається двоєдиним процесом диференціації та інтеграції. Але на початку останньої чверті ХХ ст. з’явилось більш багатогранна дефініція еволюції  французько-американського вченого Ф.В. Воже, який визначив її як «процес структурної реорганізації у часі, в результаті якої виникає форма або структура, якісно відмінна від попередньої форми» [36]. Вже наприкінці ХХ ст. голландський вчений Х.Й.М. Классен стверджував: «еволюціонізм перетворюється в наукову теорію, що орієнтується на пошук закономірностей в структурних змінах подібного роду»[37].А російський вчений А.В. Коротаєв вже на початку ХХІ ст. підсумовує: «у рамках «классеновського» розуміння еволюції «спенсоровська» еволюція буде лише одним [І] з можливих типів еволюційних процесів поряд з [ІІ] еволюцією від складних до простих соціальних систем і [ІІІ] cтруктурними зрушеннями на одному й тому ж рівні складності, що приблизно відповідає основним напрямам біологічної еволюції за Сєверцовим» [38], що сформулював їх ще перед початком другої світової війни, як «[І] ароморфозу, [ІІ] дегенерацію і [ІІІ] ідіоадаптацію. Таким чином, «классеновське» розуміння соціокультурної еволюції більш, ніж «спенсеровське», відповідає сучасному розумінню еволюції в біології» [39].

Вже у наш час інший російський вчений Кирило Садченко стверджує:

«Стародавні піраміди, виявлені на різних континентах в Австралії, Англії, Німеччині, Гватемалі, Гондурасі, Греції, Єгипті, Іспанії (Канарські острови), у Китаю в горах Qin Ling Shan, на Тибеті, Мексиці, Перу, острові Пасхи, США, Судані, Туреччині, в тому числі підводні піраміди біля японських островів Окінави, недалеко від Багамських островів і в інших містах на нашій планеті, є відображенням знань попередніх розвинутих цивілізацій про існування еволюційних законів, нагадуванням про те, що усі структури навколишнього світу, в тому числі й створені людиною соціально-економічні структури, не вічні та мають свій життєвий цикл, визначений законами еволюції. Будь-які еволюційні структури досягають свого максимуму, вершини «піраміди», а далі виникають дві основні альтернативи: продовження чи завершення їх життєвого циклу. Існують фундаментальні питання: як управляти життєвими циклами структур навколишнього світу, як можна подовжити життєвий цикл фізичних, біологічних, хімічних, економічних або інших структур, що еволюціонують? <>

Пірамідальний процес є наслідком універсальних еволюційних законів, одним з яких є принцип максимуму ентропії, друге начало термодинаміки як статистичний закон, що призводить до ряду закономірностей:

·  відносно закриті, ізольовані економічні структури, що визначають макроекономічне становище, деградують протягом часу, так як число і/або величина мікроекономічних станів, завдяки котрим реалізується дане макроекономічний стан, досягає граничного максимуму і далі не збільшується;

·  відносно відкриті економічні структури, що визначають макроекономічний стан, розвиваються за траєкторією економічного росту, так як число і/або величина мікроекономічних станів, завдяки котрим реалізується даний макроекономічний стан, досягає проміжного максимуму і далі може збільшуватися» [40, 100-104].

Слід враховувати, що суттєву роль в еволюції економічних структур грає також вектор еволюції, соціально-економічні фактори, джерела і ресурси або стоки еволюції в широкому розумінні цих слів. Так К.В. Садченко, як приклад еволюції економічних структур на фінансових ринках, в якості джерела і ресурсу наводить інвестиції, кредити, доходи від продажу акцій, ємність ринку, а в якості стоку – кредиторську заборгованість, виплату процентів за кредитом, виплати дивіденду по акціям і т. д.

На думку академіка РАН Дмитра Чернавського, запас ресурсів дозволяє робити вибір між альтернативними еволюційними шляхами, дає певну свободу вибору. Причому, поняття «вибір» принципово відрізняється від поняття «відбір», що прийшло з еволюційної теорії Дарвіна. Відбір має на увазі детермінований процес відбору найкращого еволюційного шляху, в результаті якого тільки один найкращий шлях може бути реалізований як результат відбору. Вибір же розуміється як еволюційний процес, в результаті якого може бути вибраний не обов’язково кращий шлях, а лише один з множини еволюційних шляхів, «сценаріїв» [41].

Як стверджує К.В. Садченко, визначення, формалізація простору (середовища) має важливе значення для еволюції як фізичних, хімічних, біологічних структур, так й економічних структур, тому перш за все, як правило, повинно бути визначене середовище (простір), в якому відбувається еволюція структур, а потім вже рівняння, моделі, що визначають еволюцію структур у цьому середовищі. Правда, існує і альтернативна точка зору про те, що середовище і оточуючі його структури тотожні і є нероздільними поняттями, одним і тим же об’єктом. Самі структури і уявляють собою простір, а розподіл навколишнього світу на середовище і структури, що в ньому еволюціонують, є лише віртуальним, допоміжним науковим методом спостереження, аналізу цих структур.

Економічний простір не може бути повністю заданий простором «геометричні координати – час». Якщо поняття часу застосовується щодо економічних структур, то поняття звичайних геометричних координат X, Y, Zвтрачає смисл в економічному просторі. Можна визначити фізичне (геометричне, географічне) розташування економічної структури, об’єкту (наприклад, підприємства), але економічні параметри, показники, що характеризують еволюцію економічних структур, неможливо визначити за допомогою геометричних координат. Саме тому вводиться економічний параметричний простір, що задається економічними параметрами і часом.

Дуалізм (двоякість) уявлення як універсальна властивість ентропії, визначений російським вченим А.Н. Панченковим [42], а існування універсальних законів еволюції для економічних систем призводить до розуміння економічного простору як частини (субпростору) єдиного простору. Існує єдиний універсальний простір (середовище), що був поступово визначений та охарактеризований такими вченими - дослідниками синергетичної науки, як В.Ванярхо [43], Г.Гакен, О.Князєва і С.Курдюмов [44], Г. Мартинов [45], А.Панченков, І. Пригожин, К. Садченко:

·    «єдиний простір є сукупністю субпросторів, включаючи економічний простір;

·   принцип максимуму ентропії є одним із універсальних законів еволюції, що діє як в єдиному просторі, так і в його окремих субпросторах, включаючи економічний простір;

·   стан системи (структур) єдиного простору, субпросторів, включаючи економічний простір, визначається ентропією як універсальною функцією стану;

·   ентропії властива двоякість уявлення;

·   структурам єдиного простору і субпросторів властива двоякість; цей дуалізм проявляється, зокрема, у наявності конкуруючих процесів упорядкування і дезупорядкування (хаосу) в еволюції структур (систем), у зростанні як числа, так і/або величин станів структур єдиного простору і субпросторів, включаючи економічний простір;

·  еволюція структур (систем) єдиного простору і субпросторів, включаючи економічний простір, є нелінійним процесом, що супроводжується упорядкуванням, дезупорядкуванням (хаосом), розподілом (біфуркацією) на альтернативні шляхи розвитку, залежністю наступного етапу від попереднього, від початкових умов;

·  фундаментальною симетрією єдиного простору і субпросторів, включаючи економічний простір, є двоякість (дуалізм)»[40, 143-144]. 

Такий дуалізм в економічному просторі існує між двома фундаментальними двигунами соціально-економічного розвитку – конкуренцією та кооперацією виробництва. У ринковому середовищі поряд з конкуренцією не менш важливу роль грає кооперація, що є свого роду проявом взаємодопомоги в економічній діяльності. Ще на початку ХХ століття князь Петро Кропоткін, що більше відомий як головний теоретик анархізму, написав піонерну книгу про роль взаємної допомоги як фактора еволюції. Її пізня редакція так і називалась “Взаємна допомога серед тварин і людей як двигун прогресу” [46]. Причому, не відкидаючи ідей Томаса Мальтуса і Чарльза Дарвіна про конкурентну боротьбу людства за виживання на планеті Земля, він показав другу більш людяну форму виживання багатьох біологічних видів, включаючи Homo Sapiens, - взаємну допомогу, яка в економічній їх діяльності має форму кооперації. Вже в 1916 р. засновник теорії соціально-економічних криз, видатний український економіст Михайло Туган-Барановський написав і фундаментальну працю “Соціальні основи кооперації” [47], заклавши в ній, по суті, основи майбутньої теорії соціального капіталу. З іншого боку саме він вперше обгрунтував, що конкуренція і кооперація є двома основними взаємодоповнюючими процесами ринкової економіки (дві сторони однієї медалі), які й роблять ринкове середовище повноцінним. В 1923 р. його учень, Микола Кондратьєв, що напередодні відкрив великі цикли кон'юнктури (К-хвилі) розвитку світової економіки, у книзі про Туган-Барановського написав: “Праці Михайла Івановича з питань кооперації, безсумнівно, необхідно визнати видатними, одними з кращих не тільки в нас у Росії” [48]. Взаємодоповнюючий механізм антагоністичної та кооперативної перемінних конкуренції і кооперації у функціонуванні ринкової економіки використав згаданий вище В.Вайдліх при побудові синергетичної системи моделей [49].

У 1918 р. геніальний український вчений В.І Вернадський створив Академію наук України разом з іншим геніальним українським вченим М.І. Туган-Барановським, що вперше очолив її соціальне-економічне відділення. Тут цілком доречно привести цитату з останньої (1918) його праці “Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію”, в якій акцент зроблено на універсальність маржинальних законів, відкритих ще у 1871 р. в політичній економії, але які працюють і в психології, роль якої в ринковій економіці, як у визначенні людського попиту, так і пропозиції дуже велика:

«Політична економія – це одна з наймолодших суспільних наук; вона набуває виразних нарисів лише в XVIIIстолітті у працях Кене й Адама Сміта. Проте, хоч і виникала політична економія аж так пізно, вона серед усіх суспільних наук найбільше наближується до того типу наукового пізнання, зразком якого можуть вважатися природничі науки, які вивчають загальні закономірності природи, як наприклад, фізика, хімія чи біологія. <...> Взагалі, залежність політичної економії від загальніших і абстрактніших галузей знань, як природознавство, настільки ясна та загальновідома, що особливо це доводити не треба. Значно меншу увагу досі звертав на себе зворотний вплив політичної економії на розвиток природознавства. А тим часом оцей зворотний вплив такий самий безсумнівний, як і прямий вплив природознавства на політичну економію. <...> Мальтусова теорія не була випадковим поштовхом, що викликав роботу думки Дарвіна та Уоллеса в певному напрямку, а дійсно логічним відправним пунктом для всіх подальших міркувань обох творців нової доктрини. Отже, історія дарвінізму переконливо свідчить, як міцно впливали в ХІХ столітті ідеї економістів на розвиток природознавства. Та приклад з дарвінізмом далеко не єдиний. <...> Другим прикладом для всеосяжного застосування принципів, встановлених економічною наукою, буде цікава доля характерного збудування економічної науки – доля так званого економічного принципу. Економічним принципом, в якому чимало економістів вбачали характерну ознаку самого поняття господарства, економісти називають те правило, згідно з яким людина у своїй господарській діяльності повинна намагатися здобути якнайбільшу користь з найменшою затратою сил. <...> Відома для всіх річ, яку видатну роль в сьогочасній фізіологічній психології відіграє так званий “закон Вебера-Фехнера”. Закон цей уперше встановив експериментальним шляхом Вебер, математичне оброблення здобув він у Фехнера і саме Фехнер назвав його “основним законом психофізики”. Бо справді, закон цей, встановлюючи математичну залежність поміж подразненнями зовнішнього фізико-хімічного оточення організму та внутрішніми його переживаннями, займає центральне місце у фізіологічній психології. Закон цей, як його сформулював Фехнер, каже, що відчуття, як логарифми подразнень, або іншими словами кажучи, що зріст подразнень у геометричній прогресії дає зріст відчуттів в арифметичній прогресії. Оцей самий закон можна висловити ще простіше, а саме: що абсолютні різниці двох відчуттів бувають однакові при однаковому відношенні подразнень або що для однакового абсолютного збільшення відчуттів потрібне збільшення подразнень в однаковому відношенні. <...> Оцінюючи різні способи пояснити логарифмічний закон, Вундт приходить у результаті ось до якого висновку: само по собі подразнення нервової системи зростає пропорційно до тієї сили, яка подразнює, ані трохи не одстаючи. <...> Проте в свідомості нашій подразнення, пропорційні до тієї сили, що їх викликає, обертаються на відчуття, які наростають у значно повільнішій арифметичній прогресії. Пояснюється це особливостями нашого психічного життя, і в них то й треба шукати пояснення для Веберова закону. Таким чином, Вундт приходить до психологічного пояснення даного закону. <...> Можна згодитися з оцим поясненням, та воно, очевидно, не доведене до кінця, - Вундт не показав, через що-то наша свідомість оцінює подразнення саме так, а не інакше, через що вона бере на увагу відносну, а не абсолютну величину подразнень; в цьому власне й лежить головне питання, - та Вундт його залишає без відповіді. Я гадаю, що невдача Вундта пояснюється тим, що Вундт не економіст і мало знайомий з теорією вартості <...> - теорією так званою граничної корисності <...> Подібність Веберового закону та наших свідомих оцінок за методом граничної корисності давно зауважено економістами. Вказуючи на цю подібність, економісти пояснюють її тим, що економічна оцінка це не що інакше, як окреме застосування Веберового закону. Я цілком погоджуюсь з наявністю цієї подібності, але пояснюю її цілком навпаки: не економічна оцінка, в моїх очах, з’являється окремим випадком Веберового закону, а навпаки – Веберів закон це не що інше, як окремий випадок економічної оцінки <...> Річ у тому, що геть з усіх наук політична економія студіює явища, котрі торкаються найсуттєвиших, найжиттєвиших інтересів людини. Звичайно, я не хочу сказати, що господарський інтерес це єдиний практичний інтерес людини. Практичні інтереси людства складні і різноманітні, і господарські інтереси, посеред цих інтересів – це найпростіші та найелементарніші. Життя, звичайно, далеко не вичерпується господарськими турботами. Проте господарські інтереси відіграють зовсім виключну роль посеред інших життєвих інтересів у такому розумінні, що вони найнасущніші наші інтереси і, одночасно, вони найближчі до матеріальної основи життя» [50].

За 5 років до смерті, в 1913 р. Туган-Барановський опублікував у Росії працю «Соціальна теорія суспільного розподілу» [51], в якій відкинув популярне на той час уявлення, що розподіл доходів залежить, головним чином, від процесу формування цін, процесу обміну і особливо від граничних продуктів  різних факторів виробництва. З точки зору Туган-Барановського, розподіл національного доходу залежить, передусім, від взаємозалежності між різними соціальними класами. Головним у його поясненні було те, що організований робітничий клас може добитися більш високої заробітної плати. Ділові кола платять за таке підвищення заробітної плати зниженням прибутків в короткостроковому періоді, виграючи, в кінцевому рахунку, в довгостроковому періоді не тільки за рахунок підвищення стимулів робітників до праці, але й за рахунок оптимізації співвідношення праці й капіталу, як основних факторів виробництва, що була математично обґрунтовано вже у виробничій функції Кобба-Дугласа тільки через десятиріччя. Іншими словами, саме це відкриття Туган-Барановського, при умові, що до нього прислухались можновладці капіталістичного світу, і вберегло капіталізм від загибелі на ціле століття, що закінчується у 2012 році, який багатьма аналітиками, включаючи й нас, оцінюється як зламний рік з максимальною синхронізацією кризових фаз різних циклів, яка несе певні катастрофічні загрози світу, що проглядалися вже й у 2011 році, враховуючи те, що відбувалося тоді в арабських країнах і в Японії, не кажучи вже про повені, виверження вулканів, пожежі та землетруси, густота яких на планеті катастрофічно зростає.

Відкриті ж Туган-Барановським соціальні закони економіки вже використані як у сучасній теорії «людського капіталу» нобелівських лауреатів з економічних наук Теодора Шульца[52]і Гері Беккера [53], так і в теорії «соціального капіталу» Френсіса Фукуями [54] та інших. Як свідчить сучасний західний дослідник Туган-Барановського Н.Балабкінс «він зумів уловити «дух часу» при дослідженні і, таким чином, упорядкувати і розташувати свої дані у відповідній інституційній оправі. Як математик Туган-Барановський вмів оперувати цифрами. Крім того, його аналітична структура була побудована в конкретному юридично-інституційному середовищі. Таким чином, він звернув увагу на те, що Йозеф Шумпетер пізніше називав економічною соціологією»[55].

Як підсумок, говорячи про еволюцію складних суспільних систем, включаючи й їх соціально-економічну складову, директор Інституту теоретичної фізики Штутгартського університету професор Вольфганг Вайдліх, вперше приїхавши у Київ у 1992 р., тобто у перший рік існування незалежної України, на науковий форум з економічної та політичної соціології, у своєму виступі на міжнародній науковій конференції “Катастрофічні суспільні явища та поведінка соціальних систем, що самоорганізуються” нас попередив: “суспільство, психології членів якого притаманні риси тоталітаризму та конформізму, може розвиватися за схемою, яка дуже лякає, циклічно повторюючи то тривалий період жорсткої тоталітарності, то більш короткий – відлиги, що завершується анархією, після якого знову тверда рука. Жахлива перспектива!” [56]. Його думки перетиналися з відкритими нами на той час 30-річними циклами 18-річного «стиснення» – 9-річного «розслаблення» з 3-річним «патовим» перехідним періодом, які ми вперше доповідали навесні того ж року в Москві на І-й міжнародній Кондратьєвській конференції, присвяченій століттю з дня народження Миколи Кондратьєва [57]. Як і в маятниковому циклі коливань соціально-політичних систем від демократії до тоталітаризму Питирима Сорокіна [58], в них проглядається певний синергетичний механізм, на що і вказав у 1992 р. Вольфанг Вайдліх, зробивши і невтішний для нас прогноз, який підтверджується реаліями пострадянського простору.

Тим більше, що саме в 2012 р. закінчується чергове 18-річне «стиснення» на пострадянському просторі, яке розпочалось у 1994 р. з приходом до влади в Україні Леоніда Кучми та в Білорусії Олександра Лукашенка, а «демократи» Нурсалтан Назарбаєв у Казахстані, а же раніш Борис Єльцин у РФ розігнали свої парламенти, розпочавши у 1994 р. на терені Росії першу Чеченську війну, яку, після закінчення у 1996 р. покійним генералом Олександром Лебедєм, відновив у 1999 р. нинішній президент РФ Володимир Путін, який саме у 2012 р. «повернувся до влади», яку, по суті, не втрачав майже вже 13 років. Але саме у 2012 р. починається 3-річний «патовий» період боротьби за владу, аналогічний ленінському триріччю Громадянської війни 1918-1920 рр., післясталінському триріччю 1953-1956 рр. боротьби за владу Микити Хрущова спочатку з Лаврентієм Берією, а потім з так званою «антипартійною групою» Малєнкова, Молотова та Кагановича, післябрежнєвському триріччю 1982-1985 рр.  зміни генсеків СРСР – Андропова, Черненка, Горбочова. Так що нас чекають «цікаві часи» не тільки еколого-економічних, але й соціально-політичних змін.

Література:

1.    Хакен Г.  Информация и самоорганизация. Макроскопический поход к сложным системам. – М.: КомКнига, 2005. – 248 с. – С. 18.

2.    Берталанфи Л. Общая теория систем – критический обзор // Исследования по общей теории систем / Под ред. В.Н. Садовского, Э.Г. Юдина. – М.: Мир, 1969.

3.    Богданов А.А. Тектология: Всеобщая организационная наука.  – М.: Экономика, 1989. - В 2-х кн.: Кн. 1. – 304 с.; Кн. 2. – 351 с.

4.    Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л.: Географиздат, 1990; 2-е изд.: М.: ДИ-ДИК, 1994.

5.    Вайдлих В. Социодинамика: системный подход к математическому регулированию в социальных науках: Пер с англ. / Под ред. Ю.С. Попкова, А.Е. Семечкина. – М.: Едиториал УРСС, 2005. – 480 с.

6.    Scumpeter J. Business Cycles: A Theoretical, Historical and Statistical Analysis of the Capitalist Process. – N.Y. - L., 1939.

7.    Полибий. Всеобщая история. В 40 книгах, 3-х томах. – С.- Пб.: Ювента – Наука, 1994 - 1995.

8.    Сыма Цянь. Исторические записки (Ши Цзи). В 9-ти т. – М.: Издательская фирма “Восточная литература” РАН, 1972 – 2011.

9.    Дарвин Ч.  О происхождении видов путем естественного отбора или сохранении благоприятствуемых пород в борьбе за жизнь http://charles-darwin.narod.ru/origin-content.html

10.                    Мальтус Т.Р. Дослідження закону народонаселення. – К.: Основи, 1998. – 535 с.

11.                    Андрей Белый. На перевале: III. Кризис культуры. - Пг.: Алконост, 1920. - С. 78-79; Переизд.:  Андрей Белый. Символизм как миропонимание. – М.: Республика, 1994, С. 260-296. 

12.                    Флоренский П. А. Мнимости в геометрии. - М., 1920. - С. 42-49; Переизд.: М., 1991. - С. 44-51.

13.                    Флоренский П. А. Иконостас / Флоренский П.А. Избранные труды по искусству. - СПб.: Алетейя, 1993. - С. 3-5, 19-20.

14.                    Иванов Вяч. Вс. Хлебников и наука. // Пути в незнаемое: Писатели рассказывают о науке. Сб. 20. - М.: Мысль, 1986. - С. 390.

15.                    Моисеев Н.Н. Судьба цивилизации. Путь Разума. – М.: Языки русской культуры, 2000; Моисеев Н.Н. Универсум. Информация. Общество. – М.: Устойчивый мир, 2001.

16.                    Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера. - М.: Наука, 1989. - С. 145-149.

17.                    Дуганов Р. В. Велимир Хлебников: Природа творчества. - М.: Сов. писатель, 1990, С. 286.

18.                    Велимір Хлебников. Доски Судьбы. Василий Бабков. Контексты Досок Судьбы. – М.: Рубеж столетий, 2000. – 288 с.

19.                    Лосев А.Ф. Хаос и структура. - М.: Мысль, 1997. - С.141.

20.                    Лосев А. Ф. История античной эстетики, т. II: Софисты, Сократ, Платон. - М.: Мысль, 1969. - С. 404.

21.                    Уитроу Дж. Естественная философия времени. – М.: Мир, 1964. - С.107.

22.                    Вернадский В.И. Проблемы биогеохимии. О коренном материально-энергетическом отличии живых и косных естественных тел биосферы. - М. - Л.: Наука, 1939. - С. 31.

23.                    Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант. К решению парадокса времени. – М.:  2000 – 240 с.

24.                    Подолинский С.А. Труд человека и его отношение к распределению энергии. – М.: Ноосфера, 1991. - С. 10

25.                    Флоренский П.А. [Автореферат]. // Флоренский П.А., священник. Сочинения в 4 т. Т. 1. – М: Мысль, 1994. - С. 39, 704.

26.                    Подолинський С.А. Праця людини та її відношення до розподілу енергії // Подолинський С.А.  Вибрані твори  – К.: КНЕУ, 2000. - С. 203-282.

27.                    Руденко М.Д. Енергія прогресу. Гносис і сучасність. Публіцистика. – К.: Журналіст України, 2008. – 716 с.

28.                    Нельсон Р.Р., Уинтер С.Дж. Эволюционная теория экономических изменений. – М.: Дело, 2002. – 536 с.

29.                    Шумпетер Й.А. Теория экономического развития. – М.: Мысль, 1982. – 455 c.

30.                    Табачникова М.Б. Управление эволюционными изменениями социально-экономических систем микроуровня: автореферат дис. на соиск. уч. степ. к.э.н. – Воронеж: ИПЦ Воронежского ун-та, 2005. – 24 с.

31.                    Штомпка П. Социология социальных изменений. М.: Аспект Пресс,1996.;Костюк В.Н. Теория эволюции и социоэкономические процессы.–М.:Эдиториал УРСС,2001.

32.                    Чайковский Ю.В. Эволюция. Вып. 22. - М.: Центр системных исследований - ИИЕТ РАН, 2003. - 472 с.

33.                     Яковец Ю. В. Социогенетика: содержание, закономерности, перспективы. М.: ИЭ РАН, 1992. - С. 4; Маевский В.И. Экономическая эволюция и экономическая генетика // Вопросы экономики, 1994. № 5. - С. 15-20.

34.                    Тыщенко В.П. Введение в теорию эволюции. - СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 1992. - 240с.

35.                    Спенсер Г.  Синтетическая философия / Пер. с англ. - Киев: Ника-Центр: Вист-С, 1997. - 510 с.

36.                    Voget F.W. History of Ethnology. – New York: Holt, Rinehart, Winston.

37.                    Классен Х.Й.М. Проблемы, парадоксы и перспективы эволюционизма // Альтернативные пути к цивилизации / Ред. НН. Крадин, А.В. Коротаев, Д.М. Бондаренко и В.А. Лынша. – М.: Логос, С. 6-23.

38.                    Северцов А.Н. Морфологические закономерности эволюции. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1939.

39.                    Коротаев А.В. Социальная эволюция: факторы, закономерности, тенденции. – М.: Вост. лит., 2003. – 278 с. – С.  3-4.

40.                     Садченко К.В. Законы экономической эволюции. – М.: Дело и Сервис», 2007. – 272 с. 

41.                    Чернавский Д.С. Синергетика и информация (динамическая теория информации) – М.: Едиториал УРСС, 2004. – 288 с.

42.                    Панченков А.Н. Энтропия. – Нижний Новгород: изд-во общества «Интелсервис», 1999 – http://entropyworld.narod.ru/; Панченков А.Н. Энтропия-2. – Нижний Новгород: изд-во общества «Интелсервис», 2002. - http://entropyworld.narod.ru/e2_et.htm

43.                    Ванярхо В.Г. Обоснование возможности управления процесами самоорганизации ноосферы  // Сборник докладов на межд. науч. конф. «Стратегия опережающего развития для России ХХI века». – М., 1999. – Т. 4. Ч. 2. – С. 43-52.

44.                    Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Основы синергетики. – СПб.: Алетейя, 2002. – 414 с.;  Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Синергетика: Нелинейность времени и ландшафты коэволюции. – М.: КомКнига, 2007.  – 272 с.

45.                    Мартынов Г.А. Неравновесная статистическая механика, уравнения переноса и второе начало термодинамики. // Успехи физических наук. – 1996. –Т. 166, вып. 10. 

46.                    Кропоткин П.А. Взаимная помощь как фактор эволюции (на английском языке) - L.-N.Y., 1902;2-еизд.:СПб., 1904; 3-еизд.:Харьков, 1919; Кропоткин П.А. Взаимная помощь среди животных и людей как двигатель прогресса. – Пг.-М., 1919; 2-еизд.:Кропоткин П.А. Анархия: Сборник. – М.: Айрис-Пресс, 2002. – С. 46-114.

47.                    Туган-Барановский М.И. Социальные основы кооперации. – М., 1916; 2-е изд.: М., 1918; 3-е доп. издание: М., 1919. - переиздание: М.: Экономика, 1989. – 496 с.

48.                    Кондратьев Н.Д. Михаил Иванович Туган-Барановский. – Пг., 1923.; переиздание: Истоки: вопросы истории народного хозяйства и экономической мысли. Вып. 2. - М., 1990. - С. 268-294.

49.                    Плотинский Ю.М. Математическое моделирование динамики социальных процессов. – М.: Изд-во МГУ, 1992. – С. 84-91.

50.                    Туган-БарановскийМ.И.Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію. / Горкіна Л.П. М. І. Туган-Барановський в економічній теорії та історії. – К.: Наукова думка, 2001.

51.                    Туган-Барановський М.Социальная теория общественного распределения» (1910; нім. мовою)- СПб.,1913.

52.                    Шульц Т.У. Экономика пребывания в бедности. Нобелевская лекция 8 декабря 1979 г. // Мировая экономическая мысль сквозь призму веков в 5-ти томах. - Т. V. Всемирное признание. Лекции нобелевских лауреатов. - Кн. 1. – М.: Мысль, 2004. - С. 358-372.

53.                    Беккер Г.С.Экономический взгляд на жизнь. Нобелевская лекция 9 декабря 1992 г. // Мировая экономическая мысль сквозь призму веков в 5-ти томах. - Т. V. Всемирное признание. Лекции нобелевских лауреатов. - Кн. 1. – М.: Мысль, 2004. - С. 688-706.

54.                    Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию. – М.: ООО “Изд-во АСТ”: ЗАО НППП “Ермак”, 2004. – 730 с.; Що таке соціальний капітал? Київська лекція Френсіса Фукуями // День. – 2006. – 17 жовт. - № 177. – С. 4.

55.                    Горкіна Л.П. М. І. Туган-Барановський в економічній теорії та історії. – К.: Наукова думка, 2001.

56.                    Куроленко Н. Есть мнение, что тоталитаризм у нас в крови. // Киевские ведомости. - 1992. - 6 октября.

57.                    Кузьменко В.П. О синхронизации «длинных волн» Н.Д. Кондратьева с историометрическими циклами А.Л. Чижевского и В. Хлебникова // Тезисы докладов на Межд. науч. конф., посв. 100-летию со дня рождения Н.Д. Кондратьева. – Секция1 «Идеи Н.Д. Кондратьева и современные экономические и социологические теории». М.: Ассоциация «Прогнозы и циклы», 1992. -  С. 67-68.

58.                    Сорокин П.А. Главные тенденции нашего времени / Питирим Александрович Сорокин. – М.: Наука, 1997. — 351 с.; Сорокин П. А.Обзор циклических концепций социально-исторического процесса / П. А. Сорокин // Социс. — 1998. — №12;

 

Опубліковано на сайті: 2012-09-14

Коментарі до цієї статті:

Дата: 2013-06-04     Коментарий добавил(а): Игорь

Вы заставили меня вновь перечитать эту статью. Внимательно пересмотрел отмеченные Вами фрагменты. К сожалению или к счастью не обнаружил оснований для Ваших подозрений. Понимаете, во властных структурах нас критикуют когда мы слишком подробно описываем феномены. Говорят, что они уже подготовленные специалисты, поэтому нужно быть более конкретным, опускать излишнюю детализацию. Вот в таком формате статья В.Кузьменко выглядит и читается нормально, хотя, в силу его эрудиции, его мысль "носит" по теме очень даже широко, иногда даже тяжело. Так что еще больше ее перегружать не имеет смысла. Конечно же, она расчитана на подготовленного читателя...

Дата: 2013-06-02     Коментарий добавил(а): Владимир Майборода

Статья на научную не тянет, что ни абзац, то за уши притянутые выводы. Например, современный глобальный экономический кризис - эволюция сложной системы. С научным подходом - нужно раскрывать его механизм, дать перспективу развития. В статье этого нет. С точки зрения автора статьи, некие циклы, различной периодичности управляют общественным развитием. Научная задача - раскрытие механизмов эволюции с.с., которые проявляются в виде цикличности. 

Додати новий коментар!

* – Поля обов'язкові для заповнення!

Ваше ім’я *:
Ваша e-mail адреса:
Ваше повідомлення *:
Введіть число *: