Інновація - це історично безповоротна зміна способу виробництва речей.
Й. Шумпетер


М.І. Туган-Барановський

Й.А. Шумпетер

М.Д. Кондратьєв

Галерея видатних вчених

UA RU EN

Обращаем внимание на инновацию, созданную на данном сайте. Внизу главной страницы расположены графики,  которые в on line демонстрируют изменения цен на мировых рынках золота  и нефти, а также экономический календарь публикации в Интернете важных мировых экономических индексов 

 
Публікації

Кузьменко В.П.

ІСТОРИЧНІ ЦИКЛИ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ І РОСІЇ В ТЕОРІЇ ЇХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ГЕНЕЗИСУ

“Во все мне хочется дойти до самой сути.
В работе, в поисках пути, в сердечной смуте.
До сущности протекших дней, до их причины,
До оснований, до корней, до сердцевины.
Все время, схватывая нить судеб, событий,
Жить, думать, чувствовать, любить,
Свершать открытья…” [1].
Борис Пастернак 1956 г.



Видатний німецький культоролог і філософ історії Освальд Шпенглєр ще наприкінці Першої світової війни, у першому томі знаменитого двотомника “Занепад Європи”, що вийшов вперше у 1918 р., поставив три фундаментальних запитання:

• “Що означає 50-річний період у ритмі політичного, духовного та художнього становлення, що різко вирізняється в усіх культурах?

Або 300-річні періоди бароко, іоніки, великих математик, аттичної пластики, мозаїчного живопису, контрапункту, галілеєвської механіки?

Що означає ідеальна тривалість життя в одне тисячоліття для кожної культури в порівнянні з окремою людиною, чиє життя триває 70 років?” [2].

Відповіді на три фундаментальних запитання Освальда Шпенглєра

На перше питання Шпенглєра через сім років відповів видатний російський учений - економіст Микола Кондратьєв, коли у відкритих їм у 1925 році великих циклах кон'юнктури визначив їхню довжину в 50-60 (у середньому 54-55) років [3]. Причому, виходячи зі сформульованої їм другої емпіричної правильності, на підвищувальній хвилі кожного циклу відбувається активізація політичної діяльності в житті суспільства (державні перевороти, революції, війни). Закінчується ж друга половина циклу на понижувальній хвилі розквітом культури і духовним підйомом народу, що знову деградують на початку наступного циклу. Причому, ступінь деградації політиків, наділених владою, обумовлює неадекватні їхні дії, що ведуть до важких наслідків для соціуму у вигляді жертв конфліктів, що характеризуються на внутрішньодержавному рівні переворотами і революціями, а на міждержавному - війнами. Останні в умовах глобалізації планетарних процесів в ХХ столітті переросли у світові війни.

Таке коливання може бути пояснене вперше сформульованим геніальним російським поетом Велімиром Хлєбниковим ще у рік початку Першої світової війни - 1914 р. “законом поколінь” [4], відповідно до якого в різних періодах з інтервалом 27-28 років поперемінно народжуються то раціональні (з більш розвиненою лівою півсферою головного мозку) прагматики-політики, то ірраціональні ("правопівсферні") творці культури. Останній феномен можна віднести до ще однієї емпіричної правильності “довгих хвиль” Кондратьєва, що не була їм сформульована, але підтвердилася в Росії та СРСР протягом двох останніх сторіч.

Так в Росії на підвищувальній хвилі першого кондратьєвського циклу (з початку 90-х років ХVIII cт. до кінця 40-х років ХІХ ст.) відбувся царський переворот з убивством імператора Павла I, організація якого пройшла при попуску його сина Олександра I, котрого, можливо, саме покаяння за цю смерть змусило піти з російської політичної сцени. На чолі з Олександром І на цій же хвилі відбулась переможна для Росії Вітчизняна війна 1812 р., з учасників якої визрів рух “декабристів” із невдалим їхнім повстанням вже на знижувальній хвилі (цю невдачу можна пов’язати, насамперед, із запізненням на кілька років його початку). Але на знижувальній хвилі першого кондратьєвського циклу вперше проявився культурний феномен національних геніїв “пушкінської епохи”, насамперед геніальних російських поетів Олександра Пушкіна та Михайла Лермонтова. Якщо говорити про національних геніїв України, то вони також проявилися в цей час в особистостях Тараса Шевченка і Миколи Гоголя. Хоча останній і писав російською мовою, але привніс до неї багато українізмів. У цьому контексті дуже показовими є пронизані національною духовністю образ Тараса Бульби у однойменній повісті та душа української ночі у “Вечорах на хуторі біля Диканьки”.

Другий кондратьєвський цикл (з кінця 40-х років до кінця 90-х років ХІХ ст.) почався на підвищувальній хвилі, з розв’язаної ще Миколою II і програної Росією Кримської війни, яку закінчував вже його син Олександр II. Після його революційних перетворень в Росії цей цикл мав злам, викликаний убивством царя - реформатора у 1881 р. народовольцями, на чолі яких стояла Софія Перовська - правнучка останнього українського гетьмана Кирили Розумовського. До речі, при самому “прогресивному” російському цареві спочатку було заборонене викладання українською мовою, а потім і взагалі друкарське українське слово. На знижувальній хвилі другого кондратьєвського циклу відбувся розквіт “золотого століття” російської літератури, насамперед вершинної прози Льва Толстого і Федора Достоєвського, і філософії, вершиною якої став “руський космізм” Володимира Соловйова, генетичні корені якого мають витоки від видатного українського філософа Григорія Сковороди. Цей цикл закінчився смертю Олександра ІІІ в 1894 р. та успішно і швидко проведеною за три роки графом Сергієм Вітте, що приїхав з Одеси, фінансово-господарчою реформою з введенням у 1897 році твердої валюти - золотого рубля, з яким Росія уперше вийшла на міжнародні економічні ринки. Саме тоді, як на дрожах, на грошах цукрозаводчиків одержала своє друге народження столиця України - місто Київ, набувши свій неповторний архітектурний лік у спорудах українського модерну, насамперед спроектованих київським зодчим Владиславом Городецьким.

У Росії та СРСР третій кондратьєвський цикл (з кінця 90-х років ХІХ ст. до кінця 30-х років ХХ ст.) на підвищувальній хвилі відзначений черговою невдалою Російсько-японською війною, Першою світовою війною, трьома російськими революціями і ще більшим числом переворотів в Україні, блискуче описаних Михайлом Булгаковим у “Білій гвардії” – поетичному гімні місту Києву в прозі на тлі жахливого соціально-політичного катаклізму. Зрештою, вони переросли в страшну бойню, особливо жорстоку на території Криму, що у вірші “Громадянська війна” геніально зафіксував у приморському Коктебелі безстрасний спостерігач та хронікер тих подій Максиміліан Кирієнко-Волошин:

“Одни возносят на плакатах
Свой бред о буржуазном зле,
О светлых пролетариатах,
Мещанском рае на земле...

В других весь цвет, вся гниль империй,
Все золото, весь тлен идей,
Блеск всех великих фетишей
И всех научных суеверий...

И там и здесь между рядами
Звучит один и тот же глас:
“Кто не за нас – тот против нас.
Нет безразличных: правда с нами”.

А я стою один меж них
В ревущем пламени и дыме
И всеми силами своими
Молюсь за тех и за других”
[5].

На знижувальній хвилі у 10-20-і роки ХХ сторіччя у Росії та СРСР “срібне століття” російської літератури і філософії проявило себе, зачепивши навіть перше десятиліття розквіту радянської прози та поезії, у тому числі “українське відродження культури”, знищеної Йосифом Сталіним у 30-і роки.

Вже в СРСР четвертий кондратьєвський цикл (з кінця 30-х років ХХ ст. до початку 90-х років ХХ ст.), почався сталінськими репресіями з піком смертних страт у 1937-1938 р., коли був розстріляний і самий Кондратьєв. Розквіт літератури спостерігався вже тільки через десятиліття після закінчення Другої світової війни, що стала для нашого народу переможною Вітчизняною, але вже на знижувальній хвилі циклу, синхронізованої з творчими досягненнями хрущовської ”відлиги”. В Україні вона відзначена розквітом таланту двох геніальних поетів Симоненко та Стуса - вершинних творців української поезії ХХ століття, імена яких Василі символічно співзвучні з кольорами волошок (васильки - російською мовою), що мають жовто-блакитні кольори національного прапора України. Зараз, на тлі локальних війн, після масової деградації культури, чергового її розквіту на пострадянському просторі можна чекати не раніше 20-х років ХХІ сторіччя. “Криза наших днів”, як в економічних, так і в соціокультурних процесах набула затяжного характеру і своєю стійкою негативною динамікою підтверджує ці закономірності.

На друге питання Шпенглєра через дев’ять років відповів друг Кондратьєва, що на той час вже 4 роки знаходився в США - видатний російсько-американський соціолог Питирим Сорокін, до речі, автор “Кризи наших днів” – популяризованого варіанту його знаменитої чотирьохтомної “Соціальної та культурної динаміки”. На початку ХХ століття разом із Кондратьєвим він учився в церковно-вчительській семінарії у Костромській губернії, потім у Петербурзькому універсітеті, де в студентські роки навіть наймав із ним одну кімнату. У 1927 році в Університеті Міннесоти, де Сорокін викладав соціологію, він видав свою роботу “Соціальна і культурна мобільність”. У цій роботі Сорокін звернув увагу на 300-літні цикли К.Джоеля і В.Шерера, що найбільш стало виявляються в автократичних суспільствах, менш рухливих, ніж демократичні. Він підкреслював, що “династії таких європейських країн, як Англія, Данія, Нідерланди, Іспанія та Італія правили більш 200 років, а династії Габсбургів, Гогенцоллернів і Оттоманів навіть більше 300 років”. Як приклад 300-літнього автократичного правління в Росії, Сорокін зазначив династію Романових, що з 1613 року до початку першої світової війни існувала саме такий період. Перераховуючи терміни правління французьких династій: “Меровинги проправили у Франції близько 260 років, Каролинги - близько 235 років, Капетинги - 341 рік, Валуа - 261 рік”, тобто в середньому близько 300 років, він, зрештою, робить дуже важливий висновок: “Цих прикладів досить, щоб показати, що не існує ніякого “прискорення” або скорочення “спадкового зберігання позиції монарха” у сучасний період у порівнянні з минулим. Що ж стосується знову утворених республік, то і вони можуть легко поступитися місцем монархіям у майбутньому, як це вже не разом відбувалося в історії”. Цей висновок Сорокін узагальнює у вигляді п'ятого принципу вертикальної мобільності, у котрої “немає постійного напрямку не убік посилення, не убік послаблення її інтенсивності і загальності. Це припущення дійсно для історії будь-якої країни, для історії великих соціальних організмів і, нарешті, для історії людства”[6]. Дане принципове положення Сорокіна, по суті, спростовує численні сучасні концепції прискорення історичного часу, що веде до його стиснення разом із прискоренням науково-технічного прогресу (НТП). Адже в якихось формах НТП періодично прискорювався й у колишні епохи, не порушивши, в остаточному підсумку, ритми історичного часу, які синхронізують із космічними ритмами, що впливають як на людину, так і на соціум у цілому, цикли розвитку якого мають іманентно властивий йому ритм.

На третє питання Шпенглєра вже більш, ніж через півстоліття відповів видатний російський історик і етнограф Лев Гумильов у своїй теорії етногенезу, відповідно до котрої його основний 1200-літній цикл складається з наступних часових фаз: фази підйому (300 років), акматичної фази (300 років), фази надлому (200 років), інерційної фази (300 років), фази обскурації, що може подовжуватися від 100 до 200 років із переходом її до фази регенерації і реліктової фази, яка іноді мала прояви для окремих етносів за межею 1500 років максимального періоду етногенезу [7]. Ще 150 років тому видатний бельгійський демограф-статистик Ламбер Адольф Жак Кетлє, який використовував суто математичні методи, дійшов висновку, що середня тривалість життя цивілізації на прикладі стародавніх імперій становить 1461+/-185 років. Інерційна фаза, як правило, закінчувала основний період етногенезу в межах 1100-1200-літнього часового інтервалу, на який ще наприкінці ХІХ століття вказував видатний російський історик і філософ Костянтин Леонтьєв: “більше 1200 років не прожив у своєму відомому історії і визначеному вигляді не один державний організм” [8]. Багато держав існували значно менше.

Цікаво, що Гумильов 300-літній період Київської Руси відніс до заключних фаз слов'янського етногенезу, початого пассіонарним поштовхом ще на початку Християнської ери. Це підтверджує духовний і культурний його розквіт наприкінці першого - початку другого тисячоліття в інерційній фазі східнослов'янського етногенезу у відповідні 36-літні періоди князівства двох верхових діячів Київської Русі. Так, духовний ренесанс після прийняття християнства відбувся в часи правління Володимира Святого - сина видатного полководця Київської Русі князя Святослава. А в період князівства сина Володимира - Ярослава Мудрого відбувся культурний ренесанс із зведенням вершини українського зодчества - Софієвського собору у Києві. За Гумильовим, етногенез великоросійського етносу зародився в боротьбі з монголо-татарським ярмом у ХІІІ сторіччі, а його фаза надлому почалася з правління Миколи ІІ і закінчиться наприкінці першої чверті ХХІ століття. На початку інерційної фази, як вказував видатний німецький історик Теодор Момзен, наступає депопуляція населення, що підтверджує вже сучасна демографічна статистика російського етносу.

Можна припустити, що поява феномену Тараса Шевченка з Кирило-Мифодіївським братством була індикатором пассіонарного поштовху українського етногенезу, оскільки, у точній відповідності з гумильовською теорією, після 150 років скритого підйому Україна набула незалежності, як необхідної передумови для явного її підйому. Але пассіонарні поштовхи у Гумильова завжди охоплювали кілька народів, місце проживання яких знаходиться на одній лінії, графічно зображеній ним на карті Євразії або Північної Африки. Така лінія пассіонарного поштовху середини ХІХ століття, через 150 років, може бути проведеною у кінці ХХ століття від новостворених пострадянських центральноазійських та кавказьких країн до країн колишньої СФРЮ (Югославії) саме через територію України, по суті, по лінії міжнародного транспортно-комунікаційного коридора Європа – Кавказ – Центральна Азія, яку закладено в абревіатуру TRACECA (Transport Corridor Europa – Caucasus – Central Asia). Як відомо, Гумильов не прожив й року після розпаду СРСР. І хоча у сталінські часи йому прийшлося тричі сидіти у ГУЛАГу протягом 13 років, він багато у чому залишився імперською людиною. Тому, як прибічник російської націонал-патріотичної ідеї, він намагався питання сучасного етногенезу українців замовчувати. Якщо ж прийняти виказану нами гіпотезу за основу, то на початку нового тисячоліття нам слід чекати початку явного підйому України, а потім 150 років спостерігати цей підйом, якщо його не зупинять зовнішні (екзогенні) чинники, негативний вплив яких може очікуватися й від сусідньої Росії, що все більш набуває тимчасово згаслих імперських рис.

“Основний закон часу” Велімира Хлєбнікова

Згаданий вище Велімир Хлєбніков наприкінці свого короткого життя (а помер він у 36 років) написав свою головну працю “Дошки долі”, що частково опубліковано у 1922 р. – році його смерті, а повністю видається тільки у наш час. Ще наприкінці 1920 р. їм була визначена сутність цього закону наступною дефініцією – “основний закон часу: у часі відбувається негативне зрушення через 2 х 3n днів … події, дух часу стає зворотним через 2 х 3n днів …; між завоюванням Сибіру і відсіччю Росії 1905 р. 25 лютого при Мукдені пройшло 310 + 310 днів. Коли майбутнє стає завдяки цим викладкам прозорим, утрачається почуття часу, здається, що стоїш нерухомо на палубі передбачення майбутнього. Почуття часу зникає і воно походить на поле попереду і поле позаду, стає свого роду простором” [9].

Але саме в “Дошках долі” - підсумковій книзі дослідника “арифметики народів”, що призивав до створення “алгебри народів”, ми знаходимо узагальнення відкритого їм “основного закону часу”, поданого у формі блискучих поетичних метафор:

“Як здається, всесвіт грубо зроблений сокирою зведення в ступінь і якщо ми будемо розташовувати живі числа у вигляді ступенів найменших трьох чисел, ми побачимо, що промені влади оточують високо стояче число, скріпи в стелі ступеню.

Звідси сяйво променів влади. В міру спуску від стелі скріпи до її підлоги, вони втрачають знаки влади і з “способів бога” робляться лучиною для самовара.

Але таємниці гри ступенів відомі дуже мало; це недоторкана земля.

Вивчаючи знову, ми побачимо, що закони всесвіту і закони рахунку збігаються” [10].

У останній фразі Хлєбников говорить про гармонізацію процесу еволюції Всесвіту, що здійснюється відповідно до визначених математичних законів, сьогодні далеко ще не пізнаних людством. Так, на додаток до “піфагорейської музики сфер” Іогана Кеплера, через 350 років після його відкриття, тільки в середині ХХ століття російським астрономом В.Чистяковим було зроблено інше відкриття, що пов’язане з першим. Ним уперше помічено, що у результаті розвитку Сонячної системи логарифми афелійних (гранично максимальних) відстаней планет від Сонця знаходяться у лінійній залежності, що відповідає ступеневій щодо самих величин цих відстаней. Причому, за оцінкою іншого російського астронома К.Домбровського, Сонце і планети являють собою деяку коливальну систему, що знаходиться необмежено довго в сталому стані тільки у тому випадку, якщо ці відстані відповідають ряду чисел Фібоначчі, які знаходяться між собою у “золотій” пропорції (Ф=1,618), відомої цивілізаціям Древніх Вавилона, Єгипту і Греції.

Ще більш визначальною ступенева залежність є для розвитку в часі та просторі різних процесів у живій природі і вінці її утворення - людському суспільстві. Зокрема, знаменитий ряд чисел Фібоначчі було відкрито на початку ХШ століття італійським математиком Леонардо з Пізи (Fibonacci - скорочене filius Bonacci, тобто син Боначчі) із геометричної прогресії розмноження кроликів, відповідно до якої збільшується і рід людський, але зі значно меншою швидкістю. Наприкінці XVIII століття зростання населення планети у геометричній прогресії досліджувалося англійським економістом Томасом Мальтусом у роботі “Дослід про закон народонаселення”. До речі, саме її виводи наштовхнули Чарльза Дарвіна на відкриття теорії природного добору в біосфері.

Багато закономірностей соціально-економічної динаміки (соціоекодинаміки) відповідають геометричній прогресії. Так одна з основних її залежностей - виробнича функція Кобба - Дугласа - Тінбергена зв'язує у часову ступеневу функцію ресурси і результати доцільної економічної діяльності людей, що відповідає вимогам науково-технічного прогресу. Характерно, що ця залежність простежується й у просторово-територіальному розподілі тих же показників. Так, це виявляється при побудові виробничих функцій на основі статистики регіонів України, динамічні взаємні зв'язки показників економічного розвитку котрих найбільше адекватно досліджуються в ступеневій їхній модифікації. У геометричній прогресії зростають і негативні процеси соціоекодинаміки, зокрема, такі як інфляція і безробіття. Логарифми багатьох економічних показників або їхні динамічні параметри знаходяться між собою в лінійній залежності, що відповідає ступеневій щодо величин самих цих показників.

Як відомо, у математиці особливу роль грають дві фундаментальні числові константи: число π, що відбиває відношення довжини кола до його діаметра, і “неперово” число e, що характеризує деякі пропорційні відношення у гіперболі і лежить в основі натуральних логарифмів. Більш 250 років тому швейцарським математиком Леонардом Ейлєром , що проробив більшу частину життя в Росії, був відкритий тотожний зв'язок між константами е і π, що для обчислювальних цілей пізніше було подано в іншому виді англійським математиком французького походження Анрі де Муавром і під його ім'ям сьогодні доводиться в шкільних підручниках алгебри. Однак саме варіант Ейлєра цієї формули особливо гармонічний у вигляді тотожності: еπі+1=0 або eπі=-1, де і - уявне число, рівне кореню квадратному з -1, а і2=-1 і відповідно еπi2. “Ця знаменита формула - можливо, сама компактна і знаменита з усіх формул ”, писали вже в наш час американські вчені Е.Кезнер і Дж.Ньюмен . Кожне з цих чисел породило фундаментальну систему математичних функцій, що названі трансцендентними: число π - тригонометричними, а число е - гіперболічними. На основі останніх зроблена математична інтерпретація двох теорій, що зробили переворот у природознавстві XIX і XX століть. Це неевклідова геометрія Миколи Лобачевського і теорія відносності Альберта Эйнштейна та Германа Мінковські . У 90-і роки ХХ століття українськими вченими - математиками О.Стаховим та І.Ткаченко введений у науковий оборот новий клас гіперболічних функцій, що виходять із математичного зв'язку між уже трьома константами: π, е і Ф та покладені в основу створеної ними гіперболічної тригонометрії Фібоначчі . Інший український учений - архітектор О.Боднар показав, що за допомогою цих функцій математично описується так званий “гіперболічний поворот”, як фундаментальний закон перетворення спіральних біосиметрій у живій природі, що підтверджує гіпотезу видатного українського вченого Володимира Вернадського про неевклідовий характер процесів живої природи і принципові відмінності живої речовини від косної.

Таким чином, cамий принцип зростання суспільних процесів у геометричній прогресії не новий і був відомий ще древнім цивілізаціям. Однак, відкрити ритміку цього росту завдяки приголомшливій інтуїції і неймовірній творчій віддачі була призначено Велімиру Хлєбникову, що, за визначенням його сучасника, видатного вченого - лінгвіста Романа Якобсона, що вперше застосував в науці структуралізм, був “найбільшим світовим поетом нинішнього століття[11].

Поняттю ритму і циклу, тобто кроку і витку гармонійної спіралі, особливе значення додавали ще древні цивілізації. За синтетичною оцінкою знавця античної культури однієї з найбільше розвинутих цивілізацій в історії людства і видатного російського філософа, що пройшов катівні ГУЛАГу, Олексія Лосєва: “ритм у розумінні Платона як визначеного роду порядку руху охоплює собою рішуче всю дійсність, починаючи від людського життя, індивідуального та суспільного, переходячи до сфери мистецтва і кінчаючи рухом космосу в цілому” [12]. Англійський вчений - космолог Дж.Уітроу ставить відчуття людьми ритму як первинне стосовно категорії часу: “ми сприймаємо час не безпосередньо, але тільки у виді конкретних послідовностей і ритмів <...> Час заснований на ритмах, а не ритми на часу” [13].

Не дивно, що поет Велімир Хлєбников, володіючи почуттям ритму, глибоко відчував і скороминучий крізь його життя час, що за Георгом Зиммелем і “є життя, якщо залишити осторонь його зміст”. Він сприймав навколишній світ у єдності простору і часу, що одержало у Эйнштейна та Мінковські назву просторово-часового континуума. Хлєбников за 3 місяці до смерті у прозаїчному есе “Гілка верби” дуже високо оцінював їхнє відкриття теорії відносності: “Саме велике світило на небі подій, що зійшло за цей час, це “віра 4-х вимірів” [14].

Однак варто погодитися з Костянтином Кєдровим, щоХлєбников йшов іншими шляхами і його розуміння простору і часу було і залишається дотепер цілком феноменальним... На відміну від Мінковські та Эйнштейна він вважав, що простір і час з'єднуються в людині. Тут у сфері живої мислячої істоти, утвориться той кут, де перетинаються рівнобіжні прямі. Тут готується гігантський стрибок не тільки крізь безодні космічного простору, але і крізь безодні часу. Людство повинне “прорости” із сфери простору трьох вимірів у простір-час, як листя проростає з бруньки, “воюючи за об’єм, гілкою ніч проколовши” [15].

Теорія відносності частково порівняла людський і космічний час, але не переборола їхню нерозмірність як таку. У контексті цього дуже важливими представляються наступні міркування сучасного французького філософа Поля Рікера: “Ми вважаємо, що цей час всеосяжний, символічно представляючи його як величезне нерухоме вмістище. Так, ми стверджуємо, що наше існування відбувається в часу, і розуміємо під цією просторовою метафорою перевагу над думкою, що прагне визначити його значення. Інші символічні структури намагаються перебороти нерозмірність космічного і людського часу. <...>

Щоб збагнути всю складність цієї задачі нам потрібно повернутися до міфів і міфологічного часу. Представники школи культурної антропології посилаються на запропоноване французьким філологом-кампартивістом і фахівцем в галузі міфології Жоржем Дюмезілем поняття великого часу, функція якого перебуває в синхронізації космічного часу з часом існування суспільств і людей, що живуть у них. Дюмезіль здійснив глобальне накладення часу. Завдяки цьому з'явилася можливість співвідносити один з одним цикли різної протяжності: великі астрономічні цикли, ритми біологічного і громадського життя” [16].

Але подібне намагався здійснити Велімир Хлєбников ще в 1919-1922 роки. У “Наказі Голів Земної Кулі” і заключній частині статті “Наша основа” під назвою “Гама будетлянина”, де був викладений перший варіант його “основного закону часу”, та ряду інших робіт він зробив спробу синхронізувати різні ритми. Мова йде про синхронізацію природних коливань (космічних - періодів руху планет Сонячної системи, геологічних - циклів коливання материків, біологічних - ритмів людського серця і фізичних - періодів звукової хвилі) з історико-суспільними циклами соціальних катаклізмів (виникнення війн, революцій, початку та краху імперій, утворення і падіння держав). У замітках 1920 р. Хлєбников писав:

“Мова людини, будівля м'яса його тіла, черга поколінь, стихії війн, будівля юрб, штахет множини його справ, самий простір, де він живе, чергування суші і морів - усе підкоряється тому самому коливальному закону”, - писав Хлєбников у замітках 1920 р., - а тому кожна наука – “граматика, фізіологія, історія, статистика, географія” є і “главою науки про небо” [17]. До цього переліку наукових дисциплін Хлєбникова, з огляду на виводи даних досліджень, ми можемо додати такі суспільні науки як культурологію, політологію, соціологію, економіку.

Слід зазначити, що саме хлєбниковський прогнозний інструментарій у вигляді сформульованого ним “основного закону часу” настання протиподії через (3n +3n) днів після події, з якої почався розглянутий процес, підштовхнув автора даної роботи до розробки теорії циклічності соціоекогенезу в історичному розвитку Росії [18]. Першим імпульсом до її створення з'явилися ретроспективні і перспективні розрахунки 36-літнього підциклу радянського часу /19.01.1918 - 23.12.1953 = 38 + 38 днів/ і 108-літнього циклу /19.01.1918 - 30.10.2025 = 39 + 39 днів/, що були безпосередньо здійснені 15.05.1991 р. Саме в цей день була знайдена точка відліку радянського вектора розвитку в Росії 19.01.1918 - день розгону Установчих зборів більшовиками, що виявив їхню суть. До свого подиву, автор виявив, що настільки знаменний для нього день 15.05.1991 збігся зі 100-річним ювілеєм улюбленого письменника /і, до речі, земляка автора/ Михайла Булгакова. У цей же день він був поданий відомим дослідником його творчості Абрамом Вулісом як “Майстер довгострокових прогнозів, деякі з котрих із такою похмурою точністю підтверджувалися епізодами нашої історії: Чорнобиль, “Адмірал Нахимов” [19]. Надзвичайні збіги автор виявив і в застосуванні хлєбниковського 28-річного “закону поколінь”, за котрим його рік народження (1947) відстоїть від дати народження Булгакова (1891) на 56 (2 х 28) років, а від року народження Вернадського (1863) - творця і першого голови Ради по вивченню продуктивних сил України НАНУ (у той же час він був творцем та першим президентом Академії наук України), де в момент ювілею Булгакова працював автор, ще на 28 років.

За 15 років до своєї смерті і виходу “Дощок долі”, будучи студентом природного відділення Казанського університету, Хлєбников писав: “Природознавство переживає період, що окреслює час сходу світила. Це світило - поняття енергія - спроможність зміни в просторі. Це рівноцінно виявилося застосовним для цілого світу понять, що воно дало від себе, як бруньки від сімені. Але величезна група життєвих чинників залишилася поза цією переоцінкою: це і є матерія. Матерія є група життєвих чинників, не зведених ще на поняття енергії” [20]. Ця думка співзвучна основній ідеї - уведення поряд із простором і часом параметра енергії, що обумовлює народження пассіонарних (passio - лат. пристрасть) людей, у теорію етногенезу Гумильова. Ми знаходимо в ній оригінальну інтерпретацію історичного часу, джерела якої виходять до його сприйняття у древній китайській цивілізації: “Великий історик Древнього Китаю Сима Цянь... запропонував умовний розподіл відомої йому історії на періоди. Більш того, він відкрив у цих періодах реальну сутність історичного часу, що не подібний ні з циклічним календарем, ні з фізичним лінійним часом. Історичний час - це, на його думку, ланцюжок подій, зв'язаних причинністю. Вони кінцеві: почавшись із якогось, іноді навіть непомітного, факту, події течуть як лавина, доти, поки не вичерпається інерція, а залишки “матеріалу”, залученого у процес, не укладуться в спокої. Тоді, за Симом Цянєм, почнуться нові процеси, неповторні в деталях, але подібні у загальних рисах”.

Відштовхуючись від такого розуміння історичного часу й оцінюючи його точки відліку через деякі енергетичні імпульси, що сприймаються як “пассіонарні поштовхи”, що задають розвиток етнічних процесів, Гумильовим була створена універсальна модель етногенезу. “Ця модель ілюструє окремий випадок прояву другого началу термодинаміки /закону ентропії/ - одержання первинного імпульсу енергії системою і потім наступна розтрата цієї енергії на подолання опору середовища доти, поки не зрівняються енергетичні потенціали <...> Ця модель знайома кібернетикам, але для пояснення етнічної історії застосована вперше. Встановлення наявності природної закономірності прояснило характер взаємовідносин людства з природним середовищем. Ми, люди, частина природи, і ніщо натуральне нам не чужо. У природі все старіє: тварини і рослини, люди і етноси, культура, ідеї і пам'ятники. І усе, перетворюючись, відроджується обновленим, завдяки цьому діалектичному закону розвивається наша праматір - біосфера” [21].

Тут очевидний прямий переклик із вченням Вернадського, від думок котрого і йшов Гумильов при створенні теорії етногенезу, що відзначив у своїй основній праці. Але, на жаль, при формуванні основної ідеї етногенезу повз нього пройшла вже сформульована в основних положеннях за десятиліття до цього теорія причинної або несиметричної механіки (що включає до себе можливість зміни фізичних властивостей часу) видатного російського астронома та фізика Миколи Козирєва, що частково перегукується і з розумінням категорії часу Хлєбниковим. Очевидна також доцільність її використання для обгрунтування причинності виникнення пассіонарності в етногенезі Гумильова, що виявив також синхронізацію пассіонарних поштовхів із екстремумами сонячної активності [22]. Їхній вплив на соціум і біосферу Землі вперше глибоко досліджував ще один “випускник” ГУЛАГу – видатний російський геліосоціобіолог Олександр Чижевський [23]. Ще перед другою світовою війною міжнародна наукова громадськість висунула його на Нобелівську премію, називаючи Леонардо да Вінчі ХХ століття, але агенти НКВД змусили Чижевського відмовитися від пропозиції світової громадськості.

Таким чином, за допомогою прогнозного інструментарія “основного закону часу” Велімира Хлєбникова, теорій “довгих хвиль” Миколи Кондратьєва, соціальної та культурної динаміки Питирима Сорокіна і етногенезу Льва Гумильова, шляхом їхнього синтезу та поєднання з іншинми теоріями, з 1991 р. нами розробляється і розвивається теорія соціоекогенезу [18], основи якої були закладені Кондратьєвим та Сорокіним.

Теорія соціально-економічного генезису (соціоекогенезу)

Один із головних авторитетів в області освоєння циклічної парадигми в природних процесах, сучасний російський вчений Спартак Афанасьєв на початку 90-х років провів системне дослідження космічних, геологічних і економічних циклів [24]. На основі опрацювання методами спектрального аналізу часових рядів різних показників, використаних не тільки Миколою Кондратьєвим при відкритті “довгих хвиль”, але і його головним опонентом Дмитром Опаріним, він показав, що два великих цикли кон'юнктури синхронізують із геологічним затемнено-перигелієвим циклом довжиною в 108 років. Цей цикл пройшов у Афанасьєва в його системі, що включає 17 класів геологічних циклітів, під номером 13 (число Фібоначчі!) Ця цифра - сакральна у світогляді багатьох людей. А згаданий вище Велімир Хлєбников додавав особливе значення числу 13, що зафіксовано в спогадах його друга - поета Дмитра Петровського: “Тринадцятий - Цього тільки і потрібно було Хлєбникову. Вигук “Тринадцятий” викинув його із санок - тринадцять було його улюблене число[25].

Як вище вказувалось, протяжність “довгих хвиль” Кондратьєва у середньому склала біля 55 /число Фібоначчі!/ років. Причому, дві сусідні “К-хвилі” несхожі одна на другу, але через одну - у них є багато подібностей. Якщо в циклах “рубежу століть” більш значні технологічні переміни, то в циклах “середини століття” - соціальні. Зокрема, Буржуазна революція 1848 року була початковою історичною подією, з якої почався процес приведення у відповідність новому технологічному укладу інституціональної структури суспільства в ХІХ столітті. У ХХ столітті аналогічну роль виконала друга світова війна. На жаль, історія і соціум у ній дотепер вибирали далеко не кращі засоби для зняття протиріч у вигляді війн та революцій, практика яких подовжується і наприкінці ХХ – початку ХХІ століть. Ціллю прогнозування за допомогою різноманітних циклів соціально-політичного та економічного розвитку моментів можливого загострення протиріч є саме їхнє попередження і пом'якшення, як досвідчений лікар попереджає хворобу і шляхом своєчасних впливів на її збудники дозволяє уникнути негативних наслідків і ускладнень.

Іншими словами, дві кондратьєвські “К-хвилі” як би вкладаються у 108-літній цикл, що за “основним законом часу” Велімира Хлєбникова, найбільш повно викладеним їм у “Дошках долі”, відповідає періоду в (39 + 39) днів, рівному 108 рокам без 81 дня. У книзі сучасних українських вчених Юрія Кононова і Зінаїди Кононової “Ключ до таємниць життя” підкреслюється, що “при аналізі математичної моделі піраміди Хеопса розкривається феномен числа 108. Це священне число у буддистів, число чоток дорівнює 108. 108 м х 1,087 = 185 м - довжина кабельтова. 1,088 = 1,85 (дцм) - довжина “єгипетського пальця” (відстань між витягнутими великим і вказівним пальцями руки). Маса Сонця = 108 х 109 т. Об'єм Землі = 108 х 1010 км3. Швидкість руху Землі навколо Сонця = 108 х 103 км в годину, відстань від Венери до Сонця = 108 х 106 км. Відстань, що проходить світло за 1 годину у вакуумі = 108 х 1010 м. Середнє відношення довжини тулуба (кістяка) до довжини черепа дорослої людини = 108 х 10 -1 [26].

Результати дослідження східнослов'янського соціоекогенезу дозволяють зробити висновки про існування “вікових” 108-літніх циклів (39 + 39 днів за Хлєбниковим), у кожний з яких вкладається дві “довгі хвилі” Кондратьєва. Кожний такий цикл cкладається з трьох 36-літніх підциклів (38 + 38 днів за Хлєбниковим), а механізм переходу від одного циклу до іншого функціонує за аналогією з зародженням кожної “довгої хвилі” у надрах попередньої. Три “вікових” цикли вкладаються в одну 300-літню еру, яких в історії східнослов'янського суперетносу відомо також три. При цьому механізм спірале-циклічного історичного розвитку України - Руси, Московії і романовсько-радянської Росії простежується протягом тисячоліття. На його інтервалі при гіпотезі існування “К-хвиль” і до початку промислової революції (з якої стала більш упорядкованою державна економічна статистика в країнах із розвинутою індустрією) на території цих державних утворень нараховується вже 18 (3 х 3 х 2) виявлених “К-хвиль”.

Таким чином, дві сусідні “К-хвилі” як би фрактально вкладаються в 108-літній “віковий” цикл, що відповідає й “основному закону часу” Хлєбникова: 3n + 3n днів при n=9. Більш того, 108-літні исторіометричні цикли Росії розпадаються на 36-літні підцикли, що відповідають 3n + 3n зазначеній формулі Хлєбникова при n=8. Відштовхуючись від цих ідей, автором була зроблена періодизація циклічного розвитку суспільних процесів в історії соціумів Київської Русі, Московського царства та Росії, включаючи радянський і пострадянський її періоди. Так в останній, за визначенням сучасного російського історика Якова Гордіна, “300-річній петровсько-більшовистській ері військового-бюрократичного правління у Росії /1689-1989/” [27] простежуються три 108-літніх цикли, кожний із який починається в надрах попереднього, що було виявлено й у механізмі утворення “К-хвиль”.

Перший 108-літній цикл складається з трьох 36-літніх підциклів. Перший із них є петровською епохою /1689-1725/. Після смерті Петра І з воцаріння його дружини почався другий підцикл епохи “без часу” (“безвременья” – російською мовою) /1725-1761/ - часу переважного царювання жінок у Росії, в якій тоді Катерина I, Анна Іоанівна, Єлізавета Петрівна у сумі разом правили більше 30 років. З 36 років цього підциклу чоловіки правили тільки 4 роки – при владі 3 роки був Петро II та ще трохи більше року Іван VI Антонович. Та й то, останній був усунутий від престолу у віці усього 15 місяців, залишок життя провів у заточенні і був убитий у віці 24 років. Закінчився же 108-літній цикл підциклом катеринінської епохи /1761-1796/, що почалася з правління в 1761 р. чоловіка Катерини II - Петра III, якому протягом трохи більше півроку вона дихала у потилицю і за допомогою свого коханця графа Орлова незабаром фізично усунула нащадка Романових із політичної сцени.

Аналогічна доля фізичного знищення чекала й її сина Павла I, але вже з мовчазної згоди рідного сина - Олександра I. Можливо, що саме таке прискорене завоювання влади змусило цього царя, у період правління якого була здобута блискуча перемога Росії над непереможною до цього французькою армією Наполеона, тихо піти з політичної сцени. Загадку “старця Федора Кузьмича” у російській історії до цього часу не розгадано! І не переслідував чи Олександр I ціль все ж провести російські реформи, які йому не вдались, розчистивши своїм тихим відходом з політичної сцени шлях для переможців війни 1812 року – декабристів, які не впоралися з задачею, що була поставлена на повороті історії Росії? Хоча, можливо, саме їх вихід на політичну сцену у точці мінімуму сонячної активності обумовив невдачу повстання на відміну від більшовиків, що здійснили переворот 1917 р. у точці найвищого максимуму сонячної активності, що спостерігалася тоді. І тому тільки через 36 років після Декабристського повстання Олександру ІІ прийшлось починати політичні реформи у Росії з відміни кріпацького права.

Звертає на себе увагу закріплена в історії назва другого 36-літнього підциклу як епохи “без часу”. Незважаючи на зміну 3 імператриць і 2 імператорів, історичний час у цю епоху як би зупинився і, якщо використовувати козирєвську термінологію, зменшилася його щільність, що характеризується частотою появи значимих для історії держави подій.

Число 36 - “тетрактіс” є вершиною числової піраміди Піфагора, що визначив його як “символ усього всесвіту” з “акумуляцією довершеності” у відношенні до циклічності процесу та його гармонізації. Взагалі це число володіє цілим рядом незвичайних математичних властивостей. Тому, мабуть, не випадково на землі східних слов'ян, крім Петра I і Катерини II, у Київській Русі близько 36 років правили Володимир Святий і Ярослав Мудрий, а у Московії - Василь I, Василь II -Темний, Іван IV - Грозний. Вже в ХХ столітті це число років з'явилося межею існування диктаторських режимів Стреснера, Франко, Броз-Тіто. І немов для існування винятку, що підтверджує правило, уже 41-й рік доживає тоталітарний-атеїстичний режим, що майже вимирає, Фіделя Кастро, який прийняв нещодавно римського папу наприкінці другого тисячоліття Християнської ери, можливо, для свого покаяння перед смертю.

Другий 108-літній цикл починається з реформаторських ідей Великої французької революції, на проникнення і спробу реалізації яких у Росії пішов “ідеологічний” 36-літній підцикл /1789-1825/. Наприкінці 1825 року вибухнула політична криза і, протестуючи проти сходження на престол нового імператора Миколи I, декабристи вийшли на Сенатську площу. Один з учасників Декабристського руху Павло Пестель на півдні Росії - в Україні зарив у її землю вперше розроблену для цієї країни конституцію, що одержала назву “Руської правди”, яка повторена з назви письмового уставу Київської Русі часів Ярослава Мудрого. Через 36 років після правового обгрунтування необхідності реформування влади декабристами, у 1861 р. Олександр ІІ скасував кріпосне право і почав політичні реформи у Росії, що завершилися ще через 36 років, вже після його смерті, фінансовою-економічною реформою Сергія Вітте, у результаті закінчення якої в 1897 році вперше в Росії як для внутрішніх, так і для зовнішньоекономічних розрахунків з'явилася тверда валюта - “золотий рубель”. Таким чином, у кожному 36-літньому підциклі у його кінці акцент було зроблено послідовно на ідеологічно - правових, соціально-політичних і соціально-економічних перетвореннях суспільства.

Зі смерті царя - реформатора Олександра ІІ, якого народовольці убили в 1881 р., починається останній 108-літній цикл, що також розпався на три яскраво виражених підцикли: /1881-1917/, /1917-1953/, /1953-1989/ роки. Як підсумок його закінчення, усі види радикальних перетворень обрушилися на “соціалістичну систему” одночасно, що призвело вже в 1989 році до її загибелі. Цей рік був знаковим не тільки завдяки руйнації в 1989 р. символу поділу двополюсного світу - Берлінської стіни. Він відзначений і синхронізацією наприкінці цього року двох знакових подій - кривавої бойні у Румунії зі стратою одного із самих ненависних для свого народу “комуністичних” диктаторів - Чаушеску з дружиною і смерті головного “внутрішнього ворога соціалістичної системи” - академіка Андрія Дмитровича Сахарова. Все це призвело й до розпаду через два роки останніх багатонаціональних імперій ХХ століття, якими були СРСР та СФРЮ. Увесь цей цикл пронизаний ідеєю насильницького скинення законної влади і встановлення диктатури тоталітарного типу, що затвердила себе в радянський період. 72 роки цього періоду в явному виді розпадаються на 12-літні підцикли за наступними переломними роками: 1917-1929-1941-1953-1965-1977-1989. Адже З7 + З7 днів за Хлєбниковим і складають 12 років.

Розкладання циклів фіксується і за тріадами більш коротких підциклів. Адже 12-літній період розпадається на три 4-літні, до яких близький діловий цикл Джона Кітчина, а історія Росії ХХ століття крізь дзеркальну призму 4-літніх підциклів, як первинних квантів історичного часу, у першій і другій половинах ХХ сторіччя розглянута в роботах Євгена Наклєушева і Григорія Кваші [28]. Ці ж інтервали часу вже два сторіччя покладені в основу демократичної системи перевиборів американських президентів кожні 4 роки - це З6 + З6 днів за Хлєбниковим. Принцип троїчності, що проглядається в його “основному законі часу”, поданий як універсальний у книзі видатного російського філософа і богослова Павла Флоренского “Стовп і твердження істини” [29]. Йому відповідають і результати досліджень сучасних учених: українського - П.Харченко [30] і російських В.Кузьміна і В.Наливкіна: “Найбільше відомі і звичні цикли розвитку у часі. Циклічно розвиваються й живі, біологічні і неживі, наприклад, геологічні об’єкти. Геологічні цикли утворюють ієрархічну систему рівномірних ритмів тривалістю від 1 року до 500-600 млн. років /у С.Афанасьєва максимальний цикл першого класу дорівнює 4370 млн. років, другого класу - 1457, третього класу - 486 млн. років, тобто співвідношення їхніх тривалостей кратні 3 - В.К./. Таке ж співвідношення є між періодами обертання планет. ...циклічність існує в часу, у просторі, в масах, тобто охоплює всі сторони природи. Співвідношення ієрархічних рівнів у всіх явищах тяжіють до тим самих чисел /3n - В.К./. Існує й ієрархія ієрархічних рівнів. Мабуть, ця єдина ієрархічна, кількісна система циклів і є основою єдності всієї природи...” [31].

Петровсько-більшовистську еру випереджає 36-літній підцикл входження в цю еру /1653-1689/ і завершує 36-літній підцикл виходу з неї /1989-2025/. У 1653 р. відбувся останній Земський собор - найважливіший атрибут влади в Московському царстві. На цьому соборі було прийняте рішення про приєднання України, що стало моментом початку збирання земель Російсько-радянської імперії, у котрої кожний черговий цар або генеральний секретар намагався додати ще одну - дві території, а деяким вдалося і більшого. Особливого, неперевершеного успіху в цьому напрямку в радянський час домігся Йосиф Сталін, у рік смерті якого історичний процес одержав негативне зрушення і поміняв знак на протилежний за Хлєбниковим. Ще більш важливим для настання протиподії був розстріл у цьому ж році головного сталінського сатрапа - хазяїна ГУЛАГу Лаврентія Берії.

Таким чином, більшовики були гідними продовжувачами загарбницького імперської політики Романових. Пророчо передчував це геніальний російський поет українського походження Максиміліан Кирієнко-Волошин, який ще на початку 20-х років ХХ століття у поемі “Росія” писав:

Великий Петр был первый большевик ...
Дворянство было первым Р.К.П. ...
Земли российской первый коммунист –
Граф Алексей Андреевич Аракчеев.
Его посев взлелеял Николай,
Десятки лет удавьими глазами
Медузивший засеченную Русь”
[5].

Початок 1654 р. Переяславської ради юридично закріпив возз’єднання України і Росії. Це був перший наступний рік після закінчення 300-річної ери Московського царства /1353-1653/. За 108 років до цього їй передувала 300-літня ера Київської Русі /944-1244/ або України - Руси, як називав її видатний український історик Михайло Грушевський (він широко відомий в Україні як голова уряду Центральної Ради в 1917-1918 р.). Цю епоху випереджав 36-літній період /907-943 р./ входження в неї при князях Олезі та Ігорі, що почався з першого походу дружини Олега на Константинополь у 1907 році. Через 4 роки, у 1911 р. Олегом був укладений перший в історії Київської держави торговий договір із візантійським імператором Костянтином Багрянородним на користь Руси. Через 36 років після першого походу олегової дружини, у 944 р. на чолі з князем Ігорем було зроблено два нових походи на Константинополь, у результаті яких у договір були включені також статті про військовий союз. Звідси відкрився шлях до майбутнього православного водохрещення України - Руси, що відбулося майже через півстоліття, уже після приходу до влади через 36 років після походів у Константинополь князя Ігоря - його онука і сина видатного полководця Київської Русі Святослава - Володимира Святого.

На відміну від інших перехідних 36-літніх підциклів між ерами, Україну -Русь і Московію розділяє 108-літній цикл. Він не випадково починається після 1243 року, коли князь Ярослав (брат убитого в битві в ріки Сить Великого князя Володимирського Юрія Всеволодовича), викликаний у ставку Батия, одержав від татар ярлик на князювання після визнання їм васальної залежності. Ця подія вважається в історіографії офіційним початком 300-літнього монголо-татарського ярма. Настільки тривалий 108-літній перехідний період від України - Руси до Московії пояснюється тим, що за Гумильовим він розділяє два різних етногенези, один із яких закінчився із занепадом Київської Русі в перші роки монголо-татарського ярма, а іншій почався з поступового звільнення від нього і збирання земель майбутнього Московського царства.

У рамках цього перехідного циклу, в останньому його 36-літньому підциклі (1317-1353) Іваном Калитою і Симіоном Гордим було підготовлено сильне Московське князівство, що прийняв у 1353 р. Іван II Червоне сонечко. Після його смерті через 6 років, це князівство чекала серйозна перевірка на тривкість. Як свідчить видатний російський історик Сергій Соловйов:

“У 1359 році помер Іоанн Московський…33 років, залишивши двох малолітніх синів, Дмитра та Івана <…> Здавалося, що рання смерть Іоанна буде згубна для Москви, тому що малятко, син його чи міг клопотатися в Орді, чи міг боротися з домаганнями інших князів? <…> Але Москва не думала поступатися, бояри її, що звикнули бути боярами найсильніших князів, князів всія Русі, не хотіли зійти на нижчий щабель і почали намагатися добути ярлик своєму князю <…> і онук Калити одержав велике князівство Володимирське” [32]. Більш того, незабаром Дмитро, виграв на Дону Куликівську битву, увійшовши в історію під ім'ям Дмитра Донського, цією перемогою відкришив шлях до звільнення від монголо-татарського ярма. Його смерть у 1389 р. завершила перший 36-літній підцикл (1353-1389) ери Московського царства. Разом із 36-літніми підциклами правління його сина Василя I (1389-1425) і онука Василя II Темного (1425-1461) вони склали перший 108-літній цикл цієї ери, що завершилася останнім Земським собором, створеним Іваном Грозним як впливовий інститут влади в Московському царстві.

Для закінчення повного циклу останнього етногенезу повинна здійснитися, принаймні, ще одна 300-літня ера, що приблизно почнеться в 2025 р., що відповідає історичним циклам Костянтина Леонтьєва і тріадності їхніх фаз. У 2025 р. найбільше ймовірний остаточний вихід із нашого суспільства тотальності, що одержала початковий імпульс у піку сонячної активності з розгону більшовиками Установчих зборів 19 січня 1918 р., у результаті чого почалася Громадянська війна і на крові народу установилася їхня диктатура, що продовжувалася донедавна. Вірність вибору цієї дати в якості вихідної точки комуністичної диктатури в СРСР підтверджує і путч 19 серпня 1991 р. Його невдала спроба відбулася рівно через 73 роки 7 місяців (точно за прогнозом Нострадамуса закінчення "царства антихриста") [33]. Розрахунки за хлєбниковськими “променями народів”, згідно яких через 38 + 38 днів від 19.01.1918 наступило 23 грудня 1953 р. - тоді був розстріляний Л.П.Берія, показують, що з його смертю повернення до неосталінізму стало менш ймовірним.

Через 39 + 39 днів від дати розгону Установчих зборів більшовиками наступить 30 жовтня 2025 р. - за тим же Нострадамусом:

Кінець жовтня двадцять п'ятого року,
І століття двадцять перше із найтяжчою війною,
Крушителі віри своїх застидяться народів,
Шах Персії зім’ятий єгиптянською ворожнечею”
[34].

Цей катрен інтерпретується його апологетами як прогноз тієї події, що характеризує остаточний вихід тотальності, вирощеною комуністичною диктатурою, із нашого суспільства шляхом покаяння її спадкоємців перед народом. Якщо вважати з початку останнього циклу петровсько-більшовистської ери, тобто з убивства народовольцями царя-реформатора Олександра II у 1881 році, відзначеного максимумом сонячної активності, то до моменту покаяння їхніх спадкоємців пройде 144 (число Фібоначчі!) роки. 2025 рік є переломним і за прогнозами п’ятої кондратьєвської хвилі у верхній точці її піку. Перелом також наступає і з закінченням чергового, описаного ще Конфуцієм та Сорокіним [35], 30-літнього соціально-політичного циклу, що з використанням циклу реформ і контрреформ Олександра Янова [36] перетворився в нас у цикл 18-літнього “стиснення” та 9-літнього “розслаблення” з 3-літнім патовим періодом боротьби за політичну владу в країні [18].

Початок чергового такого 30-літнього циклу відбувся в 1994 році, після розстрілу Білого дому з розв’язаної Росією війни у Чечні, розпуску парламентів у Казахстані та Білорусі, а потім активізації антидемократичних акцій Александра Лукашенко і подібних процесів у ряді інших країн СНД. Практично на усім пострадянському просторі тоді почався рух соціально-політичних систем у бік автократичних режимів, що було нами прогнозовано ще в 1991 р. [18]. Сьогодні ми наближаємося до піку “стиснення”, що наступить десь через рік - два, синхронізуючи з піком динамічного екстремуму сонячної активності. Така синхронізація спостерігалася в другому парному циклі Гнєвишева-Оля під час Першої світової війни і російських революцій 1917 р., сталінських репресій 1937-1938 рр. та початку Другої світової війни, кривавої бойні у Будапешті 1956 р. і початку Кубинської революції, що призвела через 6 років до Карибської кризи. Але остання подія відбулася вже в точці мінімуму сонячної активності, що багато в чому обумовило толерантність і взаєморозуміння керівників двох наддержав - СРСР і США, ракети з ядерним потенціалом яких, спрямовані одна проти одної, залишилися зачохленими. Таким чином, гарячої третьої світової війни людству вдалося уникнути, хоча холодна продовжувалась ще один 30-літній цикл. (Але “яструби” у США через рік розправилися з Джоном Кеннеді, а ще через рік у СРСР неосталіністи на чолі з Леонідом Брежнєвим відсторонили від влади й Микиту Хрущова). В той же час закінчення розпочатої у піку сонячної активності 1979-1980 рр. війни СРСР в Афганістані радянським військовим прийшлось чекати до 1990 р., тобто повний сонячний цикл. А для афганців вона переросла у громадянську війну, яка не закінчилась й у 2001 році, тобто наприкінці чергового парного циклу Гнєвишева-Оля.

Таким чином, 108-літні історичні цикли розвитку України-Руси, Московії та Росії-СРСР досить чітко розпалися на тріади 36-літніх підциклів, протягом кожного з яких, у різні періоди правили тут: Володимир Святий, Ярослав Мудрий, Василь I, Василь ІІ Темний, Іван Грозний, Петро I, Катерина ІІ. Досить часто два правління вкладалися в один 36-літній підцикл (самий близький приклад - послідовна диктатура в СРСР Леніна і Сталіна з 1917 до 1953 року). За Хлєбниковим, відповідно до відкритого їм “основного закону часу”, через (38 + 38) днів, тобто через 36 років без 27 днів наступають історичні події, що принципово змінюють вектор розвитку. Тобто фізичний час продовжує свій плин, а історичний, наче зупиняє свій біг, щоб вибрати новий напрямок соціально-політичного, економічного або духовного і культурного розвитку. І це повністю відповідає теорії змін щільності часу Козирєва.

Число та час як індикатори механізму соціоекогенезу

Роль визначених чисел у розкритті часових закономірностей різних процесів розвитку природи і суспільства очевидно дуже велика. Про це ще в 20-і роки писав видатний російський філософ Олексій Лосєв. Тільки наприкінці 1997 р., до 10-літньої річниці з дня смерті, вперше опубліковано працю Лосєва "Хаос і структура", яку присвячено діалектичним основам математики, що розвиває ідеї Хлєбникова незабаром після його смерті. У цій роботі Лосєв зробив зіставлення понять числа та часу і прийшов до разючих висновків: "час - максимально близький, максимально інтимний аналог числа... Він також народжує із себе речі, несе на собі речі, також є першо-принцип їхнього життя і руху, самовідмінності і самооб’єднання, як число народжує усі розходження в значеннєвій сфері, несе на собі всяку ідеальну координацію і визначає живу текучість змісту. Число і час - обидва суть животрепетний пульс буття; і обидві стихії - раніш і первісніше самого буття, тому що це й є те, що породжує самому сферу буття і творить її індивідуацію. Число і час - міць і напруженість буття, позбавлена усього зовнішнього і випадкового; це оголене серце буття, відкіля вічно ллються життєдайні потоки світового життя, що одушевляють, відкіля діється і сама доля буття та світу. Число є зміст часу, а час є життя чисел" [37].

Тут присутній прямий переклик із визначеними через півстоліття козирєвськими дефініціями:

"Час крім пасивної властивості "тривалості", що вимірюється годинами, володіє ще активними властивостями, завдяки котрим час може впливати на хід подій.

Активні або фізичні властивості часу можуть протидіяти звичайному ходу процесів, що веде до руйнації організованості, і тому бути початком, що протидіє смерті. Тому властивості часу і повинні мати особливе значення в біологічних процесах.

Активні властивості часу - його плин і щільність - зв'язують весь Світ у єдине ціле і можуть здійснювати вплив один на одного явищ, між котрими немає прямих матеріальних зв'язків, що може пояснити факти взаємодії біологічних об'єктів, що знаходяться на великому видаленні або ізольовані другу від друга" [38].

На рубежі третього тисячоріччя нової ери передчуття тріадою російських мислителів - Хлєбниковим, Лосєвим і Козиревим - сутність часу набуває особливу значимість. У розвитку їхніх ідей категорії часу все більшу увагу приділяють у дослідженнях різних наук, що систематизував недавно сучасний російський учений Олександр Левич [39]. Збувається пророче висловлення великого українського ученого Володимира Вернадського: “Наука ХХ сторіччя знаходиться в такій стадії, коли наступив момент вивчення часу, також як вивчається матерія й енергія, що заповнюють простір” [40].

Сучасні американські вчені Джордж Модельскі й Уільям Томпсон ще наприкінці 80-х років звернули увагу на існування довгострокових циклів зміни лідерів світової політики довжиною 100-120 років, у які як би вкладаються по дві “К-хвилі”. У 1991-1992 рр. вони зробили аналіз розвитку економіки Китаю з кінця першого тисячоріччя (із 900-х років, у які почалася відома історія України - Руси) до нашого часу, і протягом цього більш ніж тисячолітнього періоду визначили і нарахували таку ж кількість (18) “К-хвиль”, що була отримана нами в результаті дослідження східнослов'янського соціоекогенезу. Ще 17 березня 1992 р. на ювілейній кондратьєвській конференції, ця цифра кількості кондратьєвських циклів східнослов'янського соціоекогенезу вже знаходилася в голові автора, коли він із подивом почув її у Москві в доповіді Модельскі, що одержав її в результаті дослідження китайського соціоекогенезу. Особливо вражає загальний висновок доповіді про вплив цього процесу на розвиток світової економіки:

“Таким чином, можна припустити, що, хоча й у дуже рудиментарній формі, хвилі Кондратьєва зародилися у Китаю на рубежі першого і другого тисячоріч нашої ери. Потім вони перемістилися по Великому шовковому шляху в Італію, і, набрав темпи в ХV ст., досягли стадії зрілості зі зміцненням океанської торгівлі, у якій панували Нідерланди і Британія. Довгі хвилі промислового розвитку, що досліджувалися М. Кондратьєвим, були більш пізньою формою прояву процесу, що почався задовго до цього в іншій частині світу [41]. Але Великий шовковий шлях уже тоді проходив через територію Київської Русі або України - Руси, як назвав її видатний український історик і Голова Центральної Ради незалежної України Михайло Грушевський. Як відомо, це була досить розвинута цивілізована європейська держава, на території якої разом із загальною культурою розвивалася і культура господарської діяльності, що цілком відповідала світовому рівню того часу. І якщо “К-хвилі” існували у Китаї, то вони не обминули й Україну-Русь. Вже сьогодні молода українська держава займається відродженням Великого шовкового шляху у формі транспортно-комунікаційних коридорів, яких через територію України за різноманітними проектами повинно проходити більше десяти. Саме через ці коридори інноваційна 19-а “К-хвиля” повинна активізувати підприємницьку діяльність в Україні та забезпечити зростання національної економіки.

У підсумку можна зробити висновок, що механізм соціоекогенезу має характер періодичного повторення хронометрично визначених періодів, кожний з яких поруч із відтворенням деяких рис минулого несе в собі інновації, що обумовлюють багато в чому майбутній розвиток суспільства Геометрично цей процес можна відобразити у формі циклоїди. Саме тому, що кожний такий соціально-економічний цикл має якісні відмінності стосовно попереднього, у надрах якого він і зароджується, геометрично в просторі його можна представити в іншій площині. І тоді весь процес буде мати форму спіралі, на яку робили посилання мудреці і вчені ще до нової ери.

Слід зазначити, що ідея поліциклічності соціально-економічного розвитку визрівала всю першу половину ХХ століття. Вже Кондратьєв, проводячи економетричний аналіз часових рядів показників у великих циклах кон'юнктури, нівелював вплив чинників, що спотворюють їхню динаміку, з огляду на існування відкритих до нього середньострокових циклів французького вченого Клемента Жюгляра [42] і короткострокових - американського вченого російського походження Джона Кітчина [43]. Визначальний внесок у рішення проблеми поліциклічності зробили видатні американські вчені австрійського походження Йозеф Шумпетер [44] та українського походження Саймон Казнець [45]. Останній у 1971 р. став одним із перших у світі лауреатом Нобелівської премії з економіки за статистичні дослідження економічного зростання, а у 40-50-і роки у своїх працях продемонстрував поруч із вищевказаними циклами існування коливань довжиною близько 20 років. Цим же вченим належить перша спроба систематизувати дослідження послідовників кондратьєвської циклічної парадигми.

Вже в 80-і роки, лідер прославленої школи “Аннали” видатний французький історик Фернан Бродель, в останньому томі “Час світу” своєї фундаментальної праці з дослідження цивілізацій, узагальнив синхронізацію різноманітних циклів. До речі, назва тому майже збіг

Опубліковано на сайті: 2005-02-05

Коментарі до цієї статті:

Дата: 2018-08-30     Коментарий добавил(а): Дмитрий

Ну и чушь. Украина-Русь, уже определитесь вы украинцы или русские. Владимир Вернадский к слову, был русским ученым. Родился в Петербурге, похоронен в Москве, поданство российское, позже советское гражданство, ну да отец преположительно запорожский казак, зато мать из русской дворянской семьи, отказался принять украинское гражданство от гетмана П. П. Скоропадского и считал себя русским человеком, отстаивал единство России и противостоял идеям как украинской независимости, большевисткую украинизацию Малороссии считал насильственной.

С каких пор он украинец? У вас там на Украине шиза во всю процветает.

Дата: 2006-10-02     Коментарий добавил(а): Славон

Грушевський видатний український соціолог