Інновація - це історично безповоротна зміна способу виробництва речей.
Й. Шумпетер


М.І. Туган-Барановський

Й.А. Шумпетер

М.Д. Кондратьєв

Галерея видатних вчених

UA RU EN

Обращаем внимание на инновацию, созданную на данном сайте. Внизу главной страницы расположены графики,  которые в on line демонстрируют изменения цен на мировых рынках золота  и нефти, а также экономический календарь публикации в Интернете важных мировых экономических индексов 

 
Публікації

Кузьменко В.П.

«ОСНОВНИЙ ЗАКОН ЧАСУ» ХЛЄБНИКОВА У СВІТЛІ СУЧАСНИХ ТЕОРІЙ КОЕВОЛЮЦІЇ ПРИРОДИ І СУСПІЛЬСТВА

Статтю опубліковано з невеличкими скороченнями, що в даному тексті набрані курсивом, у збірнику наукових праць «Мир Велимира Хлебникова: Статьи. Исследования (1911-1998) - М.: Языки русской культуры, 2000. - 880 с., С.733-755, 859-861», в якому подані роботи М. Гумильова, Р. Якобсона, М. Асєєва, О. Кручених, С. Городецького, В. Маяковського, М. Пуніна, К. Малевича, О. Мандельштама, Г. Винокура, Ю. Тинянова, Д. Святополка-Мирського, Т. Гриця, О. Брика, В’яч. Вс. Іванова, М. Гаспарова, Л. Сілард, Є. Еткінда, Л. Гинзбург, Д. Самойлова, В. Скуратовського, А. Дравич, Х. Барана, О. Седакової, Д. Сараб’янова, О. Парніса, Ю. Молока, Ю. Кона, З. Паперного, Б. Владимирського та інших учених.

Тексти цитуються по: «Зібранню творів» Велімира Хлєбникова (Т. I-V, Л., 1928 - 1933), що вийшло під редакцією Ю. М. Тинянова і М. А. Степанова, посилання даються за схемою - номер тому позначений римською цифрою і через кому зазначений номер сторінки; «Невиданих творах» (1940), що вийшли за редакцією Т. С. Гриця і М. І. Харджієва, НТ і через кому - номер сторінки; по «Творінням» (М., 1986 - упорядкування і коментар В. П. Григор’єва й О. Є. Парніса, передмова М. Я. Полякова): Творіння і через кому - номер сторінки. Посилання на видання «Дощок долі» (М., 1922 - 1923, Л. 1 - 3) даються за схемою: ДД, 1, 12. Цитати з фондів Велімира Хлєбникова в Російській національній бібліотеці (РНБ) і Російському державному архіві літератури і мистецтва (РДАЛМ) даються за схемою: зазначена абревіатура сховища з указівкою через кому номера фонду Хлєбникова в архіві, номера одиниці зберігання, що привласнений відповідному твору або фрагменту тексту у фонді, і номера листа, з якого цитується цей текст. Наприклад, у даній статті таке цитування виглядає наступним чином: РНБ, ф. 1087, № 37, л. 1.

У 1974 р. В’яч. Вс. Іванов [1], описуючи категорію часу в мистецтві та культурі ХХ століття, уперше звернув серйозну увагу на своєрідне розуміння часу Велімиром Хлєбниковим, що в своїй основі обпиралося на останні наукові досягнення, у деякій мірі навіть випереджаючи їх. У 1983 р. В. П. Григор’єв у монографії «Граматика идіостиля. В. Хлєбников» рахував необхідним піддати сумніву устояний за 60 років після смерті поета вітчизняний погляд на утопічність і лженауковість його шукань, висловлений, зокрема, у 1977 р. В. І. Струніним. Так, говорячи про те, що Хлєбников прагнув створити математизовану філософію історії, в основі якої лягло уявлення про циклічність часового розвитку всесвіту і людства, В. І. Струнін, скоріше по інерції мислення, характерної для багатьох, що згадували про «Дошки долі» (далі - ДД), стверджує: «Немає необхідності доводити утопічність устремлінь Хлєбникова». Але чому ж? Хіба хто-небудь вже довів загальну неправомірність «уявлень про циклічність»? І хіба близькі по духу ідеї О. Л. Чижевського, визнані тепер із таким запізненням, відхилялися з порога не з тієї ж переконаністю у відсутності «необхідності доводити»? [2].

Практично ігноруючи аргументацію таких авторитетів, як В’яч. Вс. Іванов і В. П. Григор’єв, публікуючи до ювілею Хлєбникова, уперше на його батьківщині після смерті поета, фрагменти ДД, у передмові до них Є. Р. Арензон повторив сумнівну оцінку хлєбниковського світогляду: «Утопічність самої ідеї знайти, і висловити в безумовній числовій конкретності, непорушно і нібито циклічно повторюваний хід світових подій для нас очевидна» [3]. Втім, така точка зору цілком відповідала застояним догмам радянської науки, неочевидність котрих сьогодні дуже навіть очевидна. З цією оцінкою перегукується зроблений одночасно з нею висновок іншого дослідника творчості Хлєбникова Р. В. Дуганова: «Однак сумнівним і важким у хлєбниковській філософії природи було те, що шукав він не непрямі, не опосередковані, а прямі зв'язки між природою, суспільством і людиною, намагаючись зрозуміти і людину, і суспільство як космос і побудувати, так сказати, космологію людини і космологію суспільства, включені в загальну космологію світу.

«Мова людини, будівля м'яса його тіла, черга поколінь, стихії війн, будівля юрб, штахет множини його справ, самий простір, де він живе, чергування суші і морів - усе підкоряється тому самому коливальному закону», - писав Хлєбников у замітках 1920 р., -а тому кожна наука - «граматика, фізіологія, історія, статистика, географія» є і «главою науки про небо» (РДАЛМ, Ф. 527, № 93, л. 6) [4].

Даний фрагмент тексту Хлебникова досить ємко і точно відбиває погляд поета на системний характер єдиного «коливального закону» у розвитку природи, суспільства і людини. Та й хто, власне, повинний сумніватися в ньому? Адже сьогодні наявність як опосередкованих (непрямих), так і безпосередніх прямих і зворотних взаємозв'язків, що реалізуються в коливальному (циклічному) режимі функціонування і розвитку людини, суспільства і навколишнього природного середовища, випливає із загальної теорії систем і системного аналізу, загальної теорії процесів і процесного аналізу, теорій циклічності етногенезу і соціоекогенезу, синергетики, теорії катастроф та інших сучасних наук. Та й Р. В. Дуганов двома сторінками нижче стверджував, що «сама по собі похідна ідея про циклічні ритми в природі і суспільстві, як і в житті окремої людини не може бути свідомо заперечена». Що ж тоді змусило Є. Р. Арензона використати чесну самокритичну оцінку Хлєбниковим своїх невдалих прогнозів морських боїв 1914 року: «...обраний мною шлях помилковий і нікому не радиться йти по ньому» для некоректного висновку: «У принципі ця самооцінка визначеного шматка роботи повинна бути віднесена до всієї концепції в цілому»? Відповідь на нього дав вище самий Арензон:

«Досить сказати, що в «Дошках долі» із визначеною оголеністю виступає міфологічна основа цієї концепції, яка нічого загального не має з матеріалістичним розумінням історичного процесу». При цьому Арензон посилається на авторитет В’яч. Вс. Іванова.

Однак варто особливо відзначити, що в 1986 році В’яч. Вс. Іванов у статті «Хлєбников і наука» дав найбільше повне узагальнення хлєбниковських інтуїтивних шукань і прозрінь початку ХХ століття і провів системний аналіз їхньої співвіднесеності з рівнями досягнень різних наук наприкінці другого тисячоріччя нової ери. У цій роботі зроблено спробу оцінити і точність його прогнозів. Вперше в ній звернено увагу на одне зі справджених його пророцтв, сутність якого визначила характеристика ХХ сторіччя як «атомного століття», відзначеного в рік виходу івановської статті чорнобильською катастрофою.

Восени 1982 р. В’яч. Вс. Івановим у РДАЛМ була зроблена виписка з невиданих і переданих після смерті М. Л. Степанова і О. Є. Кручених рукописів Хлєбникова. «От ця виписка з фрагменту, що відноситься, швидше за все, до 1921 р.: “Атомна бомба - розірвана (вибух у Сонце)”. Вражає не просто передбачення атомної бомби - воно тоді ж було висловлено Андрієм Бєлим у поемі “Перше побачення” (1921), де маячить і величезне жертвопринесення - гекатомба:

Світ рвався в досвідах Кюрі
Атомною лопнутою бомбою
На електронні струмені
Невтіленою Гекатомбою.

З передбаченнями Хлєбникова й Андрія Бєлого, зробленими в 1921 році, перегукуються і слова великого вченого Вернадського, що 11 лютого 1922 року в передмові до своїх “Нарисів і промов” писав: “Ми підходимо до великого перевороту в житті людства, з яким не можуть зрівнятися усі їм раніш пережиті. Недалекий час, коли людина одержить у свої руки атомну енергію, таке джерело сили, що дасть йому можливість будувати своє життя, як він захоче <...> Чи зуміє людина скористатися цією силою, направити її на добро, а не на самознищення?” Коли мені попався на очі запис Хлєбникова, я вже знав про пророцтва Вернадського й Андрія Бєлого. Що ж мене вразило особливо у фрагменті Хлєбникова? Нагадування про “вибух у Сонце”. Гіпотеза про термоядерне джерело сонячної енергії, скільки я знаю, тоді ще ніким із учених не була висловлена. У Хлєбникова я ж потім знайшов, хоча і зовсім у конспективних записах (“смерть Сонця... батьківщина нового, дрова для заліза”), можливий натяк на ідею формування таких елементів, як залізо, завдяки процесам, що відбуваються в зірках. Можна думати, що він підходив до сучасних уявлень про еволюцію речовини у всесвіті. І в його записах про геологічну і палеонтологічну хронологію Землі я потім виявив думки, що передвіщають науку останніх десятиліть» [5].

Витоки сучасних поглядів на спільний розвиток (коеволюцію) природи і суспільства беруть походження від теорії біосфери і ноосфери В. І. Вернадського, в основі якої лежать відкриті їм біохімічні явища, що дозволили ввести поняття «живої речовини», котрій власне і притаманний еволюційний процес, відсутній у косній речовині. Це відкриття, за свідченням самого вченого, було їм зроблено в роки громадянської війни на батьківщині його батьків - Україні, співзасновником і першим президентом Академії наук якої він тоді був. Як відзначив сам Вернадський, назва «ноосфера» була запропонована йому французькими вченими: математиком і філософом бергсоніанцем Є. Леруа і геологом та палеонтологом Тейяр де Шарденом у 1927 р. [6]. Через 60 років у хлєбникознавстві була висловлена думка, що поняття ноосфери Хлєбников намагався ввести ще у 1904 р., найшовши для нього слов'янський неологізм «мислезем» [7]. Звичайно, поет не міг знати про наукові відкриття Вернадського, зроблені їм на початку 20-х років, але саму появу теорії ноосфери в майбутньому, очевидно, передчував.

Велімир Хлєбников мав разючу інтуїцію в оцінці майбутнього й очевидно невипадково називав себе будетлянином.

Глибоке знання останніх досягнень науки дозволяло йому давати досить точні прогнози майбутніх відкриттів. Ряд таких передбачень зафіксував у своїх спогадах А.Н.Андрієвський. Так, навесні 1921 р. Хлєбников говорив йому:

«“…Пульсують сонця, пульсують співтовариства зірок, пульсують атоми, їхні ядра й електронна оболонка, а також кожний вхожий до неї електрон. Але такт пульсації нашої галактики такий великий, що немає можливості його виміряти. Ніхто не може виявити початок цього такту і бути свідком його кінця. А такт пульсації електрона такий малий, що ніякими нині існуючими приладами не може бути обміряним. Коли в підсумку дотепного експерименту цей такт буде виявлений, хто-небудь помилково припише електрону хвильову природу. Так виникне теорія променів речовини...

Неважко представити, до якого ступеню я був приголомшений, коли в 1925 р., тобто через три роки після смерті Хлєбникова, до мене дійшли перші свідоцтва про дисертацію Луї де Бройля, написаної їм у 1924 р. <...>

Сумнівів не було ніяких <...> Луї де Бройль прийшов до передбаченого Хлєбниковим висновку про хвильову природу електрона, про дуалізм частки – хвилі <...>

Напередодні мого від'їзду Хлєбников ще раз вів бесіду зі мною. У ході цієї бесіди я повернув його до попередньої теми і запитав:

“Чи є такт пульсації нашого Сонця настільки ж величезним, як такт пульсації галактик і усієї світобудови?” - “Ні, - відповів Хлєбников. - Я так не думаю. На мою думку тривалість цього такту може бути точно вимірюваною при наявному на сьогоднішній день устаткуванні”. - Чому ж тоді ні наші, ні закордонні вчені його не відкрили? - запитав я його. “Відкриють”, - впевнено сказав Велімир.

Через п’ятдесят дев’ять років після цієї розмови, у 1979 р., майже одночасно наші й американські вчені відкрили пульсацію Сонця. Неважко зрозуміти як приголомшило мене це повідомлення”» [8].

Звичайно, із моменту спілкування Андрієвського з Хлєбниковим пройшло більш півстоліття і можна наведені спогади оцінювати як деякі фантазії автора. Однак варто враховувати, що в його особі поет бачив людину, що дійсно сприймала і розуміла його та рівень хлєбниковських проникнень у таємниці світобудови, що явно випередив розвиток світової науки. Про це А. Н. Андрієвський написав О. Є. Парнісу 10 грудня 1964 р.: «Іноді бесіди Хлєбникова зі мною тривали до пізньої ночі, але ми говорили про числа. Це пояснювалося моєю особливою захопленістю теорією чисел і проблемою дискретності в будівлі матерії. Хлєбников, що усе життя був занурений у світ цілочисельних відношень, знайшов в мені вдячного слухача» [9]. Після смерті поета А.Н.Андрієвський був, як сповіщає публікатор, редактором двох випусків його ДД.

Саме в ДД - підсумковій книзі дослідника «арифметики народів», що призивав до створення «алгебри народів», ми знаходимо узагальнення відкритого їм «основного закону часу», поданого у формі блискучих поетичних метафор:

«Як здається, всесвіт грубо зроблений сокирою зведення в ступінь і якщо ми будемо розташовувати живі числа у вигляді ступенів найменших трьох чисел, ми побачимо, що промені влади оточують високо стояче число, скріпи в стелі ступеню.

Звідси сяйво променів влади. В міру спуску від стелі скріпи до її підлоги, вони втрачають знаки влади і з “образів бога” робляться лучиною для самовара.

Але таємниці гри ступенів відомі дуже мало; це недоторкана земля.

Вивчаючи знову, ми побачимо, що закони всесвіту і закони рахунку збігаються»

(ДД, 3, 40).

У останній фразі Хлєбников говорить про гармонізацію процесу еволюції Всесвіту, що здійснюється відповідно до визначених математичних законів, сьогодні далеко ще не пізнаних людством. Так тільки в середині ХХ століття було помічено, що у результаті розвитку Сонячної системи логарифми афелійних (гранично максимальних) відстаней планет від Сонця знаходяться у лінійній залежності, що відповідає ступеневій щодо самих величин цих відстаней. Причому Сонце і планети являють собою деяку коливальну систему, що знаходиться необмежено довго в сталому стані тільки якщо ці відстані відповідають ряду чисел Фібоначчі, які знаходяться між собою у золотій пропорції (Ф = 1,618), відомої цивілізаціям Древніх Вавилону, Єгипту і Греції.

Ще більш визначальною ступенева залежність є для розвитку в часі та просторі різних процесів у живій природі і вінці її утворення - людському суспільстві. Зокрема, цей ряд чисел, що получив ім’я Фібоначчі і став надалі знаменитим, було відкрито на початку ХШ століття італійським математиком Леонардо з Пізи (Fibonacci - скорочене filius Bonacci, тобто син Боначчі) із геометричної прогресії розмноження кроликів, відповідно до якої збільшується і рід людський, але зі значно меншою швидкістю, котра за рахунок сукупності негативних факторів (соціальних та природних катаклізмів) може приймати від’ємне значення популяції, циклічно відновлюючись до максимальної величини. Наприкінці XVIII століття зростання населення планети у геометричній прогресії досліджувалося англійським економістом Т. Р. Мальтусом у роботі «Дослід про закон народонаселення».

Багато закономірностей соціально-економічної динаміки (соціоекодинаміки) відповідають геометричній прогресії. Так одна з основних її залежностей - виробнича функція Кобба – Дугласа - Тінбергена зв'язує у часову ступеневу функцію ресурси і результати доцільної економічної діяльності людей, що відповідає вимогам науково-технічного прогресу. Характерно, що ця залежність простежується й у просторово-територіальному розподілі тих же показників. Це виявляється при побудові виробничих функцій на основі статистики регіонів екс-СРСР або України, динамічні взаємні зв'язки показників економічного розвитку котрих найбільше адекватно відображено в ступеневій їхній модифікації. У геометричній прогресії зростають і негативні процеси соціоекодинаміки, зокрема, такі як інфляція і безробіття. Логарифми багатьох економічних показників або їхні динамічні параметри знаходяться між собою в лінійній залежності, що відповідає ступеневій щодо величин самих цих показників.

Як відомо, у математиці особливу роль грають дві фундаментальні числові константи: число π, що відбиває відношення довжини кола до його діаметра, і “неперово” число e, що характеризує деякі пропорційні відношення у гіперболі і лежить в основі натуральних логарифмів. Більш 250 років тому швейцарським математиком Леонардом Ейлєром , що проробив більшу частину життя в Росії, був відкритий тотожний зв'язок між константами е і π, що для обчислювальних цілей пізніше було подано в іншому виді англійським математиком французького походження Анрі де Муавром і під його ім'ям сьогодні доводиться в шкільних підручниках алгебри. Однак саме варіант Ейлєра цієї формули особливо гармонічний у вигляді тотожності: еπі+1=0 або eπі=-1, де і - уявне число, рівне кореню квадратному з -1, а і2=-1 і відповідно еπi2. “Ця знаменита формула - можливо, сама компактна і знаменита з усіх формул ”, писали вже в наш час американські вчені Е.Кезнер і Дж.Ньюмен . Кожне з цих чисел породило фундаментальну систему математичних функцій, що названі трансцендентними: число π - тригонометричними, а число е - гіперболічними. На основі останніх зроблена математична інтерпретація двох теорій, що зробили переворот у природознавстві XIX і XX століть. Це неевклідова геометрія Миколи Лобачевського і теорія відносності Альберта Эйнштейна та Германа Мінковські . У 90-і роки ХХ століття українськими вченими - математиками О.Стаховим та І.Ткаченко введений у науковий оборот новий клас гіперболічних функцій, що виходять із математичного зв'язку між уже трьома константами: π, е і Ф та покладені в основу створеної ними гіперболічної тригонометрії Фібоначчі . Інший український учений - архітектор О.Боднар показав, що за допомогою цих функцій математично описується так званий “гіперболічний поворот”, як фундаментальний закон перетворення спіральних біосиметрій у живій природі, що підтверджує гіпотезу видатного українського вченого Володимира Вернадського про неевклідовий характер процесів живої природи і принципові відмінності живої речовини від косної.

Широке поширення у живій природі одержала спіраль, яку І.В.Гете вважав математичним символом життя і духовного розвитку, що підтвердило в ХХ столітті відкриття у генах молекули ДНК, що має структурну форму вкладених друг у друга спіралей. На рубежі 10-20 рр., після потрясінь російських революцій, світової та громадянської війн, описуючи «Кризу культури» цього сторіччя, таку спіраль розвитку цивілізації намалював Андрій Білий, а Павло Флоренський відкрив її у дантовській «Божественній комедії» і інтерпретацію спиралевидного зустрічного руху світів виклав у «Мнимостях в геометрії» та у главі 10 «Іконостасу» [10]. Але ще в зразках іонійської волюти античних храмів виявлена логарифмічна спіраль, яку названо «кривою гармонійного розвитку», в якій зростання або виродження процесів, що відповідають геометричній прогресії, здійснюється у пропорції, яку названо «золотою» і що дорівнює числу Фібоначчі (1/Ф = 0,618). Тому самий принцип зростання або затухання природних та суспільних процесів у геометричній прогресії не новий і був відомий ще древнім цивілізаціям. Однак відкрити математичні закономірності ритміки цих процесів завдяки приголомшливій інтуїції і неймовірній творчій самовіддачі було призначено Велімиру Хлєбникову, що, за визначенням Р. Якобсона, був «найбільшим світовим поетом нинішнього століття».

Поняттю ритму особливе значення додавали ще древні цивілізації. Як відмічає видатний мислитель, знавець однієї з найбільше розвинутих в історії людства античної філософії і культури О. Ф. Лосєв, «ритм у розумінні Платона як визначеного роду порядок руху охоплює собою рішуче всю дійсність, починаючи від людського життя, індивідуального та суспільного, переходячи до сфери мистецтва і кінчаючи рухом космосу в цілому» [11]. Сучасний вчений Дж.Уітроу ставить поняття ритму як первинне стосовно категорії часу: «ми сприймаємо час не безпосередньо, але тільки у вигляді конкретних послідовностей і ритмів <...> Час заснований на ритмах, а не ритми на часу» [12].

Не дивно, що Андрій Білий та Велімир Хлєбников, володіючи почуттям ритму, глибоко відчували і скороминучий крізь їхнє життя час, що за Георгом Зиммелем і «є життя, якщо залишити осторонь його зміст». Хлєбников сприймав навколишній світ у єдності простору і часу, що одержало в науці назву просторово-часового континуума; він за 3 місяці до смерті у прозаїчному есе «Гілка верби» дуже високо оцінював відкриття теорії відносності: «Саме велике світило на небі подій, що зійшло за цей час, це “віра 4-х вимірів”» (Творіння, с. 574).

Однак варто погодитися з Костянтином Кедровим, що «Хлєбников йшов іншими шляхами і його розуміння простору та часу було і залишається дотепер цілком феноменальним <...> На відміну від Мінковські та Эйнштейна він вважав, що простір і час з'єднуються в людині. Тут, у сфері живої мислячої істоти, утворюється той кут, де перетинаються рівнобіжні прямі. Тут готується гігантський стрибок не тільки крізь безодні космічного простору, але й крізь безодні часу. Людство повинне “прорости” із сфери простору трьох вимірів у простір-час, як листя проростає з бруньки, “воюючи за об’єм, гілкою ніч проколов”» [13].

Теорія відносності частково порівняла людський і космічний час, але не переборола їхню нерозмірність як таку. У контексті цього дуже важливими представляються наступні міркування сучасного французького філософа Поля Рікера: «Ми вважаємо, що цей час всеосяжний, символічно представляючи його як величезне нерухоме вмістище. Так, ми стверджуємо, що наше існування відбувається в часу, і розуміємо під цією просторовою метафорою перевагу над думкою, що прагне визначити його значення. Інші символічні структури намагаються перебороти нерозмірність космічного і людського часу. <...>

Щоб збагнути всю складність цієї задачі нам потрібно повернутися до міфів і міфологічного часу. Представники школи культурної антропології посилаються на запропоноване французьким філологом-кампартивістом і фахівцем в галузі міфології Жоржем Дюмезілем поняття великого часу, функція якого перебуває в синхронізації космічного часу з часом існування суспільств і людей, що живуть у них. Дюмезіль здійснив глобальне накладення часу. Завдяки цьому з'явилася можливість співвідносити один з одним цикли різної протяжності: великі астрономічні цикли, ритми біологічного і громадського життя» [14].

«Наша основа» під назвою «Гама будетлянина» (Творіння, с. 629-632) і «Наказі Голів Земної Кулі» (V, 165-167). Звертає на себе увага факт збігу часу і місця розробки Хлєбниковим «математичного розуміння історії» і «основного закону часу» із народженням теорії ноосфери В. І. Вернадського. Час і місце написання Хлєбниковим «Нашої основи» зафіксував у своїх спогадах В. О. Перцов:

«Навесні 1919 р. він написав свого роду підсумкову статтю “Наша основа”, на котру постійно посилаються дослідники, відносячи її до 1920 р. Згадую, як Хлєбников писав її у Харкові для журналу “Шлях творчості”, редактором якого був Г. М. Пєтніков, а я секретарем. Хлєбников прийшов до мене в солдатській гімнастьорці й в обмотках, без усяких матеріалів. Улаштувавшись ніяково біля письмового столу, - видно було, що такий спосіб писання був для нього не дуже звичним, - він став покривати папір рівними строчками. Начебто переписував із готового тексту, і не переривав цього заняття, поки не скінчилися бутерброди з якоюсь незрозумілою пайковою ікрою епохи воєнного комунізму. На щастя, у мене був достатній їхній запас, величезна стаття написалася в один присід. Писалася вона, як навчальна або пропагандистська, для студентів, що, як і я, захоплювалися Хлєбниковим. Звідси її поділи: g 1. Словотворчість. g 2. Заумна мова. Твердження абетки. g 3. Математичне розуміння історії. Гама будетлянина» [15].

Математичний опис історії було вперше дано Хлєбниковим у його трактаті «Вчитель і учень», де для розрахунку історичних циклів початку й краху імперій, утворення і падіння держав, виникнення революцій і війн була запропонована формула «Z = (365 + 48 Y) X, де Y може мати позитивні і від’ємні значення». Так для циклів падіння держав була прийнята умова: «… якщо Y = 2, а X = 3, тo Z = (365 + 48 x 2) x 3 = 1383. Падіння держав розділені цим терміном <…> у 534 році було скорене царство Вандалів; чи не варто чекати в 1917 році падіння держави?» (Творіння, с. 587-589). У останній фразі і ще в двох роботах Хлєбников пророчив загибель Російської держави в 1917 р.

Вже в 1919 р. у «Своясі» він високо оцінював власний прогноз, що не знайшов відповідного відгуку у вчених:

«Блискучим успіхом було пророкування, зроблене на декілька років раніш, про крах держави в 1917 році. Звичайно, цього мало, щоб звернути увагу на них ученого світу» (Творіння, с. 37).

Твори Хлєбникова, а також підготовчі матеріали і записи до них пронизані ідеєю єдності природи і суспільства, пророчими прогнозами його розвитку. Вище вже зверталася увага на передбачення поета, виявлене в 1982 р. В’яч. Вс. Івановим, відкриття термоядерного джерела енергії. Тоді ж їм були знайдені записи Хлєбникова 1908 р. із пророкуванням створення «великої держави в Африці» [16] у 1919 р., що збулось у січні того ж року з проголошенням незалежності Єгипту, в якому повстання тоді було придушено Англією. Проте через рік, як повідомляє дослідник, поет записує, що незалежності Єгипту варто очікувати в 1922 р., і в точній відповідності з його прогнозом вона була проголошена в тому ж році.

Саме хлєбниковський прогнозний інструментарій у вигляді сформульованого їм «основного закону часу» підштовхнув автора даної статті до розробки теорії циклічності соціоекогенезу [17].

Не менше точні прогнози виявляються й в інших художніх творах Хлєбникова, причому справджені вже в наш час, через 65 років після їхньої публікації поетом. Так, у фантастичній повісті «Ка», у якій відтворена сцена з життя Древнього Єгипту, присутній наступний просторово-часовий прогноз:

«Ка поставив у повітрі слонячий бивень і на верхній рисці, точно гвинтики для струн, прикріпив роки: 411, 709, 1237, 1453, 1871, а насподі на нижній дошці роки: 1491, 1193, 665, 449, 31. Струни, що слабко дзенькали, з'єднували верхні і нижні гвоздики слонячого бивня <…> Ка помітив, що кожна струна складалася з 6 частин по 317 років у кожної, усього 1902 роки. При цьому в той час, як верхні кілочки означали навалу Сходу на Захід, гвинтики нижніх кінців струн значили рух із Заходу на Схід. Вандали, араби, татари, турки, німці були вгорі; насподі - єгиптяни Гатчепсут, греки Одіссея, скіфи, греки Перікла, римляни. Ка прикріпив ще одну струну: 78 рік - навала скіфів Адія Саки і 1980 - Схід» (Творіння, с. 532), із чого випливає що в 78 р. скіфи Адія Саки, рухаючись із Сходу на Захід, завойовували Європу, а через 1902 роки, у 1980 р., Хлєбниковим прогнозувалося переміщення військ із Заходу на Схід для участі у війні з якоюсь східною країною.

Р. В. Дуганов звернув увагу на даний фрагмент тексту Хлєбникова і зв'язав його з недавніми подіями локальної ірано-іракськой війни. Але фактично в березні 1980 р. почалася війна СРСР (через 3 місяці після уведення військ 27 ХІІ 1979 р.) з афганською опозицією, у зв'язку з опором якої вона супроводжувалася періодичним відновленням «обмеженого контингенту» західними формуваннями радянських військ, що протягом майже 10 років постійно переміщувалися з Заходу на Схід. У цілому за значенням та впливом на загальносвітовий політичний процес другої половини ХХ століття (до югославської бойні 90-х років) ця війна може зрівнятися тільки з в'єтнамської.

Таким чином, підтвердився ще один прогноз Хлєбникова, здійснений їм за допомогою запропонованої універсальної формули визначення циклів повторення катаклізмів у розвитку людського суспільства у вигляді війн, революцій, падіння держав і т.д. Ця формула була їм відкрита ще влітку 1911 р.:

«Сьогодні в ніч на Івана Купала я зірвав (квітку) папороті», на що вказав Р. В. Дуганов [18], ув'язавши її з висловленням учня в трактаті 1912 р. «Вчитель і учень»: «Ясні зірки півдня розбудили в мені халдеянина. У день Івана Купала я знайшов свою папороть - правило падіння держав» (Творіння, с. 711).

Порівняльний аналіз творів Хлебникова, написаних із 1911 по 1920 роки, показує, що в цей час при розрахунку різних циклів суспільного розвитку у своїх опублікованих роботах він оперував роками і тільки наприкінці 1920 р. перейшов до розрахунків із точністю до днів, що до цього фігурували в нього в листах і щоденних записах. Самий поет у ДД зафіксував момент відкриття їм «основного закону часу»: «Чисті закони часу мною знайдені 20 року... саме 17. ХІ.» (ДД, I, 3; тут помилка, правильно - ХІІ, см.: Творіння, с. 711). У відозві до людства «Всім! Всім! Всім!» Хлєбников так сформулював цей закон:

«Воля! Воля будетлянська!

От воно! От воно! Бажане, рідне! Що впало з пташиної зграї. Наше прекрасне одкровення і сновидіння в одягах чисел.

Дарунок права всім державам земної кулі (усі рівні - немає улюбленців і пасинків) бути розбитими через 3n днів після своєї перемоги. Так само підійматися й зі співом летіти наверх через <2n> днів після падіння і зламу крив об камені долі. Падати в пропасти через 3n днів після стояння на горі. <...>

Хіба до нас будувалися закони, що не можна порушити. Тільки ми, стоячи на брилі майбутнього, даємо такі закони, які можна не слухати, але не можна ослухатися. Вони непорушні» (Творіння, с. 635).

Останні рядки свідчать про дуже високу оцінку самим поетом сформульованого ним закону. Буквально через два тижні після його відкриття, В. Хлєбников пише 3 січня 1921 р. художнику В. Д. Єрмилову:

«Відкрив основний закон часу і думаю, що тепер так само легко передбачати події, як рахувати до 3.

Якщо люди не захочуть навчитися моєму мистецтву передбачати майбутнє <... >, я буду навчати йому коней. Може бути, держава коней виявиться більш здатними учнями, ніж держава людей.

Коні будуть мені вдячні, у них, крім їзди, буде ще один підсобний заробіток: пророкувати людям їхню долю і допомагати урядам, у яких ще є вуха» (НТ, 385).

Поет передчував нерозуміння відкритих ним законів сучасниками і, висловлюючись із сарказмом стосовно представників роду людського, віддавав перевагу мати справу з конями... Є чимало прикладів неприйняття хлєбниковських шукань, що багатьма сприймалися як нісенітниці божевільного поета. Однак і тут були винятки. Дмитро Петровський у своїх спогадах свідчить:

«В’ячеслав Іванов любив і цінував Хлєбникова, тільки шкодував, що той іде від поезії і захоплюється своїми “законами”, хоча самому йому ідея Хлєбникова - звести всі явища до числа і ритму і знайти загальну формулу для найбільших і дрібних і, таким чином, підняти світ до патетичного - була близька» [19], тобто один із найавторитетніших поетів і теоретиків культури Росії того часу високо оцінював Хлєбникова як поета і мислителя.

У ДД та інших творах і листах Хлєбникова 1921 - 1922 р. багаторазово зустрічаються формули і приклади розрахунків по ним циклів різних історичних подій, в основному, що вже відбулися у минулому. Причому, іноді в поспіху поет забував про високосні роки і робив похибки в розрахунках. Так у ДД приведений взаємозв'язок між двома історичними подіями, суть і характер котрих активно обговорювалися в останні роки. Мова йде про наступну хлєбниковську фразу, що інтерпретується як розплата за антидемократичне рішення царя: «Самодержець Микола Романов був 16 VII 1918 розстріляний через 37 + 37 днів після розпуску думи 22 VII 1906 р.» (ДД, І, 8)

Перевірка показала, що між зазначеними двома датами існує відстань у 12 років без 6 днів, а 37 + 37 днів дорівнюють 12 рокам без 9 днів, тому що серед цих років були присутніми 3 високосних роки, факт наявності котрих Хлєбников у даному розрахунку упустив. І все-таки приведена залежність мала місце. У дійсності царську сім'ю було розстріляно уночі вже наступної доби, 17. VII. 1918 року.

Рішення про розпуск Державної думи Микола II разом із П. А. Столипіним прийняв за два тижні, а процес відставки осіб, що протидіють цьому рішенню, був запущений за 2 дні до здійснення самого акта припинення її діяльності, про що розповів у своїх мемуарах П. М. Мілюков [20]. Таким чином, рішення про розпуск думи за 2 дні до його оголошення, тобто 20. VII. 1906 р. було запущено у механізм реалізації влади й історична подія стала невідворотною. У зв'язку з цим саме такі поворотні події і виступають у якості моментів початку прискорення або уповільнення історичних процесів, що змінюють щільність історичного часу.

Звертає на себе увага спарена формула (3n + 3n), що при n = 7 наближається до 12 років, n = 8 - до 36 років (без 27 днів), n = 9 - до 108 років (без 81 дня). Слід зазначити, що в «основному законі часу» частіше зустрічається саме така її форма: 3n + 3n. Так Хлєбников у листі від 14 березня 1922 р. до свого друга художнику П. В. Мітуричу, який через три місяця провів його в останній шлях, зрозумілою мовою формулює свій закон, наводячи два приклади його виконання:

«Мій основний закон часу: у часу відбувається негативне зрушення через 3n днів і позитивний через 2n днів; події, дух часу стає зворотним через 3n днів і підсилює свої числа через 2n; між 22 грудня 1905, московським повстанням, і 13 березня 1917 пройшло 212 днів; між завоюванням Сибіру 1581 р. і відсіччю Росії 1905 25 лютого при Мукдені пройшло 310 + 310 днів. Коли майбутнє стає завдяки цим викладенням прозорим, втрачається почуття часу, здається, що стоїш нерухомо на палубі передбачення майбутнього. Почуття часу зникає, і воно походить на поле попереду і поле позаду, стає свого роду простором» (V, 324).

Даний фрагмент тексту Хлєбникова можна інтерпретувати як виявлену ним закономірність, у якій через 2n днів після початку визначеного історичного процесу соціум одержує дискретні порції (кванти) енергії, що підсилюють цей процес, а через 3n днів - послабляють його. Причому в якості останнього приклада поет приводить знову спарений варіант формули (3n + 3n) днів, де n = 10, а протяжність періоду складає 324 роки (без 243 днів). Слід зазначити, що «основний закон часу» Хлєбникова для різноспрямованих його векторів виявляє себе, як правило, при n, близьких до 9, тобто n = 9 + -1, 2. У спареному варіанті 39 + 39 днів відповідає «столітньому» 108-річному циклу. Відповідно, 311 + 311 днів складають період у 972 роки (без 729 днів), тобто наближені до тисячолітнього циклу 970 років, що трохи більше, на 19 років, половини визначеного раніш Хлєбниковим просторово-часового історичного циклу довжиною у 1902 роки. Поет говорить тут про відкритий ним «дух часу», що у різні історичні періоди розвитку суспільства може сильно відрізнятися, аж до «зворотного» за рахунок «негативного зрушення» подій. При цьому минулий і майбутній час ним оцінюються як фізичні поля, розташовані позаду і попереду стосовно теперішнього часу, аналогічно фізичним полям простору.

Велімир Хлєбников виражав свою думку і без поетичних метафор, у дуже концентрованому виді. Так у листі до В. Е. Мейєрхольда від 18 лютого 1921 р. він лаконічною науковою мовою дає дуже високу оцінку своєму відкриттю «основного закону часу», що має системний характер і охоплює різні області знань: «Що стосуються мене, то я домігся обіцяного перевороту в розумінні часу, що захоплює галузь декількох наук, і мені необхідний мандат для надрукування моєї книги» (V, 318).

Ця книга, вірніше уривок із ДД (л. 1), вийшла через рік, перед смертю поета. В ній Хлєбников не встиг сказати людству усе, що хотів і міг сказати, і порахував дуже важливим ще раз підкреслити, що в ДД немає нічого вигаданого і нафантазованого:

«Я не видумував ці закони; я просто брав живі розміри часу, намагаючись роздягнутися догола від існуючих вчень, і дивився, за яким законом ці розміри переходять один в інший, і будував рівняння, спираючись на досвід» (ДД, 1, 6). Висловлені в цій роботі ідеї Хлєбникова мають прямий переклик із виниклим як би з цих думок поета рядом сучасних теорій розвитку природи і суспільства, автори котрих, можливо, і не читали його.

За 15 років до своєї смерті і виходу ДД, будучи студентом природного відділення Казанського університету, Хлєбников писав: «Природознавство переживає період, що окреслює час сходу світила. Це світило - поняття енергія - спроможність зміни в просторі. Це рівноцінно виявилося застосовним для цілого світу понять, що воно дало від себе, як бруньки від сімені. Але величезна група життєвих чинників залишилася поза цією переоцінкою: це і є матерія. Матерія є група життєвих чинників, не зведених ще на поняття енергії» (РНБ, ф. 1087, № 37, л. 1).

Ця думка співзвучна основній ідеї - уведення поряд із простором і часом параметра енергії, що обумовлює народження пассіонарних людей, у теорію етногенезу Л. М. Гумильова. Ми знаходимо в ній оригінальну інтерпретацію історичного часу, джерела якої виходять до його сприйняття у древній китайській цивілізації: «великий історик Древнього Китаю Сима Цянь... запропонував умовний розподіл відомої йому історії на періоди. Більш того, він відкрив у цих періодах реальну сутність історичного часу, що не подібний ні з циклічним календарем, ні з фізичним лінійним часом. Історичний час - це, на його думку, ланцюжок подій, зв'язаних причинністю. Вони кінцеві: почавшись із якогось, іноді навіть непомітного, факту, події течуть мов лавина, доти, поки не вичерпається інерція, а залишки “матеріалу”, залученого у процес, не укладуться в спокої. Тоді, за Симом Цянєм, почнуться нові процеси, неповторні в деталях, але подібні у загальних рисах».

Відштовхуючись від такого розуміння історичного часу й оцінюючи його точки відліку через деякі енергетичні імпульси, що сприймаються як «пассіонарні поштовхи, що задають розвиток етнічних процесів, Гумильовим була створена універсальна модель етногенезу. «Ця модель ілюструє окремий випадок прояву другого початку термодинаміки (закону ентропії - одержання первинного імпульсу енергії системою і потім наступна розтрата цієї енергії на подолання опору середовища доти, поки не зрівняються енергетичні потенціали <...>). Ця модель знайома кібернетикам, але для пояснення етнічної історії застосована вперше. Встановлення наявності природної закономірності прояснило характер взаємовідносин людства з природним середовищем. Ми, люди, частина природи, і ніщо натуральне нам не чужо. У природі все старіє: тварини і рослини, люди і етноси, культура, ідеї і пам'ятники. І усе, перетворюючись, відроджується обновленим, завдяки цьому діалектичному закону розвивається наша праматір - біосфера» [21].

Тут очевидний прямий переклик із навчанням Вернадського, від думок котрого і йшов Гумильов при створенні теорії етногенезу, що відзначив у своїй основній праці [22]. Але, на жаль, при формуванні основної ідеї етногенезу повз нього пройшла вже сформульована в основних положеннях за десятиліття до цього теорія причинної або несиметричної механіки /що включає до себе можливість зміни фізичних властивостей часу/ пулковського астронома М.О.Козирєва, що частково перегукується і з розумінням категорії часу Хлєбниковим. Це тим більше дивно, що Гумильов особисто був знайомим із Козирєвим ще з ГУЛАГу і, напевно, спілкувався з ним у рідному Петербурзі вже на свободі. У той же час у книгах Гумильова, принаймні, посилань на праці і думки Козирєва немає. Хоча незадовго до своєї смерті на початку 90-х років у діалозі з відомим істориком та культурологом О. М. Панченком він сказав: “На відміну від М. О. Козирєва, я вважаю, що Час не виділяє енергію, а робить її рівномірний розподіл у просторі, тобто перетворює Космос у Хаос”. Іншими словами, за Гумильовим, Час виконує роль не четвертого, а другого начала термодинаміки і тоді саме він виробляє ентропію. У цьому випадку питання про появу пассіонарних людей на чолі активного соціуму не має пояснення, яке дає саме теорія Козирєва. Адже в його долі Гумильов зіграв значну роль, що залишила відбиток на все життя, а точніше на збереження цього життя. Як пише А.Н.Дадаєв, автор передмови до видання праць М. О. Козирєва, над ним у 1942 р. нависнула смертельна небезпека: «Верховний суд РРФСР рахував вирок Таймирського суду занадто ліберальним і замінив його розстрілом, що нависнув над крамольником Козирєвим.

Л. М. Гумильов, що знаходився у тому ж таборі,... напророчив Козирєву, користуючись мистецтвом хіромантії, що засудженому не бувати розстріляним. Відсутність “розстрільної команди” у Дудинці навряд чи послужило причиною відтяжки часу для виконання навислого вироку. Країні був потрібний нікель <...> Після закінчення визначеного терміну Верховний суд СРСР відновив рішення Таймирського суду щодо “провини” Козирєва. Пророкування Гумильова виявилося пророчим і в інших випадках смертельної небезпеки, що нерідко загрожувала астрономові на далекій Півночі» [23].

Спробуємо розкрити суть теорії Козирєва і доцільність її використання для обгрунтування причинності виникнення пассіонарності в етногенезі Гумильова, що виявив також синхронізацію пассіонарних поштовхів із екстремумами сонячної активності [24]. Їхній вплив на соціум і біосферу Землі вперше глибоко досліджував О. Л. Чижевський [25]. Ще перед другою світовою війною міжнародна наукова громадськість висунула його на Нобелівську премію, називаючи Леонардо да Вінчі ХХ століття.

Чим же обумовлений механізм змін як сонячної активності, так і що корелюється з ними пассіонарності та активності соціуму? Можливий варіант відповіді на це питання дає теорія Козирєва, із якої випливає визначена інтерпретація активних властивостей часу «при вивченні біологічних полів явища:

1.Час являє собою явище природи з різноманітними властивостями, що можуть бути вивчені лабораторними досвідами й астрономічними спостереженнями.

2.Час, крім пасивної властивості “тривалості”, що вимірюється годинами, має ще активні властивості, завдяки котрим час може впливати на хід подій.

3.Активні або фізичні властивості часу можуть протидіяти звичайному ходу процесів, що веде до руйнації організованості і тому бути початком, що протидіє смерті систем. Тому властивості часу повинні мати особливе значення в біологічних процесах.

4.Активні властивості часу - його плин і щільність - зв'язують весь Світ у єдине ціле і можуть здійснювати вплив один на одного явищ, між котрими немає прямих матеріальних зв'язків, що може пояснити факти взаємодії біологічних об'єктів, що знаходяться на великому віддаленні або ізольовані другу від друга <...>

Ще про одну із фундаментальних властивостей часу. Припустимо, що деяким прийомом нам удалося змінити хід часу в заданій матеріальній системі. При цьому нам, може бути, і вдасться змінити напруги в системі, а, отже, її енергію. Але принципово неможливо змінити загальну кількість руху системи, тобто одержати імпульс, рівносильний зовнішньому впливу. Виходить, час може бути носієм енергії, але не імпульсу. Час є матеріальною реальністю, що не має імпульсу. Образно висловлюючись, від часу не можна відштовхнутися, і він не може бути крилами космічного польоту» [26].

Дані фрагменти тексту Козирєва висвітлюють основні положення його теорії активних властивостей часу, своєрідним доповненням якої є «основний закон часу» В. Хлєбникова. Якщо теорія Козирєва пояснює, звідкіля береться енергія, що впливає на різні види біосфери, у тому числі на соціум, тобто вказує на причини виникнення і виживання будь-яких соціальних систем, їхнього розквіту, занепаду та загибелі, то «основний закон часу» Хлєбникова являє собою модель для розрахунку переломних моментів історичного часу, свого роду точок біфуркації, що потенційно є катастрофічними. У цих точках виникають процеси зміни щільності часу, що є миттєвими генераторами енергії, у тому числі пассіонарної, що дискретними порціями (квантами) підтримує, підсилює або гасить, аж до припинення, різноманітні процеси розвитку біосфери, у тому числі й соціуму.

Постулювання зв'язку часу і причинності не є відкриттям М. О. Козирєва. Ще три сторіччя тому Г. В. Лейбниць оцінював тимчасовий порядок подій як результат причинного-слідчого порядку. Однак дослідження сучасних філософів - Г. Рейхенбаха, Дж. Уітроу, А. М. Мостепаненко [27] зазначили на можливість зворотної зв'язок: в основі причинного-слідчого порядку лежить тимчасовий порядок, а не навпаки, як це вперше сформулював Лейбниць. Теорія Козирєва розкриває фізичний механізм саме такого уявлення про спрямованість часу, що обумовлює і спрямованість причинних-слідчих зв'язків, у тому числі в розвитку соціальних систем

Проблемі автоколивальних циклів у соціальних системах у взаємозв'язку з дослідженнями В. Хлєбникова в даному збірнику присвячена стаття Б. В. Владимирського. У ній глибоко проаналізовані різні цикли розвитку соціокультурної сфери з урахуванням виявленої синхронності піків їхніх хвилеподібних коливань із екстремумами флуктуацій природного середовища. Однак, крім нагадування про «періодичні економічні кризи, що вивчалися К. Марксом», автор цілком не торкається теорії економічних циклів, сьогодні найбільше вивчених серед різних флуктуацій соціальних систем. К. Маркс не вніс до неї чого-небудь нового, але досить докладно описав і проаналізував у «Капіталі» промисловий або діловий цикл тривалістю в 7-11 (8-10) років, уперше відкритий ще на початку другої половини ХІХ століття французьким фізиком і економістом К. Жюгляром.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ століть вчені багатьох країн приділили увагу розробці теорії економічних криз і циклів. У результаті цих досліджень вони прийшли до висновку про можливе перетворення теорії криз у теорію загальних циклів кон'юнктури, висловленому ще в 1904 р. німецьким ученим В. Зомбартом. У 1913 р. голландський економіст Я.Ван Гельдерен уперше сформулював його як тезу про наявність, поряд із “звичайними” середньостроковими (7-11 років) промисловими кризами, більш тривалих економічних циклів, що охоплюють весь відтворювальний процес. Таким чином, теза про одиничність економічного циклу була похитнута. Але знадобилася ще чверть століття, щоб ідея множинності циклів набула стійкої наукової парадигми.

Коментуючи синхронність різних циклів, видатний французький історик, керівника наукової школи “Аннали” Ф. Бродель в третьому томі книги “Час світу” (порівняйте з назвою книги В. Хлєбникова “Час міра світу”, що вийшла у 1916 р. з описом першого варіанта “основного закону часу”, який визначає “промені народів”) своєї фундаментальної праці з матеріальної цивілізації, економіки і капіталізму в XY-XYIII століттях, писав: “Для розрізнення циклів їх назвали за іменами економістів: цикл Кітчина - це короткий, три-чотирічний цикл; цикл Жюгляра, або цикл, що вкладався в рамки десятиріччя <…>, тривав 6-8 років; цикл Лабруса (його також називають інтерциклом або міждесятирічним циклом) тривав 10-12 років і навіть більше; він охоплював низхідну галузку Жюгляра (цебто таку, що тривала 3-4 роки) та завершений Жюгляр, якому не вдався рух по висхідній і який унаслідок цього залишився на попередньому рівні. Тобто загалом - напів-Жюгляр, а відтак повний Жюгляр <...> Що ж до гіперциклу, або циклу Кузнеця (подвоєного циклу Жюгляра), те він тривав би два десятки років. Цикл Кондратьєва займав півстоліття чи більше” [28]. Таким чином, циклів багато, вони синхронізують і як би вкладаються один в другий.

Приведений у Броделя короткостроковий цикл тривалістю в 3-4 роки був виявлений американським ученим Дж. Кітчиним у 20-і роки ХХ століття. Практично в цей же час М. Д. Кондратьєв, майбутній в'язень ГУЛАГу, що не вийшов із його катівень, відкрив великі цикли кон’юнктури, названі надалі “довгими хвилями Кондратьєва” або скорочено “К-хвилями”. Їхня протяжність у середньому склала біля 55 років. Причому, дві сусідні “К-хвилі” несхожі одна на другу, але через одну - у них є багато подібностей. Якщо в циклах “рубежу століть” більш значні технологічні переміни, то в циклах “середини століття” - соціальні. Зокрема, Буржуазна революція 1848 року була початковою історичною подією, з якої почався процес приведення у відповідність новому технологічному укладу інституціональної структури суспільства в ХІХ столітті. У ХХ столітті аналогічну роль виконала друга світова війна. На жаль, історія і соціум у ній дотепер вибирали далеко не кращі засоби для зняття протиріч.

Вже в 90-і роки російським геофізиком і космофізиком С.Л.Афанасьєвим [29] сучасними методами спектрального аналізу було проведене опрацювання часової статистики економічних показників, використаної М. Д. Кондратьєвим та його опонентом Д. І. Опаріним ще в 20-і роки при розрахунку великих циклів кон'юнктури. У результаті їм була виявлена синхронізація двох “К-хвиль” із 108-річним перигелієво-затемненим циклом, що пройшов у Афанасьєва в його системі, що включає 17 класів геологічних циклітів, під номером 13. Ця цифра - сама сакральна у світогляді багатьох людей. А Хлєбников надавав особливе значення числу 13, що зафіксовано, зокрема, у спогадах Дм. Петровського: “-Тринадцятий - Цього тільки і потрібно було Хлєбникову. Вигуком “Тринадцятий” вибило його із санок (тринадцять було його улюблене число)” [30].

Таким чином, дві сусідні “К-хвилі” як би вкладаються у 108-річний “столітній” цикл, що відповідає і “основному закону часу” Хлєбникова: 3n + 3n днів при n=9. Більш того, 108-річні исторіометричні цикли розвитку Росії розпадаються на 36-річні підцикли, що відповідають зазначеній формулі Хлєбникова при n=8. Число 36 - тетрактіс мабуть невипадково займає найвищий щабель числової піраміди Піфагора, який визначив його як символ усього всесвіту з акумуляцією довершеності у відношенні до циклічного процесу. На землі слов'ян, у Київській Русі по 36 років правили Володимир Святий і Ярослав Мудрий, а у Московії - Василь I, Василь II - Темний, Іван Грозний. Вже у Російській імперії по 36 років правили Петро I та Катерина II, а у ХХ столітті в автократичних Парагваї, Іспанії, Югославії це число років з'явилося межею існування диктаторських режимів Стреснера, Франко, Броз-Тіто. І немов для існування винятку, що підтверджує правило, вже більше 40 років доживає свій вік тоталітарний атеїстичний режим Фіделя Кастро, що майже вмирає, але прийняв римського папу на виході другого тисячоліття християнської ери, можливо, «для свого покаяння перед смертю».

Відштовхуючись від цих ідей, автором була зроблена періодизація циклічного розвитку суспільних процесів в історії соціумів Київської Русі, Московського царства та Росії, включаючи радянський і пострадянський її періоди [17]. Так у останній, за визначенням письменника-історика Я. А. Гордіна, 300-річній петровсько-більшовицькій ері військово-бюрократичного правління в Росії (1689-1989 р.) простежуються три 108-річних цикли, кожний із яких починається в надрах попереднього, що було виявлено й у механізмі утворення “К-хвиль” [31].

Перший 108-річний цикл складається з трьох 36-річних підциклів: петровської епохи (1689-1725), епохи без часу (1725-1761) та єкатерининської епохи (1761-1797). Звертає на себе увагу назва другого підциклу, що закріпилася в історії, як епоха без часу - “безвременья (рос.)”. Незважаючи на зміну 7 імператорів, історичний час у цю епоху як би зупинився і, якщо використовувати термінологію М. О. Козирєва, зменшилася його щільність, наповненість історичними подіями.

Другий 108-річний цикл починається з реформаторських ідей Великої французької революції, на проникнення і спробу реалізації яких у Росії пішов ідеологічний 36-літній підцикл (1789-1825), наприкінці якого декабристи вийшли на Сенатську площу, підкріпивши цей крок створенням першої російської конституції – пестелевської “Руської правди”. Через 36 років, у 1861 р. Олександр ІІ скасував в Росії кріпосне право і почав політичні реформи, що завершилися ще через 36 років, уже після його смерті, фінансово-економічною реформою С. Ю. Вітте, у результаті закінчення якої в 1897 р. в Росії уперше з'явилася тверда валюта - “золотий рубель”. Таким чином, у кожному 36-річному підциклі у його кінці акцент був зроблений послідовно на ідеологічно-правових, соціально-політичних і фінансово-економічних перетвореннях суспільства.

Зі смерті царя - реформатора Олександра ІІ, якого народовольці вбили в 1881 р., починається останній 108-річний цикл, який також розпався на три яскраво виражених підцикли: (1881-1917), (1917-1953), (1953-1989) роки. Весь цей цикл пронизаний ідеєю насильницького скинення законної влади і встановлення диктатури тоталітарного типу, що затвердила себе в радянський період. 72 року цього періоду в явному вигляді розпадаються на 12-річні підцикли за наступними переломними роками: 1917 – 1929 – 1941 – 1953 – 1965 – 1977 - 1989. Але ж З7 + З7 днів за Хлєбниковим і складає 12 років.

Розкладання циклів фіксується і по тріадах більш коротких підциклів. Адже 12-річний період розпадається на три 4-річних, до яких близький діловий цикл Кітчина, а історія Росії ХХ століття крізь дзеркальну призму 4-річних підциклів, як первинних квантів історичного часу, у першій та другій половинах нашого сторіччя розглянута в роботах Є. Наклєушева і Г. Кваши [32]. Але 4 роки - це З6 + З6 днів, за Хлєбниковим. Принцип троїчності, що проглядається в його “основному законі часу”, поданий як універсальний у книзі російського філософа і богослова Павла Флоренского “Стовп і твердження істини” [33], чому відповідають і результати досліджень сучасних учених В. І. Кузьміна і В. Д. Наливкіна:

“Найбільше відомі і звичні цикли розвитку у часі. Циклічно розвиваються і живі, біологічні і неживі, наприклад, геологічні об’єкти. Геологічні цикли утворюють ієрархічну систему рівномірних ритмів тривалістю від 1 року до 500-600 млн. років. (У С. Л. Афанасьєва максимальний цикл першого класу дорівнює 4370 млн. років, другого класу - 1457, третього класу - 486 млн. років, тобто співвідношення їхніх тривалостей кратні 3). Таке ж співвідношення є між періодами обертання планет, <...> циклічність існує у часі, у просторі, у масах, тобто охоплює всі сторони природи. Співвідношення ієрархічних рівнів у всіх явищах тяжіють до тих самих чисел <3 n>. Існує й ієрархія ієрархічних рівнів. Мабуть, ця єдина ієрархічна, кількісна система циклів і є основою єдності всієї природи...” [34].

Петровсько-більшовицька ера облямована двома 36-річними підциклами. Перший із них є циклом входження в цю еру (1653-1689), а другий - виходу з неї (1989-2025 рр.). У 1653 р. відбувся останній Земський собор - найважливіший атрибут влади в Московському царстві. На цьому соборі було прийняте рішення про приєднання України, що стало моментом початку збирання земель Російської та Радянської імперій, у котрих кожний черговий цар або Генеральний секретар намагався додати ще одну - дві території, а деяким вдалося і більшого. Особливого, неперевершеного успіху в цьому напрямку в радянський час домігся І. В. Сталін, у рік смерті якого історичний процес одержав негативне зрушення і поміняв свій знак на зворотний, за Хлєбниковим та Козирєвим. Ще більш важливою для настання протиподії була страта через розстріл у цьому ж 1953 році головного сталінського сатрапа - хазяїна ГУЛАГу Л.П.Берії, смерть якого не давала можливості повернення до сталінізму.

Таким чином, більшовики були гідними продовжувачами загарбницької імперської політики Романових. Пророче передчував це М. Волошин ще на початку 20-х років ХХ століття в поемі “Росія”:

“Великий Петр был первый большевик <...> Дворянство было первым Р.К.П. <...> Земли российской первый коммунист - граф Алексей Андреич Аракчеев. Его посев взлелеял Николай, десятки лет удавьими глазами медузивший засеченную Русь” [35].

1653 р. був роком закінчення 300-річної ери Московського царства (1353-1653), а за 108 років до цього їй передувала 300-річна ера Київської Русі (945-1245) із 36-річним періодом (908-944 р.) входження в неї при князях Олегові й Ігореві. Настільки тривалий 108-річний перехідний період від Київської Русі до Московії пояснюється тим, що, за Гумильовим, він розділяє два різних етногенези, один із яких закінчився з заходом Київської Русі в перші роки монголо-татарського ярма, а інший почався з поступового звільнення від нього і збирання земель майбутнього Московського царства. Для закінчення повного циклу останнього етногенезу повинна здійснитися, принаймні, ще одна 300-річна ера, що приблизно почнеться в 2025 р., що відповідає історичним циклам К. М. Леонтьєва і тріадності їхніх фаз.

У 2025 р. найбільше ймовірний остаточний вихід із нашого суспільства тотальності, що одержала початковий імпульс із розгону більшовиками Установчих зборів 19 січня 1918 р., у результаті чого на крові народу, у тому числі і пролетаріату, установилася його диктатура, а точніше диктатура КПРС, що подовжувалася донедавна. Вірність вибору цієї дати в якості вихідної точки комуністичної диктатури в СРСР підтверджує і путч 19 січня 1991 р., спроба якого відбулася рівно через 73 років 7 місяців (точно за Нострадамусом) [36]. Її слушність доповнюють і розрахунки за хлєбниковськими “променями народів”, за якими через 38 + 38 днів від 19.01.1918, 23 грудня 1953 р. було розстріляно Берію, із смертю якого повернення до неосталінізму стало неймовірним, а вектор історичного часу одержав негативне зрушення і поміняв свій знак на протилежний.

Через 39 + 39 днів від дати розгону Установчих зборів більшовиками наступить 30 жовтня 2025 р., за тим же Нострадамусом: “Конец октября двадцать пятого года, и век двадцать первый с тягчайшей судьбой. Крушители веры своих устыдятся народов <...>” [37] трактується його інтерпретаторами як остаточний вихід тотальності, вирощеної комуністичною диктатурою, із нашого суспільства.

Категорії часу все більшу увагу приділяють у дослідженнях різних наук, що систематизував нещодавно О. П. Левич [38]. Збувається пророче висловлення В. І. Вернадського: “Наука ХХ сторіччя знаходиться в такій стадії, коли наступив момент вивчення часу, також як вивчається матерія й енергія, що заповнюють простір” [39].

Одним із піонерів цього наукового напрямку, що пророче передбачив майбутнє відкриття часу як фізичної субстанції, що є генератором процесів життя у Всесвіті, у тому числі розвитку цивілізації Земної кулі, був великий російський поет Велімир Хлєбников. За його проектом, Співтовариство 317 Голів земної кулі, самих розумних людей планети, повинно було спасти Землю від прийдешніх природних і соціальних катаклізмів.

Іншій російський поет і мислитель Данило Андрєєв відкрив метафілософію історії, відбиту в книзі «Роза світу». У її термінології він стверджував, що в багатошаровому Всесвіті у вищих із її фізичних шарів число часових вимірів досягає «величезної цифри - двісті тридцять шість» [40]. Ще в 1940 р. Данило Андрєєв написав вірш «Хлєбников», що входить у цикл «Хрест поета» і глибоко розкриває трагічність його особистості і долі.

Как будто музыкант крылатый –
Невидимый владыка бури –
Мчит олимпийские раскаты
По сломанной клавиатуре.
Аккорды… лязг – И звездный гений,
Вширь распластав крыла видений,
Вторгается, как смерть сама,
В надтреснутый сосуд ума.

Быт скуден: койка, стол со стулом.
Но все равно: он витязь, воин;
Ведь через сердце мчатся с гулом
Орудия грядущих боен.
Галлюцинат… глаза – как дети…
Он не жилец на этом свете,
Но он открыл возврат времен,
Он вычислил рычаг племен.

Тавриз, Баку, Москва, Царицын
Выплевывают оборванца
В бездомье, в путь, в вагон, к станицам,
Где ветр дикарский кружит в танце,
Где расы крепли на просторе:
Там, от азийских плоскогорий,
Снегом колебля бахрому,
Несутся демоны к нему.

Сквозь гик шаманов, бубны, кольца,
Все перепутав, ловит око
Тропу бредущих богомольцев
К святыням вечного Востока.
Как феникс русского пожара,
Правителем земного шара
Он призван стать – по воле «ка»!
И в этом – Вышнего рука.

А мир-то пуст… А жизнь морозна…
А голод точит, нудит, ноет…
О, голод, смерть – защитник грозный
От рож и плясок паранойи!
Исправить замысел безумный
Лишь, ты могла б рукой бесшумной.
Избавь от будущих скорбей:
Сосуд надтреснутый разбей [41].

У точній відповідності з відкритим Хлєбниковим «основним законом часу» через 38 + 38 днів від свого народження, знаходячись у Персії, поет занедужав, що зрештою й звело його в могилу на 37-му році життя. За спогадами О. О. Бруні-Соколової, за усе її 85-літнє життя вона «не зустрічала нічого більш трагічного, чим ця смерть, і взагалі - ніж весь образ “палаючого” Хлєбникова <...>. Мир праху твоєму, мир і твоєму духу, що згорів у полум'ї свого генія і все ж палаючий у світлі своєї творчості, дорогий Велімир Хлєбников!» [42].

КОМЕНТАР

  1. Иванов Вяч. Вс. Категория времени в искусстве и культуре ХХ века. – Ритм, пространство и время в литературе и искусстве. – Л., 1974, С. 39-67.
  2. Григорьев В. П. Грамматика идиостиля: В. Хлебников. – М., 1983, С. 46.
  3. Арензон Е. Р. К пониманию Хлебникова: Наука и поэзия (К 100-летию со дня рождения В. Хлебникова). Предисловие к публикации работ Хлебникова: «Слово о числе и наоборот (предисловие к «Доскам судьбы» (1-й лист)», «Закон поколений», [«Памятники»]. // Вопросы литературы, 1985, № 10, С. 164.
  4. Дуганов Р. В. Поэт, история, природа. (К 100-летию со дня рождения В. Хлебникова). // Вопросы литературы, 1985, № 10, С. 139.
  5. Иванов Вяч. Вс. Хлебников и наука. // Пути в незнаемое: Писатели рассказывают о науке. Сб. 20. - М., 1986, С. 390.
  6. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера. - М., 1989, С. 145-149.
  7. Дуганов Р. В. Велимир Хлебников: Природа творчества. - М., 1990, С. 286
  8. Андриевский А. Н. Мои ночные беседы с Хлебниковым // Дружба народов, 1985, № 12, С. 238-241.
  9. “Пророческая душа”. В. Хлебников в воспоминаниях современников. Подготовка текстов и примечания А. Парниса // Литературное обозрение, 1985, №12, С. 95.
  10. Белый Андрей: На перевале: III. Кризис культуры. - Пг., 1920, С. 78-79; Флоренский П. А. Мнимости в геометрии. - М., 1920, С. 42-49. Переизд.: М., 1991. С. 44-51; Флоренский П.А. Избранные труды по искусству. - СПб., 1993. С. 3-5, 19-20 («Иконостас»).
  11. Лосев А. Ф. История античной эстетики, т. II: Софисты, Сократ, Платон. - М., 1969, С. 404; 2-е изд. - 1994.
  12. Уитроу Дж. Естественная философия времени. - М., 1964, С.107.
  13. Кедров К. Поэтический космос. - М., 1989, С.168.
  14. Рикер П. В согласии со временем. // Курьер ЮНЕСКО, 1991, июнь, С. 11-12.
  15. Перцов В. О. О Велимире Хлебникове. // Вопросы литературы, 1966, № 7, С. 56.
  16. Иванов Вяч. Вс. Хлебников и наука. // Пути в незнаемое: Писатели рассказывают о науке. Сб. 20. – М., 1986, С. 430.
  17. Кузьменко В.П. “Экономические циклы в периодизации общественного развития” / Тезисы выступлений на всесоюзном научном семинаре “Темпы и пропорции общественного производства в условиях перехода к регулируемой рыночной экономике”. - М.- Петрозаводск, 1991, С. 20-23; Он же. Майбутнє: версії прогнозу // Друг читача, 31 липня 1991 р. Он же. О синхронизации “длинных волн” Н. Кондратьева с историометрическими циклами А. Чижевского и В. Хлебникова / Тезисы докладов на международной научной конференции, посвященной 100-летию со дня рождения Н. Д. Кондратьева, Секция 1: Идеи Н. Д. Кондратьева и современные экономические и социологические теории. - М., 1992, С.67-68; Он же. Инновационная теория экономических циклов и прогнозирование общественного развития / Кузьменко В. П. Инвестиционная политика в регионе. – К., 1992, С.221-235; Он же. Інноваційна теорія довгих хвиль і періодизація соціально-економічного розвитку. Матеріали укр. – франц. семинару “Проблеми соціального управління технологією” - К., 1993, С. 111-115; Он же. Космопланетарність української наукової думки і циклічність соціально-економічного розвитку // Сучасність, 1994, № 5, С. 150-154; Он же. Цикличность социально-политико-экономических процессов и их прогнозирование // Посредник, октябрь 1994 г., №66, С.15-17; №67, С.16-18 /последние три статьи написаны в 1992г./.
  18. Дуганов Р. В. Велимир Хлебников: Природа творчества. - М., 1990, С. 28, 328.
  19. Петровский Дм. Повесть о Хлебникове. – М., 1926, С. 10-11.
  20. Милюков П. Н. Воспоминания. – М., 1990, С. 258, 264.
  21. Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период.

    Опубліковано на сайті: 2005-01-27

    Коментарі до цієї статті:

    Додати новий коментар!

    * – Поля обов'язкові для заповнення!

    Ваше ім’я *:
    Ваша e-mail адреса:
    Ваше повідомлення *:
    Введіть число *: