Інновація - це історично безповоротна зміна способу виробництва речей.
Й. Шумпетер


М.І. Туган-Барановський

Й.А. Шумпетер

М.Д. Кондратьєв

Галерея видатних вчених

UA RU EN

Обращаем внимание на инновацию, созданную на данном сайте. Внизу главной страницы расположены графики,  которые в on line демонстрируют изменения цен на мировых рынках золота  и нефти, а также экономический календарь публикации в Интернете важных мировых экономических индексов 

 
Публікації

Кузьменко В.П.

СОЦІОГЕНЕТИЧНІ РИЗИКИ: МОЖЛИВОСТІ ПЕРЕДБАЧЕННЯ

                                                                   “Как будто жизнь качнется вправо,                                        Качнувшись влево…”.

                                                                                             Иосиф Бродский [4].

 У науковому середовищі існує певний скепсис щодо можливості передбачення майбутніх історичних подій, оскільки це дуже рідко вдавалося вченим з використанням традиційних підходів. Більше того, досить часто, якщо згадати, наприклад, недавню побудову “світлого комуністичного майбутнього”, при реалізації масштабних  цільових комплексних програм отримували результат, подекуди діаметрально протилежний задуманому. В той же час у кризові та катастрофічні періоди популярними стають інші підходи, які не мають наукового обгрунтування. Напередодні 17-річчя Чорнобильської катастрофи з цього приводу видатна українська поетеса Ліна Костенко написала:

Людству ніколи не бракувало апокаліптичних візій з посиланням на Йоана Богослова, Нострадамуса чи й навіть на бабуню Вангу. Тимчасом суто наукові передбачення якось менше привертали увагу і, спроектовані кудись у неозначене майбутнє, так і залишалися на марґінесах свідомості.

Певно, така вже властивість людської психології: есхатологічні пророцтва сприймаються глибше, ніж сухий науковий прогноз, не вимагають ніяких рішень, а часом навіть схиляють до гедоністичних настроїв чи ескапізму.

Та й, власне, від людей, від людства мало що і залежить. Вони делегують повноваження своїм урядам і президентам, а там уже діють такі механізми політики, на які людство має хіба що мінімальний вплив. А надто коли взяти до уваги, хто стоїть біля пультів світової політики. Час великих постатей, схоже, проминув, дедалі частіше приходять до влади висуванці великих кланів, у практиці яких відсутня етика філософії буття. Глобалізується не тільки економіка чи всезагальна обумовленість інтересів, глобалізуються конфлікти і передумови екологічних, техногенних і моральних катастроф. Ані важелів впливу, ні ефективних механізмів контролю у людства нема. І те, що сьогодні здається всього лиш сюжетом для письменників-фантастів, завтра може стати зловісною реальністю” [13].

Щоб поглибити наукові методи передбачення перспектив циклічної динаміки ендогенного коеволюційного розвитку природи та суспільства, варто розширювати спектр чинників, зокрема й космічних, і передусім сонячної активності та місячної припливності.

За часів “відлиги” та “перебудови” в СРСР, тобто свого роду “розслаблень” так званої соціалістичної системи, відбулось повернення до джерел вітчизняної суспільної думки, уяскравленої у 20-ті рр. ХХ ст. (під час першого “розслаблення” цієї системи) іменами видатних учених-циклістів світового рівня - Миколи Кондратьєва, Питирима Сорокіна, Олександра Чижевського та багатьох інших. Саме вони заклали підвалини науки майбутнього - соціогенетики та теорій коливального коеволюційного суспільного і природного розвитку з обгрунтуванням синхронізації зламу в соціально-політичних та соціально-економічних циклах із піками змін параметрів космічних флуктуацій, особливо циклів сонячної активності.

 

Міждисциплінарний аспект теорій періодичності

промислових криз Михайла Туган-Барановського

 та великих циклів кон’юнктури Миколи Кондратьєва

 

У ХVIII ст. в підгрунтя першої відтворювальної моделі фундатор фізиократичного напряму економічної науки видатний французький учений Франсуа Кене поклав методологію повторення виробничих процесів, їх відтворення на кожному новому витку часу. Але саму ідею економічних циклів сформував інший французький учений - Клемент Жюгляр - лише в середині ХІХ століття. До цього увагу вчених - економістів привертали не цикли, а кризи, котрі розглядалися не як складові циклічного розвитку господарства, а як ознаки соціально-економічного катаклізму, що насувається подібно хвилям цунамі, масштаби негативних наслідків якого непередбачувані. Мабуть, невипадково перші економічні цикли, пов’язані з поновленням активної частини основного капіталу, відкрив фізик за фахом Жюгляр, який визначив їхній період у 7-11 років (у середньому 9 років). Такий само інтервал був притаманний циклам коливань світових обсягів валового продукту в останні 30 років ХХ ст.: мінімальні темпи зростання  ВВП припадали на кризові 1973, 1982, 1991, 2000 рр., що, до речі, відповідає четвертій емпіричній правильності кондратьєвських великих циклів кон’юнктури на їхній понижувальній хвилі.  

Отже, ще наприкінці ХІХ ст. в економічній науці сформувалося уявлення про існування єдиного “промислового”, або “ділового”, циклу довжиною у 7-11 (8-10) років, який з посиланням на авторство Жюгляра був детально описаний та всебічно проаналізований у “Капіталі” Карла Маркса, завдяки чому він широко увійшов у проблематику світової економічної теорії і практики.

У 1894 р. видатний український вчений і, за визначенням славнозвісного австро-американського економіста Йозефа Шумпетера, “найвидатніший російський економіст” Михайло Туган-Барановський уперше в світі розробив вчення про закономірність циклічності системної економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз, як чинника впливу на зміни в народному житті, тобто на соціальну сферу економіки. Він показав закономірність не лише виникнення криз, а й шляхів подолання їх завдяки активізації інвестиційної та соціальної політик. Причому Туган-Барановський чи не вперше звернув увагу на необхідність саме соціальної, а не політичної спрямованості економічного розвитку шляхом посилення соціальної політики через гармонізацію диференційованих страт суспільства. У середині ХХ ст. стокгольмська школа наукової економічної думки, творчо спираючись на концепцію Туган-Барановського, відкрила шляхи самозбереження та розвитку капіталізму на основі шведської моделі, яка вельми успішно реалізована сьогодні у скандинавських країнах, котрі за рівнями життя останніми роками впевнено лідирують шерензі найрозвиненіших країн світу.

Туган-Барановський обрав для аналізу широкий діапазон показників соціально-економічного розвитку упродовж ХІХ ст. Великої Британії, лідера світової економіки з прискореного розвитку. Предметом аналізу Туган-Барановського були не лише виробничі показники, а й характеристики англійського грошового й товарного ринку та його впливу на добробут населення Сполученого Королівства, перерозподіл доходів і витрат за типами соціальних верств. Доробок Туган-Барановського став першим у світі системним дослідженням циклічних закономірностей соціально-економічного розвитку. Саме за його фундаментальними підручниками з політичної економії до 1917 р. майже вся Росія здобувала економічні знання.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в багатьох країн приділяли увагу теорії економічних криз та циклів В.Джевонс, Р.Макдональд, Т.Вільямс (Англія), Ж.Лескюр, А.Афтальон, М.Ленуар (Франція), А.Шпитгоф, К.Каутський (Німеччина), Т.Веблен (США), К.Віксель (Швеція), В.Парето (Італія), Парвус–А.Гельфанд (Росія). Вони вивчали рух цін і відсоткових ставок у ХІХ ст., з’ясувавши, що на додаток до “звичайних” ділових циклів Жюгляра існують триваліші коливання світової кон’юнктури. Зрештою, у 1913 р., тобто напередодні Першою світової війни голландський економіст Ян Ван Гельдерен уперше узагальнив тезу стосовно наявності тривалих економічних циклів, що охоплюють усі аспекти відтворювального процесу і є цілком самостійним явищем. Американський учений російського походження Джон Кітчин разом з іншим американським економістом В.Крамом визначив пов’язані зі зміною фінансової кон’юнктури короткострокові економічні цикли довжиною у 3-4 роки, тобто у середньому три з половиною роки.

Видатний російський вчений Микола Кондратьєв, учень Туган-Барановського й автор книжки про свого вчителя, на початку 20-х років ХХ ст. відкрив великі цикли кон’юнктури, що увійшли в світову науку під назвою “довгих хвиль” Кондратьєва, або “К-хвиль”, із періодом 48-60 (у середньому – 54-55) років. Піддавши економетричному аналізу статистику виробництва чавуну і свинцю, видобутку та споживання вугілля, середнього рівня товарних цін, відсотка на капітал, заробітної плати, зовнішньоторговельного обігу та інших економічних показників динаміки розвитку господарств Англії, Франції, Німеччини, США впродовж приблизно 140 років (від 80-х рр. ХVIII ст. до 20-х рр. ХХ ст.), він визначив великі цикли кон’юнктури. М.Кондратьєв використовував у розрахунках, де це дозволяв зміст явища, середньодушові величини реального зростання господарств країн, аби виключити чинник змін їхніх територіальних кордонів. Отримані у такий спосіб емпіричні ряди “складались принаймні з двох основних компонентів:

·        з загальної тенденції (Secular trend) з її швидкістю;

·        з прискорення цієї основної тенденції <...>

Після цього автор за методами математичною статистики будує теоретичну криву, котра достатньо точно відображала загальний напрям основної тенденції емпіричного ряду <>

Знайшовши теоретичний ряд, далі, для кожного року визначилося відхилення від цього емпіричного ряду. Очевидно, що щорічні коливання цього відхилення можуть бути зображені у вигляді кривої, що йде горизонтально. Ця крива й відображатиме зміни в прискоренні змін цього ряду <...> зміна темпів цього піднесення або його прискорення, що характеризується знайденими відхиленнями, становить коливну величину і відбиватиме  зміну економічних кон’юнктур.

Звідси зрозуміло, що подальша задача зводилась до визначення: чи є великі цикли в отриманому ряду відхилень емпіричного ряду від теоретичного? [9].

М.Кондратьєву вдалось відповісти на це питання позитивно. Причому суміщення різних кривих для різних країн створювало певні часові лаги між цими показниками, тобто їхні відхилення від середньозваженої “довгої хвилі”, що теж було враховано ним у підсумкових висновках. У своїй статі “Великі  цикли кон’юнктури”, надрукованій у збірнику “Питання кон’юнктури” у 1925 р., та в доповіді під час дискусії з цієї проблеми, що відбулася в лютому 1926 р. у Москві в Інституті економіки, він писав:

“Вважаючи доки неможливим визначити абсолютно точно роки переломів в розвитку великих циклів і враховуючи неточність визначення моментів таких переломів (на 5-7 років), що випливає із самого методу аналізу даних, можна, втім, окреслити такі найімовірніші  межі великих циклів:

І-ий великий цикл кон’юнктури

1. Підвищувальна хвиля першого циклу – з кінця 80-х – початку 90-х рр. ХVІІІ ст. до періоду 1810 – 1817 рр.;

2. Понижувальна хвиля першого циклу – з періоду 1810 –1817 рр. до періоду 1844 – 1851 рр.;

ІІ-ий великий цикл кон’юнктури

1. Підвищувальна хвиля другого циклу – з періоду 1844 – 1851 рр. до періоду 1870 –1875 рр.;

2. Понижувальна хвиля другого циклу – з періоду 1870 – 1875 рр. до періоду 1890 – 1896 рр.;

ІІІ-ий великий цикл кон’юнктури

1. Підвищувальна хвиля третього циклу – з періоду 1891 – 1896 рр. до періоду 1914 – 1920 рр.;

2. Імовірна понижувальна хвиля третього циклу – з періоду 1914 – 1920 рр.” [9].       

 

М.Кондратьєв вказав на кризові 30-ті рр. і можливе завершення кризи на початку 40-х, що й відбулось в реальній світовій економіці й навіть політиці, враховуючи другу емпіричну правильність кондратьєвської теорії, що стверджувала підвищення густоти соціальних катаклізмів на піднесенні К-хвилі, з якої, власне, випливала велика ймовірність війни на початку наступної К-хвилі.

По суті, модель Кондратьєва була єдиною у світі, яка вможливила завчасно передбачити йому Велику депресію 30-х рр. і наприкінці її початок Другої світової війни. Більше того, прогнозована сталість довжини “К-хвиль” підтверджується й черговою світовою депресією - сучасною світовою загальноекономічною кризою, що розпочалася з фінансових криз 1990-х рр. у Латинській Америці, Південно-Східній Азії та країнах СНД. В Україні у повній відповідності з класичним кейнсіанством – за кривою Філіпса різке зниження гіперінфляції попиту призвело до обвалу виробництва з різким зростанням безробіття у 1994 р. Наслідки відомі. У всіх країнах СНД розпочалася системна деградація.

Вельми цікавим може бути порівняння соціально-економічних наслідків Великої депресії 30-х рр. ХХ ст. і Великої пострадянської трансформаційної депресії. Справді, масштаби падіння обсягів виробництва цих двох депресій цілком зіставлювані. За часів Великої депресії 1930-х рр. ВВП розвинених країн скоротився приблизно на третину, а в США навіть, за різними оцінками, на 40-50%; таке саме 40-відсоткове скорочення ВВП порівняно із 1991 р. спостерігалося в середньому в країнах СНД у піковому 1998 р. пострадянської системної кризи.

Щодо динаміки кризових явищ двох депресій, то вона теж напрочуд схожа. Адже після п’яти років (1929-1934) обвального падіння ВВП у США, після антикризових заходів “нового курсу” уряду Франкліна Рузвельта економічна ситуація у 1935-1936 рр. тут поліпшилася. Ще раніше, завдяки розробленій двома майбутніми нобелівськими лауреатами з економіки Гуннаром Мюрдалем і Бертилем Оліном антикризовій антициклічній політиці, заходи якої міністр фінансів Швеції Ернст Вігфорсс заклав у проект бюджету 1933 р., маленька Швеція першою почала виходити з Великої депресії. Однак у 1937-1938 рр. відбулася чергова  економічна криза, під час якої падіння ВВП знову виявилося досить суттєвим. І навіть із пожвавленням у 1939 р світової економіки, зумовленим початком Другої світової війни, ВВП США, сягнувши у цьому році менше 90% рівня 1929 р., тільки в 1941 р. перевершив його. Отже, можна говорити про 12-річний термін (1929-1941) Великої депресії. Що стосується терміну Великої пострадянської трансформаційної депресії, то за цим критерієм він поки точно не визначений, оскільки нині ВВП в середньому по Співдружності досяг лише 80% рівня 1991 р., до того ж в усіх радянських республіках він падав упродовж останніх років існування СРСР. Але вже зараз можна стверджувати, що тривалість Великої пострадянської трансформаційної депресії перевищить 15 років.

Високий рівень безробіття (під час Великої депресії 1930-х рр. – до 25% явного, а в  країнах СНД -  ще більший відсоток прихованого) для зіставлення потребує його врахування. Для цього достатньо підняти фінансову статистику збиткових підприємств у країнах СНД з їхніми величезними боргами, які часто неможливо терміново закрити, виходячи суто із соціальних мотивів. Так у доповіді голови Рахункової палати України В.Симоненка “Де гроші?”, надрукованій 16 березня 2004 р. в газеті “День”, зазначено, що у 2003 р. 41% підприємств оголосили себе збитковими. Колишній міністр економіки РФ Є.Ясін називав аналогічну цифру для Росії ще кілька років тому. Ясна річ, що ці підприємства разом з їхніми працівниками утримуються за суспільний рахунок і “виробництво” на них доцільно кваліфікувати як “суспільні роботи безробітних”, яким підвищену увагу приділяв ще видатний англійський економіст  Джон Мейнард Кейнс.

І головне. Часи обох депресій виявилися добою безпрецедентного розквіту мафіозних організацій, що проникли в державні структури, створивши неабияку загрозу як для окремої людини, так й для суспільства загалом. Тому подолання корумпованості влади, що було вирішальним актом у першій депресії, не втрачає нагальності щодо виходу із другої.

І перша, й друга депресії розпочалися після значного послаблення міжнародної напруженості між країнами та скорочення витрат на потреби ВПК. За рік до Великої депресії відбулись Локарнські домовленості, а також 27 серпня 1928 р. пакт Бріана – Келлога. Напередодні розпаду Радянського Союзу також були досягнуті домовленості, що суттєво послабили напруженість між Сходом і Заходом. Але конверсія підприємств ВПК ані в США, ані, тим паче, в СРСР не була вдалою. Спад виробництва саме з них і розпочався. А суперечності між Сходом і Заходом перейшли в іншу площину. Замість “імперії зла” – Радянського Союзу - на зламі тисячоліть з’явився новий ворог Заходу – ісламський тероризм, який, мов снігова лавина, накочується на США й інші країни НАТО та їх союзників.

 

 “Закон поколінь” Вєліміра Хлєбнікова

 

Половину кондратьєвської хвилі, тобто 27-28 річний цикл, у 1914 році вперше визначив як своєрідний “закон поколінь” геніальний російський поет Вєлімір Хлєбніков: “Від <...> першого <...> судження про зміну поколінь <…> слід перейти до маятника, що коливає покоління на землі. Для цього беруться роки народження борців – мислителів, письменників, духовних вождів народу багатьох напрямів” [38].  Для пояснення сформульованого закону Хлєбніков наводить чимало прикладів. Один із них: “Обчислення по 27 років дає наступний ряд: 1718 Сумароков, 1745 Кулібін, 1772 Сперанський, 1799 Пушкін, 1826 Салтиков, 1853 Володимир Соловйов та Короленко[39]. Деякі вчені уточнюють цей цикл до 27,5 років, які парно вкладаються у 55-річний кондратьєвський великий цикл кон’юнктури. Так, сучасний російський культуролог Володимир Петров [25], який у своїх дослідженнях широко впроваджує сучасні технології математичного оброблення інформації з різних царин мистецтв, дійшов висновку, що кожний раз через одне покоління тип домінантної свідомості (лівонапівсферної або правонапівсферної, пов’язаних відповідно з раціональним розумовим або ірраціональним емоціональним типами мислення) повторюється. Таке змінне домінування необхідне для прогресивного розвитку і соціально-психологічної сфери суспільства у цілому, і різних галузей мистецтв. Таким чином, наукове пояснення виявленого явища зроблено аж через 70 років після відкриття Хлєбніковим “закону поколінь”, цикл якого в подальшому він округлив до 28 років:

28 років керують зміною поколінь. Зміна поколінь хвилі.

Кілька прикладів: Пушкін народився через 28 х 2 після Державіна, Чебишев через 28 після Лобачевського, Герцен через 28 х 6 після Мазепи.

Петро Великий через 28 років після Мазепи; обидва зустрілись під Полтавою; <…>

Ряд <…> показує, що через 28 років покоління вступають у боротьбу із задачами покоління на 28 років молодшого (Мазепа і Петро). <…>

Через Польщу Украйна була доступна для променів Заходу, що надавало їй особливу від Московської Держави природу та викликало Мазепу. Петро Великий “вікном у Європу” (Пушкін) для великоросів подолав розкол і як сама перемога зустрівся з Мазепою під Полтавою” [39].

“...порівняння їх приводить до висновку, що борються між собою люди, народжені через 28 років, тобто через цю кількість років істина змінює свій знак і велетні за абстрактні начала  вступають у боротьбу від поколінь,  розділених цим часом” [38].

До речі, все це є також поясненням одвічної проблеми “батьків і дітей”. Діти куди краще сприймають дідусів і бабусь, котрі зовсім невипадково люблять і розуміють своїх онуків краще за своїх власних дітей.

Таким чином, із “закону поколінь” Вєліміра Хлєбнікова, з урахуванням його інтерпретації Володимиром Петровим, випливає ще одна емпірична правильність великих циклів кон’юнктури Миколи Кондратьєва, що доповнює другу емпіричну правильність, яка пояснює активізацію політиків-раціоналістів на підвищувальній хвилі через ініційовані ними соціальні катаклізми у вигляді війн і революцій. Відповідно, за цією новою “п’ятою” емпіричною правильністю, яку б Кондратьєв неодмінно відкрив, спілкуючись із Питиримом Сорокіним, котрий описав соціальні та соціокультурні цикли, на понижувальній хвилі - “коли гармати замовкають” - активізують свою діяльність ірраціональні творчі люди в царині мистецтв. Прикладом тут може слугувати розквіт літератури і філософії на теренах Російської імперії та СРСР.

 

Кондратьєвські цикли у  соціокультурному просторі  царської Росії та СРСР

 

У Росії на підвищувальній хвилі першого кондратьєвського циклу (з початку 90-х рр. ХVIII cт. до кінця 40-х рр. ХІХ ст.) відбувся царський переворот з убивством імператора Павла I, як готували з відома його сина Олександра I. За царювання Олександра І на цій же хвилі відбулась переможна для Росії Вітчизняна війна 1812 р., серед учасників якої визрів рух “декабристів” із невдалим їхнім повстанням уже на знижувальній хвилі (цю поразку можна пов’язати, насамперед, із запізненням його початку на кілька років). Але на знижувальній хвилі першого кондратьєвського циклу вперше увиразнився культурний феномен національних геніїв “пушкінської доби”: самого Олександра Пушкіна й не менш геніального Михайла Лермонтова, а також національних геніїв України – Тараса Шевченка і Миколи Гоголя.

Другий кондратьєвський цикл (з кінця 40-х рр. до середини 90-х рр. ХІХ ст.) почався на підвищувальній хвилі, з розв’язаної ще Миколою I і програної Росією Кримської війни. Його наступник, син Олександр II, цар-реформатор Росії діяв на зламі цього циклу. У 1881 р. його вбили народовольці, очолювані Софією Перовською, - правнучкою останнього українського гетьмана Кирили Розумовського. До речі, на зламі цього циклу було заборонено навчання українською мовою, а невдовзі – і будь-яке друковане українське слово. На знижувальну хвилю другого кондратьєвського циклу припадає “золоте століття” російської літератури – Лев Толстой і Федір Достоєвський - та філософії, вершиною якої став “руський космізм” Володимира Соловйова, генетичного нащадка видатного українського філософа Григорія Сковороди. На завершення цього циклу припадає смерть Олександра ІІІ у 1894 р. та проведені за три роки фінансово-господарскі реформи графа Сергія Вітте, з уведенням у 1897 році твердої валюти – золотого рубля, з яким Росія вперше вийшла на міжнародні економічні ринки. Саме тоді, немов на дріжджах, на грошах цукрозаводчиків відбулося "друге народження" столиці України. Київ набув свого неповторного архітектурного вигляду у спорудах українського модерну, зокрема спроектованих київським зодчим Владиславом Городецьким. 

У Росії та СРСР третій кондратьєвський цикл (із середини 90-х рр. ХІХ ст. до кінця 30-х рр. ХХ ст.) на підвищувальній хвилі відзначений черговою невдалою російсько-японською війною, Першою світовою війною, трьома російськими революціями, численними переворотами в Україні на тлі жахливих соціально-політичних катаклізмів, блискуче описаних Михайлом Булгаковим у “Білій гвардії”, відображених у віршах та статтях геніального спостерігача та хронікера тих подій Максиміліана Кирієнко-Волошина. На знижувальній хвилі у 10-30-і рр. ХХ сторіччя в Росії та СРСР “срібне століття” російської літератури і філософії виявило себе, заторкнувши й перше десятиліття розквіту вже радянської прози та поезії, включно з “українським відродженням культури”, знищеним Сталіним у 1930-і роки.

Четвертий, "суто радянський" кондратьєвський цикл (з кінця 30-х рр.  ХХ ст. до середини 90-х рр. ХХ ст.), розпочався зі сталінських репресій із піком страт у 1937-1938 рр., коли був розстріляний і Микола Кондратьєв. Знижувальна хвиля цього циклу синхронізується із часами "хрущовської відлиги". Зараз, на тлі локальних війн, після масової деградації культури, чергового її розквіту на пострадянському просторі можна чекати не раніше 2020-х рр. “Криза наших днів” (так було названо стислий варіант чотиритомника Питирима Сорокіна із соціальної та соціокультурної динаміки), і в соціально-економічних,  і в соціокультурних процесах набула затяжного характеру і своєю сталою негативною динамікою підтверджує ці закономірності.                  

 

 Соціальний закон флуктуацій тоталітаризму і свободи

Питирима Сорокіна

 

Микола Кондратьєв пояснив причинність виникнення “довгих хвиль” необхідністю кардинального оновлення основного капіталу, яке обгрунтував в першій емпіричній правильності своїх К-хвиль. Уже наприкінці 30-х років ХХ ст. видатний австро - американський економіст Йозеф Шумпетер [47], поглиблюючи ідеї Кондратьєва вказав на першооснову К–хвиль – імпульси новоутворень, що зумовлюють коливання всієї економічної системи через кластери базових інновацій. Причому великий цикл кон’юнктури Шумпетер розклав на дві часові складові: середню за тривалістю – інноваційну, та довготривалу - імітаційну (упродовж якої нововведення з незначним поліпшенням базових інновацій заповнюють вільні господарські ніші). У 1970-х рр. американсько-німецький економетрик Герхард Менш [46] додав третю, короткотривалу, складову – “технологічного пату” за рахунок псевдоінновацій.

Таким чином, кожна “К-хвиля” складається з трьох часових складових:

·             короткотермінова – “патова” (перехідна, депресивна);

·             середньотермінова − інноваційна (революційна, оновлювана);

·             тривала − імітаційна (еволюційна, застійна).

У середині ХХ ст. видатний австрійський вчений-біолог Людвіг фон Берталанфі, якого світовою наукою визнано фундатором концепції загальної теорії систем, узагальнив свої дослідження 1930-1940-х рр., які в подальшому дістали широке застосування й у природничих, і в суспільних науках. Але ще напередодні Першої світової війни видатний російський вчений (випускник медичного факультету Харківського університету) і, власне, засновник системного аналізу Олександр Богданов у своїй “Тектології” писав: “І техніка, і наука мають низку найвидатніших відкриттів, чи не найбільшу кількість їх, завдяки перенесенню методів за межі тих галузей, де вони спочатку були вироблені… Перенесення методів цілком об’єктивно і невідворотно доводять можливість їхнього розвитку до єдності, до монізму організаційного досвіду. Але цей досвід не вкладається у свідомості фахівця, як і взагалі в суспільній свідомості нашої доби… Через це, наприклад, найширша і найглибша з об’єднувальних науку ідей ХІХ століття – закон збереження енергії – так довго мусила пробиватися, поки її визнали” [1]. До речі, у сферу суспільних наук цей закон став проникати тільки у другій половині ХХ ст., зокрема, в теорію етногенезу видатного російського історика, географа й етнолога Льва Гумільова [7].

Характеризуючи загальні риси того чи іншого суспільства, до однієї з основних його ознак варто віднести рівень свободи його громадян. І, як зауважив наш видатний мислитель – філософ свободи Микола Бердяєв, свобода – це не тільки усвідомлена, але й подолана необхідність. Саме можливості її подолання визначають міру стиснення чи розслабленості “суспільної атмосфери”, тобто те, чи надає влада своїм громадянам умови для “вільного дихання”, або, навпаки, кожен крок громадянина перебуває під “неусипним оком” створених владою органів максимального підкорення волі людини шляхом тотального тиску на неї, аж до фізичного знищення, на чому й тримався совєтський режим. Блискуче описано такий тоталітаризм в антиутопіях “Ми” Євгена Замятіна, “1984”  Джорджа Орвелла і “Цей чудовий новий світ” Олдоса Хакслі. 

Отже, ідеться про “стиснення” та “розслаблення” суспільної атмосфери соціальної системи. Якщо вдатися до фізично-біологічної функціонуючої моделі періодичного стиснення-розслаблення, то ліпший приклад, ніж робота серця живої істоти, навряд чи знайдемо. На початку 1991 р. богданівську методологію спробував перенести на соціальну систему СРСР сучасний російський вчений Сергій Льозов, висловивши вражаючу гіпотезу:

“Якщо припустити, що історичний процес у нашій країні (з якихось причин, котрі самі потребують тлумачення) йде циклічно, то період історії, що завершився на наших очах можна назвати “післясталінським”. У подальшому я виходжу з того, що пов’язане з реформами нове “розслаблення” замкнуло цикл, і тому про приблизно тридцятирічний післясталінський період можна говорити у минулому часі. Олександр Некрич у другому томі “Утопії при владі” називає післясталінським періодом “відлигу”, правління  Хрущова, після повалення якого “колективне керівництво” здійснило ідеологічні спроби ресталінізації [23]. Але сьогодні можна припустити, що повний цикл - або період - включає “розслаблення” і “стиснення”. І тут, відволікаючись від історікософського питання про походження нашої “тотальності” та від політико-ідеологічного питання про можливості її розпаду, я свідомо залишаюся в межах цієї схеми: тотальне суспільство та іманентні йому закономірності. Майже біологічний ритм “розслаблень” і “стиснень” пояснюється на цьому рівні потребами самої системи. Я думаю, що нове “стиснення” в тотальному суспільстві наступить із необхідністю, але у мене немає вихідних даних, щоб судити про його терміни та форми” [19].

Виходячи з гіпотез радянських істориків-дисидентів Сергія Льозова та Олександра Некрічапро змінне “стиснення” і “розслаблення” соціальної системи в СРСР”, а також з поглядів сучасного історика та політолога Олександра Янова на періодизацію розвитку Росії за циклами реформ і контрреформ ми спробували, за аналогією щодо механізму кондратьєвських великих циклів кон’юнктури, визначити соціально-політичні цикли історичного процесу на терені радянської імперії та пострадянської влади в країнах СНД, які відрізняються від соціально-економічних циклів тривалістю у 30 років.

Як і 55-річний кондратьєвський соціально-економічний цикл, 30-річний соціально-політичний цикл складається із трьох часових складових, але із чітко визначеними періодами 3, 9 та 18 років. У чотирьохтомнику “Соціальна і культурна динаміка” (1937-1941) друг Кондратьєва Питирим Сорокін [48] навів узагальнені соціально-історичні цикли. Ще раніше, у 1927 р. в “Огляді циклічних концепцій соціально-історичного процесу” він, з посиланням на мудреців стародавнього Китаю, писав, що “у Конфуція ми знаходимо теорію періодичності у повторенні малих соціальних циклів. Є соціальні процеси, що повторюються кожні 3, 9, 18, 27 та 30 років” [34]. Отже, за часовими ритмами вони збіглися з періодами визначених нами циклів. Адже 9 років “розслаблення” та 18 років “стиснення” разом дають 27 років, в сумі з якими ще 3 роки перехідного “патового” періоду боротьби за владу утворюють специфічний 30-річний цикл соціально-політичних флуктуацій радянського та пострадянських суспільств.

На початку 1960-х років у доповіді Питирима Сорокіна “Взаємна конвергенція Сполучених Штатів і СРСР у змішаний соціокультурний тип” вказану вище коливальну тенденцію змін було визначено як “соціальний закон флуктуації тоталітаризму і свободи”. У цій праці автор писав:

“Комуністична система – просто різновид <...> тоталітарної системи економіки.

Ця система економіки з’явилася давно і не раз зустрічалась в історії людства: за різних урядових режимів та різних ідеологій у деякі періоди Стародавнього Єгипту, особливо у Птолемеїв період; у давній Спарті та Липарі; у Римі, особливо після 301 р. н. е.; в окремі періоди Візантійської Імперії; у стародавньому Перу; у деякі періоди в Китаї, Індії та багатьох інших країнах – згадаймо лише кілька видатних випадків. Вона ініціювалася та вводилася всіма видами урядів і при всіх видах, що “прикрашають”, “раціоналізують” та “освячують” ідеології; єгипетськими фараонами, римськими та візантійськими імператорами, інками Перу, китайськими або європейськими самодержавними монархами, воєнними завойовниками; релігійними владами, такими як єзуїти в Америці, та багатьма монархістськими, республіканськими, демократичними, воєнними, соціалістичними й комуністичними урядами. Не менш різноманітними були “ідеології”, які виправдовували, підтримували, раціоналізували та прикрашали цю тоталітарну систему економіки та управління; усі види ідеологій – релігійна, моральна, політологічна, утилітарна, “націоналістична”, “економічна”, “соціологічна” та інші, починаючи з традиційних єгипетських релігійних вірувань та культу фараона як Бога і закінчуючи останніми: комуністичною, соціалістичною, нацистською, фашистською, лейбористською, пентагонівською, держави загального благоденства та багатьма “диктаторськими” ідеологіями – виконували цю роль. Це значить, що комуністична система економіки та ідеології є тільки одним з багатьох різновидів тоталітарних систем економіки, ідеології та політичного режиму. У різноманітних формах вони домінували в минулому та часто з’являлися в останній час” [33].

І справді, ще у ІІ ст. до н. е. видатні вчені Давнього Риму (Полібій у тритомній “Загальній історії” [26]) та Стародавнього Китаю (Сима Цянь у багатотомних “Історичних записках” [35]) виклали закінчену концепцію історичного коловороту за трьома стадіями, кожна з яких має дві протилежні форми. Уже наприкінці “відлиги” видатний радянський вчений – сходознавець Микола Конрад, визнаючи концепцію коловороту Полібія, вказує на аналогічні погляди у Сими Цяня [10].

Отже, хоча сам по собі тоталітаризм не є “завоюванням” історії нового часу, але в його радянському й, особливо, сталінському варіанті він досяг межі антилюдської здичавілості, яку напрочуд вдало визначив відомий радянський дисидент Валентин Турчин: “З точки зору еволюційної теорії тоталітаризм є збоченням, дегенерацією, бо нижчий рівень організації спотворює й пригнічує вищий рівень. Тоталітарне суспільство втрачає здатність  нормально розвиватися та костеніє. Це глухий кут, вовча яма на шляху еволюції” [37].

Отже, підсумуємо. Ще 1894 р. Михайло Туган-Барановський писав, що загальноекономічна криза починається з фінансової. Саме так сталося на зламі тисячоліть. Криза почалася в 1990-і рр. у слаборозвинених латиноамериканських і південно-східних азійських та пострадянських країнах, потім перекинувшись на розвиненіші країни світу (наприкінці 2000-го р., як і наприкінці 1929-го, стався обвал фінансових ринків на Нью-Йоркській та інших провідних біржах світу). Це трапилося за 55 років по завершенні Другої світової війни, що дорівнює середній довжині “К-хвиль”. Після цього, на початку третього тисячоліття нової ери, найрозвиненіша країна світу – США - опинилася в стані економічної рецесії, що трохи раніше відчула друга за рівнем ВВП країна світу – Японія. Сьогодні спад виробництва та великий рівень безробіття спостерігається й у провідних європейських країнах – Німеччині, Франції, Великій Британії та Італії, а разом усі ці країни формують до двох третин світового ВВП. Ясна справа, що скрутна ситуація в розвитку їхніх господарств зумовлює наразі загальносвітову економічну кризу, аналогічну Великій депресії 30-х рр. ХХ ст. Ця криза супроводжується перманентними війнами в Югославії, Афганістані, Іраку, де задіяні військові контингенти майже усіх країн світу, зокрема й України. І якщо це не Третя світова війна, то якась нова форма залучення майже всієї планети до глобальної воєнної соціально-політичної катастрофи.

Таким чином, прогнозовий інструментарій великих циклів кон’юнктури, створений 80 років тому Миколою Кондратьєвим, підтверджений реальними змінами світової економіки за ці роки, що цілком підтверджує необхідність його застосування під час розроблення сценаріїв соціально-економічного розвитку як окремих країн, так й світового господарства загалом. Більше того, він допомагає пояснити й циклічні закономірності соціальної та соціокультурної динаміки, які у світовій соціології фундаментально розглянуті Питиримом Сорокіним. Він перший звернув увагу на відкриті ще Конфуцієм соціальні цикли довжиною у 3, 9, 18, 27, 30 років, які, по суті, збігалися із визначеними нами для радянського і пострадянського просторів 30-річними соціально-політичними циклами з досить оригінальним фізичним механізмом 18-річних “стиснень” і 9-річних “розслаблень” та перехідним 3-річним “патовим” періодом боротьби за владу.    

  

Перший 30 – річний соціально-політичний цикл  в СРСР

та його завершення наприкінці ленінсько–сталінської доби 

Перший соціально-політичний ленінсько-сталінський 30-річний цикл на теренах майбутнього СРСР почався з трирічного “патового” періоду боротьби за владу (громадянська війна 1918-1920 рр.), після якого 9 років тривав період ленінського “розслаблення” (НЕП). І хоча Ленін помер на початку 1924-го, Йосифу Сталіну знадобилося ще 5 років, щоб виключити з політичного життя СРСР свого головного конкурента Льва Троцького, якого він на початку 1928 р. вислав в Алма-Ату, а за рік, у 1929-му, видворив за кордон.

7 листопада 1929 р., рівно через 12 років після початку жовтневої революції, у газеті “Правда” було надруковано передову статтю Сталіна, де він обгрунтував майбутній “великий перелом”. Очікувати прийшлось недовго. Вже 1930 р. розпочалися сфабриковані сталінськими сатрапами театралізовані процеси над міфічними “Промпартією” та “Трудовою селянською партією”. Серед тих, хто пішов на заклання, була ціла плеяда видатних учених, серед них Микола Кондратьєв, Олександр Чаянов та багато інших. Почавши з резонансних процесів над елітою країни, сталінська сокира безжально кинулася на власне населення, яке винищувалося вже мільйонами, особливо в часи голодомору в Україні.

У тому ж 1929 р. почалося полювання на письменників. На знак протесту проти свавілля влади із Всеросійської спілки письменників вийшли не лише його керівники Євген Зам’ятін і Борис Пільняк, але й такі геніальні поети та прозаїки, як Борис Пастернак, Анна Ахматова, Михайло Булгаков, Вікентій Вересаєв та багато інших. Вийшло не зовсім за сценарієм Сталіна, але своє він надолужив у подальшому.

Таким чином, у 1930 р. розпочався період сталінського “стиснення”, який тривав 23 роки 2 місяці, до смерті Сталіна (березень 1953 р.). Але з нього необхідно виключити п’ятирічну екзогенно-біфуркаційну “лакуну” чотирирічного воєнного “стиснення” у протидії іншій тотальній системі (з червня 1941 р. до травня 1945-го) разом з річним повоєнним “розслабленням” (що тривало до серпня 1946 р. – резонансна справа про журнали “Звезда” и “Ленинград”, спрямована проти двох видатних російських письменників українського походження: прозаїка-сатирика Михайла Зощенка и поетеси Анни Ахматової-Горенко), після чого продовжились чергові сталінські репресії. За виключенням цієї “лакуни” довжиною у 5 років 2 місяці, загальний період сталінського “стиснення” становив 18 років.

 

 Другий 30-річний соціально-політичний цикл в СРСР

та його завершення наприкінці брежнєвської доби

 

З 1953 р. розпочався другий 30-річний цикл, який тривав до кінця 1982 р. Він також складався:

·               з трирічного “патового” періоду (1953-1955 рр.) боротьби за владу між представниками сталінського оточення, у першу чергу, Микити Хрущова з Лаврентієм Берією, а згодом - з так званою “антипартійною групою”;

·               дев’ятирічного періоду хрущовського “розслаблення” - так званої “відлиги” (1956-1964 рр.), яка почалася з ХХ з’їзду КПРС, а завершилася відстороненням Микити Хрущова від влади брежнєвським “колективним керівництвом”;

·               вісімнадцятирічного періоду брежнєвського “стиснення” (1965-1982 рр.), що тривав до смерті Леоніда Брежнєва в листопаді 1982 р.

У 18-річному “стисненні” тотальної системи пік репресій припадає на середину періоду – його 9-й рік. Так у брежнєвському “стисненні” це був 1973 рік, коли очолювані видатними громадськими діячами Олександром Солженіциним та Андрієм Сахаровим, майбутніми нобелівськими лауреатами, зімкнулися дві течії дисидентського руху, що означилося інспірованим комуністичною владою “гнівом народу” саме проти цих діячів. У сталінському “стисненні” такими роками були 1937-1938; на кінець 9-го року цього “стиснення”, за свідченням Солженіцина, “на 1 січня 1939 р. розстріляно 1 млн. 700 тис. осіб[32]. Виявлені тенденції зміни щорічної динаміки зростання (1930-1938 рр.) та падіння (1939-1941 рр.) кількості смертних вироків у часовому  інтервалі 30 років разюче співпадають з трендами статистики страт, обумовлених репресіями російського царату після революції 1905 року: “1901-1905 рр. – 93; 1906 р. – 547; 1907 р. – 1130; 1908 р. – 1340; 1909 р. – 771; 1910 р. – 129; 1911 р. – 73” [21].

Паралель можна провести й для періодів “розслаблення” в дореволюційній і радянській Росії. Так, відомий російський політик Павло Мілюков відзначив, що “у 1894 р. <…> закінчувався 13-річний період реакції й наступала нова хвиля суспільного руху <…>, розмах політики все ширше та потужніше, відступ реакції, зупинка культури – внутрішньо все слабкіше” [22]. Але політичні свободи супроводжуються економічними, і 1895-1897 рр. Сергій Вітте здійснив фінансово-грошову реформу рубля з наданням йому золотого паритету [6]. І сучасний російський історик Владлен Сироткін здивовано свідчить: “Вражаюче, але точно таку ж реформу здійснив наркомфін СРСР Г.Я. Сокольніков [31] у 1922-1924 рр., з уведенням золотого червонця (золотої десятки)” [30], тобто через 27 років “закону поколінь” Вєліміра Хлєбнікова від фінансово–економічної реформи Сергія Вітте.    

 

 Розпад СРСР і тенденції розвитку пострадянських країн

 у третьому 30-річному соціально-політичному циклі

 

Третій тридцятирічний цикл розпочався наприкінці 1982 р. завершенням брежнєвської доби. Трирічний “патовий” період боротьби за владу між представниками брежнєвського оточення Юрієм Андроповим та Костянтином Черненко закінчився після їхньої послідовної смерті перемогою в 1985 р. Михайла Горбачова, протеже Андропова. Саме Горбачов проголосив “перебудову” - третє “розслаблення” за часів існування Радянської імперії, яке тривало також 9 років. У процесі цього розслаблення відбувся розпад самого СРСР.

Хоча імперія розпалася більше 13 років тому, за аналогією з дев’ятирічною тривалістю двох попередніх “розслаблень”, третє “розслаблення” завершилося в 1994 р. Індикаторами початку нового “стиснення” на пострадянському просторі стали: розстріл Білого дому й війна з Чечнею в Росії, розпуск парламентів в Казахстані та Білорусі, в якій правлячий режим Олександра Лукашенка вже має всі ознаки тоталітаризму. Особливо жорсткі автократії створені в “Євразійських Балканах” за  Бжезинським – країнах Кавказу та Центральної Азії. Майже всі нещодавні їхні правителі ще за радянських часів займали найвищі партійні посади в колишніх радянських республіках і впродовж 90-х років ХХ ст. практично розгромили свою демократичну опозицію. Тільки наприкінці 2003 р. в Грузії в результаті “революції троянд” у відставку пішов Едуард Шеварнадзе, а замість померлого Гейдара Алієва президентом Азербайджану обрано його сина Ільхама.

 Чергове “стиснення” (за найкращим сценарієм – регульована державою ринкова організація економіки та політична консолідація суспільства на засадах спільної національної ідеї) в Україні мало би проходити на підставі соціально-екологічних пріоритетів шляхом інтеграції її у вільну європейську економіку та наближення до громадянського суспільства. Але, як показала дійсність, для трансформації господарства України в ринкову економіку, а суспільних відносин у країні - до вимог громадянського суспільства потрібно чимало часу, що на початковому етапі не виключає використання автократичного режиму з жорсткою вертикаллю державного управління в поєднанні з елементами місцевого самоврядування та можливостями розвитку регіональних господарських і культурних зв’язків по горизонталі.

П’ять з лишком років тому, між першим та другим турами попередніх президентських виборів в Україні, відомий у РФ український журналіст - кореспондент радіо “Свобода”  Віталій Портніков, у газеті “Дзеркало тижня” в статті “Кінець чудової епохи” досить точно підбив підсумки “демократичних політичних та економічних реформ” у країнах СНД:

“У Росії не було ніяких серйозних економічних реформ, але був розподіл влади і – найголовніше – власності між людьми та корпораціями, за тими чи іншими причинами близькими до Кремля та Білого дому <...> Російському керівництву не вдалося зупинити кризу, але еліта цієї країни стурбована зовсім не цим: Кремль переймається збереженням правління оточення чинного президента - вже без Єльцина – після виборів 2000 – реваншисти мріють про перерозподіл <…>

Загальний висновок виглядає так: пострадянській номенклатурі вдалося втримати владу практично повсюдно, але за рахунок деградації самої ідеї державності, гальмування економічних процесів, тотальної криміналізації влади та суспільства. Запас міцності пострадянських суспільств – передусім економічний – утім, не такий  вже й великий. У період 2000-2003 років ми станемо свідками масштабної кризи на всьому пострадянському просторі – кризи, що змете наявні еліти й  приведе до влади зовсім нових людей, радше ще більших нездар, ніж їх попередники, але здатних, принаймні, контролювати ситуацію. Реальні ж зрушення до кращого – нова “перебудова” – почнуться (принаймні, в європейській частині колишнього СРСР) у 2015-2020 рр.” [27].

Ще в рубіжному 1991 році вже цитований вище Сергій Льозов написав:

“Боюся, що звістка про смерть нашої цивілізації передчасна: вона ще зуміє постояти за себе. Використовуючи метафору коріння та плодів, можна сказати, що саме коріння, яке живить неліберальний тип політичної культури, залишилося цілим, конкретна ідеологія зруйнувалася, бо давно була мертвою, але її “коріння”, тобто глибинне підгрунтя самоусвідомлення, дасть – і вже дає – молоді паростки” [18].

Поділяючи цей сумнів ще до серпневого путчу 1991 р., ми спрогнозували [14], що на новому витку 30-річного соціально-політичного циклу, якщо в цей ендогенний процес не втрутяться якісь екзогенні чинники, “розслаблення” завершиться 1994 р., а нове “стиснення” за 18 років від нього – у 2012-му. Причому його пік, який в окремих країнах пострадянського простору може мати репресивний характер, припаде на 2002-2003 рр., що мають синхронізуватися з піком сонячної активності, який супроводжував період репресій 1937-1938 рр. [15]. Дуже важливо, з якою основою та за якої влади це “стиснення” спостерігається. Якщо справді паростки ліберальної ринкової економіки й демократичного устрою в країні набули певного рівня розвитку, то на новому витку циклу можна буде подолати “хаос” розпаду соціалістичної системи і почнеться піднесення господарства держави, а в подальшому - й розквіт культури. Якщо ні, то, як довів у 1992 р. директор Інституту теоретичної фізики Штутгартського університету професор Вольфганг Вайдліх у своєму виступі в Києві на міжнародній науковій конференції “Катастрофічні суспільні явища та поведінка соціальних систем, що самоорганізується”: “суспільство, психології членів якого притаманні риси тоталітаризму та конформізму, може розвиватися за схемою, яка дуже лякає, циклічно повторюючи то тривалий період жорсткої тоталітарності, то більш короткий – відлиги, що завершується анархією, після якого знову тверда рука. Жахлива перспектива!” [16].

Отже, наш прогноз і оцінка Вольфганга Вайдліха тринадцятирічної давнини багато в чому сбіглися із досить точними прогнозовими сценаріями Віталія Портнікова більш як п’ятирічної давнини щодо нинішніх процесів на пострадянському просторі стосовно протистоянь між владою та опозицією, кульмінації яких спостерігалися саме у 2002-2003 рр., а в Україні в 2004 р. вони переросли в „помаранчеву революцію”. Дуже показовими в цьому плані є нещодавні відповіді на запитання кореспондента газети “Дзеркало тижня” першого і останнього президента СРСР Михайла Горбачова:

“Намітилась ще одна тенденція, яка, відверто кажучи, мене шокувала. У 2000 році на Всесвітній конференції політологів у Квебеку одностайно констатували, що в країнах, котрі за останню чверть століття звільнились від тоталітарних режимів, спочатку відбувся сплеск демократії (причому процеси демократизації, по суті, охопили всі континенти), а потім пішла потужна хвиля “відкоту” і знову відродився гострий попит на тоталітарних лідерів. Навіть в Австрії та Франції, не кажучи вже про інших. І хвиля ця виявилася настільки сильною, що політологи зробили такий невтішний прогноз: не виключено, що ХХІ століття стане сторіччям авторитаризму. В цілому, глобалізація добряче “труснула” всіх. А на пострадянському просторі – ще й подвійно”.

Щоправда, у відповідях на запитання: “Чи не слід розуміти ваші слова так, що Росія тяжіє до авторитаризму? І що ви у цьому контексті думаєте про Україну?”, екс-президент СРСР, що проживає в авторитарній РФ, здається, був не до кінця відвертий:

“У Росії та Україні однозначно не буде авторитарного ладу. Але те, що буде перехідний період, ускладнений впливом глобальних суперечностей, це факт. Нам доведеться вдаватися до авторитарних методів – цього не відвернути. І це вже спостерігається” [2].

У РФ, а точніше в об’єднаній державі Росії з Білоруссю, власне, спостерігається не лише авторитарна, а й тоталітарна влада. А через так званий ЄЕП ця система влади, ніби своєрідний вірус, могла потрапити і в Україну, але вона її відвернула, будемо сподіватись назавжди, завдяки “помаранчевій революції”.               

   

 Четвертий 30-річний соціально-політичний цикл і перспективи соціально-економічного та політичного розвитку на пострадянському просторі

 

Таким чином, із закінченням у 2012 р. “стиснення”, після трьох років чергового соціально-політичного “пату” боротьби за владу, у 2015 р. знову почнеться “розслаблення” четвертого соціально-політичного циклу, яке й забезпечить реальні прогресивні зміни у країнах СНД. Річ у тім, що саме в цей час відбудеться черговий “економічний бум” на пострадянському просторі, аналогічний прискореному зростанню народного господарства у 1960-і рр. Це випливає з тривалості кондратьєвських “довгих хвиль” у 55 років і завадити цьому можуть тільки якісь катастрофічні події світового масштабу.

Подовження четвертого циклу, що прогнозується після закінчення “стиснення” у третьому циклі, вказує на ще 12 років 3-річного соціально-політичного “пату” та 9-річного “розслаблення” із закінченням його до 2025 р. Якщо почати відлік з моменту розпаду соціалістичної системи в 1989 р., то до 2025 р. мине 36 років, які знадобилися Європі для інтеграції - від упровадження в 1957 р. Зони вільної торгівлі до створення спільного європейського економічного простору, який почав функціонувати з 1 січня 1994 р.

Ще у тому ж рубіжному 1991 р., якраз перед Біловезькими угодами, Симон Кордонський писав: “Зрештою – років через 30 – економічні інститути міждержавних відносин почнуть домінувати над державними економіками, що створить умови для відносної політичної стабільності та формування демократії як способу життя й способу мислення. До того ж, за кілька десятиліть вимре переважна більшість представників гомо совєтікус, громадян СРСР, і Євразію буде заселено менш амбіційними людьми” [12]. Іншими словами спрацює згаданий вище “закон поколінь” Хлєбнікова [38], що майже синхронізує із 30-річним циклом соціально-політичних флуктуацій, виявленим і запропонованим нами  1991 р. [14].        

Аналогії історичних подій у циклах історичного розвитку різних країн наводять на дивні співставлення, з яких іноді випливають досить чіткі соціальні передбачення. Олександр Янов у перший день путчу 19 серпня 1991 р. зробив вражаючий за точністю короткотривалий прогноз, виконаний якраз за аналогією подій, що відбулися при розпаді імперій у Веймарській Німеччині та СРСР:

“Того ранку, 19 серпня, радіостанція “Свобода”, “Голос Америки” та емігрантський журнал “Слово” звернулися до мене з одним і тим же запитанням: Як розвиватимуться події в Москві після перевороту? Я відповів: путчисти протримаються <> чотири дні! Я помилився. На кілька годин.

Події, що відбулися 13 березня 1920 року у Веймарській Німеччині. Країна щойно скинула традиційну монархію та вступила в такий само похмурий період, в якому перебуває зараз Росія. Цього ранку за наказом генерала Лютвиця, командувача Берлінського воєнного округу, морська піхота окупувала столицю, і Вольфраг Капп, колишній член пруського екс-уряду, проголосив новий режим. Газети було закрито. Парламент оголосили розпущеним, республіку – ліквідованою [44].

До речі, за чотири роки (1995) Янов написав і опублікував книжку “Після Єльцина. “Веймарська” Росія” [45], де зробив чимало пророцьких висновків щодо РФ - 2000 р. та її влади, яка розмовлятиме мовою Жириновського, і головне, що ця мова сприйматиметься народом зовсім інакше, ніж за часів першої “Чеченської воєнної кампанії 1994-1996 років”. Чого варті хоча б фрази Путіна по відношенню до чеченських бойовиків, котрих «будуть мочити в сортирі», та українців, що «тирять російський газ».

І якщо на початку ХХ ст., після першої революції 1905 р., на вершині влади в Росії опинився “святий демон” або “символічний чорт” Рас-путін з його величезним впливом на царську родину Миколи ІІ, то наприкінці століття, маючи вплив на родину “царя Бориса” Єльцина, Два-Путін за її допомогою та завдяки широкомасштабній підтримці силових структур з боку усіх гілок влади (включно з олігархами), обійняв найвищий щабель влади. А наслідки цієї влади, й Росії, й Україні доведеться відчувати ще довго. (Вже після публікації даного матеріалу 12 липня 2005 р. у київській газеті «Вечерние вести» з'явилася публікація «Нєвзлін: «Путін - це Микола II cьогодні», у якій повідомляється, що «в інтерв'ю «Німецькій хвилі» головний акціонер Group MENATEP Леонід Невзлін зрівняв Володимира Путіна з Миколою II і засумнівався в самостійності рішень, прийнятих президентом РФ <...> Путін є «як би точкою перетинання різних інтересів» і його основне завдання - «право останнього підпису» у переділі власності між близьковласними угрупованнями». Нами ж це висловлювалося ще в перший рік його влади, а реальність підтверджує цю оцінку. «Окрім того, підприємець указує на існування «распутінщини» у російській владі. Її представляють «діячі від церкви, духівники, різні окруженці» із православних кіл, пов'язані з Путіним, генпрокурором Устиновим та Сечиним і також представляють із себе «певну економічну владну силу». Тільки мрія Рас-путіна про безпосередню необмежену владу втілилась у реальність вже Два-Путіним).

Отже, 30-річний цикл соціально-політичних флуктуацій у формі “стиснень” і “розслаблень” соціуму пояснює не тільки закономірності історичного розвитку в тоталітарній системі СРСР, але й визначає тренди цього розвитку на пострадянському просторі в найближчі десятиліття, тим паче, що перші 13 років незалежності в усіх країнах СНД підтвердили ці закономірності. Враховуючи катастрофічний характер сучасного світового розвитку, взагалі не можна виключати, що в цей ендогенний механізм втрутяться якісь екзогенні чинники світового масштабу, зокрема й космічні. 

Описаний вище механізм соціально-політичних і соціокультурних циклів радянського та пострадянського просторів мав суто ендогенний характер, якщо не зважати на вплив на них екзогенних чинників Другої світової війни (Великої вітчизняної війни для народу СРСР), яка створила у флуктуаціях “стиснень” та “розслаблень” радянської системи екзогенно-біфуркаційну “лакуну” терміном у 5 років 2 місяця, продовживши сталінське “стиснення” саме на цей період. Але в ньому, поряд із чотирьохрічним “стисненням” радянського народу у протистоянні фашистській навалі, було й невеличке, ледь більше року, повоєнне “розслаблення”. Аналогічний феномен відбувся в Російській імперії після Вітчизняної війни 1812 р. з Наполеоном. Схожість процесів і наслідків цих війн вражає, адже обидві вони відбувалися для завойовників “не за їхніми правилами”, із широким партизанським опором, а, головне, злам у наступальних діях агресорів, зупинку їх і зворотний шлях уможливили шалені російські морози, вплив яких слід віднести до природного, Божого промислу. Але сама зміна природних чинників, як відомо науці сьогодні [3], відбувається багато в чому завдяки змінам в екзогенному впливі космічних чинників, і передовсім циклів сонячної активності.

 

Загальні висновки

                                                     

Учені давно помітили, що в принципах циклічного розвитку різноманітних процесів на Землі й у Всесвіті багато спільного. У сучасному технічному аналізі фінансових ринків економісти-математики визначили кілька принципів, які використовують у практичних прогнозах навіть на ф’ючерсних ринках.

Принцип загальних сум полягає в тому, що всі коливання певного параметру являються простим накладанням усіх активних цик­лів. Отримана сума є відповідним значенням сумарної хвилі. Причому в сумарній хвилі з’являється подвійна вершина. Згідно з теорією циклічності, усі цінові моделі утворюються внаслідок взаємодії двох чи більше різних циклів. Таким чином, дослідивши і визначивши всі наявні цикли певного індикатора чи системи індикаторів і спираючись на принцип загальних сум, можна визначати траєкторію руху інтегральної хвилі й точніше прогнозувати майбутню зміну досліджуваного явища. Принцип пропорційності використовують для опису пропорцій між періодом та амплітудою циклу. Цикл з більшим періодом (тобто більшої довжини) повинен мати пропорційно більшу амплітуду.

Під принципом гармонійності розуміється, що співвідношення сусідніх хвиль визначається невеликим цілим числом. Саме на цей принцип спирався й Шумпетер, коли стверджував, що К-хвиля складається з 6 циклів Жугляра, а той, в свою чергу, містить 3 цикли Кітчина. По суті, це перша фіксація явища фрактальності циклів (геометричної  вкладеності певної кількості подібних економічних циклів один в одний), яке було відкрито вже за 30 років американським математиком Бенуа Мальдебротом, а сьогодні виявлено астрономами й для циклів сонячної активності [5]. З цим явищем пов’язаний і принцип синхронності, який означає, що цикли різної довжини мають тенденцію проходити поріг мінімуму практично одночасно. Принцип синхрон­ності також означає, що цикли однакової протяжності на різних ринках теж мають тенденцію досягати екстремумів одночасно. Слід внести поправку, що вказані принципи стосуються хвиль не просто одного поля дії, а певного індикатора, наприклад ціни. Тому слушним є зауваження що К-хвилі різних показників не можуть бути цілком синхронними, а тим паче - випадкові відхилення від загальної траєкторії економічного розвитку, яких неможливо уникнути в кожному циклі, бо існують відносно сталі лагові залежності між різними показниками.

У теорії циклічності існує також принцип, що описує функціонування циклів у більш загальній формі. Це принцип варіації, згідно з яким усі наведені принципи – загальної суми і пропорційності, синхронності і гармонійності – не беззаперечні правила, а радше сталі тенденції. У реальному житті трапляються певні відхилення, тобто варіації цих принципів, оскільки життя куди складніше за його моделі.

Наголосимо, що на відміну від природних катастроф, які за допомогою теорії циклів важко спрогнозувати в конкретному місці в конкретний час, ще складніше застосувати цю теорію до передбачень соціально-економічних, соціально-психологічних та соціально-політичних криз. Одначе, гуманітаріям, за прикладом П.Сорокіна та Л.Гумільова, уже час долучитися до проблематики хвильової теорії суспільних процесів.

У першій половині ХХ ст. провів дослідження впливу сонячної активності на біосферу та соціум видатний російський вчений Олександр Чижевський (поряд з ним на це ще в часи перевороту 1917 р. звернув увагу й російський астроном Дмитро Святський). У 1924 р. Чижевський у Калузі видав книгу “Фізичні фактори історичного розвитку. Вплив космічних факторів на поведінку організованих людських мас і на хід всесвітньо-історичного процесу, починаючи з V століття до Р.Х. і до нашого часу. Стислий виклад досліджень і теорій” [42]. Саме ця робота започаткувала системні порівняльні дослідження суспільних і природних процесів з урахуванням космічних факторів. А підсумкову працю Чижевського “Космічний пульс життя: Земля в обіймах Сонця. Геліотараксія.” [41] було повністю надруковано тільки у 1995 р., до сторіччя з дня його народження, яке широко святкувалось світовою науковою громадою у 1997 р. Головне ж, у них була доведена синхронність максимумів приросту сонячної активності (реперні роки) з періодами виникнення революцій та війн. Установлено, що злам у розвитку соціуму відбувається в реперних точках динамічного екстремуму (точках найвищого приросту або спаду сонячної активності, тобто її екстремальними динамічними параметрами, взятими по модулю). Так, на синхронність “пасіонарних поштовхів” з екстремумами сонячної активності вказував у своїй теорії етногенезу і Лев Гумильов [7].

Олександр Чижевський у роботі, уперше надрукованій у Франції ще в 30-і роки ХХ ст. (в СРСР ця книга під назвою “Земне відлуння сонячних бур” [40] вийшла у світ двома виданнями вже тільки в 1973 і 1976 рр.), виявив синхронізацію максимумів сонячної активності з періодами пандемій та епізоотій, а також взагалі прискореного розмноження окремих видів біоорганізмів, наприклад сарани. Найбільша їх частота у другому тисячолітті християнської ери спостерігалась протягом 30-80-х рр. ХІV ст., коли навала сарани тільки в Центральній Європі тривала у 1333-1341, 1353-1366, 1373-1388 рр., що призводило до масових неврожаїв та голодомору. Пік стихійних негараздів

Опубліковано на сайті: 2005-08-17

Коментарі до цієї статті:

Додати новий коментар!

* – Поля обов'язкові для заповнення!

Ваше ім’я *:
Ваша e-mail адреса:
Ваше повідомлення *:
Введіть число *: