Інновація - це історично безповоротна зміна способу виробництва речей.
Й. Шумпетер


М.І. Туган-Барановський

Й.А. Шумпетер

М.Д. Кондратьєв

Галерея видатних вчених

UA RU EN

Обращаем внимание на инновацию, созданную на данном сайте. Внизу главной страницы расположены графики,  которые в on line демонстрируют изменения цен на мировых рынках золота  и нефти, а также экономический календарь публикации в Интернете важных мировых экономических индексов 

 
Публікації

Кузьменко В.П.

Соціальна політика держави у циклах коливань суспільного розвитку від лібералізму до тоталітаризму

Видатний російський і американський учений-соціолог Питирим  Сорокін згенерував свої революційні наукові ідеї і зробив точні прогнози “головних тенденцій нашого часу”, знаходячись велику частину свого життя в еміграції в США. Відправила його туди ленінська влада насильно в 1922 році. Тим самим, по суті не бажаючи того, вона врятувала його від майбутніх сталінських репресій тоталітарної держави СРСР. У результаті цих репресій, після восьмирічного перебування в казематах спочатку Бутирської в'язниці, а потім суздальської в'язниці Спасо-Єфімовського монастиря, за повторним вироком у 1938 році був страчений його друг і однодумець у створенні циклічної парадигми соціально-економічного і социокультурного розвитку суспільства видатний російський учений-економіст Микола Кондратьєв. Як відомо, в історію світової науки він і ввійшов саме завдяки відкриттю на початку 20-х років великих циклів кон'юнктури, що затвердилися надалі за назвою кондратьєвських «довгих хвиль» або скорочено К-хвиль.

Cлід відзначити, що вже в історичному 1991 році розпаду СРСР російські вчені-економісти Сергій Глазьєв і Григорій Мікерін у колективній монографії «Довгі хвилі: НТП і соціально-економічний розвиток», описуючи К-хвилі від самого їхнього зародження, відзначили, що «насамперед залишається незрозумілим процес становлення техніко-економічної парадигми. Нові технології, що вступають у конфлікт із неадекватним економічним оточенням, з'являються як би з нічого, вже такими, що сформувалися. Заповнити цю «білу пляму» дозволяє гіпотеза, запропонована А.Грублєром у бесіді з одним з авторів данної монографії і кореспондуюча з концепцією технологічних укладів, що викладається нижче.

Відповідно до цієї гіпотези, нова техніко-економічна парадигма зароджується ще у фазі росту попередньої і довгий час розвивається в умовах неадекватного оточення. Погіршення економічної кон'юнктури у фазі спаду домінуючої техніко-економічної парадигми впливає і на поширення нової. Депресія охоплює не тільки традиційні, але і нові виробництва. Лише з принциповим перетворенням інституціональної структури створюються можливості для швидкого поширення нової парадигми по всій економічній системі. Таким чином, життєвий цикл техніко-економічної парадигми охоплює близько 100 років і може бути представлений у вигляді двох пульсацій: одна мала, що виявляється в умовах неадекватного оточення, та інша велика, що описує поширення вже домінуючої техніко-економічної парадигми після здійснення відповідних соціально-економічних перетворень [1, 151-152].

Знаменно, що в тому ж історичному 1991 р. вийшла у світ стаття іншого російського автора М.Королькова «Справа Кондратьєва», в якій були виявлені подібні ідеї, але вже конкретно до хронології великих циклів кон'юнктури з посиленим розглядом ролі соціального фактора в К-хвилях. Автор цієї статті відзначив одну незвичайну їхню властивість:

«Аналіз великих циклів кон'юнктури <…>приводить нас до дуже цікавих висновків. Ті з них, що умовно можна назвати циклами «рубежу століть», з техніко-економічної точки зору значно  масштабніші, ніж цикли «середини століття». У тому ж, що стосується соціального фактора, цикли «рубежу століть», як правило, успадковують виробничі відносини від попереднього часу. Узагалі соціальний фактор інертний і нагромадження змін відбувається ще в плині напівстоліття після цих масштабних технологічних зрушень. Великі соціальні пертурбації назрівають уже до кінця циклу «рубежу століть» при переході до циклу «середини століття».

Але при цьому цикли «середини століття» менш значні в плані технологічних змін. <…>Постійне «запізнювання» соціального макроциклу в порівнянні з технологічним визначає періодичне повторення в історії особливих періодів підвищеної соціальної творчості» [2]. А я б сказав і соціальної напруженності. Адже слід зазначити, що в тім же 1991 р. у вересні на міжнародній науковій конференції в Петрозаводську, організованої директором Центра еволюційної економіки академіком РАН Володимиром Маєвським, я у своїй доповіді, що завершувала цей цікавий форум засіданням з циклічної парадигми, також висловив схожі ідеї, у тому числі й описаний нижче механізм періодичних «стиснень» і «розслаблень» суспільної системи СРСР. Це підтверджує відомий феномен виникнення нових ідей у різних вчених одночасно в роки максимального піку сонячної активності, якими саме і були 1989-1991 роки. Адже в попереднім столітті в піковому 1870 році максимуму сонячної активності було відкрито маржиналізм, що зробив переворот в економічній науці публікаціями 1871 р. одночасно англійця Вільяма Джевонса, француза Леона Вальраса і австрийця Карла Менгера - батька-засновника австрійської школи політичної економії, хоча за 20 років до них (через подвоєний сонячний цикл Гнєвишева-Оля) подібні ідеї висловив німецький учений-економіст Генріх Госсен, незрозумілий сучасниками.

Таким чином, різні дослідження закономірностей соціально-економічного розвитку в “К-хвилях” привели до висновку, що великі цикли кон'юнктури, що починаються на рубежі й у середині сторіч, по суті, якісно різні. В одних акцент перетворень спрямований на зміну технологічних укладів (ТУ), що відповідно до їх теорії, створеної на рубежі 80-90-х років російським ученим-економістом Сергієм Глазьєвим, відповідають визначеному еталону світових рівнів галузевого розвитку, зв'язаних у єдину систему ТУ. В інших відбуваються процеси, що приводять у відповідність до цих ТУ соціальні інститути, що регулюють суспільні відносини. Людство ще не навчилося переборювати визначені як кризові в історії процеси мирним еволюційним шляхом, у зв'язку з чим така відповідність була досягнута в середині ХІХ століття через Велику буржуазну революцію 1848 р., а в середині ХХ століття через другу світову війну. І хоча соціально-економічний генезис (соціоекогенез) має еволюційний характер, точки зламу циклоїди його К-хвиль супроводжуються революційними подіями, аж до суспільних катастроф. Остання така катастрофа відбувається на наших очах. Вона стала результатом посилення глобальної екологічної, фінансово-економічної і соціально-політичної кризи. Її прояви спостерігалися в багатьох країнах світу - Югославії, Афганістану, Іраку, Мексиці, Аргентині, Індонезії, Пакистану, Індії, Ізраїлю, Палестині, Лівану, Судану, в більшості країн СНД і т.д.

Варто підкреслити, що кризи 30-х і 90-х років ХХ століття підтвердили прогностичну сталість теорії “довгих хвиль” Кондратьєва. Адже він на момент своїх досліджень у 20-і роки розрахував дві повні “К-хвилі” і третю незакінчену, завершення якої за його прогнозом повинно було припасти на 30-і роки як кризові для економіки. Точність цього прогнозу вразила наукову громадськість у період Великої депресії 30-х років. Але Кондратьєв був страчений у 1938 р., а вже в 1939 р. - року виходу узагальнюючу поліциклічну економічну теорію двотомника “Ділові цикли” видатного австро-американського економіста Йозефа Шумпетера [3], - почалася друга світова війна. Після неї відбувся економічний бум, через що результати досліджень цих учених були забуті більше ніж на 30 років. І тільки валютно-фінансова і нафтова кризи початку 70-х років, що відбулися на зламу вже четвертої “К-хвилі”, у верхній її точці, спонукали вчених багатьох країн повернутися до цих ідей. Рівно через 36 років після публікації двотомника Шумпетера ”Ділові цикли”, у 1975 р. вийшла у світ книга тоді американського, а зараз сучасного німецького економіста Герхарта Менша “Технологічний пат: інновації переборюють депресію” [4], що розвила інноваційну теорію ”довгих хвиль” і поклала початок активізації досліджень наукового співтовариства в напрямку циклічної парадигми розвитку природи та суспільства. Але поряд з інвестиційно-інноваційною складовою довгохвильових коливань, у них є присутніми і соціальна, і навіть соціально-політична (2-а емпірична правильність) та соціокультурна (5-а емпірична правильність) складові.

У 2002 році я описав сполучення цих правильностей у соціально-політичному і соціокультурному розвитку Росії й України [5], згідно яким на підвищувальній хвилі кондратьєвського циклу відбуваються соціально-політичні катаклізми (війни та революції), а на понижувальній хвилі – “вибух” та розквіт культури. У Росії на підвищувальній хвилі першого кондратьєвського циклу (з початку 90-х рр. ХVIII cт. до кінця 40-х рр. ХІХ ст.) відбувся царський переворот з убивством імператора Павла I, що підготували з відому його сина Олександра I. При царюванні Олександра І на цій же хвилі пронеслась переможна для Росії Вітчизняна війна 1812 р., серед учасників якої визрів рух “декабристів” з невдалим їхнім повстанням уже на понижувальній хвилі (у точці мінімуму сонячної активності цю поразку можна зв'язувати і з запізненням його початку на кілька років). Але на понижувальній хвилі першого кондратьєвського циклу уперше виявив себе культурний феномен національних геніїв “пушкінської епохи”: самого Олександра Пушкіна і не менш геніального Михайла Лермонтова, а також національних геніїв України - Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, що у літературній прозі Росії зміг передати поезію української мови.

Другий кондратьєвський цикл (з кінця 40-х рр. до середини 90-х рр. ХІХ ст.) почався на підвищувальній хвилі, з розв’язаної ще Миколою I та програною Росією Кримської війни. Його спадкоємець - син Олександр II, цар-реформатор Росії діяв на зламі цього циклу. У 1881 р. його вбили народовольці, очолювані Софією Перовською, - правнучкою останнього українського гетьмана Кирили Разумовського. До речі, на зламі цього циклу було заборонене навчання українською мовою, а незабаром - і будь-яке друковане українське слово. На понижувальну хвилю другого кондратьєвського циклу припадає “золоте століття” російської літератури - Лев Толстой і Федір Достоєвський - та філософії, вершиною якої став “руський космізм” Володимира Соловйова, генетичного нащадка видатного українського філософа Григорія Сковороди. На завершення цього циклу припадають смерть Олександра ІІІ в 1894 р. і проведена за три роки фінансово-господарська реформа графа Сергія Вітте, що приїхав з Одеси в столицю Російської імперії Санкт-Петербург, із введенням у 1897 році твердої валюти - золотого рубля, з яким Росія вперше вийшла на міжнародні економічні ринки. Саме тоді, немов на дріжджах, на грошах цукрозаводчиків відбулося "друге народження" столиці України. Київ придбав свій неповторний архітектурний вид у спорудженнях українського модерну, зокрема спроектованих київським зодчим Владиславом Городецьким. 

У Росії і СРСР третій кондратьевский цикл (із середини 90-х рр. ХІХ ст. до кінця 30-х рр. ХХ ст.) на підвищувальній хвилі відзначений черговою невдалою російсько-японською війною, першою світовою війною, трьома російськими революціями, численними переворотами в Україні на тлі жахливих соціально-політичних катаклізмів, блискуче описаних геніальним Михайлом Булгаковим у “Білій гвардії”, відображених у віршах і статтях не менш геніального спостерігача і хронікера тих подій Максиміліана Кириенко-Волошина, що як і Булгаков народився в столиці України – Місті Києві. Саме так - Містом з великої літери він и був названий у романі Булгакова. На понижувальній хвилі в 10-30-і рр. ХХ ст. у Росії та СРСР “срібне століття” російської літератури і філософії виявило себе, торкнувшись й першого десятиліття розквіту вже радянської прози та поезії, включаючи і “українське відродження культури”, знищене Сталіним у 1930-і рр.

Четвертий, "суто радянський" кондратьєвський цикл (з кінця 30-х рр. ХХ в. до середини 90-х рр. ХХ ст.), почався зі сталінських репресій з піком страт у 1937-1938 рр., коли був розстріляний і Микола Кондратьєв. Понижувальна хвиля цього циклу синхронізується з часами "хрущовської відлиги", коли дійсне мистецтво в Росії пішло в геніальні бардовські пісні Булата Окуджави та Володимира Висоцького, а Україна народила двох великих поетів – Василя Симоненко і Василя Стуса, знищеного вже в андроповських таборах. На відміну від Йосипа Бродського, його не встигли висунути на Нобелівську премію, хоча цей процес розпочали. Зараз, на тлі локальних воєн, після масової деградації культури, чергового її розквіту на пострадянському просторі можна чекати не раніш 2020-х рр. “Криза наших днів” і в соціально-політичних, і в еколого-економічних, і в соціокультурних процесах набула затяжного характеру і своєю гранично негативною динамікою підтверджує ці закономірності. Саме так - “Криза наших днів” - було названо короткий варіант чотирьохтомника Питирима Сорокіна з соціальної та соціокультурної динаміки.

Ще до революції Питирим Сорокін розглядав соціальну політику держави як спеціальний розділ соціології. Так у своїй ранній лекції з соціології періоду першої світової війни він виділяв чотири розділи, назвавши їхніми відділами. Перший відділ соціології Сорокін називає загальним ученням про суспільство, другий - соціальною механікою, третій - соціальною генетикою, і тільки останній, четвертий - соціальною політикою.

Цей відділ за своїм характером і цілями, - писав Сорокін, - є чисто практичним, прикладною дисципліною. Його задачею служить формулювання рецептів, указівка засобів, користуючись якими можна і треба досягати мети поліпшення громадського життя і людини. Інакше соціальну політику можна назвати соціальною медициною або навчанням про щастя. Подібно тому як з ростом фізико-хімічних і біологічних наук з'явилися чисто прикладні дисципліни (технологія металів, агрономія, медицина і т.д.), що теоретично дані цих наук звертають на служіння людським цілям, так і соціальна політика, користуючись даними теоретичної соціології, може і повинна використовувати них для практичного застосування в сфері громадського життя і цілях її поліпшення, коротше  —  з метою росту людського щастя, збільшення культурних цінностей і прискорення загальнолюдського прогресу.

Такі основні відділи соціології і задачі останніх.

Як бачимо, ці задачі настільки великі і всеосяжні, що роблять зайвими всякі умовляння про те, що потрібно займатися соціологією, що ця дисципліна варта того, щоб попрацювати над нею і т.п.” [6, 30-31].

Але місце соціальної політики в системі соціології, визначене Сорокіним  і сьогодні є цілком сучасним. Прикладний характер соціальної політики органічно поєднується з необхідністю її теоретичного обґрунтування. Соціальна структура сучасного суспільства не є гармонічної, а його стратифікація як у цілому у світі, так і в окремих країнах, на жаль, має тенденцію до погіршення в напрямки максимального збагачення мінімального відсотка найбільш заможних страт населення і гранично можливого зубожіння максимального відсотка найбідніших його страт. Так, наприклад, в Україні ще в піку соціально-економічної кризи 1999 р., активний діяч опозиції з фракції Блоку Юліи Тимошенко (БЮТ) д.т.н., д.е.н. Михайло Павловский, якого не стало вже два роки тому назад, писав: «Економічні втрати України за час проведення нинішнього курсу реформ перевершують її економічні втрати за період Великої Вітчизняної війни, а людські – становлять близько двох мільйонів чоловік… Понад 80% населення проживає за межою бідності, і лише 1 % живе заможно» [7, 9]. А за наступні сім років «реформ» населення України скоротилося ще на 3 млн. чол., а його економічна стратифікація практично не покращилася, незважаючи на макроекономічний підйом країни в новому тисячоріччі із середньорічними темпами приросту ВВП у 7%, що для сьогоднішньої кризової світової економіки досить високі.

Тим самим, спостерігається істотне відхилення від закону видатного італійського економіста, політолога і соціолога Парето, відповідно до якого, як писав Сорокін:

«Профіль економічної стратифікації або частота розподілу доходу в будь-якому суспільстві (початкове твердження вченого) чи принаймні в багатьох суспільствах (більш пізніше обмеження Парето) представляє собою дещо постійне та одноманітне і може бути виражене логіко-математичною формулою. Вона має вигляд приблизно такий: нехай Х представляє даний доход, а Y – кількість людей з доходом, що перевищує Х. Якщо провести криву, ордината якої логарифм Х, а абцисса - логарифм Y, то крива для всіх вивчених Парето країн  являтиме собою приблизно пряму лінію. Більш того, у всіх досліджених країнах ця пряма лінія стосовно осі Х знаходиться приблизно під тим самим кутом, що складає приблизно 56 градусів. Відхилення не перевищують трьох-чотирьох градусів. Оскільки тангенс 56 градусів дорівнює 1,5, то звідси…форма кривої частотності розподілу доходів на подвійній логарифмічній шкалі та ж сама для всіх країн і за всіх часів» [6, 27-28].

До речі, відхилення в 5-6% у бік росту наближають дане співвідношення до знаменитого співвідношення ряду чисел Фибоначчи (Ф=1,618), що відбиває гармонічну золоту пропорцію, що підтвердили недавні дослідження українських і російських учених – економістів та соціологів. Причому, вона працює і на секторальному рівні макроекономіки і на мікроекономічному рівні розподілу кількості фірм по доходах, але за умови мінімізації втручання в їхню діяльність держави, тобто в умовах гранично ринкової економіки.

Але і сам Вильфредо Парето вказував, що при радикальних трансформаційних змінах, наприклад, при витисненні колективної власності приватної, що саме і спостерігалося останнім часом у постсоціалістичних та пострадянських країнах, форма кривої також трансформується. Більш того, Питирим Сорокін, коментуючи соціальну мобільність, її форми та флуктуації, підкреслював:

«Під вертикальною соціальною мобільністю маються на увазі відносини, зв'язані з переміщенням індивіда (або соціального об'єкта) з одного соціального шару в іншій. Залежно від напрямку переміщення існують два типи вертикальної соціальної мобільності: висхідна та низхідна, тобто соціальне піднесення і соціальний спуск. Залежно від характеру стратифікації, існують висхідні та низхідні потоки економічної, політичної і професійної мобільності, не говорячи вже про інші менш важливі типи. Низхідні течії також мають дві основні форми. Перша - це  падіння індивіда з більш високої соціальної позиції на існуючу більш низьку, що супроводжується або не супроводжується розпадом тієї більш високої групи, до якої він раніш належав. Друга проявляє себе в деградації соціальної групи в цілому, у зниженні її рангу на тлі інших груп або в порушенні її соціальної єдності. Перший варіант чимось нагадує той випадок, коли людина падає з борту корабля і тоне, другий – нагадує аварію корабля, коли тоне або налетівши на скелю, розбивається вщент сам корабель, після чого він гине з усіма людьми, що находились на ньому» [8, 120].

 Ось останнього випадку і варто особливо остерігатися всім пострадянським країнам на шляху їх трансформації до вимог ринкової економіки та громадянського суспільства.

Варто звернути увагу, що в Питирима Сорокіна в області розробки теорії соціальної політики в дореволюційній Росії був предтеча в особі геніального українського економіста Михайла Туган-Барановського – безпосереднього вчителя його друга – російського вченого Миколи Кондратьева. Власне кажучи, саме безпосередній учень називав Туган-Барановського генієм у своїй книзі, що була спеціально написана в пам'ять про нього і вийшла у світ в 1923 р. [9], тобто саме під час епохального відкриття (світового значення) Кондратьевим великих циклів кон'юнктури.

Якось так вийшло, що незабаром після «помаранчевої» революції в Україні пройшов непоміченим 140-літній ювілей із дня його народження, що був на самому початку 2005 року, хоча Туган-Барановский був першим міністром фінансів незалежної України і першим її академіком з соціально-економічних наук. А 8 січня 2007 року виповнюється вже 142 роки з дня народження видатного українського ученого і суспільного діяча Михайла Туган-Барановського. Ще в 1894 р. вийшла у світло перша його книга “Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини і найближчі впливи на народне життя” [10], що не втратила своєї актуальності й сьогодні. У першому і другому виданнях книга складалася з двох частин, у першій з яких розглядалася історія і теорія криз, а друга була присвячена соціальному значенню криз. У третім і наступному виданнях книги перший розділ був розбитий на два і в другому з них особливо детально розглянута теорія періодичності криз, що і стало прообразом їхньої циклічності, та й узагалі - циклічності економіки. Але в спеціальному, вже третьому розділі нової редакції книги детально розглянутий вплив промислового циклу на народне життя або, іншими словами, на соціальну сферу економіки. Особливо глибоко вивчені проблеми безробіття та бідності і вперше у світовій економічній науці запропоновані нереволюційні шляхи подолання цих негативних явищ у капіталістичному суспільстві.

Сезонні коливання були розглянуті в книзі в порівнянні з іншими циклічними коливаннями безробіття, особливо в машинобудівних галузях, зв'язаних з обробкою металу і виробництвом засобів виробництва. І головне, знову ж вперше у світовій економічній науці, дана ґрунтовна відповідь на питання, чи зникне безробіття з розвитком капіталізму? А він, на наш погляд, дуже правильний, з огляду на прожите нами сторіччя з гаком після виходу цієї пророчої книги. Капіталізму потрібний визначений робочий резерв безробітних, котрі стимулюють ефективність роботи зайнятих у виробництві, але він повинний бути відносно невеликим. А старим людям на пенсії необхідно соціально забезпечити нормальне життя, хоча при господарській необхідності і відповідних здібностях вони повинні мати можливість брати участь у творчому процесі, передаючи свій досвід і знання наступним поколінням.  

У виданих після “Промислових криз…”через 15 років “Основах політичної економії” (1909) М.Туган-Барановьский звернув увагу на необхідність саме соціальної, а не політичної спрямованості економічного розвитку шляхом посилення соціальної політики через гармонізацію диференційованих страт суспільства [11]. Ці ідеї він розвив через чотири роки, у 1913 р. у спеціальній роботі “Соціальна теорія розподілу” [12]. Сучасний американський дослідник його творчості Н.Балабкінс пише, що в цій роботі він “відкинув популярне на той час уявлення, що розподіл доходів залежить, головним чином, від процесу формування цін, процесу обміну й особливо від граничних продуктів різних факторів виробництва. З точки зору Туган-Барановського, розподіл національного доходу залежить, передусім, від взаємозалежності між різними соціальними класами. Головним у його поясненні було те, що організований робітничий клас може добитися більш високої заробітної плати. Ділові кола платять за таке підвищення заробітної плати зниженням прибутків з ряду причин” [13]. І головною серед них є зняття соціально-політичної напруженості в суспільстві, що і є однієї з головних задач соціальної політики.

Це було враховано вже в середині ХХ століття стокгольмською школою економічної думки і з поширенням институціоналізму серед широких наукових кіл відкрило шляхи самозбереження і розвитку капіталізму через його шведську модель. Остання найбільше успішно реалізована сьогодні саме в скандинавських державах, що за рівнем життя в останні роки непохитно займають перші місця серед самих розвитих країн світу.

А серед інших робіт Туган-Барановского, у першу чергу, варто назвати його докторську дисертацію “Російська фабрика в минулому й у сьогоденні. Історико-економічні дослідження”, що він успішно захистив у 1898 р. і в тому ж році вона вийшла окремою книгою під аналогічною назвою з рубрикацією “Т. 1. Історичний розвиток російської фабрики в ХІХ столітті” [14]. На великий жаль, другий том цікавої книги так і не вийшов. У цій книзі він зробив висновок, що Росія наближається до промислової кризи, і вона тут дійсно відбулася в гострій формі наприкінці 1899 року. У 1901 р. вийшов німецький переклад його “Промислових криз...”, у якому він висловив думку, що Німеччина стоїть на порозі промислової кризи, і вона в дійсності наступила, що звернуло на себе серйозну увагу німецького уряду. Також їм була передбачена економічна криза в США 1906 року. А в 1913 р. у щорічнику газети “Речь” Туган-Барановський зробив прогноз, що промисловий підйом, що спостерігається у світовому капіталізмі, повинний закінчитися кризою, очікуючи його настання в 1914-1915 р. При цьому він пророчо попереджав: “Можливо і більш раннє, і більш пізніше настання кризи; велика війна її може значно прискорити, незначна війна або неврожаї можуть сповільнити темп промислового підйому і, таким чином, відсунути час настання кризи” [15].

Слід зазначити, що М.Туган-Барановський мав фізико-математичну базову освіту і перший свій ступінь одержав саме з фізики та математики. До речі, це й допомогло йому, по суті, створити першу у світі циклічну теорію криз з описом механізму їхнього подолання за рахунок поєднання інвестиційної і соціальної політик, що дозволяло Туган-Барановскому так точно їх прогнозувати і вчасно попереджати про них у різних країнах світу, а також пропонувати антикризові заходи їхнього подолання. Він не робив з економіко-математичних моделей певного фетиша, яким, на жаль, так люблять гратися сучасні прогнозисти. Уже цитований вище американський дослідник його спадщини Н.Балабкінс дуже точно описав специфіку його наукового підходу:

Методологія Туган-Барановского значно відрізнялася від сучасного моделювання, вишукано прикрашеного маскарадною езотеричною математикою. Він досліджував проблеми з чотирьох точок зору: ретельно спостерігав і старанно узагальнював соціальні явища…Завдяки цьому він зумів уловити “дух часу” при дослідженні і, таким чином, упорядкувати і розташувати свої дані у відповідній інституційній оправі. Як математик Туган-Барановский вмів оперувати цифрами. Крім того, його аналітична структура була побудована в конкретній юридично - інституційному середовищі. Таким чином, він звернув увагу на те, що Йозеф Шумпетер пізніше називав економічною соціологією” [13].

Його учень Микола Кондратьєв уперше в світі спрогнозував кризові 30-і роки ХХ ст. і можливе завершення кризи на початку 40-х років. Це і відбулося у світовій економіці під час Великої депресії і навіть політиці, з огляду на другу емпіричну правильність кондратьєвської теорії, що затверджувала підвищення частоти соціальних катаклізмів на підйомі К-хвилі, з чого, власне, випливала велика імовірність великої війни на початку наступної К-хвилі.

По суті, модель Кондратьева була єдиної у світі моделлю, що дозволила йому заздалегідь передбачати Велику депресію 30-х рр. і наприкінці її початок другої світової війни. Більш того, прогнозована стійкість довжини “К-хвиль” підтверджується і черговою світовою депресією - сучасною світовою загальноекономічною кризою, що у повній відповідності з теорією промислових криз Туган-Барановського почалася з фінансових криз 90-х років минулого століття в Латинській Америці, Південно-Східній Азії, котрі до неї бурхливо розвивались, і, особливо, у країнах СНД. В Україні в повній відповідності з класичним кейнсіанством - по кривій Філліпса різке зниження гіперінфляції попиту  в 1993 р. призвело до обвалу виробництва з різким зростанням безробіття в 1994 р. Наслідки відомі. В усіх країнах СНД почалася системна деградація, а через десятиліття соціально-економічна криза охопила і найбільш розвинуті країни світу.

М.Кондратьєв пояснив причинність виникнення “довгих хвиль” необхідністю кардинального відновлення основного капіталу, що обґрунтував у першій емпіричній правильності своїх К-хвиль. Уже наприкінці 30-х років ХХ в. згаданий вище Йозеф Шумпетер [3], поглиблюючи ідеї Кондратьева вказав на першооснову К-хвиль – імпульси нововведень, що визначають коливання всієї економічної системи через кластери базових інновацій. Причому великий цикл кон'юнктури Шумпетер розклав на дві часові складові: середньострокову – інноваційну, і довгострокову - імітаційну (протягом якої нововведення з незначним поліпшенням базових інновацій заповнюють вільні господарські ніші). У 1970-х рр. згаданий вище Герхард Менш [4] у часи його проживання у США додав третю, короткострокову складову – “технологічного пату” за рахунок псевдоінновацій.

Таким чином, кожна “К-хвиля” складається з трьох часових складових:

·            короткострокова - “патова” (перехідна, депресивна);

·            середнестрокова - інноваційна (революційна, оновлююча);

·            довгострокова - імітаційна (еволюційна, застійна).

У середині ХХ ст. видатний австрійський учений-біолог Людвіг фон Берталанфі, визнаний у світовій науці засновником концепції загальної теорії систем, узагальнив свої дослідження 1940-х рр., що надалі набутили широкого застосування й у природних, і в суспільних науках. Але ще напередодні першої світової війни видатний російський учений (випускник медичного факультету Харківського університету) і, по суті, засновник системного аналізу Олександр Богданов у своєї “Тектології” писав: “И в техніці, і в науці ряд найбільших відкриттів, навряд чи не більшість їх, зводився саме до перенесення методів за межі тих областей, де вони спочатку були вироблені <…>Перенесення методів цілком об'єктивно і незаперечно доводить можливість їхнього розвитку до єдності, до монізму організаційного досвіду. Але цей висновок не укладається у свідомості фахівця, як і взагалі в повсякденній свідомості нашої епохи <…>Оттого, наприклад, сама широка і глибока з об'єднуючих науку ідей ХІХ століття – закон збереження енергії – так довго повинна була пробиватися, поки її визнали” [16]. До речі, у сферу суспільних наук цей закон став проникати тільки в другій половині ХХ ст., зокрема, у теорію етногенезу видатного російського історика, географа і етнолога Льва Гумільова [17].

Характеризуючи загальні риси того або іншого суспільства, до одної з основних його ознак варто віднести рівень свободи його громадян. І, як помітив наш видатний мислитель – філософ свободи Микола Бердяєв [18], свобода – це не тільки усвідомлена, але і переборена необхідність. Саме можливості її подолання визначають міру стиснення або розслаблення “суспільної атмосфери”. Чи то надає влада своїм громадянам умови для “вільного дихання”, або, навпаки, кожен крок громадянина знаходиться під “невсипущим оком” створених владою органів максимального підкорення волі людини шляхом тотального тиску на неї, аж до фізичного знищення, на чому і тримався радянський режим. Блискуче описаний такий тоталітаризм в антиутопіях “Ми” Євгена Замятіна [19],  “О чудовий новий світ” Олдоса Хакслі [20] і “1984” Джорджа Орвелла [21] . Якщо два перших романи, що вийшли, відповідно, у 1920 і 1932 роках на 5-10 років випереджали передбачені в них події Великого перелому в СРСР і фашистської диктатури в Німеччині, то останній, що вийшов із друку в 1949 р., дописаний автором уже наприкінці 1948 року. Цей рік і став поштовхом до пророчої його назви: “1984”, що тоді позначало не більш, ніж дзеркально перевернений 48-й рік. Але адже саме 1984 рік через 36 років став останнім роком андроповських облав радянських громадян у магазинах, кінотеатрах та інших місцях скупчення народу. Можна тільки догадуватися до яких репресій ми могли б дожити, якби не «раптова» смерть чергового Генерального секретаря КПРС. А самого письменника не стало ще в 1950 році. Як і Володимир Соловйов після написання пророчих «Трьох розмов...», у яких були описані світові війни ХХ ст., він вмер у 47 років від жаху своїх апокаліптичних передбачень. А в романі Орвелла вони представлені у вигляді світу, поділеного між трьома диктаторськими наддержавами: Океанією, Євразією й Остазією, що безупинно воюють між собою, а приблизно на початку 1960-х років Земля пережила ядерну війну, лише коротко згадану ним. А хіба в 1962 р. під час Карибської кризи світ не стояв у двох кроках від ядерної катастрофи? І можна констатувати, що йому просто повезло, що на чолі двох наддержав зі спрямованими друг проти друга ракетами з ядерними боєголовками опинилися Джон Кеннеді і Микита Хрущов. І «яструби» в оточенні лідерів обох наддержав покарали їх за цей мир, у наступному році вбивши першого, а ще через рік, відсторонивши від влади й другого. Дуже актуальний зараз і Старший Брат Орвелла, що завжди бачить кожен твій крок. Тому нам варто добре вдивитися в наше минуле і гарно б, якби воно залишалося тілько минулим. Адже небезпечні тенденції ми спостерігаємо й у сьогоденні. І про них потрібно прямо говорити. Адже вже більш напівстоліття тому назад Орвелл писав, що «недогматичність мислення – перша умова свободи», а джерела тоталітаризму криються «у страху інтелектуалів перед дійсною свободою». 

Отже, йдеться про “стиснення” та “розслаблення” суспільної атмосфери соціальної системи. Якщо вдатися до фізично-біологічного аналізу функціонуючої моделі періодичного стиснення-розслаблення, то кращий приклад, ніж робота серця живої істоти, навряд чи знайдемо. На початку 1991 р. богдановську методологію спробував перенести на соціальну систему СРСР сучасний російський учений Сергій Льозов, висловивши вражаючу гіпотезу:

“Якщо припустити, що історичний процес у нашій країні (з якихось причин, що самі потребують тлумачення) йде циклічно, то період історії, що завершився на наших очах, можна назвати “післясталінським”. У подальшому я виходжу з того, що пов'язане з реформами нове “розслаблення” замкнуло цикл, і тому про приблизно тридцятирічний “післясталинський” період тепер можна говорити в минулому часі. Олександр Некрич у другому томі “Утопії при владі” називає післясталинським періодом “відлигу”, правління Хрущова, після повалення якого “колективне керівництво” здійснило спроби ідеологічної ресталінізації [22]. Але сьогодні можна припустити, що повний цикл - або період - включає “розслаблення” і “стиснення”.  І тут, відволікаючись від іcторіософського питання про походження нашої “тотальності” та політико-ідеологічного питання про можливості її розпаду, я свідомо залишаюся в межах цієї схеми: тотальне суспільство й іманентні йому закономірності. Майже біологічний ритм “розслаблень” і “стиснень” пояснюється на цьому рівні потребами самої системи. Я думаю, що нове “стиснення” в нашому тотальному суспільстві наступить з необхідністю, але в мене немає вихідних даних, щоб судити про його терміни та форми” [23].

Виходячи з гіпотез радянських істориків-дисидентів Сергія Льозова та Олександра Некричапро перемінне “стиснення” і “розслаблення” соціальної системи в СРСР”, а також історика і політолога Олександра Янова, що працює зараз у США, на “періодизацію розвитку Росії за циклами реформ і контрреформ” [24] ще 15 років тому ми спробували, за аналогією з механізмом кондратьєвських великих циклів кон'юнктури, визначити соціально-політичні цикли історичного процесу на території радянської імперії і пострадянської влади в країнах СНД, що відрізняються від соціально-економічних циклів і тривалістю в 30 років.

Як і 55-річний кондратьєвський соціально-економічний цикл, 30-літній соціально-політичний цикл складається з трьох часових складових, але з чітко визначеними періодами 3, 9 і 18 років. У чотиритомнику “Соціальна і культурна динаміка” (1937-1941) друг Кондратьєва Питирим Сорокін [25] навів узагальнені соціально-історичні цикли. Ще раніш, у 1927 р. у “Огляді циклічних концепцій соціально-історичного процесу” він, з посиланням на мудреців Стародавнього Китаю, писав, що “у Конфуція ми знаходимо теорію періодичності у повторенні малих соціальних циклів. Є соціальні процеси, що повторюються кожні 3, 9, 18, 27 і 30 років” [26]. Отже, за часовими ритмами вони збіглися з періодами визначених нами циклів. Адже 9 років “розслаблення” та 18 років “стиснення” разом дають 27 років, у сумі з якими ще 3 роки перехідного “патового” періоду боротьби за владу утворюють специфічний 30-літній цикл соціально-політичних флуктуацій радянського і пострадянського суспільств.

На початку 1960-х років у доповіді Питирима Сорокіна “Взаємна конвергенція Сполучених Штатів і СРСР у змішаний соціокультурний тип” вказану вище коливальну тенденцію змін було визначено як “соціальний закон флуктуацій тоталітаризму і свободи”. У цій праці автор писав:

“Комуністична система – просто різновид <...> тоталітарної системи економіки.

Ця система економіки з'явилася давно і не раз траплялася в історії людства: за різних урядових режимів та різних ідеологій у деякі періоди Стародавнього Єгипту, особливо у Птолемеїв період; у Давній Спарті та Липарі; у Римі, особливо після 301 р. н.е.; у деякі періоди Візантійської Імперії; у древньому Перу; у деякі періоди в Китаї, Індії та багатьох інших країнах  - згадаємо лише кілька видатних випадків. Вона ініціювалася та вводилася всіма видами урядів і при всіх видах, що “прикрашають”, “раціоналізують” та “освячують” ідеології: єгипетськими фараонами, римськими та візантійськими імператорами, інками Перу, китайськими або європейськими самодержавними монархами, воєнними завойовниками; релігійною владою, такими як єзуїти в Америці, та багатьма монархістськими, республіканськими, демократичними, військовими, соціалістичними й комуністичними урядами. Не менш різноманітними були “ідеології”, що виправдували, підтримували, раціоналізували та прикрашали цю тоталітарну систему економіки та управління; усі види ідеологій – релігійна, моральна, політична, утилітарна, “націоналістична”, “економічна”, “соціологічна” та інші, починаючи з традиційних єгипетських релігійних вірувань та культу фараона як Бога і закінчуючи останніми: комуністичної, соціалістичної, нацистської, фашистської, лейбористської, пентагонівської, держави загального благоденства та багатьма “диктаторськими” ідеологіями – виконували цю роль. Це значить, що комуністична система економіки та ідеології є лише одним з багатьох різновидів тоталітарних систем економіки, ідеології та політичного режиму. У різноманітних формах вони домінували в минулому й часто з'являлися в останній час” [27].

І справді, ще в ІІ ст. до н.е. видатні вчені Стародавнього Риму (Полібій у тритомній “Загальній історії” [28]) та Стародавнього Китаю (Сима Цянь у багатотомних “Історичних записках” [29]) виклали закінчену концепцію історичного коловороту за трьома стадіями, кожна з яких має дві протилежні форми. Уже наприкінці “відлиги” видатний радянський учений – сходознавець Микола Конрад, визнаючи концепцію коловороту Полібія, вказує на аналогічні погляди в Сима Цяня [30].

Отже, хоча сам по собі тоталітаризм не є “завоюванням” історії нового часу, але в його радянському й, особливо, сталінському варіанті він досяг межі антилюдської здиавілості, яку напрочуд вдало визначив відомий радянський дисидент Валентин Турчин: “З погляду еволюційної теорії тоталітаризм є збоченням, дегенерацією, бо нижчий рівень організації спотворює і пригнічує вищий рівень. Тоталітарне суспільство втрачає здатність нормально розвиватися та костеніє. Це глухий кут, вовча яма на шляху еволюції” [31].

Отже, підсумуємо. Ще 1894 р. Михайло Туган-Барановський писав, що загальноекономічна криза починається з фінансового. Саме так сталося на зламу тисячоліть. Криза почалася в 1990-і рр. у слаборозвинених латиноамериканських і в південно-східних азійських, що до неї бурхливо розвивалися, та в стагнуючих пострадянських країнах, потім перекинулась на розвинуніші країни світу (наприкінці 2001-го р., як і наприкінці 1929-го, а до цього перша світова економічна криза спостерігалася в 1857 р., тобто за 144 роки чітко в інтервалі 72 років почалися три світових економічних кризи). Остання з них почалася через 55 років після завершення другої світової війни, що дорівнює середній довжині “К-хвиль”. Після цього, на початку третього тисячоліття нової ери, найбільш розвинута країна світу - США - виявилася в стані економічної рецесії, що трохи раніше відчула друга за рівнем ВВП країна світу - Японія. Сьогодні спад виробництва і великий рівень безробіття спостерігається й у провідних європейських країнах - Німеччині, Франції, Великобританії та Італії, а разом усі ці країни формують до двох третин світового ВВП. Ясна річ, що скрутна ситуація в розвитку їхніх господарств зумовлює наразі загальносвітову економічну кризу, аналогічну Великій депресії 30-х рр. ХХ ст. Ця криза супроводжується перманентними війнами в Югославії, Афганістану, Іраку, де задіяні військові контингенти майже всіх країн світу, до недавнього й України. І якщо це не Третя світова війна, то якась нова форма залучення майже всієї планети до глобальної військової соціально-політичної катастрофи.

Таким чином, прогнозовий інструментарій великих циклів кон'юнктури, створений 80 років тому Миколою Кондратьєвим, підтверджений реальними змінами світової економіки за ці роки, що цілком доводить необхідність його застосування під час розробки сценаріїв соціально-економічного розвитку як окремих країн, так і світового господарства загалом. Більше того, він допомагає пояснити і циклічні закономірності соціальної і соціокультурної динаміки, що у світовій соціології фундаментально розглянуті Питиримом Сорокіним. Він перший звернув увагу і на відкриті ще Конфуцієм соціальні цикли довжиною в 3, 9, 18, 27, 30 років, які, по суті, збіглися з визначеними нами для радянського і пострадянського просторів ще 15 років тому 30-річними соціально-політичними циклами з досить оригінальним фізичним механізмом 18-літніх “стиснень” і 9-річних “розслаблень” та перехідним 3-річним “патовим” періодом боротьби за владу [32].      

Перший соціально-політичний ленінсько-сталінський 30-річний цикл на теренах майбутнього СРСР почався із трирічного “патового” періоду боротьби за владу (громадянська війна 1918-1920 рр.), після якого 9 років тривав період ленінського “розслаблення” (НЕП). І хоча Ленін помер на початку 1924-го, Йосифу Сталіну знадобилося ще 5 років, щоб виключити з політичного життя СРСР свого головного конкурента Льва Троцького, якого він на початку 1928 р. вислав в Алма-Ату, а за рік, у 1929-му, видворив за кордон, відправивши на кораблі в Константинополь, а через 10 років дістав його ледорубом Меркадера в Мексиці.

Таким чином, у 1930 р. почався період сталінського “стиснення”, що тривав 23 роки 2 місяці, до смерті Сталіна (березень 1953 р.). Але з нього необхідно виключити п'ятирічну екзогенно-бифуркаційну “лакуну” чотирирічного військового “стиснення” у протидії іншій тотальній системі. З червня 1941 р. до травня 1945-го продовжувалася Велика вітчизняна війна, що разом з річним післявоєнним “розслабленням”, що тривало до серпня 1946 р. – резонансна справа про журнали “Звезда” і “Ленинград”, спрямована проти двох видатних російських письменників українського походження: прозаїка-сатирика Михайла Зощенка і поетеси Анни Ахматової-Горенко. Цей період разом зайняв 5 років і 2 місяці, після чого продовжилися чергові сталінські репресії. За винятком цієї “лакуни” довжиною в 5 років 2 місяці, загальний період сталінського “стиснення” склав рівно 18 років.

З 1953 р. почався другий 30-літній цикл, що продовжувався до кінця 1982 р., що складався з:

1.      трирічного “патового” періоду (1953-1955 р.) боротьби за владу між представниками сталінського оточення, у першу чергу, Микити Хрущова з Лаврентієм Берією, а згодом - з так називаною “антипартійною групою”;

2.      дев'ятирічного періоду хрущовського “розслаблення” - так називаної “відлиги” (1956-1964 р.), що почалася з ХХ з'їзду КПРС, а завершилася відстороненням Микити Хрущова від влади брежнєвським “колективним керівництвом”;

3.      вісімнадцятирічного періоду брежнєвського “стиснення” (1965-1982 р.), що тривав до смерті Леоніда Брежнєва в листопаді 1982 р.

У 18-річному “стисненні” тотальної системи пік репресій припадає на середину періоду – його 9-й рік. Так у брежнєвському “стисненні” це був 1973 рік, коли очолювані видатними суспільними діячами Олександром Солженіциним і Андрієм Сахаровим, майбутніми нобелівськими лауреатами, зімкнулися два течії дисидентського руху. Цей 1973 рік відрізнився інспірованим комуністичною владою “гнівом народу” саме проти цих діячів. У сталінському “стисненні” такими роками були 1937-1938; на кінець 9-го року цього “стиску”, за свідченням Солженіцина, “до 1 січня 1939 р. розстріляно 1 млн. 700 тис. осіб[33]. Третій тридцятирічний цикл почався наприкінці 1982 р. завершенням брежнєвської доби. Трирічний “патовий” період боротьби за владу між представниками брежнєвського оточення Юрієм Андроповим і Костянтином Черненко закінчився після їхньої послідовної смерті перемогою в 1985 р. Михайла Горбачова, протеже Андропова. Саме Горбачов проголосив “перебудову” - третє “розслаблення” за часів існування Радянської імперії, що також тривало 9 років. У процесі цього розслаблення відбувся розпад самого СРСР. Він же звернув увагу вже на початку ХХ ст. на поворотні тенденції у світі до автократії:

“Намітилася ще одна тенденція, яка, відверто кажучи, мене шокувала. У 2000 році на Всесвітній конференції політологів у Квебеку одностайно констатували, що в країнах, котрі за останню чверть сторіччя звільнилися від тоталітарних режимів, спочатку відбувся сплеск демократії (причому процеси демократизації, по суті, охопили всі континенти), а потім пішла потужна хвиля “відкоту” і знову відродився гострий попит на тоталітарних лідерів. Навіть в Австрії та Франції, не кажучи вже про інші. І хвиля ця виявилася настільки сильною, що політологи зробили такий невтішний прогноз: не виключено, що ХХІ століття стане сторіччям авторитаризму. В цілому, глобалізація добряче “труснула” всіх. А на пострадянському просторі - ще і подвійно”.

Щоправда, у відповідях на запитання: “Чи не слід розуміти ваші слова так, що Росія тяжіє до авторитаризму? І що ви в цьому контексті думаєте про Україну?”, екс-президент СРСР, що проживає в авторитарній РФ, здається, був не до кінця відвертий: “У Росії та Україні однозначно не буде авторитарного ладу. Але те, що буде перехідної період, ускладнений впливом глобальних суперечностей, це факт. Нам доведеться вдаватися до авторитарних методів – цього не уникнути. І це вже спостерігається” [34]. Це не тільки спостерігається, а стало сутністю влади у Російській Федерації, лідер якої все більше використовує імперську риторику, яка на початку його правління ще була, в основному, притаманна Жириновському та подібним політикам РФ. Але згаданий вище Олександр Янов ще у 1995 р. у книзі “Після Єльцина. “Веймарська Россія” писав, що у 2000 р. в РФ прийде до влади політик, який заговорить мовою Жириновського і вона буде сприйматися населенням зовсім інакше, ніж в демократичній РФ Єльцинської доби. І слід відзначити, що такий точний прогноз, по суті, міг зробити тільки вчений, яким першим у СРСР запропонував теорію циклічного історичного розвитку Росії і був вимушений емігрувати з її терену в США ще у 1973 р. 

 Описаний вище механізм соціально-політичних і соціокультурних циклів радянського і пострадянського просторів мав сугубо ендогенний характер, якщо не враховувати вплив на них екзогенних факторів другої світової війни (Великої вітчизняної війни для народу СРСР), що створила у флуктуаціях “стиснень” і “розслаблень” радянської системи екзогенно-бифуркаційну “лакуну” терміном у 5 років 2 місяці, продовживши сталінське “стиснення” саме на цей період. Але в ньому, поруч з чотирирічним “стисненням” радянського народу в протистоянні фашистській навалі, було і невелике, ледь більше року, післявоєнне “розслаблення”. Аналогічний феномен виник у Російській імперії після Вітчизняної війни 1812 р. з Наполеоном. Схожість процесів і наслідків цих воєн просто вражає, адже обидві вони відбувалися для завойовників “не по їх правилах”, із широким партизанським рухом, а, головне, злам у наступальних діях агресорів, зупинка їх і зворотний шлях зробили можливими шалені російські морози, вплив яких варто віднести до природного, Божого промислу. Але сама зміна природних факторів, як відомо науці сьогодні, відбувається завдяки змінам в екзогенному впливі космічних факторів, і насамперед циклів сонячної активності, що впливають і на соціум, що вперше винайшов ще в роки першої світової війни і російських революцій 1917 р. видатний російський учений-геліосоціобіолог Олександр Чижевський [35] .

Учені давно помітили, що в принципах циклічного розвитку різноманітних процесів на Землі й у Всесвіті багато спільного. У сучасному технічному аналізі фінансових ринків економісти-математики визначили кілька принципів, які використовують у практичних прогнозах навіть на ф'ючерсних ринках.

Принцип загальних сум полягає в тому, що всі коливання певного параметра є простим накладанням усіх активних циклів. Отримана сума є відповідним значенням сумарної хвилі. Причому в сумарній хвилі з'являється подвійна вершина. Відповідно до теорії циклічності, усі цінові моделі утворюються унаслідок взаємодії двох чи більше різних циклів. Таким чином, дослідивши й визначивши всі наявні цикли певного індикатора чи системи індикаторів і спираючись на принцип загальних сум, можна визначати траєкторію руху інтегральної хвилі й точніше прогнозувати майбутню зміну досліджуваного явища. Принцип пропорційності використовують для опису пропорцій між періодом та амплітудою циклу. Цикл з більшим періодом (тобто більшої довжини) повинен мати пропорційно більшу амплітуду.

Під принципом гармонійності розуміється, що співвідношення сусідніх хвиль визначається невеликим цілим числом. Саме на цей принцип спирався Шумпетер, коли стверджував, що К-хвиля складається з 6 циклів Жюгляра, а той, у свою чергу, містить 3 цикли Кітчина. По суті, це перша фіксація явища фрактальності циклів (геометричної  вкладеності певної кількості подібних економічних циклів один в другий), що було відкрито вже через 30 років американським математиком Бенуа Мальдебротом, а сьогодні виявлено астрономами й для циклів сонячної активності [36]. З цим явищем зв'язаний і принцип синхронності, що означає, що цикли різної довжини мають тенденцію проходити пороги мінімуму практично одночасно. Принцип синхронності також означає, що цикли однакової тривалості на різних ринках теж мають тенденцію досягати екстремумів одночасно. Слід внести поправку, що вказані принципи стосуються хвиль не просто одного поля дії, а певного індикатора, наприклад ціни. Тому слушним є зауваження, що К-хвилі різних показників не можуть бути цілком синхронними, а тим паче - випадкові відхилення від загальної траєкторії економічного розвитку, яких неможливо уникнути в кожному циклі, бо існують відносно сталі лагові залежності між різними показниками.

У теорії циклічності існує також принцип, що описує функціонування циклів у більш загальній формі. Це принцип варіації, згідно з яким усі наведені принципи - загальної суми і пропорційності, синхронності й гармонійності - не беззаперечі правила, а радше сталі тенденції. У реальному житті трапляються певні відхилення, тобто варіації цих принципів, оскільки життя куди складніше за його моделі.

Наголосимо, що, на відміну від природних катастроф, які за допомогою теорії циклів важко спрогнозувати в конкретному місці в конкретний час, ще складніше застосувати цю теорію до передбачень соціально-економічних, соціально-психологічних і соціально-політичних криз. Однак, гуманітаріям, за прикладом М.Кондратьєва, П.Сорокіна і Л.Гумильова, уже час впритул долучитися до проблематики хвильової теорії суспільних процесів.

У першій половині ХХ ст. видатний російський вчений Олександр Чижевський провів дослідження впливу сонячної активності на біосферу і соціум (поруч з ним на це ще в часи перевороту 1917 р. звернув увагу і російський астроном Дмитро Святський). У 1924 р. Чижевский у Калузі видав книгу “Фізичні фактори історичного розвитку. Вплив космічних факторів на поводження організованих людських мас і на хід всесвітньо-історичного процесу, починаючи з V сторіччя до Р. Х. і до нашого часу. Короткий виклад досліджень і теорій” [33]. Саме ця робота заклала основи системних порівняльних досліджень суспільних і природних процесів з урахуванням космічних факторів. А підсумкова робота Чижевського “Космічний пульс життя: Земля в обіймах Сонця. Геліотараксія” [35] була у повному обсязі надрукована тільки в 1995 р., до сторіччя з дня його народження, що широко святкувалося світовою науковою громадськістю в 1997 р. Головне ж, у них була доведена синхронність максимумів приросту сонячної активності (реперні роки) з періодами виникнення революцій і воєн. Установлено, що злам в розвитку соціуму відбувається в реперних точках динамічного екстремуму (точках найвищого приросту або спаду сонячної активності, тобто її екстремальними динамічними параметрами, взятими по модулю). Так, на синхронність “пасіонарних поштовхів” з екстремумами сонячної активності вказував у своїй теорії етногенезу і Лев Гумільов [17].

Олександр Чижевський у роботі, вперше надрукованій у Франції ще в 30-і роки ХХ ст. (у СРСР ця книга під назвою “Земне відлуння сонячних бур” [38] вийшла у світ двома виданнями вже тільки в 1973 та 1976 р.), виявив синхронізацію максимумів сонячної активності з періодами пандемій і епізоотій. А також узагалі прискореного розмноження окремих видів біоорганізмів, наприклад, сарани. Найбільша їх частота в другому тисячоріччі християнської ери спостерігалася протягом 30-80-рр. ХIV ст., коли навала сарани тільки в Центральній Європі nривала у 1333-1341, 1353-1366, 1373-1388 р., що призводило до масових неврожаїв та голодомору. Пік стихійних негараздів припав на 1348 р., коли майже по всій Європі з півдня на північ, зі сходу на захід промайнула хвиля кількох страшних землетрусів, зруйнувавши десятки міст і тисячі замків, палали ліси та виходили з берегів річки. Так “шведські кораблі були застигнуті величезним буревієм біля Усть-Нарви і більша їх частина загинула разом з раттю, за чим наступили потопи, голодомор, епідемії та смути…”[39]... А “чорна смерть” – чума - мільйонами косила населення різних континентів, за свідченням сучасника тих подій італійського вченого де Вінаріо, з періодичністю спалахів пандемії в 11 років [35], що відповідає найбільш відомим сьогодні циклам сонячної активності Швабе-Вольфа середньої тривалості в 11,1 року. Ясна річ, що всі ці природні катастрофи підсилюють еколого-економічні та соціально-політичні кризи, ведуть до негативних наслідків для соціуму і при синхронізації цих явищ вони набувають спонтанного самоорганізуючого характеру, де процес подальшого розвитку подій майже невизначений і його складно спрогнозувати в точці біфуркації.

На геліофактори все частіше посилаються в наукових і публіцистичних роботах. Так, ще в січні 1935 р. видатний російсько-індійський культоролог і світовий суспільний діяч Микола Реріх в есе “Зірки смерті” писав: ”Абат Морефранцузький астроном, звертає увагу всіх дипломатів на 1936 та 1937 рік. У ці роки, він каже, буде спостерігатися сильне нарощування діяльності сонячних плям. Астроном нагадує, що періоди посиленої діяльності сонячних плям часто співпадають з війнами та всякими суспільними смятениями <…> Чи наближається друга війна – це невідомо, але я нагадую, що згідно статистики, чка покриває багато століть, роки 1936 та 1937 мають вважатися особливо небезпечними” [40]. Цей прогноз новітня історія підтвердила дуже швидко. Вже в 1936 р. почалася війна в Іспанії, на наступні два роки припав пік сталінських репресій у СРСР, а в 1939 р. нацистською Німеччиною була розв'язана друга світова війна.

Уже в наш час на піку зростання сонячної активності в червні і серпні 1991 р. почалася жорстока війна в Югославії та відбувся серпневий путч у Москві, який по суті започаткував розпад Радянського Союзу. Наприкінці 1994 р. (рік локального подвійного максимуму сонячної активності, викликаного зіткненням комети Шумейкеров-Леві з Юпітером) розпочалась війна в Чечні. Закінчилися обидві ці війни в 1996 р. - року мінімуму сонячної активності, коли, за Чижевським, істотно зменшується частота соціальних катаклізмів. На піку зростання сонячної активності в 1999 р. обидві війни відновилися, але якщо війна в Югославії після шалених бомбардувань і зміни влади майже вщухла, якщо не вважати нещодавнього рецидиву в Косово, то кінця війни в Чечні поки що не видно. Більш того, вона поширилася на сусідні території.

Примітно, що кардинальні соціально-політичні події збігалися з перепадами сонячної активності та географічно переміщувалися залежно від ендогенної соціально-психологічної готовності соціумів до участі в бифуркаційних подіях на піку сонячної активності. Різкі зміни соціально-психологічного стану соціуму, що провокують його кризовий стан, дуже нагадують механізм проявів землетрусів. Так, родоначальники методу оцінки інтенсивності землетрусів – видатні американські вчені Бено Гутенберг і Чарльз Ріхтер, які ще в 1935 році запропонували й обґрунтували 12-бальну шкалу Ріхтера, вказували на можливості екзогенного впливу на тектоніку Землі космічних факторів як “спускового механізму” [41]. Очевидно, аналогічний механізм спрацьовує і щодо соціально-психологічної напруги. Згадаємо конфлікт у Карабаху і землетрус у Спитаку з інтервалом півроку. Багато фактів говорять про те, що пояснення соціальних подій і явищ треба шукати в міждисциплінарному просторі; тим паче, що ефективно розглядаються сьогодні не тільки річні або місячні, а й добові показники інтенсивності зміни сонячної активності.  

У 1843 р. видатний німецький астроном Генріх фон Швабе вперше визначив для циклів появи сонячних плям періодичність у 10 років, яка в 1852 р. була уточнена австрійським ученим Рудольфом Вольфом як середньоарифметична цих періодів у 11,1 року. У дійсності ж цей цикл має варіації: від 8,5 до 14 років між сусідніми мінімумами і від 7,3 до 17 років - між максимумами. Тоді ж індикатором сонячної активності він запропонував використовувати комбінований індекс сонячних плям, шляхом їхнього підрахування послідовно на обох півкулях поверхні Сонця з корекцією через певні коефіцієнти. Цей індекс дістав назву чисел Вольфа (оозначаються першою літерою його прізвища – W), для яких він побудував їхній часовий ряд з 1700 р. по 1848 р., що надалі постійно поповнюється. Цикл же сонячної активності, який відкрили ці вчені, найчастіше називають циклом Швабе-Вольфа. Сьогодні, окрім нього, найбільш відомі: запропонований наприкінці ХІХ ст. 72-річний (2 по 36 років) цикл Ганського та більш як 600-річний цикл Рубашева (його попередній максимум був у ХІV ст., а мінімум – у ХVІІ ст.). Останнім часом учені заговорили і про тисячолітній цикл сонячної активності, пік якого приходиться на період життя нашого покоління. Попередній такий пік був на рубежі попереднього тисячоріччя, коли літопис незвичайних явищ природи зафіксував його як катастрофічний період наприкінці Х – початку ХІ ст., тобто в період прийняття християнства Київською Україною-Руссю [35], а ще попередній збігся з початком Християнської ери в історії людства, коли природних і соціальних катаклізмів на Землі теж більш ніж вистачало. Вже в 60-і роки ХХ ст. у Кисловодській обсерваторії був відкритий зв'язок зміни полярності сонячних плям з 22-літнім парним циклом Гнєвишева-Оля, в якому другий із пари 11-річних циклів у 1,4 рази перевищує перший за сонячною активністю. Саме такий цикл мав закінчитися в 2000-2002 р., які тільки з урахуванням правила Гнєвишева-Оля повинні були мати підвищені значення чисел Вольфа в порівнянні з попереднім циклом.  Як свідчили у своїх прогнозах астрономи, цей “цикл із максимумом біля 2000 року буде найбільш могутнім за весь період телескопічних спостережень Сонця. Початок цим спостереженням, як відомо, було покладено Г. Галилеем у 1610 р. Очікуване середньорічне число Вольфа в епоху максимуму нового сонячного циклу…відноситься до розряду виключно сильних [35].

У середені- наприкінці 90-х рр. ХХ ст. були видані три книги, які допомогли мені продовжити дослідження в руслі парадигми Чижевського, але вже для аналізу подій нашого часу. У першій книзі “Коли приходять пророки, або наука циклів” Людмили Константиновської [43] для кожного дня ХХ сторіччя була приведена величина W. У двох інших книгах: “Історія двох тисячоліть у датах” Олексія Овсянникова та “Повна хронологія ХХ сторіччя” Невіла Вільямса [44] - найбільш значні події ХХ ст., у тому числі суспільні катастрофи, мали хронологію їхнього початку і закінчення, що і дало можливість синхронізувати них з піками сонячної активності. Установлена певна синхронність катастрофічних подій після другої світової війни до розпаду “соціалістичного табору” і СРСР із динамікою добових змін чисел Вольфа. Результати цих досліджень надруковані мною в роботах [45]. Відштовхуючи від прогнозів астрономів про приріст сонячної активності в 2000-2002 р., мені також вдалось передбачити серію різноманітних катастроф на початку третього тисячоріччя нової ери, про що писала у пресі Наталія Куроленко [46].

Нове тисячоріччя почалося в січні 2001 р. зі страшного землетрусу в Індії, що забрало більш 50 тис. людських життів, а в знаковий для України день останнього третього туру президентських виборів 26 грудня 2004 р. на протилежній стороні Земної Кулі, у Південній Азії відбувся страшний землетрус в Індійському океані силою 9,2 бали за шкалою Ріхтера, що викликало 30-метрову хвилю цунамі, що унесла 273 тис. людських життів у 13 країнах світу. Такої катастрофи Земна Куля не бачила вже більше сторіччя – тільки в 1883 р. виверження вулкана Кракатау (між  Явою і Суматрою) викликало хвилю цунамі висотою 36 метрів.

11 вересня 2001 р. відбулася страшна катастрофа в Нью-Йорку та Вашингтоні, у відповідь на яку США почали в 2002 р. війну в Афганістану, а в 2003 р. - в Іраку. Взагалі, сьогодні можна зробити висновок, що початок 2003 р. мав просто містичний характер (хоча я цей висновок зробили більше трьох років тому), особливо якщо згадати виступ у Конгресі США  наприкінці січня того року президента Джорджа Буша з промовою щодо змін у податковій політиці країни, а, головне, про бюджетне фінансування майбутньої війни в Іраку з бурхливою її підтримкою членами Конгресу. А потім, практично через день, відбулася трагічна загибель американського космічного корабля “Колумбія”, причини якої до цього часу остаточно не з'ясовані, а деякі збіги носять, знову ж, містичний характер. Адже минула катастрофа американської космічного човника “Челенджера” відбулася на початку 1986 року, напередодні Чорнобильської катастрофи, яка стала передвісником майбутніх природних і техногенних, соціально-політичних і соціально-економічних катаклізмів на постсоціалістичному і пострадянському просторах. І знову ж вражаючі збіги: обоє космічних екіпажа складалися з 7 членів - 5 чоловіків і 2 жінок, а ізраїльський космонавт “Колумбії” брав участь у бомбардуванні Іраку в попередній війні “Буря в пустелі”, що проходила в часи президентства Буша-старшого, у рамках 12-літнього історичного циклу, включаючи тріадність 4-літніх політично-перевиборних циклів у США.

З огляду на те, що одна з найбільш розвитих теорій циклічності історії в ХХ ст. видатного англійського вченого Арнольда Дж. Тойнбі [47] стверджує, що кожна цивілізація перед прийняттям стратегічних рішень робить виклик Богу і має від нього знакову відповідь на цей виклик, то чи не є ця трагічна подія саме тою негативною відповіддю з Космосу, яку слід було б побачити? Звернувши увагу на цей факт, ми попереджали, що війна в Іраку може прийняти затяжний характер і стати для США “другим В'єтнамом”, а для України - “другим Афганістаном”. Тоді це не було враховано, але можливо все ж вплинуло на виведення наших військ з Іраку.

Таким чином, ніколи не втратить актуальність теза Чижевского: “Державна влада має знати стан Сонця у будь-який момент і порівнювати з ним свої рішення, оскільки свідчення Сонця безпомилкові й універсальні у просторі та часі[35]. Упровадження механізму відстежування динаміки змін сонячної активності та інших космофізичних факторів дасть змогу запобігти катастрофічним подіям, пом'якшуючи їхні наслідки. Енергія Сонця живить усе - і тіло, і душу, і природу, і соціум. Але разом з позитивним його впливом, без якого не було б можливим життя на планеті Земля, сонячна активність має і негативні наслідки для біо та соціодинаміки.

Сонце протягом тисячі років не поводилося активніше, ніж зараз. Астрофізик з Гарвардського університету Джон Коль назвав цю активність “безпрецендентною”. За його словами, імовірність двох підряд могутніх спалахів на Сонце, спрямованих на Землю, настільки низька, що явище, що відбулося наприкінці 2003 р. варто розглядати як аномалію (А їх за тиждень з 28 жовтня до 5 листопада було аж 4). Взагалі ХХІ ст. порушило певні закономірності зміни сонячної активності, яка має нині характер мерехтливої аритмії, як відомо, вельми небезпечної і для окремого людського організму, і для соціуму загалом. Тому така аритмія космічних процесів посилює можливості переходу динаміки процесів на Землі не “від хаосу до порядку” за Іллею Пригожиним, а, навпаки – від порядку до хаосу. Навіть перші два тижні липня 2005 р., коли річні числа Вольфа наближалися до мінімуму 2006-2007 р., сонячний диск раптом наповнився групами плям, сонячна активність за перші п'ять липневих днів збільшилася в два рази з W=96 1 липня до W=192 5 липня і збереглася на рівні W=181 6 липня. А вранці у Лондоні прогриміла серія вибухів у метро й автобусах, що унесла більше 50 людських життів. А в інших країнах, хоча і не в результаті терористичних актів, протягом наступного тижня відбулися серія залізничних катастроф у Пакистану, ПАР, Польщі, повені в Індії, Румунії і навіть Україні, що унесли людських життів ще більше. Тільки в Китаї повінь у червні й аварії на шахтах у липні того ж року забрали кілька сот людських життів, а сонце, здається, узагалі, збожеволіло.    

Есхатологічна проблематика має своєрідність у різні періоди людської історії. Утім,  інтерес до неї циклічно повторюється в кризові періоди соціуму. Ліна Костенко, синхронізуючись з передбаченнями Андрія Сахарова 30-літньої давнини, пише: У свій час академік Сахаров попереджав, що існує цілий ряд ознак, що вказують на те, що з другої половини ХХ сторіччя людство вступає в критичний і особливо відповідальний період своєї історії. Під кінець сторіччя ці ознаки придбали вже характер явищ незворотних. Не кожний чує гул наростаючої катастрофи. Сахаров чув. Але його не дуже почули. Власне, не хотіли почути. А нині, на початку ХХ столеття, є вже підстави говорити, що людство стрімко і неухильно вступає в період безвідповідальний. Настільки, що при спонтанному збігу непередбачених факторів воно може навіть і не встигнути підвести риску під своєю історією.

Це вже не нові реалії, це нова реальність. Вона підступала довго і поступово, а настала врах і зненацька — у сумі своїх ознак, що знаменують ХХ сторіччя. Критична маса невирішених проблем, глобальні демографічні дисбаланси, грізні порушення екосистем, залежність від вичахаючих енергоресурсів, невідступна загроза світового конфлікту — усе це вимагає нового мислення, нової енергетики душ, нових політичних підходів і консолідації всіх інтелектуально спроможних сил” [48].

Саме нову енергетику душ, нові політичні підходи і консолідацію всіх інтелектуально спроможних сил України ми спостерігали в дні “помаранчевої революції”, двигуном якої була містична енергія альтруїстичної любові, про значне підвищення ролі якої в майбутньому пророчо писав ще 50 років тому Питирим Сорокін:

“Незабутній урок катастрофи ХХ століття переконливо показує, що без збільшення «виробництва, нагромадження і поширення» енергії неегоїстичної любові, ніякі інші засоби не зможуть ні запобігти майбутні самовбивчі війни, ні встановити гармонічний устрій людського универсуму. Таємничі сили історії, здається, пред’явили людині ультиматум: загинь від своїх власних рук або піднімися на більш високий моральний рівень за допомогою благодаті творчої любові. Ця ситуація пояснює, чому зараз почате серйозне вивчення цієї енергії і чому вона, імовірно, стане найбільш важливою областю досліджень у майбутньому” [49].

Не розгубити б її українцям у прийдешніх соціально-політичних баталіях. Напередодні парламентських виборів в Україні 25 березня 2006 р. у газеті «День» була опублікована невелика стаття дуже авторитетного в демократичному таборі планети екс-президента Чехії Вацлава Гавела «За революційним розчаруванням», у якій він пише буквально наступне:

«Причина постреволюціоного розчарування, особливо в антикомуністичних революціях, а у випадку України — революції проти посткомунізму, бере початок у психології. Нові обставини приносять нові проблеми більшості людей. Раніш держава вирішувала все, і багато людей, особливо середнього і літнього віку, вважають свободу важким тягарем, оскільки вона означає постійну необхідність прийняття рішень.

Я іноді порівнюю цю психологічну апатію з моїм власним станом після виходу з в'язниці: протягом багатьох років я мріяв про волю, але коли мене, нарешті, звільнили, мені довелося постійно приймати рішення. Зштовхнувши зненацька з численними можливостями вибору на повсякденній основі, людина починає відчувати головний біль і іноді підсвідомо хоче повернутися у в'язницю.

Ця депресія, напевно, неминуча. Але в масштабі суспільства вона, у кінцевому рахунку, переборюється в міру підростання нових поколінь. Дійсно, через 15 років після розпаду Радянського Союзу, схоже, має місце новий катарсис, і помаранчева революція на Україні була його частиною» [50].

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1.      Длинные волны: НТП и социально-экономическое развитие. / С.Ю. Глазьев, Г.И. Микерин, П.Н. Тесля и др. – Новосибирск: Наука. Сиб. отд-ние., 1991 – 224 с.

2.      Корольков М. Дело Кондратьева. // Знание-сила. – 1991, № 3. – С. 39.

3.      Scumpeter J. Business Cycles: A Theoretical, Historical and Statistical Analysis of the Capitalist Process. – N.Y.-L., 1939.

4.      Mensh G. Stalemate in Technology: Innovation Overcome the Depression. – Cambridge, Mass., 1979.

5.      Кузьменко В.П. Пятая эмпирическая правильность “длинных волн” Николая Кондратьева. // Научное наследие Н.Д. Кондратьева в контексте развития российской и мировой социально-экономической мысли: Материалы к Международному научному симпозиуму, посвященному 110-летию со дня рождения Н.Д. Кондратьева. – М.: МФК, 2002. – С. 193-196.

6.      Сорокин П.А. Социология № 1. // Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. - М.: Республика, 1992. - С. 30-31.

7.      Павловський М.А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. – К.: Техніка, 1999. – С. 9.

8.      Сорокин П.А. Социальная мобильность. - М.: Aсademia, 2005. – 588 c.

9.      Кондратьев Н.Д. Михаил Иванович Туган-Барановский. – Пг., 1923.; переиздание: Истоки: вопросы истории народного хозяйства и экономической мысли. Вып. 2. - М.: Экономика, 1990. - С. 268-294.

10.   Туган-Барановский М.И. Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и ближайшие влияния на народную жизнь. – СПб., 1894.; Туган-Барановский М.И. Промышленные кризисы. Очерк из социальной истории Англии. – 2-е совершенно переработанное издание. - СПб., 1900. – переиздание: Киев: Наукова думка, 2004.; Туган-Барановский М.И. Избранное. Периодические промышленные кризисы. История английских кризисов. Общая теория кризисов. – 3-е совершенно переработанное издание - СПб., 1914. - переиздания: Пг.-М., 1923; М.:  РОССПЭН, 1997.

11.   Туган-Барановский М.И. Основы политической экономии. – СПб., 1909; 2-е переработанное издание: СПб., 1911; 3-е переработанное издание: Пг., 1915; 4-е переработанное издание: Пг., 1917. - переиздания: Пг., 1918; М.:  РОССПЭН, 1998; Донецк, 2004.

12.   Туган-Барановский М.И. Социальная теория распределения. – СПб., 1913.

13.   Балабкінс Н. Значення М.І. Туган-Барановського сьогодні. // Горкіна Л.П. М.І. Туган-Барановський в економічній теорії та історії. – К.: ІЕ НАНУ, 2001. – С. 230-241.

14.   Туган-Барановский М.И. Избранное. Русская фабрика в прошлом и настоящем. Историческое развитие русской фабрики в ХIХ веке. - СПб., 1898. – 2-е знач. доп. издание: СПб.,1900. - переиздания: СПб.,1900; М., 1922; Харьков, 1926; М.-Л., 1934; М.:  РОССПЭН, 1997.

15.   Ежегодник газеты “Речь” на 1913 г. – СПб., 1913. – С. 89.

16.   Богданов А.А. Тектология: (Всеобщая организационная наука). В 2 кн. – М.: Экономика, 1989. – Кн. 1. – С. 97 - 98.

17.   Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л.: Географиздат, 1990; 2-е изд.: М.: ДИ-ДИК, 1994.

18.   Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. – М.: Правда, 1989. – 422 с.

19.   Замятин Е.И. Мы: Романы, повести, рассказы, сказки. – М.: Современник, 1989. – 560 с.

20.   Хаксли О. О дивный новый мир. // Английская антиутопия. Романы: Сборник. - М.: Прогресс, 1990. – С. 295-488.

21.   Оруэлл Дж. «1984» и эссе разных лет. – М.: Прогресс, 1989. – 384 с.

22.   Некрич А.М. Утопия во власти. // Геллер М.Я., Некрич А.М. История России 1917 – 1995: В 4 т. – М.: Издательство “МИК”, 1996. - Т. 1 - 2.

23.   Лезов С.В. Освобождение или выживание? // Искусство кино. – 1991. - № 1. – С. 71–72.

24.   Янов А.Л. Одиссея российской автократии. //  Перспективы. 1991. - № 1. – С. 42 – 60.

25.   Sorokin P. Social and Cultural Dynamics. Vol. I-IV. N.Y., 1937-1941.

26.   Сорокин П.А. Обзор циклических концепций социально-исторического процесса. // Социс. 1998. №12. – С. 5.

27.   Сорокин П.А. Главные тенденции нашего времени. – М.: Наука, 1997. – С. 122.

28.   Сыма Цянь. Исторические записки (Ши Цзи). В 7-ми т. – М.: Издательская фирма “Восточная литература” РАН, 1972 – 1996.

29.   Полибий. Всеобщая история. В 40 книгах, 3-х томах. – С.- Пб.: Ювента – Наука, Т. І. – 1994, Т. ІІ. – 1995, Т. ІІІ. - 1995.

30.   Конрад Н.И. Полибий и Сыма Цянь. // Запад и Восток. – М.: Главная редакция восточной литературы, 1972. – С. 47 - 76.

31.   Турчин В.Ф. Тоталитаризм. Главы из книги “Инерция страха” // Погружение в трясину: Анатомия застоя. – М.: Прогресс, 1991. – С. 575 – 576.

32.   Кузьменко В.П. Майбутнє: версії прогнозу // Друг читача, 31 липня 1991 р.; Кузьменко В.П. О синхронизации “длинных волн” Н. Кондратьева с историометрическими циклами А. Чижевского и В. Хлебникова / Тезисы докладов на международной научной конференции, посвященной 100-летию со дня рождения Н.Д. Кондратьева, Секция 1: Идеи Н.Д. Кондратьева и современные экономические и социологические теории. - М., 1992, С.67-68; Кузьменко В.П. Инновационная теория экономических циклов и прогнозирование общественного развития // Кузьменко В.П. Инвестиционная политика в регионе. – К., 1992, С.221-235; Кузьменко В.П.  Цикличность социально-политико-экономических процессов и их прогнозирование // Посредник, октябрь 1994 г., №66, С.15-17; №67, С.16-18; 

33.   Солженицын А.И. Архипелаг ГУЛАГ. Опыт художественного исследования. // Малое собрание соч. в 7-ми томах. – Вермонт; Париж: YMKA-PRESS, 1980. – Т.5. – С. 312; 2-е изд. – М.: ИНКОМ НВ, 1989. – Т. 1. – С. 426.

34.   Бондаренко В. Михайло Горбачов – життя після життя. // Дзеркало тижня. – 2004. - № 16(491). – 24-30 квітня. – С. 1, 13.

35.   Чижевский А.Л. Космический пульс жизни: Земля в объятиях Солнца. Гелиотараксия. – М.: Мысль, 1995.

36.   Вальчук Т.Е., Одинцов В.И., Осокин А.Р. Фрактальный анализ солнечной активности. // Теория предвидения и будущее России: Материалы V Кондратьевских чтений. – М.: Международный фонд Н.Д. Кондратьева (МФК), 1997. – С. 385 – 387; Мандельброт Б. Фрактальная геометрия природы. – М. : Институт компьютерных исследований, 2002; Мандельброт Б. Фракталы, случай и финансы. – М.- Ижевск: НИЦ “Регулярная и хаотическая динамика”, 2004. 

37.   Чижевский А.Л. Физические факторы исторического прогресса. Влияние космических факторов на поведение организованных человеческих масс и на течение всемирно-исторического процесса, начиная c V века до Р. Хр. И по сие время. Краткое изложение исследований и теории. – Калуга, 1924; 2-е изд. – Химия и жизнь, 1990. №1. – С. 22 – 32, №2. – С. 82 - 90. №3. – С. 22 – 33.

38.   Чижевский А.Л. Земное эхо солнечных бурь. – М.: Мысль, 1973; 2-е изд. – 1976.

39.   Борисенков Е.П., Пасецкий В.М. Тысячелетняя летопись необычайных явлений природы. – М.: Мысль, 1988. – С. 74, 92-119, 138.

40.   Рерих Н.К. Нерушимое. – Рига: Виеда, 1991. – С. 28-29.

41.   Гутенберг Б., Рихтер К. Сейсмичность Земли. – М.: Государственное издательство иностранной литературы, 1948.

42.   Лупачев Ю.В. Прогностические возможности историометрической теории А.Л.Чижевского. // Теория предвидения и будущее России: Материалы V Кондратьевских чтений. – М.: МФК, 1997. – С. 363 - 369.

43.   Константиновская Л.В. Когда приходят пророки, или наука циклов. – М.: Современник, 1994. – С. 101 – 157; Константиновская Л.В Александр Чижевский и Николай Кондратьев – первооткрыватели новой науки циклов // Теория предвидения и будущее России: Материалы V Кондратьевских чтений. – М.: МФК, 1997. – С. 369 - 371.

44.   Овсянников А.А. История двух тысячелетий в датах. – Спр. пособ. – Тула: Автограф, 1996; Полная хронология ХХ века. Автор-состав. Уильямс Н. – М.: Вече, АСТ, 1999.

45.   Кузьменко В.П. Коэволюция природы и общества и прогнозирование ее циклов. // Материалы !-й международной конференции “Социально-психологические аспекты национальной безопасности”. – К.: ЭКСПИР, 1997. – С. 30-46; Кузьменко В.П. Соціокультурна, соціально-політична та економічна циклічна динаміка на радянському і пострадянському просторах. // Стратегічна панорама. - 2001. - № 1-2 – С. 165-182.

46.   Куроленко Н. Леонид Кравчук стал президентом в полном соответствии с теорией Валерия Кузьменко // Киевские ведомости. - 1992. – 29 сентября; Куроленко Н. Ближайшие 15 лет нас будет трясти и давить… депрессиями // Киевские ведомости. - 1996. - 19 февраля; Куроленко Н. Катастрофы приходят по графику // Киевские ведомости. - 2002. - 19 октября.

47.   Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. В 2 т. - К.: Основи, 1995; Тойнби А.Дж. Постижение истории.- М.: Прогресс, 1996. – 608 с.

48.   Костенко Л. Україна як жертва і фактор глобалізації катастроф. // День. – 2003. - 25 травня. – С. 5.

49.   Sorokin P. The Ways and Power of Love. – Boston: Beacon Press, 1954; Сорокин П.А. Мистическая энергия любви // Сорокин П.А. Главные тенденции нашего времени. – М.: Наука, 1997. – С. 243 - 321.

50.    Гавел В. За революційним розчаруванням. // День. – 2006. - № 45. – 25 березня. – С. 4.

 

 

Опубліковано на сайті: 2007-02-12

Коментарі до цієї статті:

Дата: 2008-12-04     Коментарий добавил(а): ІЕЕ

Довгі хвилі поширюються в національній економіці і немає такої країни, де б їх не було. Прочитати про них можна в таких книгах: Николай Кондратьев Проблемы экономической динамики; Сергей Глазьев Теория экономического развития; Клименко и Меньшиков Длинные волны в экономике.
Багато публікацій на цю тему у академіка Яковця Юрія Володимировича. Також вказано перелік літератури в цій статті.

Дата: 2008-02-07     Коментарий добавил(а): Маргарита

Де саме поширюються довгі хвилі? їх опис? як вони працюють?