Инновация - это исторически бесповоротное изменение способа производства вещей.
Й. Шумпетер


М.И. Туган-Барановский

Й.А. Шумпетер

Н.Д. Кондратьев

Галерея выдающихся ученых

UA RU EN

Обращаем внимание на инновацию, созданную на данном сайте. Внизу главной страницы расположены графики,  которые в on line демонстрируют изменения цен на мировых рынках золота  и нефти, а также экономический календарь публикации в Интернете важных мировых экономических индексов 

 
Публикации

Дацюк С.А.

Що таке інтелект? Хто такі інтелектуали та чого вони прагнуть? (на укр. мові)

Стаття публікупублікується на сайті зі згоди автора. Вперше стаття була опублікована на сайті http://www.pravda.com.ua/news/2007/8/30/63262.htm

При повному чи частковому використанні статті посилання на автора та джерело першої публікації обов'язкові.


Вступ

Сьогодні вже очевидно, що деінтелектуалізація суспільства досягла небезпечної межі. Разом із тим у повсякденному житті ми рідко замислюємося, що таке інтелект, хто такі інтелектуали, чого вони прагнуть, навіщо вони потрібні і чи завжди в них є потреба.

Дискусія щодо необхідності відродження моди на інтелект розпочалася в Росії в 2005 році завдяки статті нобелівського лауреата академіка РАН Віталія Гінзбурга "Пора формировать моду на интеллект".

І саме однобокість цієї дискусії в Росії та відсутність обговорення цього питання в Україні спонукала нас до написання цих текстів.

Ми спробуємо відповісти на такі запитання

1. Що таке інтелект? Хто такі інтелектуали та чого вони прагнуть?

2. Яка соціальна функція та які цінності інтелектуалів, скільки вони коштують, чи завжди вони грають роль відповідно до своєї функції та дотримуються своїх цінностей?

3. Як з'являються інтелектуали? Що таке бренд інтелектуала та інтелектуальна валюта?

4. Яка роль інтелектуалів в суспільних змінах та як вони переживають різне ставлення суспільства до них?

5. Яка засаднича причина інтелектофобії та які її наслідки?

6. Чи можна подолати інтелектофобію рекламою моди на інтелект?

7. Чому в політиці так мало інтелектуалів, чи потрібні вони в політиці і коли?

8. Коли потрібен публічний інтелектуал та яка має бути його політична та громадянська позиція?

"- Ты что псих? Ты совсем безумный? Никто не учится ради удовольствия. Это не так уж необходимо… Здесь в Гарварде очень умный народ, но даже они должны учиться, потому что это очень сложно. А тебе это так легко дается. Я не понимаю, как работают твои мозги?

- Ты играешь на пианино?..

- Немного.

- Отлично. И когда ты играешь на пианино, ты видишь Моцарта?

- Я вижу "Собачий вальс".

- Ладно, тогда Бетховен. Вот он смотрит на пианино, и для него это значимо. Он может просто играть.

- Хочешь сказать, ты играешь на пианино?

- Нет, ни капельки. Просто я смотрю на него и вижу кучу клавиш, три педали, деревянный ящик. Но Бетховен и Моцарт могут просто играть. Я не могу нарисовать тебе картину, не могу красиво бросить бейсбольный мяч, не умею играть на пианино.

- Но ты можешь написать доклад по органической химии меньше, чем за час.

- Когда дело доходит до таких вещей, я всегда могу просто сыграть. Лучше я не могу тебе объяснить."

Діалог з фільму "Розумник Віл Хантинг"

Що таке інтелект? Хто такі інтелектуали та чого вони прагнуть?

Визначень того, що таке інтелект, не бракує. Ось із Інтернета лише деякі — розум; здатність до мислительної діяльності та пізнання; набір певним чином впорядкованої інформації про середовище та поняття, що об'єднує в собі пам'ять та мислення; вищий спосіб вирішення практичних та пізнавальних завдань.

У цих визначеннях основний зміст інтелекту - це щось пов'язане з мисленням, спрямованим на творче пізнання. Тобто в середовищі самих інтелектуалів нема чіткого розуміння того, що таке інтелект.

Наприклад, в комп'ютерних науках принципової різниці між розумінням "штучного розуму" та "штучного інтелекту" нема, хоча, здавалося б, там вона найбільше потрібна.

Така ситуація свідчить про те, що зараз ми переживаємо період відокремлення інтелекту від розуму як не тільки специфічної властивості мислення, але і специфічної соціальної функції в суспільстві - відокремлення інтелектуалізму від раціональності.

Це відокремлення пов'язане з тим, що вже саме визначення "інтелекту" залежить від того, з якої позиції ми робимо його - раціональної (класичної, некласичної і т.д.) чи з інтелектуальної (яка відокремлює розум від себе взагалі, чи вважає його просто своєю функцією).

З точки зору розуму - інтелект це його, розуму, найвища здатність до творчого пізнання, особлива гнучкість цього розуму до вирішення нетривіальних, нестандартних завдань та проблем.

З точки зору інтелекту - інтелект це фундаментально інший спосіб ставлення до світу - не відображення чи тлумачення та пізнання, як у розуму, а конструкція та реконструкція цього світу.

Приведений вище діалог із фільму "Розумник Уіл Хантинг" є найкращим, з нашої точки зору, описом інтелекту - "конструювати світ граючи". Тобто онтології розуму та інтелекту різні.

Причому така фундаментальна конструкція та реконструкція світу для інтелекту принципово не є раціональною - в усіх значеннях цього слова. Саме тут - у розумінні інтелекту як конструювання самих основ світу: буття, простору, часу - полягає перспектива розвитку людського пізнання.

Це доволі просте розрізнення має фундаментальні наслідки, про що можна поговорити в іншому місці і в іншому обсязі тексту.

Розумні та інтелектуали мають як позитивне, так і негативне ставлення один до одного. Позитивне ставлення їх один до одного пов'язане зі взаємною налаштованістю на співробітництво, тому що розуму потрібен інтелект, а інтелекту - розум. Негативне ставлення їх один до одного пов'язане винятково з соціальними причинами.

Докір розуму до інтелекту полягає в тому, що інтелект завжди ускладнює розуміння, революціонізує його, що примушує розум напружуватися, а так не хочеться, бо все нібито просто і достатньо адекватно.

А докір інтелекту до розуму полягає в тому, що ніколи не можна знати, чи завжди адекватно складним є наше розуміння світу, щоб бути готовим до будь-яких викликів.

Тобто розум розуміє зрозуміле. А інтелект намагається зрозуміти незрозуміле, навіть там, де на перший погляд нічого незрозумілого нема.

Кількість знань не є їх розрізненням. Багатознання розуму не вчить, як говорив Геракліт. Тим більше багатознання не вчить інтелекту.

Отже за своєю первинною функцією інтелектуали - це люди мислительної діяльності з наміром ускладнення розуміння, конструювання нового, які вміють та люблять виробляти нові уявлення, теорії, концепти, які мають складні мотиви життя.

У той час як розумні — це люди, які вміють та люблять досліджувати, описувати та класифікувати оточуючий світ на основі наявних знань, застосовувати вже наявні знання в безпосередній взаємодії зі світом та отримувати з цього практичну вигоду, тобто мають досить прості мотиви життя.

Яка соціальна функція та які цінності інтелектуалів, скільки вони коштують, чи завжди вони грають роль відповідно до своєї функції та дотримуються своїх цінностей?

У Росії окрім інтелектуалів говорять ще й про інтелігентів - тих, чиї розумові та духовні інтереси виходять за межі роботи та сім'ї. Більше того, інтелігент - людина моральна, а інтелектуал може бути на службі у держави чи бізнесу, які не завжди діють морально.

Але таке розрізнення інтелектуалів та інтелігентів є тільки в Росії, де впевнені, що інтелігенти живуть тільки там, бо оскільки держава чи бізнес повсякчас діють аморально, то потрібно розрізняти плаксивих інтелігентів і служивих державі чи бізнесу інтелектуалів. Поза межами Росії "інтелектуал" є синонімом до "інтелігента", відтак поняття "інтелігент" вживається лише в специфічних контекстах.

З точки зору соціальної функції - інтелектуал це людина, яка займається мислительною діяльністю з досить складними до неї мотивами, а розумний той, хто з будь-якої розумової діяльності шукає соціально-практичну вигоду, тобто керується досить простими мотивами.

Непрактичність та мала здатність до соціалізації інтелектуалів пов'язана саме з винятково розумовою їх діяльністю та складними мотивами — вони живуть в уявному світі своїх концептів, теорій та творчих фантазій, а відтак занурені в свій уявний світ більше, ніж у світ реальний.

Найцікавіше, що інтелектуалів за первинною функцією в будь-якій сфері людської діяльності - від 3 до 7 відсотків. Інколи буває менше 3 відсотків, але надзвичайно рідко буває більше 7.

Інтелектуалів за властивими їм цінностями - завжди менше, ніж інтелектуалів за їх функціями. Тобто серед політиків, бізнесменів, вчених, письменників, інженерів, вчителів, лікарів, двірників та офіціантів інтелектуалів за функцією - від 3 до 7 відсотків, а серед них же інтелектуалів за властивими їм цінностями ще менше.

Якщо перевести розмову в сферу цінностей, то найпростіші життєві мотиви розумних - гроші, влада, популярність. Більш складні для розуміння життєві мотиви інтелектуалів - допитливість-цікавість (російською - любопытство), концептуальна влада, слава.

Це не означає, що інтелектуалам не потрібні гроші, що вони не ідуть у владу чи не прагнуть популярності. Це означає, що просто їх мотиви більш складні. У критичних та антагоністичних ситуаціях вибору між грішми та задоволенням власної допитливості-цікавості; між інституційною владою та концептуальною владою; між популярністю та славою - інтелектуал вибере друге або перестане бути інтелектуалом.

У нашому повсякденному житті домінують цінності розумних. Це засвідчують широко відомі принципи, що є поширеними у використанні в оцінці будь-яких мислительних дій в суспільстві. Давно вже пора розібратися з цими принципами.

Отже мотив грошей розумні закріпили в принципі - "якщо ти такий розумний, то чого ти не багатий?" Цей принцип ототожнює розум та наявність грошей. І в самій основі він вірний. Тільки він ніякого відношення не має до інтелектуала.

Інтелектуал не розумний, а інтелектуальний. Його мотив не бути багатим, а бути забезпеченим на рівні співмірних з ним професіоналів.

Коли інтелектуал отримує оплату меншу, ніж який-небудь клерк в банку, то це знищує як інтелектуала, так і цього клерка: клерк деінтелектуалізується, бо раз інтелект дешевий, то для нього він нецінний; а інтелектуал маргіналізується, бо він принципово не може бути присутній в тих же середовищах, де буває цей клерк, не може дозволити собі такі ж символічні ознаки матеріального достатку, а отже не може бути визнаним цим клерком як рівний і вступити з ним в комунікацію.

Мотив влади розумні закріпили в принципі - "я начальник - ти дурень, ти начальник - я дурень".

Цей принцип ототожнює розум та наявність влади. І навіть за умови критичного ставлення до нього, розумні з ним вимушені погоджуватися.

Але до інтелекту цей принцип не має жодного відношення. У інтелектуала немає начальника. У тій сфері мислення, де працює інтелектуал, немає соціальної ієрархії.

У цьому сенсі інтелектуал не тільки сам собі начальник, але має над будь-яким своїм керівником в будь-якій соціальній ієрархії особливу владу - концептуальну.

Концептуальна влада є принципово іншою системою влади, ніж влада інституційна, і така влада, скажемо врівноважено: як мінімум, співмірна з інституційною владою. З цього приводу див. статтю автора "Природа влади"

http://politikhall.com/index.php?page=filing&a_id=433.

Коли інтелектуал іде у владу, то він в принципі не може співпрацювати зі своїм патроном-клієнтом в ієрархії підпорядкування, в принципі не може працювати в режимі завдань.

Найефективнішою є така праця інтелектуала в середовищі соціальної ієрархії розуму, де він має свободу думки, слова, свободу не погоджуватися з раціональним рішенням і залишатися при своєму переконанні.

Інтелектуала неважко підпорядкувати, але при цьому втрачається його головна цінність - креативність. Інтелектуал - матерія тонка і ніжна.

Мотив популярності розумні закріпили в принципі - "будь простішим, і люди до тебе горнутимуться".

Цей принцип ототожнює розум та зарозумілість, популярність. І навіть коли його і не дотримуються, то визнають, як бажаний стан. Знову ж таки до інтелекту це не має жодного відношення.

Розум розуміє просте і зрозуміле, а інтелект розуміє складне і незрозуміле. І коли ви чуєте: "ну навіщо так все ускладнювати, коли можна простіше", то це зазвичай іде суперечка між розумним та інтелектуалом.

Насправді мотивом інтелектуала є не популярність, а слава. Популярність - це відомість. Який-небудь політик чи тележурналіст, що часто буває на телеекранах, може бути дуже популярний, але це ще далеко не слава.

Слава це те, що не залежить від появи особи на телеекрані чи в інших ЗМІ. Мати славу - це бути славним, тобто зробити щось таке, що дійсно заслуговує на це.

Отже інтелектуали замість цих розумних принципів керуються принципово іншими: "допитливість - основа інтелектуала"; "концептуальна влада сильніша за будь-яку іншу"; "прагни слави, а не популярності".

Інтелектуал може зраджувати своїм цінностям, якщо його цінності суспільство не визнає. Інтелектуал може втрачати свою функцію, якщо його функція суспільству не потрібна.

У такій ситуації перед інтелектуалом постає вибір: змінити свої цінності, тобто перестати бути ефективним інтелектуалом, змінити свої функції, тобто перестати бути інтелектуалом взагалі, або емігрувати, або воювати проти...

 

Інтелектуали та інтелектофоби-2. Або чим гомофобія відрізняється від інтелектофобії

"Всякое ослабление умственной жизни в обществе неизбежно влечет за собой усиление материальных наклонностей и гнусно-эгоистических инстинктов."  Федор Тютчев

Як з’являються інтелектуали? Що таке бренд інтелектуала та інтелектуальна валюта?

Дуже часто так здається, що інтелектуали народжуються самі по собі, що інтелектуали це якась вища міра розумних, якої досягають індивідуально, дякуючи розвиткові вроджених здібностей.

Але що б там не говорили психологи та етологи, інтелектуали не з’являються природнім чином, і вони не є продуктом власного індивідуального розвитку всередині масової освіти.

Звичайно на появу інтелектуала впливають як вроджені розумові здібності, так і масова освіта — середня та вища. Але для того, щоб стати інтелектуалом, достатньо середнього рівня розумових здібностей, інколи достатньо не тільки вищої, але і середньої освіти. Все решта — набувається.

З часів появи масової освіти спосіб продукування інтелектуалів не змінився нітрохи. За кожним інтелектуалом стоїть інший інтелектуал, навіть якщо він цього не усвідомлює чи свідомо заперечує.

Інтелектуала породжує інший інтелектуал в індивідуальному навчанні. Причому це навчання йде, як у старі добрі часи: Вчитель вчить Учня індивідуально. Їх зустріч — ситуація взаємного вибору: Вчитель обирає Учня, Учень обирає Вчителя.

В інтелектуальному навчанні передають не стільки знання, скільки — вміння мислити, етику стандартних ситуацій інтелектуальної діяльності, традиції поведінки у життєвих ситуаціях поза інтелектуальною діяльністю, середовище спілкування, соціальні зв’язки.

Отже інтелектуал з’являється тоді, коли знаходить свого Вчителя і стає добрим Учнем. Як правило, це відбувається вже після закінчення масової освіти — як середньої, так і вищої. Отже знайшовши свого Вчителя та ставши добрим Учнем, простий розумний отримує шанс стати інтелектуалом.

Знову ж таки, зверніть увагу, що мова не йде про вченого чи письменника, філософа чи політика, інженера чи лікаря як способи діяльності. Мова йде саме про інтелектуалів в цих сферах, які стали добрими Учнями своїх Вчителів.

Таким чином інтелектуал — це унікальний продукт соціуму, що при всій своїй схожості на решту продуктів масової освіти — як середньої, так і вищої — має зовсім інше походження, інші затрати часу на свою підготовку, а відтак потенційно іншу якість і відповідно іншу ціну на ринку.

Щоб бути інтелектуалом, вища освіта бажана, аспірантура не обов’язкова, вчений ступінь не важливий. Бренд інтелектуала — це його Вчитель і право називати себе його Учнем, яке Вчитель не заперечує.

Визнання інтелектуальності — не отримання диплому і не захист. Інтелектуала визнають інші інтелектуали за якість його продуктів та етику поведінки у їх виробництві.

Саме ці обставини є підставою для властивого інтелектуалам інтелектуального снобізму. І ці ж обставини вкупі з недовірою решти суспільства до вузького замкненого в собі кола інтелектуалів є першою причиною зворотного ставлення суспільства до інтелектуалів — латентної інтелектофобії.

Таким чином в світі розуму та чистогану ми запропонуємо уявлення про інтелектуальну валюту (інтелвалюту). Інтелвалюта це обмін цікавості-допитливості одного інтелектуала на цікавість-допитливість іншого, це використання та оцінка цікавості-допитливості інтелектуалів з боку суспільного розуму, тобто в раціональній практичній соціалізації.

Інтелвалюта в інтелектуалізованому суспільстві має вільне конвертування щодо грошей, влади, популярності. В деінтелектуалізованому суспільстві вільне конвертування інтелвалюти відсутнє, а сама інтелвалюта переходить в стан натурального обміну - як обмін винятково між самими інтелектуалами.

Яка роль інтелектуалів в суспільних змінах та як вони переживають різне ставлення суспільства до них?

Вище ми описали ідеальну ситуацію появи інтелектуала? Але можливість такої появи пов’язана з соціалізацією інтелектуалів - тобто з тим, що на інтелектуалів в суспільстві має бути попит.

А такий попит є не завжди. ХХ століття знало три періоди інтелектуально-наукового злету: 30-40 роки - фашистська Німеччина, 60-70 роки - Радянський Союз, 80-90 роки - Сполучені Штати Америки. Саме в ці часи в цих країнах потреба в інтелектуалах була найбільшою і відповідно соціалізація інтелектуалів найвищою.

Для кожної з цих країн були характерні періоди інтелектуалізації та деінтелектуалізації. Деінтелектуалізація Німеччини в 50-60-ті була нищівною. Деінтелектуалізація США відбувається просто у нас на очах.

Інтелектуалізація 60-70-х в СРСР мала інерцію на 80-ті роки, але вже 90-ті були пов’язані з різкою деінтелектуалізацією. Деінтелектуалізація поглибилася розпадом СРСР, тобто на неї наклався ще і цивілізаційний відкат республік колишнього СРСР. Саме тому деінтелектуалізація стала такою нищівною і для нас.

При цьому інтелектуали до цього мають двоїсте відношення - з одного боку, вони саме ті, хто готував такі зміни, а отже мають підстави пишатися ними, а з іншого боку, вони саме ті, хто найбільше потерпає від їх наслідків. Вони найбільше винуваті - і найбільше покарані.

Це - друга причина, але вже не латентної, а відкритої інтелектофобії - інтелектуалів звинувачують у розпаді СРСР та наступній кризі.

Інтелектуали, що залишилися, виживали разом з усіма - торгували на місцевих базарах, працювали репетиторами, пішли в бізнес або жили в злиднях, продовжуючи займатися своєю колишньою професією.

Частина інтелектуалів поїхали з СРСР в США - тобто в ту країну, де вони наразі найбільше потрібні в 80-90-х минулого століття.

Зверніть увагу, що не завжди деінтелектуалізація породжує інтелектофобію. В якій-небудь деінтелектуалізованій африканській країні може бути дуже велика цінність інтелекту, і навпаки в досить інтелектуалізованій країні може бути розвинена інтелектофобія.

Інтелектофобія появляється тоді, коли в процесі деінтелектуалізації на більшість місць прийняття рішень в країні - в бізнесі, економіці та політиці - приходять малоосвічені, неінтелектуальні люди. Бажаючи зберегти ці місця, такі люди змушені перетворювати своїх більш інтелектуальних конкурентів на ворогів.

Давайте проаналізуємо деякі цифри. За даними спец-випуску журналу "Кореспондент" "Топ-100" за 2007 рік, опираючись на власний аналіз, можна побачити, що серед ста найбільш впливових людей України інтелектуалів - не більше 10%.

Причому більшість з них впливовими є значною мірою завдяки своїй посаді чи публічним можливостям, а не завдяки своєму інтелектуальному авторитету. Про це свідчить те, що такі люди опиняються в рейтингу "ТОП-100" тільки після заняття посади, і випадають з нього після своєї відставки.

Згідно зі статистичними даними витрати на науку в Україні складають 0,3% в структурі державного бюджету. Це при тому, що в Росії вони складають 1,3%, а середньоєвропейський показник - 2-3%.

Причому, зауважте, ми говоримо не про абсолютні величини фінансування науки, а про відносні, які не залежать від абсолютного розміру ВВП.

Тому відносні показники фінансування науки мають бути співмірними для інтелектуалізованих країн.

Для фінансування науки характерна наступна обставина: якщо держава вкладає в науку 2-3%, то бізнес інвестує ще більше, а якщо держава вкладає менше 2% - бізнес інвестує ще менше.

Тобто держава тут є не стільки фінансистом, скільки стрижнем ідеології, яка породжує чи блокує мотивацію бізнесу до інтелектуалізації чи до інтелектофобії.

За даними Washington ProFilе, станом на 2005 рік 45 тисяч вчених та технічних спеціалістів виїхали в США з України, а до США за цей же час з Росії - 63 тисячі.

Давайте співвіднесемо коефіцієнти деінтелектуалізації двох країн.

Населення України на 2001 рік - 48 млн. чоловік, населення Росії на 2001 рік - 145 млн. чол. Отже з України на кожну 1 тис. людей виїжджали в США приблизно 0,9 вченого або технічного спеціаліста.

А з Росії за це же час виїжджали в США - 0,4 вченого або технічного спеціаліста. Отже деінтелектуалізація в Україні більш як вдвічі вища, ніж в Росії. Інші цифри статистики населення країн за інші роки не змінюють співвідношення суттєво.

Звичайно це умовний коефіцієнт, бо ми брали не загальну картину, а лише по відношенню до США. Але все рівно це промовиста обставина.

37% інтелектуалів головною причиною еміграції назвали "сімейні обставини", 30% - "можливість навчання та підвищення кваліфікації", і лише 21% головною причиною назвали "роботу чи економічні можливості". Такий розподіл яскраво демонструє цінності інтелектуалів.

Разом з тим через недопрацьованість соціологічної анкети ми не можемо знати, що стоїть за "сімейними обставинами", бо нездатність інтелектуала утримувати матеріально дітей чи навіть його алкоголізм через непотрібність його послуг та інтелектуальну деградацію, перш за все, проявляються як сімейні обставини (руйнування сім’ї), але причини цього зовсім несімейні.

Сьогодні з’явилися вузли нової структури раціональної соціалізації - бізнес-структури, яких в СРСР не було. Нелюбов бізнесменів до інтелектуалів - це традиційна нелюбов радикального раціоналізму до всього непрактичного, несоціалізованого, ідеального і нібито далекого від реальності.

Немалих успіхів у бізнесі досягли і колишні інтелектуали. Інтелектуалізм - це їх минуле. Їх заперечення інтелектуалізму на користь бізнесу - свідомий вибір. Немає більш затятого інтелектофоба, ніж колишній інтелектуал. Це третя причина інтелектофобії.

Гасло: "якщо ти такий розумний, то чого ти не багатий" - є головним лейтмотивом бізнесмена у розмові з інтелектуалом. Визнання бізнесменами інших цінностей поза грішми, популярністю та владою - це питання часу: можливо одне, два чи три покоління. Тільки найбільш просунуті з бізнесменів знаходять у собі духовні сили визнати цінність інтелектуалізму як щось взагалі-то потрібне, але не їм і не зараз.

І нехай нас не обманюють спонсорство та філантропія вітчизняних бізнесменів. Поки що у нас нема жодного прикладу спонсорства чи філантропії, яка би не була позначена безпосередньою практичною вигодою.

В післярадянській дійсності з’явилося таке явище як комерційна реклама за повної відсутності соціальної реклами. Реклама товарів як перш за все реклама нових цінностей - цінностей споживання. В широкому сенсі реклама повторює одне і те ж: споживай гроші, владу, популярність. Головна цінність - індивідуальний комфорт.

Головна мета життя - прості задоволення. Головний ворог реклами - інтелектуал, оскільки його цінності інші - неспоживацькі, складні, а його інтелектуальна валюта не є вільноконвертованою. Отже нічим не обмежена монопольна реклама цінностей споживання це четверта причина інтелектофобії.

Коли свій інтелект ми фактично знищили, а комфорт потребує нових технологій, то ці нові технології ми змушені запозичувати. Запозичення - це вид інтелектуальної залежності, інтелектуального рабства.

Ми купуємо, крадемо та дозволяємо дарувати нам технології, розроблені закордонними інтелектуалами, - в промисловості, економіці, політиці. Ми навіть державні стратегії замовляємо закордонним спеціалістам - тобто робимо просто злочин перед народом та його нащадками. Так олігарх чи обслуговуючий його політик, які піклуються про перспективи свого бізнесу та своє політичне реноме за рахунок закордонних інтелектуалів, стають ворогами народу, бо знищують своїх інтелектуалів.

На тлі чужих технологій та чужих найманих інтелектуалів, вітчизняні інтелектуали, які змушені боротися за елементарне виживання, які вже встигли інтелектуально деградувати, звичайно не є конкурентними.

Так народжується замкнене коло інтелектуальної деградації: чого дурний, бо бідний, а чого бідний, бо дурний. Приїжджі інтелектуали з нахабством знущаються над вітчизняними інтелектуалами, переконуючи наших замовників, що якісний інтелектуальний продукт можна замовити тільки за кордоном.

Переконання наших бізнесменів-замовників у тому, що вітчизняні інтелектуали не можуть запропонувати якісний інтелектуальний продукт - це п’ята причина інтелектофобії.

Зверніть увагу на таку обставину. В публічній сфері важко знайти підтримку расизму чи ксенофобії, бо вони мають здебільшого побутовий характер. В публічній сфері непристойно виказувати сексизм та гомофобію.

Разом з тим, інтелектофобія може виражатися публічно - як журналістами, так і політиками - в різних формах. І ніякого суспільного спротиву щодо цього ми не маємо.

Отже ми спокійно показуємо демонстрації гомосексуалістів у ЗМІ і вважаємо непристойним демонструвати гомофобію. Але ми вважаємо пристойним публічну демонстрацію інтелектофобії.

Зрештою, я давно вас всіх хотів запитати, панове.

Чому за те, що я говорю складно, маю почуватися винуватим і виправдовуватися я, а не ті, хто цю складність не розуміє?

Як так сталося, що профан, дурень чи ідіот почуває себе правим у своєму невігластві, а я змушений виправдовуватися за те, що, бачте, вони мене не розуміють?

Це сталося через те, що інтелектофобія проникає в усі сфери суспільного життя -політику, економіку, публічну комунікацію і т.д.

Зрештою інтелектофобія оформляється вже як частина суспільної свідомості, вона стає традицією - це сьома причина інтелектофобії. Ми, панове, віднині живемо з вами в інтелектофобській країні...

 

Інтелектуали та інтелектофоби-3. Або що таке підробка інтелекту?

...Многие, хоть стыдно в том признаться,
С умом людей боятся
И терпят при себе охотней дураков...
Крилов І.А.

5. Яка засаднича причина інтелектофобії та які її наслідки?

Народ розумний, але в своїй масі не інтелектуальний. Народ може приймати раціональні рішенні в мирних, некризових ситуаціях. В кризових ситуаціях, в ситуаціях війни, соціальних змін, глобальних перетворень - народ не здатен приймати адекватні рішення. В таких ситуаціях демократія не працює в принципі.

Не що інше як вульгарна демократія нищить інтелект. Вульгарна демократія сама по собі без аристократичних традицій не здатна ні зберігати, ні розвивати інтелект.

Саме вульгарна демократія породжує зрощення влади та бізнесу. Саме вульгарна демократія невідворотно породжує інтелектофобію.

Щоб отримати владу в демократичній державі потрібні — зовнішня привабливість та вміння переконливо говорити публічно. Щоб заробити великі гроші, принаймні у нас, потрібно опинитися в визначальний час в тому місці, де відбувається дерибан.

Ні в тому, ні в іншому випадку інтелект не потрібен. Інтелектуал у нас може мати владу, може мати великі гроші, але не завдяки своєму інтелекту, а завдяки вище описаним обставинам.

Деінтелектуалізація та інтелектофобія, як породження вульгарної демократії та первісного накопичення капіталу, призводить до наслідків, які для розумних не є очевидними і проявляються не одразу.

Ну подумаєш, менше розумників стало, так вони нам набридли ще за часів перебудови. Подумаєш, науку знищили, так така наука була нам не потрібна. Подумаєш філософії нема, саме марксистська філософія і завела нас у безвихідь. Хіба не так ми мислимо?

Перш за все від інтелектофобії вмирає мислення, тобто припиняється його розвиток.

Всі складні ходи думки, які містять нові уявлення та виражаються складнопідрядними реченнями, відторгаються і піддаються публічному осуду. Безліч нових і потрібних запитань взагалі не ставиться, а відтак відповідь на них і не шукається.

Використовуються тільки традиційні або вже кимсь випробувані методи, схеми, ідеї. Нові ідеї продовжують з’являтися, але, будучи незастосовними, гинуть в архівах, столах, головах.

Так вмирає дуже важлива функція, яку зазвичай згадують, коли пишуть про видатних людей ("філософ, мислитель", "вчений, мислитель", "політик, мислитель"). Отже філософи, вчені, політики перестають бути мислителями.

Одночасно з мисленням від інтелектофобії вмирає філософія, особливо фундаментальна філософія. Будучи найбільше упослідженою ще за часів домінування марксизму, філософія так і не змогла стати на ноги, бо потрібною виявилася апологетика національної ідентичності.

Видати книгу з фундаментальної філософії практично неможливо, знайти в книгарні такі книги хоча б за другу половину ХХ століття неможливо. Філософічність як така перетворюється на хобі.

Одночасно від інтелектофобії вмирає наука. Вмирає тихо, бо це не шахтарі, які касками стукають, не пенсіонери, які на демонстрації виходять. Вчені це люди, які знають не тільки свою мову, які можуть, коли це потрібно, поїхати працювати за кордон.

Вчені голосують ногами. Це явище отримало назву "втеча мізків". Інтелект батьківщини не має, його потрібно заохочувати бути патріотом.

Вам хочеться закричати - "хай валять, без них обійдемося"? А ми вже обходимося, можемо і далі обходитися. Але вже під керуванням чужих інтелектуалів. Принцип простий - хто не годує власних інтелектуалів, годує чужих.

Так через смерть середовища свого інтелектуального існування, вмирає інтелектуальна комунікація, а отже маргіналізується інтелектуальна спільнота. Інтелект, який не використовується, швидко деградує.

Інтелектуал, послуги якого не потрібні, швидко втрачає інтелектуальну форму. Нам зрозуміло, коли спортсмен, щоб набрати форму, декілька місяців витримує спеціальний режим, має спеціальне харчування, спеціальні умови для тренування.

Але коли діло доходить до інтелектуалів, ми чомусь думаємо, що це звичайний обиватель, якого можна невисоко оплачувати, не дбати про умови для його тренування, а він все рівно зможе видавати інтелектуальний продукт.

Всередині режиму інтелектофобії спотворюється структура державного бюджету, тобто зменшуються відносні відсотки видатків на всі інтелектоємні сфери діяльності.

Найбільше це помітно щодо видатків на науку. Вчені давно фактично оголосили ультиматум - або 2-3% державного бюджету на науку, або вони їдуть за кордон.

Цей ультиматум не був публічний, він просто є таким по факту. Причому всі політики продовжують базікати про підтримку науки. Але коли приходять до влади — хоч одні, хоч інші — видатки на науку лишаються в межах 0,3%.

Криза структури держбюджету поширюється на всю економіку. Так виявляється, що ця криза держбюджету - насправді криза суспільної та політичної теорії.

Наш бюджет завжди такий, яка наша суспільна та політична теорія. Приклад з видатками на науку найбільш наочний, бо простий.

Але є і більш складна для розуміння ситуація — це інфраструктурна криза в країні, яку розгледіти в структурі державного бюджету, коли не маєш теорії, дуже важко.

Інфраструктура - чисте інтелектуальне уявлення, що потребує нового типу мислення, нової управлінської компетенції, нових способів відносин влади та інтелекту.

Тобто сам спосіб бачення соціального світу як поєднання різного типу інфраструктур в принципі не дозволяє адекватно працювати ні з політикою, ні з економікою в деінтелектуалізованому середовищі.

З настанням інтелектофобії різко падає якість влади на всіх рівнях. Відбувається деінтелектуалізація влади - від влади відходять інтелектуали, вони витісняються з неї різними способами.

Натомість у неї ідуть дилетанти та профани, які перетворюють інтелектофобію на офіційну політику. Влада втрачає стратегічність і свою основну якість - здатність до управління та контролю за ситуацією.

В суспільстві починає панувати міф про нібито слабкість країни, її обмеженість в ресурсах. Сьогодні навіть найкращі з наших владоможців впевнені, що ресурсів країни не достатньо, щоб на рівних грати з Росією, США, Європою.

Їм навіть у голову не приходить, що з точки зору майбутніх трендів країна може мати надлишок принципово нових ресурсів, які можуть дозволити виграти стратегічний двобій і в найближчій перспективі стати світовим лідером.

Їм не приходить це в голову, тому що їх власні цінності комфорту оголошуються в політиці головними. Політична конкуренція вже йде тільки за те, хто з політиків запропонує виборцям більше комфорту, але не інтелектуальні інновації і не нові цілі.

Так виникає стратегічна неспроможність країни, що веде до втрати культурної ідентифікації. Так породжується нездатність до власних інновацій в політичній системі.

Ви можете собі уявити, щоб якийсь з політиків запропонував для конституції політичну систему, засновану на найновіших політичних теоріях, включаючи вітчизняні?

Я не можу такого уявити. А от те, що будуть запропоновані винятково традиційні компоненти політичної системи, які будуть просто скопійовані з конституції інших країн під гаслом "не треба винаходити велосипед", це я уявити можу.

Тобто вітчизняна політична теорія не помирає, вона просто не народжується.

Бізнес розвивається винятково в сировинних сферах, в торгівлі, в спекулятивних фінансах.

Самі бізнесмени, опиняючись в ситуації ціннісної атаки з боку прямої (товарної) і спеціалізованої (різні топи, рейтинги) реклами, стають інтелектофобами.

Вони радо міряються своїм багатством та впливовістю, вдаються до демонстрації символічної та матеріальної заможності. Інтелект щодо бізнесу ставиться у підпорядковану і залежну позицію і відтак втрачає свою суть як таку.

Суспільна комунікація деінтелектуалізується - як у безпосередньому спілкуванні, так і у ЗМІ. Науково-популярні передачі зникають.

На ринку починають домінувати таблоїди, гламурно-дискурсивна споживацька культура витісняє культуру інтелектуальну.

Завдяки Інтернет колишні неуки усвідомлюють себе як спільноту і створюють субкультуру "падонків" зі своєю "албанцькою" мовою. Вираз "не асилил, слишкам многа букаф" - стає серед них головним способом оцінки інтелектуального тексту.

Криза освіти стає тотальною, тобто освіта не просто відстає за обсягом чи якістю знань, вона відстає за самою парадигмою.

В той час, як розвинуті країни мають вже не стільки предметну, стільки об’єктну освіту, не стільки освіту трансляції знань, скільки освіту трансляції складних уявлень, на яких базуються знання, не тільки власне передачу знань, скільки значною мірою передачу компетенцій, тобто вмінь та навичок.

Бізнесмени намагаються долати такий стан речей навчанням своїх дітей за кордоном.

Вузи намагаються долати такий стан речей введенням підходів закордонної освіти та запрошенням закордонних викладачів без принципового розуміння нової освітньої парадигми.

Чиновники від освіти намагаються міняти систему оцінок, атестацій, вводити світову конвертацію дипломів, нічого по суті не міняючи.

Найголовнішим наслідком інтелектофобії є концептуальна неадекватність інтелектофобської країни.

Це означає, що інтелектофоб може визначати своє відставання лише до тих пір, допоки він знаходиться з випереджаючими його в одній і тій же концепції, в одній теорії світобачення.

Коли його починають випереджати концептуально, він буде бачити світ, що збудований на основі випереджаючої концепції, всередині своєї відсталої концепції.

Так в режимі інтелектофобії народжується наше безпідставне національне бахвальство своєю культурою та своїм інтелектом. Воно ж бо засноване на концептуальній неадекватності такої нації щодо розвинутих країн.

6. Чи можна подолати інтелектофобію рекламою моди на інтелект?

Чому ж зрештою інтелектофобія така небезпечна? Інтелектофобія породжує критичну залежність нашої країни від тих країн, де інтелектуалізація вища, і які намагаються чинити вплив на нашу країну.

Окрім того, і це більш важливіше, у інтелекту є найважливіша для людства функція, - саме інтелект творить нові смисли життя, створює простір для розвитку цивілізації і запобігає суспільній депресії.

Не треба думати, що нові національні смисли є більш потужні, ніж колишні класові. Якщо не живити інтелектуально наявні смисли, якщо постійно не створювати нові смисли, то це неминуче породжує дезорієнтацію та соціальну депресію в суспільстві.

Чи можна все це подолати рекламою моди на інтелект? Саме так пропонував зробити Віталій Гінзбург, академік РАН, лауреат Нобелівської премії в своїй статті "Пора формировать моду на интеллект", яка була опублікована в кінці 2005 року. Автор вважає, що сформувати моду на інтелект можна шляхом ряду кроків в освіті, видавництві книг, пропаганді інтелекту.

Цю ж проблему обговорюють російські автори Ю.Д. Плетнер, Ч. К. Ламажаа в статті "Как создавать моду на интеллект?" в березні 2007 року.

Не дивлячись на те, що інтелектофобія в Росії виражена значно слабкіше, ніж в Україні, вона там теж досить висока. Тому при всій нашій повазі до академіка Гінзбурга за його постановку проблеми, ми ніяк не можемо погодитися з тим підходом, який ним запропонований — тобто з необхідністю рекламувати моду на інтелект.

Реклама інтелекту в середовищі інтелектофобії це не просто неефективно. Це навіть небезпечно, бо примножує агресію щодо інтелектуалів. Це все рівно що рекламувати сало для мусульман. Сало вони їсти не стануть, а от агресія щодо реклами буде обов’язково.

Освіта, що продукує інтелектуалів в середовищі інтелектофобії, не просто неефективна, вона шкідлива.

Сьогоднішні вузи продукують зокрема інтелектуалів, які в своїй більшості матимуть зламані долі - вони або змушені будуть деградувати і знайти собі якесь інше заняття, ніж те, освіту в чому вони отримали, або змушені будуть емігрувати.

Найбільші брендові вузи країни готують велику частину майбутніх емігрантів. Мало того, вони ще й не проводять досліджень, яка частина їх випускників згодом емігрує з країни.

Тобто ми не просто маємо неефективну вищу освіту, ми маємо контрпродуктивну вищу освіту, бо готуємо своїх високоосвічених громадян для життя в інших країнах з поламаними долями.

Як мислить політик у такій ситуації? Він мислить практично, або, що в політиці те ж саме, цинічно.

Він каже, що нам потрібні інтелектуали, бо вони щось таке придумуватимуть, а ми будемо використовувати це для підвищення свого рейтингу та втримання своєї влади.

Але в режимі інтелектофобії справжній інтелектуальний продукт не може бути використаний публічно, бо це знизило б рейтинг політика, що його використовує.

Може бути використане щось водночас зрозуміле і незрозуміле. Так народжується ерзац-інтелект. Ерзац-інтелект, сурогат інтелекту, підробка інтелекту, квазі-інтелект — це можна назвати, як завгодно.

Ерзац-інтелект виникає як замінник інтелекту, який для неінтелектуального загалу схожий на інтелект.

Ерзац-інтелект це використання наявних уявлень в тій чи іншій мірі ускладненій формі, у вигляді спеціальних термінів чи запозичених теорій, які по-новому називають вже знайомі речі. Отже ерзац-інтелект експлуатує відомі уявлення в незнайомій обгортці.

Не маючи можливості фахово довести сурогатність продуктів ерзац-інтелекту, некваліфікована більшість завжди відчуває, що її обдурюють.

Саме так відбувається з тими партійними програмами на виборах, де останнім часом використовується ерзац-інтелект. Виборець не знає, в чому і як його обдурюють, але він відчуває - оскільки політик не пропонує йому нових уявлень, то він має справу в політиці з продуктом ерзац-інтелекту.

Отже ні реклама, ні освіта, ні політика не можуть допомогти нам подолати інтелектофобію, бо вони залежні від неї і продукують тільки підробку інтелекту...

 

Інтелектуали та інтелектофоби-4. Або що читають політики?

"...Апелляция к здравому смыслу есть не что иное, как ссылка на суждение толпы, от одобрения которой философ краснеет, а популярный болтун торжествует и становится дерзким…"

Иммануил Кант "Пролегомены"

Чому в політиці так мало інтелектуалів, чи потрібні вони в політиці і коли?

В інтелектофобському суспільстві виникає явище, яке умовно можна назвати інтегральним соціальним ідіотизмом - це коли в будь-якому деінтелектуалізованому колективі всі ніби-то розумні люди, але колектив діє як зборище ідіотів: люди не вміють дійти згоди в концептуальних питаннях, не здатні до інновацій, не здатні до стратегування і т.п.

Політики лишень наочно це демонструють. Олександру Пасхаверу належить висновок про неугодоздатність (недоговороспособность) вітчизняної політичної еліти. Неугодоздатність - це типовий наслідок інтелектофобії.

Що читають наші політики? Чи можемо ми уявити, що вони читають хоча б що-небудь? Читання книжок політиками, особливо сучасних книжок з теорії управління, теорії права, теорії конституціоналізму - є основою безпеки країни.

Як читання книжок з економічної теорії є основою безпеки бізнесу. Країна, політики і бізнесмени якої не читають книжок, - приречена на загибель.

Чи можете ви напружити фантазію і уявити, що якийсь із вітчизняних політиків прочитав сучасну книжку з теорії права чи конституціоналізму і разом з експертами обговорює її в контексті розмови про нову Конституцію? Тяжко це собі уявити.

Чи можете ви ще більше напружити свою фантазію і уявити вітчизняного політика, який прочитав хоча б декілька статей з аналітичної стратегії і говорить про підходи до стратегування, а не використовує розробку документів з надписом "стратегія" для сумнівного піару? Тяжко це уявити.

Чи можете ви уявити, щоб яка-небудь вітчизняна політична партія замовила якесь інноваційне загальнонаціональне дослідження (окрім виміру свого рейтингу), замовила аналітичну доповідь з якоюсь перспективною темою, замовила нову теорію (конституції чи того ж стратегування), провела науково-практичну конференцію, наприклад, з теорії та практики того ж таки партійного будівництва?

Тяжко це собі уявити.

Чому політики та їх партії такі, чому вони так діють? В інтелектофобській країні, щоб бути популярним, політик теж мусить бути інтелектофобом. У режимі інтелектофобії домінування простих рішень та простих гасел примушує політиків до профанації будь-якого інтелектуального продукту, тому що саме це і примножує його рейтинг.

У режимі інтелектофобії інтелектуальна політика є неможливою.

Менеджери засобів масової інформації давно зрозуміли, що рейтинг політика це дуже цінна річ саме для них. Бо запрошення в передачу рейтингового політика — це найдешевший і найпростіший шлях до власного рейтингу.

Саме тому вітчизняні ЗМІ змушені підтримувати інтелектофобію, не допускаючи в принципі розмови між політиком-інтелектофобом і експертом нарівно.

Політики-інтелектофоби без ідей, заснованих на нових уявленнях, або озброєні продуктами ерзац-інтелекту — ось наші політики.

Політик, який сміється над за експертами, в інтелектофобській країні тільки підвищує свій рейтинг.

Політик-інтелектофоб, який публічно звинувачує інтелектуала в тому, що цей інтелектуал непотрібен широкому загалу, навіть не розуміє, яке страшне звинувачення проти себе він робить.

У наведеному вище епіграфі Кант підмічає, що саме підтримка натовпу робить популярного базіку зухвалим. Політик керується принципом - "будь простішим, і люди до тебе горнутимуться".

Оця простота, яка гірша за крадіжку, і нищить деінтелектуалізовані країни. Простота текстів, розмов, рішень - небезпечна не сама по собі. А тому, що побачити складний світ можна, лише почавши мислити складно.

Якщо ти не мислиш складно, то складні, багаторівневі, багаторамкові, багатопроцесні дії твого суперника будуть інтерпретуватися як прості. І їм протистоятиме проста відповідь. Прості відповіді на складні виклики - ось причина нашого животіння.

Отак і виходить: саме уявлення того, що наша країна знаходиться в зовнішньому управлінні можливе лише за умови складного мислення.

Стратегування в такому випадку є можливим навіть не на рівні традиційної аналітичної стратегії, про яку теж політики і гадки не мають, а лише на рівні принципово нової теорії стратегування - багатофокусного. Цього мислення нема у політиків, вони не виконують функції лідерів. Це і є небезпека вульгарної демократії.

Саме це є великою пасткою інтелектофобії - у інтелекту завжди відсутня сформована потреба, особливо в демократичному суспільстві. Потребу на інтелект формують інтелектуальні політики - політичні лідери, які здатні створювати та поширювані нові ідеали, нові уявлення, нові підходи, нові теорії, а не продукти ерзац-інтелекту.

Політиків, які були б державними діячами, які би вміли створювати та поширювати нові ідеали, ідучи наперекір більшості, у нас практично немає.

Важко повірити в інтелектуальність політика, що закликає до підтримки інтелекту, але який сам цього інтелекту ніколи не демонструє. В інтелектофобському суспільстві в такій ситуації виникає мислительно-мотиваційний дисонанс.

Мислительно-мотиваційний дисонанс - дисонанс між рівнем складності мислення та рівнем складності мотивів людей, що приймають рішення про використання інтелектуальних продуктів цього мислення.

Цей дисонанс багаторівневий: тобто це дисонанс між мисленням інтелектуалів, що надають послуги політикам, і мисленням політиків; дисонанс між рівнем складності інтелектуальних продуктів і рівнем складності рішень по застосуванню таких продуктів; дисонанс між мотивами інтелектуалів і мотивами політиків.

Типовий приклад - коли ядерна зброя, винайдена людьми зі складним мисленням і складними мотивами діяльності, опинялася в руках людей із більш простим мисленням і більш простими мотивами, вираженими в простих публічних цілях.

Мислительно-мотиваційний дисонанс має і просте образне вираження — "мавпа з гранатою".

Головний висновок з мислительно-мотиваційного дисонансу полягає в тому, що коли інтелектуалів розглядають як ресурс неінтелектуальні політики, їх інтелектуальний продукт обов'язково використовується на шкоду суспільству.

Коли ж задля посилення свого рейтингу політик-інтелектофоб хоче використати "щось таке інтелектуальне", а відрізнити інтелект від ерзац-інтелекту він не може, тоді він наймає псевдо-інтелектуалів, які задешево створюють йому продукти ерзац-інтелекту.

Отже інтелектуал не може бути тільки засобом отримання інтелектуального продукту, він також має бути залучений до прийняття політичних рішень на всіх рівнях щодо використання його продукту - хоча б для того, щоб убезпечити політиків від ерзац-інтелекту.

Інтелектуали не мають своєї партії, і навряд чи матимуть, а відтак будь-який похід у політику для інтелектуала пов'язаний з підпорядкуванням партійному лідеру. А це є кінець його як інтелектуала.

Багато хто вже опікся на цьому. Інтелектуалам потрібні партійні лідери, що самі є інтелектуалами. Де їх взяти? Готувати. Років за 10, якщо сьогодні почати, ми можемо їх мати. Тоді інтелектуал стане потрібен інтелектуальному політику без того, щоб переставати бути інтелектуалом.

Коли потрібен публічний інтелектуал та яка має бути його політична та громадянська позиція?

Отже інтелектуал в інтелектофобській країні не потрібен. Потребу на нього не створить ні реклама, ні освіта, ні політика, ні ЗМІ. Розвиток інтелекту — справа самих інтелектуалів. Доля інтелектуала - не тільки створювати мисленням щось нове, а ще й доводити потрібність в цьому новому публічно.

Перший крок інтелектуалів полягає в ідентифікації себе, перш за все, в ціннісних аспектах. Скільки б грошей у вас не було, як багато влади ви б не мали, настільки популярними ви б не були, має значення - чи є інтелект для вас цінністю.

З цієї точки зору завдання інтелектуалів тепер досить нескладно сформулювати:

1) досягти вільного обміну інтелвалюти хоча б у вузьких середовищах;

2) створити систему оцінок, яка дозволить розрізняти інтелект та ерзац-інтелект;

3) публічно боротися проти інтелектофобії.

Задля вільного обміну інтелектуальної валюти має бути створено загальнонаціональну інтелектуальну мережу комунікації. У 2006-2007 роках "Український клуб" реалізував проект під умовною назвою "Український клуб в регіонах".

У рамках цього проекту було реалізовано створення інтелектуальної мережі клубу в великих містах України - Львові, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Одесі. Соромно зізнаватися, але здійснили цей проект особисто засновники "Українського клубу" разом з Фондом Фрідріха Науманна (Німеччина). Від жодного з українських бізнесменів, політичних партій чи політиків ми не отримали ні копійки.

Думаєте, телеканали чи інші ЗМІ вишикувалися в чергу, щоб безкоштовно отримати розширену базу експертів у регіонах? Інтелектуал взагалі майже персона нон-грата в ЗМІ, а тим більше - регіональний інтелектуал.

Створити систему оцінок, яка дозволить розрізняти інтелект та ерзац-інтелект, можна тільки тоді, коли інтелектуал стане публічним, і його оцінки стануть відомими.

Оксана Забужко в книзі "Let my people go" вмістила свій виступ на семінарі Фундації Фулбрайта 15 лютого 2005 року "Публічний інтелектуал в Україні".

Там вона зафіксувала "кричущий розрив між інтелектуальним попитом та інтелектуальною пропозицією", який почасти долається завдяки Інтернет, але не наявністю інтелектуальних ЗМІ чи "товстих журналів".

Публічний інтелектуал, як пише Забужко, втратив суспільний статус. Єдиним способом його спілкування з аудиторією став суто професійний продукт інтелектуала - книжка, полотно, інший твір мистецтва чи науки. Мову інтелектуала перестали розуміти - "це не просто кінець діалогу, це смерть мови".

Публічний інтелектуал у країні інтелектофобії це - мазохіст чи приречений на довічну депресію плаксій, або ж емігрант звідси. Такий собі Стас Перфецький, що будь-якої миті готовий піти геть і не повернутися.

Публічним в інтелектофобській країні інтелектуал може стати хіба через політика, якому пише його промови, статті та публічні документи, повсякчас збиваючись на ерзац-інтелектуальні підходи.

Але інтелектуал як публічна особа, хто водночас не політик і не виступає через мову політика, - це громадський діяч. Політична позиція інтелектуала - його особиста справа, і вона в принципі не повинна бути публічною.

Бо публічною має бути його громадянська позиція, яка завжди є над будь-якою політикою - з точки зору всього світу, вічності та устремління до Бога.

З інтелектуалом почнуть рахуватися, коли він оголосить війну інтелектофобії. Отже інтелектуал має стати войовничим інтелектуалом, інтелектуальним самураєм.

Звичайно войовничих серед інтелектуалів мало. Але будь-який вибір інтелектуала в країні інтелектофобії - це вчинок, це війна всередині себе.

Як вчинити? Отримати контракт від бізнесмена-інтелектофоба чи політика-інтелектофоба або відмовитися надавати послуги ерзац-інтелекту? Піти у владу до владоможця-інтелектофоба і отримати частинку цієї влади чи залишитися поза владою?

Піти на публічну дискусію, особливо на телебачення, з політиком-інтелектофобом чи уникнути цього? Ці відповіді непрості, бо всі інтелектуали теж люди. У світі зі споживацькими цінностями вони теж хочуть свою частинку грошей, влади і популярності. Але в інтелектофобській країні такі компроміси неминуче нищать інтелект ще більше.

Інтелектуали мають не тільки виживати, але і розвиватися інтелектуально в деінтелектуалізованому суспільстві. Це означає - кожен день робити інтелектуальне зусилля, інтенсивно напружуючи творче мислення, навіть якщо результати його потрібні будуть не сьогодні.

Подолання інтелектофобії має відбутися в різних сферах суспільного життя - в структурі бюджету, в розвитку теорії та методології, в мистецтві, у відродженні науки, в освіті, в політиці, в економіці, в інфраструктурі, в бізнесі. Щоб це коли-небудь сталося, потрібно почати говорити про інтелектофобію публічно.

Має бути оголошено публічну війну інтелектофобії та інтелектофобам. Обов'язок кожного інтелектуала публічно, прямо і недвозначно давати відсіч будь-яким відкритим чи завуальованим проявам інтелектофобії. Потрібно також готувати студентів до війни з інтелектофобами.

Обов'язок кожного інтелектуала полягає в дискваліфікації політиків-інтелектофобів та бізнесменів-інтелектофобів як таких, які безпосередньо шкодять своїй країні своїми думками, словами, діями та наслідками своїх дій.

Обов'язок інтелектуала в будь-якій суспільній комунікації долати форматну цензуру, за якої час та право політика говорити є необмеженим, а час та право інтелектуала вести з ним діалог є обмеженим. Інтелектуал зобов'язаний публічно відмовлятися від дискусії з політиком після виявлення такої дискримінації та її публічного викриття.

Високий рейтинг телепередач не є підставою для інтелектофобії та ерзац-інтелекту в них.

Журналістам, які обстоюють інтелектофобію, а також застосовують форматну цензуру на користь інтелектофобських виступів тих чи інших політиків, має бути оголошено бойкот з боку інтелектуалів.

Інтелектуал не може бути пацифістом, бо йому оголосили війну на знищення. Якщо ж інтелектуал хоче залишитися інтелектуалом і водночас не хоче воювати з інтелектофобами, йому ліпше таки поїхати з країни. Це принаймні чесно...

Чи буде далі?


 

КОМПЕТЕНТНА БЕЗПЕКА

Розрахунок на те, що ми будемо просити захисту в інших, і тоді можемо бути спокійні, це слабка позиція. Розрахунок на те, що ми будемо нейтральними, і тому на нас ніхто не нападе - це наївний розрахунок. Розрахунок на те, що якщо сьогодні на нас ніхто не нападає, то і далі так буде, це розрахунок дурня.

Як можна захистити нашу країну? Має бути декілька ступенів захисту, давайте назвемо їх "парасольками" чи "щитами". "Ядерна парасолька", "супутникова парасолька" (спостереження та активний захист від ворожих балістичних ракет чи ворожої супутникової ж зброї), "радарна парасолька" (спостереження та активний захист від ворожих літаків та ракет), "морський щит", "наземний щит". Отже питання захисту це питання наявності найкращої щодо кожної можливої ситуації нападу в кожний момент часу "парасольки" чи "щита". Хто може знати, яка "парасолька" чи "щит" кращі? Хіба це питання може бути вирішено на референдумах?

Щодо того чи іншого питання безпеки окремої країни має бути знайдено рівень компетенції, на якому може бути вирішене це питання, - глобальний, міждержавний, внутрідержавний суспільний, внутрідержавний владний. Безпека окремої країни завжди торкається сусідів цієї країни, хоча сусіди можуть мати тільки право обмеженого "вето" на якісь дуже суттєві елементи безпеки - наприклад, ядерну зброю чи супутникову.

Безпека України має бути безпекою власної сили, а не тільки чужого захисту. Чому? Тому що чужий захист слугує перш за все своїм інтересам цього чужого, а всі інші захищаються за залишковим принципом. З іншого боку, ніколи не можна передбачити, чи не будемо потерпати ми від того, хто сьогодні нас захищає більше, ніж від того, хто сьогодні нам загрожує.

Далі наша безпека має бути не просто сучасною, оскільки щодо безпеки існує одне досить просте уявлення: кожна країна намагається утаємничити силу своєї зброї задля того, щоб ця зброя була дієвою. Отже будь-яка безпека має ґрунтуватися на інноваційно надлишковому рівні захисту не тільки від наявних видів зброї, але і від теоретично можливих.

У влади має бути достатня компетентність для вибору способу прийняття рішення щодо безпеки країни. Це означає, що народні депутати, щоб зробити вибір на користь тієї чи іншої альтернативи, повинні знати не просто назву альтернативи, а експертні оцінки всіх можливих альтернатив. Підкреслимо - неефективно робити вибір таким чином: "НАТО" чи "не-НАТО". Вибір потрібно робити між експертними оцінками всіх можливих альтернатив.

Цей вибір і сам його спосіб має бути публічно пояснений громадянам. У громади має бути достатня компетентність для голосування з питань безпеки. Тобто спосіб вибору концепції безпеки країни може бути винесено за межі Парламенту, але точнісінько так само він має бути компетентним вибором української громади.

"Парасольки" і "щити" слугують безпеці країни, а не політичній доцільності. Безпека - штука експертна, а не політична. Або скажемо ще інакше: війна - справа політиків, безпека - справа експертів. Коли безпекою займаються політики або широкий загал виборців країни, нічого крім військових конфліктів, терористичних акцій чи справжньої війни чекати не доводиться.

Tour de force1

Отже принципи безпеки, означені нами як "tour de force" ми можемо сформулювати так:

1) Безпека має бути безпекою власної сили, а не чужого захисту;

2) Безпека має бути питанням компетенції, а не політичної доцільності;

3) Щодо того чи іншого окремого питання безпеки окремої країни має бути знайдено рівень компетенції та масштаб, на якому може бути вирішене це питання, - глобальний, міждержавний, внутрідержавний суспільний, внутрідержавний владний.

4) Концепція безпеки має бути сформульована не просто сучасно, а інноваційно, щоб мати завжди надлишковий захист, тобто безпека має бути інноваційно достатньою;

5) Безпека окремої країни є частиною міжнародної безпеки, тому рішення щодо безпеки окремої країни має бути одночасно міжнародним консенсусом сильних, найбільш захищених країн або блоків таких країн;

6) Безпека окремої країни безпосередньо торкається сусідніх країн, тому в консенсусному рішенні мають брати участь сусідні країни, проте їм має належати тільки право обмеженого "вето".

7) Безпека окремої країни може виступати предметом парламентського чи загальнонародного голосування, коли на перерахованих вище рівнях (всередині країни, з сусідами, на міжнародній арені) сформульовані чіткі альтернативи вичерпного вибору, тобто вибір має відбуватися з урахуванням усіх можливих варіантів;

8) Вибір депутатів чи громадян на користь тієї чи іншої альтернативи безпеки має бути компетентним, тобто таким, який ґрунтується на знаннях про той чи інший спосіб безпеки.

Якби в Україні був Справжній Політичний Лідер, він би сказав так:

"У нас є декілька можливих доктрин військового захисту нашої країни: 1) вступ до НАТО; 2) створення системи спільної безпеки з Росією; 3) створення "неНАТОвської" системи безпеки з країнами Європи, де ми можемо бути ініціаторами такого підходу; 4) створення власної системи безпеки.

Референдум про одну з доктрин, наприклад, "в НАТО чи не в НАТО" - є референдумом про політичну доцільність, а не про систему безпеки. Створення власної системи безпеки ми сьогодні не витримаємо фінансово. Для створення системи безпеки з НАТО чи з Росією ми поки що не знаходимо переважної згоди більшості громадян в країні. Створення європейської системи безпеки вимагає тривалого часу.

Тому референдум, що може проводитися щодо системи безпеки, може мати чотири вищеозначених питання. Але ще до відповіді на ці питання, українські експерти мають порахувати і надати свої розрахунки громаді для кожного з варіантів. Система безпеки має базуватися на експертних розрахунках та консенсусі громади. Причому тільки в останню чергу це мають бути фінансові розрахунки. В першу чергу це має бути виклад переваг і недоліків кожної з доктрин захисту країни.

До проведення таких експертних розрахунків та представлення їх громаді, давайте утримаємося від референдумів."

Але поки що у нас нема Справжніх Політичних Лідерів. У нас є просто політики - як при владі, так і в опозиції. В цьому сенсі принцип "tour de force" означає "покажіть рух сили, зробіть вчинок, який продемонструє силу вашої країни" І тепер, якщо хто-небудь з політиків почне говорити про НАТО чи російський захист з точки зору політичної доцільності - кричіть йому щодуху: "tour de force", "tour de force", особливо, якщо він навіть не розуміє цих слів.

 

КОДЕКС ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОГО САМУРАЯ

Существуют ситуации, когда вопросы не могут быть разрешены иначе, нежели путем открытого интеллектуального поединка. Если вы чините зло и скрываетесь за силой денег или власти, если вы используете публичные возможности в личных корыстных целях и прикидываетесь достойным гражданином, если вы уходите от интеллектуальной работы, навязывая при этом другим свою волю подкупом, обманом, чином власти, если вы считаете себя интеллектуалом, но не способны отстоять интеллект, вам не избежать встречи с интеллектуальным самураем.

Нас мало, но мы - интеллектуальные самураи, чей меч - интеллект, чей вызов на бой - вызов на интеллектуальный поединок, чья жизнь и победа - торжество и свобода духа, чья честь - право называться интеллектуальным самураем, чей кодекс чести - кодекс интеллектуального самурая. Кодекс интеллектуального самурая - это семь правил: "Держи меч!", "Бросай вызов!", "Держи удар!", "Сохраняй себе жизнь и честь!", "Даруй другому жизнь или честь!", "С кем, почему и зачем", "Право быть самураем".

1. Держи меч!

Самурай всегда готов к схватке в любое время. Самурай берется за меч, когда видит несвободу или унижение духа.

Того, кто тоже держит меч, самурай может посчитать воином. Если самурай кого-то считает воином, он может вызвать его на поединок в любой момент.

Самурай бьется не только с воинами. Если кто-то чинит зло и его нельзя остановить по закону, самурай говорит ему "Держи меч!" Независимо от его решения, он может быть уничтожен самураем.

2. Бросай вызов!

Самурай бросает вызов любому, кто творит духовное унижение или закрепощение духа.

Тот, кто принимает вызов, становится воином и отношение к нему со стороны самурая должно быть уважительное.

Того, кто уходит от поединка, можно посчитать трусом или мудрецом, смотря как он уйдет от поединка. От поединка можно уйти с честью или потеряв честь.

Самурай спрашивает: "Ты принимаешь вызов?" Если воин неоднократно отвечает "нет", он рискует потерять право считаться воином.

3. Держи удар!

Держи удар в поединке. Веди поединок до тех пор, пока не победишь или твой враг не остановит поединок сдачей в плен.

Если воин не держит удар самурая, но дерется мужественно, самурай может спросить воина "Ты держишь удар?" Если воин отвечает "нет", его щадят. Тогда он воин, но не победитель.

Если воин не держит удар и ведет себя недостойно, самурай его уничтожает.

4. Сохраняй жизнь и честь!

Существует единственный способ сохранить жизнь и честь - победить в поединке.

Если не удается сохранить жизнь и честь, самурай сохраняет только честь.

5. Даруй жизнь или честь!

Судьба воина, поигравшего в поединке, - в руках самурая.

Если самурай побеждает воина в поединке, он может предложить ему сохранить честь и умереть или попросить пощады и рисковать потерей чести.

Самурай спрашивает воина, чтобы пощадить его: "Жизнь или честь?" Если воин неоднократно в случаях поражения выбирает "жизнь" и теряет честь, тогда он становится воином без чести.

6. С кем, почему и зачем.

Самурай ведет бой не ради себя. Самурай бьется за торжество и свободу духа.

Самурай не мстит за себя, но лишь за духовное унижение людей, которые не могут за себя постоять.

Самурай не спрашивает, нужна ли его помощь, самурай вмешивается, чтобы не давать людям познавать духовное унижение.

Самурай пресекает творимое зло, даже если жалостливые голосят "не бей", а добренькие хотят мира во зле.

Самурай бьется не за славу и не за признание. Он должен быть равнодушен к тому, любят его или ненавидят, если он способствует торжеству духа.

Самурай не избегает поединка с теми, кого считает недостойными быть воином на поле духа.

Самурай не дерется с детьми и с теми, кто не может держать меч.

Воина же самурай может побить просто за то, что тот поднял меч и махал им недостойно.

7. Право быть самураем.

Самурай добровольно принимает вызов защищать слабых, но праведных, заблудших или нерешительных перед лицом неправедной силы своим оружием по праву высшей силы духа.

У самурая нет иного хозяина, кроме собственного духа. Возвышение духа дает право считать себя самураем.

Право публично называться самураем завоевывается в победных интеллектуальных схватках.

Право оставаться самураем не заслуживают раз и навсегда, его подтверждают постоянно.

Сергей Дацюк

 

Опубликовано на сайте: 2007-10-29

Комментарии к этой статье:

Дата: 2007-11-30     Коментарий добавил(а): Автор

Спасибо

Дата: 2007-11-02     Коментарий добавил(а): di

Прекрасная статья, автору - респект!