М’яка сила Конфуція

Не так давно думка, що китайський Новий рік міг би стати дуже популярним серед мешканців західних міст, видалася б безглуздою. А це лише початок іміджевих змін, до яких прагне влада Пекіна

Десь на зламі тисячоліть, наприкінці 90-х років минулого століття, а може, в перші роки цього десятиліття, у Пекіні й інших великих китайських містах узимку прижився Шендань Лаорень, або Різдвяний старець. Так китайці охрестили Святого Миколая чи Санта-Клауса. Без благословення центральної влади, без підтримки медіа, без християнської традиції Різдво стало популярним святом середнього класу великих міст, який хоча й анітрохи не розумів його значення чи історії, та радісно прийняв у власній, комерціалізованій і китаїзованій версії.

Санта-Клаус, як і валентинки, прибув до Китаю разом з американськими фільмами, зі студентами, що поверталися із західних університетів, з тисячами іноземців, що назавжди осіли в Пекіні, Шанхаї й інших метрополіях. Це був відчутний доказ сили західної культури, її надзвичайної привабливості. Присутність Різдва в Китаї може дещо здивувати, але причини його появи видаються нам достатньо очевидними, оскільки ми звикли до глобального домінування всього, що західне.

Не так давно думка, що найбільше китайське свято – Весни, відоме також як Китайський Новий рік, – могло б здобути схожу популярність серед мешканців західних міст, видалася б нам безглуздою. Але це відбувається уже. Від 2002 року на лондонській Трафальгарській площі влаштовують гучне святкування з нагоди Китайського Нового року. Головним пунктом програми є великий парад: з драконами, червоними лампіонами, петардами, –який проходить вулицями британської столиці. Такі заходи проводять у все більшій кількості міст по цілому світу за участю все більшого числа людей. Набуває популярності те, що китайське.

Нас перестає це дивувати, як і те, що нині Китай – найпотужніший двигун глобального економічного зростання і головний банкір Америки. Що прем’єр КНР відіграє провідну роль на світовому кліматичному саміті в Копенгагені. Що футболісти англійської Прем’єр-ліги – яку дивляться мільйони людей у всьому світі – мають на футболках логотип китайського спонсора, написаний китайськими ієрогліфами. Що китайські фільми захоплюють світ своїм розмахом і вишуканістю, а сучасний китайський живопис приваблює колекціонерів з цілого світу. Що, на думку американських експертів, General Motors може вже невдовзі потрапити в китайські руки. Зовсім не шокує нас і те, що вперше в історії американці, яких опитав Інститут П’ю, на прохання вказати найбільшу економічну потугу світу називають передусім Серединну державу (44%), а не свою батьківщину (27%). Ще не так давно все це було важко уявити. Сьогодні це здається нормою. На наших очах упродовж заледве десятиліття, може, двох, Китай став модним, став крутим.

"Мирний розвиток"

За часів Mao Китай був слабкою державою, але не уникав агресивної поведінки щодо сусідів, підтримки одних проти інших, погроз, маніфестацій сили. Ця політика змінилася з приходом до влади Ден Сяопіна. Ден вважав, що Китай повинен ще кілька десятків років сидіти тихо, не надто висовуватися, не провокувати інших, сильніших гравців на міжнародній арені. Натомість він має зростати у спокої, набирати сили, ввічливо всім посміхаючись.

Попри це, у середині 1990-х років усе сильніша китайська держава почала показувати світові кігті. Тоді могло видаватися, що над Хуанхе зростає агресивна ворожа потуга, яка вже невдовзі загрожуватиме своїм сусідам, а потім хтозна, може, й решті світу. Багато країн Південно-Східної Азії були стурбовані, наприклад, усе агресивнішою поведінкою китайців у справі островів Спретлі в Південно-Китайському морі. Цей архіпелаг маленьких острівців і атолів, переважно безлюдних, має величезне стратегічне й економічне значення. Володіння островами Спретлі дозволяє якщо не контролювати, то принаймні спостерігати за рухом на одному з головних морських торгових шляхів світу. Понад те, цей район надзвичайно багатий на рибу, а потенційно – й на нафту. Це спірна територія: декілька держав, зокрема Китай, висувають претензії на цілий архіпелаг або його частину.

1995 року філіппінці з’ясували, що на одному з рифів, зовсім недалеко від їхнього берега, китайці почали будувати структури виразно військового характеру. Попри зростання нервовості Маніли, ті не мали наміру поступатися. Як стверджував на шпальтах західної преси один з командирів британського військового флоту, все вказувало на те, що "китайці готуються до війни". Утім, жодна війна не вибухнула. Незабаром Пекін прийняв примирливу позицію, і щодо Маніли, і щодо інших регіональних урядів. Сьогодні Філіппіни характеризують свої відносини з КНР як зразкові.

Цей поворот у китайській політиці був наслідком стратегічної рефлексії у верхівці влади. Пекін зрозумів, що своєю поведінкою провокує ворожість і страх сусідніх держав, які починають обертатися проти нього. Військова агресія набула все чіткіше означеної політичної ціни. Отже, китайці прийняли іншу лінію, використовуючи сформульоване заступником голови Центральної партійної школи Чжена Біцзяня визначення, яке для потреб закордонного одержувача перекладають, як "мирне зростання Китаю".

З часом фахівці з репутації в Пекіні вирішили, що навіть таке формулювання може зумовити змішану реакцію в інших столицях. 2004 року Ху Цзіньтао вперше замінив "зростання" "розвитком", і так виник "мирний розвиток Китаю", що чинний донині. Раптом китайці пригадали собі постать адмірала Чжен Хе, який у XV столітті перетнув Індійський океан, діставшись Африки. 600-ліття його першої експедиції стало 2005 року нагодою для великих урочистостей за участю найвищих державних службовців. Заступник міністра закордонних справ Чжан Єсуі наголошував у заявах для медіа, що експедиції адмірала Чжена – це "свідчення китайської традиції дружби в міжнародних відносинах".

Через прихильних до Пекіна синологів на Заході почали поширювати тезу, що агресія, загалом, не закладена в історичних генах китайської держави, що китайці від природи (і за культурою) миролюбний народ.

Як зауважує американська синолог, професор Сьюзен Огден, Китай усвідомив, що може домогтися, взагалі-то, всього бажаного за допомогою економічних і фінансових інструментів, а також "м’якої сили" – без жодного пострілу.

Порожнеча після американців

Сформульоване американським політологом Джозефом Наєм поняття "м’яка сила", у розумінні його творця, означає здатність формувати вподобання інших країн через власну привабливість. "Якщо я зможу вмовити тебе зробити те, що я хочу, то не мушу задля цього використовувати батіг і пряник", – писав Най. Таким пряником може бути, наприклад, обіцянка інвестицій або кредиту. Проте китайці розширили це визначення. У їхньому розумінні пряник також може бути інструментом м’якої сили.

На початку цього року перед урядом Аргентини вкотре за останні роки замайоріла примара фінансового краху. Криза, що шаленіє у світі, дійшла й до Буенос-Айреса, руйнуючи слабкі фінанси держави. Влада мала серйозні побоювання, чи стане в аргентинському бюджеті доларів, щоб обслуговувати багатомільярдний зовнішній борг. На допомогу США політики в Буенос-Айресі вже давно навчилися не сподіватися. Допомога надійшла з зовсім іншого, віддаленого, дивного джерела – з Китаю. Пекін підписав з Буенос-Айресом угоду про валютний обмін. За майже 10 млрд доларів у песо китайці дали аргентинцями юанів на таку саму суму. Це дозволило аргентинцям вести торгівлю з КНР, а також іншими країнами, які підписали з Пекіном схожі угоди, в юанях – і виділити більше доларів на обслуговування боргу.

З погляду інтересів Пекіна, це не надто вигідна операція. За допомогою такого пряника, втім, формується довгостроковий політичний вплив. І Пекін формує його від Центральної та Південно-Східної Азії до Африки, аж до Латинської Америки, де Китай упродовж останнього десятиліття піднявся до рангу найсерйознішого партнера після США – позиція яких з року в рік слабне. Натомість Китай здобуває всілякі речі: підтримку на міжнародних форумах, багатолітні контракти на експлуатацію родовищ енергоресурсів чи додаткові можливості ведення геостратегічної гри з іншими потугами.

Власне раптове падіння американської привабливості впродовж останніх кільканадцяти років було до певної міри чинником, який прискорив зростання китайської м’якої сили. Китайські декларації про мирні наміри здобули довіру, наприклад, на тлі войовничої поведінки адміністрації Буша. На тлі американців, які здійснюють вторгнення в Афганістан, потім Ірак і погрожують тим самим Ірану, а також Північній Кореї, китайці справляли враження справжніх голубів миру.

Але падіння рейтингу Америки почалося ще за адміністрації Білла Клінтона, яка вирішила, що після перемоги в Холодній війні Америка не мусить завойовувати "серця й розуми" народів світу. Коли 1997 року небезпечна гра валютних спекулянтів із Заходу спричинила фінансовий крах у Південно-Східній Азії, багато держав цього регіону очікували допомоги з боку американців. Та, проте, вона не надходила, а коли прийшла – для багатьох надто пізно – то лише тоді, коли валютний вірус атакував Південну Корею, небезпечно тісно пов’язану економічно із самою Америкою.

Навіть у традиційно проамериканському Таїланді дійшло до раптових антиамериканських заворушень. Громадська думка вирішила, що Америка остаточно відвернулася від цього регіону. Тим часом китайці під звуки гучних фанфар заявили, що в ім’я солідарності із сусідами не здійснять девальвації своєї валюти. Азійські уряди сприйняли цю декларацію з великим полегшенням і вдячністю, оскільки девальвація юаня додатково збільшила б тиск на їхні і так сильно ослаблені валюти. І хоча, врешті, допомога прийшла з Америки і таких установ, як МВФ, в очах індонезійців, малайзійців чи тайців власне китайці вийшли з кризи з аурою справжніх друзів азійських народів. 1997 рік був першим великим успіхом китайської м’якої сили на тлі бездушності американців.

З Конфуцієм у світ

"Хоча Китай є колискою культури, цивілізацією з 5000-літньою історією, ми стали виробничою лінією. Якщо Китай повинен перетворитися на справді потужну країну, зростати повинні не тільки наша економіка і політика, а й культура", – писала три роки тому партійна газета "Реньмінь Рібао". Інструментом поширення китайської культури у світі мають стати, до речі, Інститути Конфуція, які від 2004 року майже виростають у країнах світу як гриби після дощу (у Польщі їх уже чотири). Один з лідерів КНР Лі Чанчунь прямо визначив їх як "ключовий елемент нашої системи закордонної пропаганди". Підтримувані фінансово й організаційно Пекіном, вони навчають мови і китайської культури. Мао Цзедун, напевно, не вітав би ідеї пропагування Нового Китаю у світі під такою вивіскою. Врешті-решт, ніхто так не асоціюється зі старим Китаєм, як, власне, Конфуцій. Та це зовсім не заважає прагматичним наступникам батька-засновника КНР. Невипадковий конфуціанський переказ про гармонію був осердям ретельно підготовленої церемонії відкриття Олімпійських ігор у Пекіні 2008 року. Інтерес до Інститутів Конфуція за кордоном перевищив усі очікування Пекіна, який не сподівався, що на Заході існує аж таке зацікавлення вивченням китайської.

Часом, звісно, трапляються зіткнення, як цього року в Мерілендському університеті, коли під час відкриття виставки світлин з Тибету в тамтешньому Інституті Конфуція китайський дипломат виголосив промову, повну критичних слів про Далай-лами і похвал на адресу китайських досягнень у розвитку Тибету. Однак загалом Пекін поводиться розважливо, даючи інститутам цілковиту свободу дій і намагаючись не втручатися в їхню політику.

Це, втім, узгоджується з методами діяльності китайської дипломатії. Коли Захід невпинно вимагає від інших поваги до прав людини чи запровадження демократії, Пекін каже: нічого не вимагаємо від вас, зовсім не хочемо навернути вас у маоїзм. Китайській владі важливо переказати назовні про затирання ідеологічної суті. Пекін хоче здаватися світу відповідальним партнером, відкритим, прагматичним, що залишає комуністичні гасла тільки для внутрішнього вжитку.

Нерідко навіть західні уряди охоче допомагають йому у цьому. Наприклад, у січні 2004 року влада Парижа протягом п’яти днів підсвічувала Ейфелеву вежу червоним світлом – для того, щоб вшанувати дружбу з китайським народом. Вибір дати був, звісно, не випадковий. Столицю Франції саме відвідав китайський лідер Ху Цзіньтао, і тодішній президент Франції Жак Ширак не міг протистояти спокусі сфотографуватися разом з гостем на тлі червоної вежі. Але не це було найважливішим посиланням цього політично-артистичного геппенінгу. Завдяки цьому французи, а також тисячі глядачів, читачів і користувачів інтернету в усьому західному світі, увагу яких привернув вигляд "палаючої" вежі, дізналися з медіа, що червоний – це в китайській традиції колір щастя, успіху, любові. Це пояснення інспірувало повідомлення державної інформаційної агенції "Сіньхуа" й англомовного урядового органу China Daily. У Китаї червоний дійсно є кольором щастя, успіху і любові. І хоча червоний колір національного прапора – це інший червоний, більше робітничо-селянський, китайські фахівці з PR хочуть, аби закордонний одержувач не поєднував їх обох.

Китайська модель

Отже, про що, власне кажучи, хочуть повідомити китайці закордонного одержувача? Для початку їх задовольнить поліпшення поганого образу Китаю, що їм удається вже в багатьох країнах. Проте це тільки програма-мінімум. "Останніми роками китайський вплив в Африці зріс так стрімко, що нині він порівнянний з американським чи французьким. Пекін є привабливим партнером для багатьох африканських держав: це не тільки альтернативний ринок збуту їхньої сировини, він також пропонує відмінну від західної модель розвитку", – пояснив мені колись Джошуа Курлантцік [Joshua Kurlantzick], автор книжки "Наступ шарму" [Charm Offensive], що описує вплив китайської "м’якої сили" на світ.

Ніхто при здоровому глузді, певна річ, не намагатиметься запровадити у своїй країні правління партії, яка мала б у назві слово "комуністична" і проголошувала б гасла з праць Маркса, Енгельса та Мао, а водночас пропагувала б культ грошей і конфуціанські цінності. Китайську модель треба розуміти по-іншому.

Для мільйонів людей від Індонезії до Еквадору потенційна привабливість Китаю полягає в поєднанні політичної стабільності з довгостроковим економічним зростанням. До багатьох з них, напевно, не доходить правда про темний бік китайського ладу. Утім, навіть якби вона дійшла, то, мабуть, вони не визнали б її особливо відмінною від власних реалій. Могли б, радше, погодитися, що це ціна, яку варто заплатити за добробут. Пропагований КПК неоконфуціанський "гармонізм", що наголошує на відсутності суспільних заворушень, є додатковою цінністю для тих, хто сприймає наплив західних взірців як дестабілізуючий для традиційного ладу у своєму суспільстві.

Всупереч тому, що колись передбачав Френсіс Фукуяма, у багатьох куточках світу демократія і вільний ринок асоціюються аж ніяк не з порядком, справедливістю і заможністю, радше з хаосом, несправедливістю й експлуатацією бідної більшості непристойно багатими елітами. В одному з опитувань понад половина аргентинців визнали, що не мали б нічого проти, якби владу захопили недемократичні уряди, аби лише вони змогли розв’язати економічні проблеми країни. Для людей, які так думають, Китай може стати прикладом для наслідування, альтернативою західній моделі.

Влада в Пекіні добре розуміє: щоб ефективно пропагувати свою модель у світі, їй бракує ще одного істотного інструмента – глобального рупора. Такого собі китайського CNN чи BBC. "Сила нашого голосу не дорівнює нашій позиції у світі. Це має вплив на рівень схвалення Китаю за кордоном. Якщо наш голос не відповідатиме нашій ролі, то, не залежно від того, якими потужними ми будемо, однаково залишатимемося тільки неповносправним гігантом", – сказав в одному інтерв’ю професор Народного університету Пекіна Ю Гомін [Yu Guoming], співавтор китайської програми медійної експансії.

На початку цього року влада прийняла рішення інвестувати понад 6 млрд доларів у розширення агенції "Сіньхуа", газети "Реньмінь Рібао", а перш за все – у створення міжнародного телевізійного інформаційного каналу. Центральне державне телебачення CCTV має міжнародні канали – англійською, іспанською та французькою, доступні в кабельних пакетах у багатьох країнах світу, але самі китайці визнають, що їхня популярність залишається низькою.

Інформаційним програмам CCTV бракує найважливішого: довіри до них. Це системна проблема – авторитарній владі, яка застосовує цензуру, важко створити гідний довіри засіб інформації. Китайці намагаються дати собі раду і з цією проблемою. Мають намір розмістити штаб-квартиру каналу поза Китаєм (у гру вступає Таїланд або Сінгапур) і дати їй якомога більшу редакційну свободу.

Якщо це мистецтво, врешті-решт, їм вдасться, якщо, всупереч усім проблемам, вони зможуть приєднати до широкого віяла інструментів "м’якої сили" великий телевізійний рупор, "китайська модель" набуде ще більшої привабливості. Це буде виклик для Заходу і його моделі ліберальної демократії, виклик, якого він не знав з часів піку потуги СРСР. І йдеться не тільки про вищість Різдва над святом Весни.

Автор: Пьотр Ґіллєрт [Piotr Gillert]
Назва оригіналу: Miękka siła Konfucjusza
Джерело: Rzeczpospolita, 24.12.2009
Зреферував: Омелян Радимський

http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=3482

Опубліковано на сайті: 2010-01-09