Світова економіка. Перебудова поливного землеробства

Розділ 3 доповіді Інституту Всесвітнього Спостереження про прогрес до сталого суспільства:  *Сандра Постел – директор "Проекту світової політики у справах води" у Амгерсті, Масачусетс, і провідний дослідник Worldwatch. Розділ написано на основі її книжки “Піщаний стовп” (Sandra Postel, Pillar of Sand, New York; W.W. Norton & Company, 1999).

Шість тисяч років тому мешканці Месопотамії започаткували новий спосіб вирощування їжі. Вони спустилися з Месопотамської височини на південь на сухішу рівнину між Тигром і Євфратом, у місцевість, яка тепер є південним Іраком. У цій новій батьківщині зернові сходили і росли, але далі вони засихали від посухи раніше, ніж достигали. Ці прибульці, які стали відомими під ім”ям шумерів, знайшли простий розв”язок цієї дилеми, що мав грунтовні й тривалі наслідки. Вони викопали рівчаки й повернули частину води з Євфрату до своїх полів і таким чином дали початок практиці зрошення.

Зрошення істотно змінило і країну, і людське суспільство, як жодна інша діяльність перед тим. Воно створило надлишки харчів, які треба було зберігати й розподіляти, що, у свою чергу, привело до нових форм централізованого управління. Ці надлишки також звільнили багатьох людей для переходу до неземлеробської діяльності. Історики приписують шумерам винахід писемності, колеса, а також вітрильних човнів, пристроїв для піднімання води і ярма, щоб запрягати тварин до плуга.

З часом, з розширенням сфери діяльності, ці ранні суспільства почали розшаровуватися. Зростала чисельність і густота населення, спричинюючи появу перших справжніх міст. Слідом за шумерами у Месопотамії з”явилися численні цивілізації, що базувалися на зрошенні, зокрема знамениті вавілоняни, які дали світові чудові палаци й історичний кодекс законів Хамурапі. Поза цим регіоном ранні “поливні” суспільства виникли у долині Нілу в Єгипті, у долині Інду в теперішньому Пакистані, в басейні Жовтої ріки у північно-центральному Китаї та, значно пізніше, у деяких річкових долинах Північної й Південної Америки. Кожне з них досягло самобутніх культурних та наукових успіхів. У цілому зрошення заклало підвалини, на яких цивілізації розквітли, й значною мірою визначило шляхи суспільного розвитку.

Одночасно історія нам розповідає, що з плином часу більшість цивілізацій, які базувалися на зрошенні, загинули. Екологічна нестійкість, властива поливному землеробству, може послабити успішні на вигляд культури, роблячи їх менш здатними долати політичні й суспільні порушення рівноваги. Сіль може отруїти грунт, позбавляючи його родючості й спричинюючи занепад виробництва зерна. Греблі, канали та інші споруди можуть руйнуватися повенями або ворогами. Конкуренція за поливну землю й воду може спонукати до мілітаризму й місцевих воєнних сутичок. Підсумовуючи, скажемо, що історія вчить, що поливна база, на якій все тримається, потребує постійної пильності; якщо її занедбати, то може хлинути злива дестабілізаційних явищ.¹

Коли ми починаємо нове століття й нове тисячоліття, ці уроки важать для нас набагато більше, ніж просто історична цікавинка. Зрошення підтримує наше сучасне суспільство, як воно це робило з багатьма загиблими суспільствами в минулому. Оскільки зрошувані господарства звичайно вирощують більш високі врожаї й можуть збирати їх два чи три рази на рік, поширення зрошення було провідним шляхом до зростання виробництва харчів у цьому столітті. Багато країн, включно з Китаєм, Єгиптом, Індією, Індонезією й Пакистаном покладаються на зрошувані землі для одержання понад половину їхнього вітчизняного виробництва їжі. Сьогодні близько 40% світових харчових продуктів надходить з 17% поливних земель. Індії, Китаю, США й Пакистану разом належить понад половина світових зрошуваних земель, 10 головним країнам разом належить дві третини загальної площі цих земель у світі. (Див. табл. 3-1.)²

 В усьому світі після значного періоду зростання, ближче до кінця століття, поступ поширення зрошення істотно сповільнився. Між 1982 і 1994 роками площа поливних земель у світі зростала в середньому на 1,3% щорічно порівняно з 2% щорічно у період між 1970 та 1982 роками. Поширення зрошення почало давати меншу віддачу. У більшості регіонів найкращі й найлегші ділянки було вже освоєно, підводити воду до нових місць стало важче й дорожче.³

Протягом наступних 20 років площа поливних земель у світі навряд чи зростатиме більше, ніж на 0,6% щорічно, та й це може виявитися надто оптимістичною оцінкою внаслідок втрати грунтів через засолення та нестачу води для зрошення. До 2020 року площа зрошуваних земель на душу населення, вірогідно, буде на 17-28% меншою від пікового показника, досягнутого в 1978 році.⁴

На початку ХХІ сторіччя потреба нових підходів до поливного землеробства цілком очевидна. 60% наших поливних площ не старші за 50 років, але вже з”явилася і дедалі зростає загроза тривалій врожайності на більшості з них. Один з кожних п”яти гектарів зрошуваних земель ушкоджений сіллю – мовчазна кара, яка переслідувала древні месопотамські суспільства. Дедалі більше річок пересихають протягом частини року, залишаючи сільське господарство вразливим до переміщення води на потреби розбухаючих міст і промисловості. А загроза рибальству й водній живності від надмірних витрат води спонукає до того, аби залишати більше води в річках, струмках і озерах.⁵

Водночас культурні, економічні й політичні сили, які сформували еру сучасного зрошення й підтримували вражаюче зростання його в цілому світі, зазнають перебудови. Від мешканців західних міст і ентузіастів рекреації в США до захисників довкілля і прав людини в Індії, нові голоси почали висловлювати сумнів у цілях і засобах зрошення. Висновок полягає в тому, що є потреба реконструювати поливне землеробство, щоб зробити його більш ефективним і екологічно здоровим.

Опубліковано на сайті: 2011-02-20