"Чому Азії вдалося": книга про те, як вирватися у "перший світ".

"Чому Азії вдалося": книга про те, як вирватися у "перший світ". Для українців - багато нового

Вільний ринок і вільна торгівля ефективні тільки для країн, які досягли певного рівня індустріального розвитку. Для інших потрібен примус виробника до експорту. Центробанк — ніякий не незалежний орган, а інструмент у руках уряду. Іноземні інвестиції не вирішують проблем розвитку країни і бідності населення. Початкову енергію для стрибка до першого світу дають дрібні фермерські господарства. Фінансова дерегуляція і «англо-саксонська» модель ринку добрі тільки після того, як ви масово продаєте свої високотехнологічні товари на світовому ринку. Книга «Чому Азії вдалося» професора Кембриджа і журналіста «Financial Times» Джо Стадвелла ставить з голови на ноги уявлення, що потрібно робити в економіці, аби країні перейти з третього світу в перший.

Дослідження ґрунтовне й аналізує сільське господарство, промисловість та фінансовий сектор кожної взятої країни. У цьому тексті ми лише виділили головні тези і провели деякі паралелі з Україною. Це скоріше дуже стислий конспект із ремарками, ніж повноцінна рецензія. Твердження Стадвелла добре аргументовані і суперечать мейнстриму економічної думки, яка публікується в українських ЗМІ.

В усьому світі лише декільком країнам Азії вдалося вискочити з бідності і приєднатися до золотого мільярду. І ця книга про те, як вони це зробили і чого не зробили ті, хто залишився у злиднях. Її варто прочитати всю. У книзі йдеться лише про економіку, а питання верховенства права, корупції і демократії загалом торкаються дуже побіжно.

Британський досвід і німецька теорія

Історія успіху азійських країн почалася в Німеччині XIX століття. Там існувала так звана історична школа, найбільшим світилом якої був Фрідріх Ліст. Школа доводила, що ідею вільного ринку пропагують багаті країни, які вже досягли успіху, а іншим державам, щоб стати багатими, варто підтримувати свою промисловість.

Погляди Ліста на розвиток формувалися в 1825—1832 роках, поки він жив у США, у той час Штати вели політику підтримки «видів промисловості, що зароджуються».

Зі свого боку США копіювали досвід Британської імперії, коли «крайній протекціонізм забезпечив піднесення Британії до глобального домінування», — як ішлося у звіті для Конгресу 1791 року. При цьому Ліст вважав, що вільна торгівля має становити кінцеву мету країни.

Його погляди активно вивчали в Азії і втілили в життя, і після економічного успіху Німеччини ще раз довели його правоту.

У німців навчилися японці. Один із прем’єрів епохи Мейдзі прожив у Німеччині два роки, японська еліта часто їздила туди вчитися. І це дало результат: японці — єдині у світі, кому вдалося наздогнати західні народи та створити промисловість.

Німецький і японський ключ до успіху однаковий: збільшення інвестицій у промисловість і злиття дрібних компаній у великі

Німецький і японський ключ до успіху однаковий: збільшення інвестицій у промисловість і злиття дрібних компаній у великі.

«Японія епохи Мейдзі почала імплементувати свою промислову політику в 1870-х роках, так само, як Пруссія свою наприкінці XVII століття, відкриваючи низку державних фабрик в основних галузях промисловості.

Більшість із них зазнали збитків, але, як і в Пруссії, уряд був готовий давати субсидії для початкового процесу навчання, коли приватні інвестори не бажали ризикувати своїм капіталом на користь бізнесу, який вони погано розуміли», — пише автор.

Німці, а за ними і японці брали чужі технології, вчилися з ними працювати і вдосконалювали їх.

Зверніть увагу на слово «навчання». Стадвелл протягом усієї книги доводить, що стартовий етап виробництва — це навчання у процесі роботи, і таке навчання потребує років. Приватні інвестори не готові так довго чекати.

Обкладинка українського видання, що вийшло у видавництві «Наш формат»

Досвід Японії скопіювали інші народи Азії. Стадвелл підмітив цікаву деталь: в університетах Північно-Східної Азії Ліста вважають ключовим економістом, якого варто вивчати. Натомість в університетах США часто важко знайти навіть його книжку. І це пояснюється просто: США і Захід загалом давно досягли потрібного технологічного розвитку, і перед ними стоять інші виклики.

Стадвелл вказує на перекіс в економічній науці і в поглядах, які домінують у міжнародних фінансових організаціях. Більшість вважає, що теорії вільного ринку, які актуальні для багатих країн, можуть допомогти і бідним. Але, на його думку, в бідних інші умови, і їм треба застосовувати інші підходи. Саме такі, які сповідував Ліст.

Думка про «підтримку вітчизняного виробника» стара, як світ, і дискредитована багатьма прикладами. Але диявол, як відомо, криється у деталях. І «Чому Азії вдалося» саме про такі деталі. Вона детально про деталі. І не про підтримку розбещеного бізнесу, а про створення конкуренції і примус до експорту. Так, саме примус, бо «вітчизняному» бізнесу комфортніше працювати на внутрішньому ринку, тим більше, якщо він захищений митами.

Книга про створення конкуренції і примус до експорту

Стадвелл поділив регіон на дві умовні частини: Північно-Східну Азію (Японія, Південна Корея, Тайвань і Китай), якій вдалося, і Південно-Східну Азію, яка й досі у злиднях. Не розглядалися держави-злидні: Південна Корея, Бірма і В’єтнам. Міста Гонконг і Сінгапур автор зарахував до офшорів з незначною кількістю населення, і через це їх теж не розглядав.

Стадвелл виділяє три етапи ривка до багатства. На кожному держава має діяти по-різному, і лише коли країна створила свої транснаціональні корпорації, що здатні продавати на світові ринки високотехнологічну продукцію, придумувати і запроваджувати власні інновації, тільки тоді можна говорити про зменшення ролі держави і запровадження «англо-саксонської моделі ринку», коли роль держави мінімальна.

А почалося все з городництва

До того, як почати багатіти, уся Азія потерпала від земельної проблеми: земля належала латифундистам, дрібні фермери працювали на орендованій землі і не прагнули виробляти більше, бо це не впливало на їхній добробут.

Реформатори почали з того, що забрали землю в багатіїв і роздали її фермерам. У XX столітті це робили і комуністи, і антикомуністи.

Стартували японці епохи Майдзі, а потім їх усі наслідували. Головна проблема більшості земельних реформ — як зробити так, щоб земля знову не опинилася у лендлордів? Без наполегливості і жорсткості в реформах все йде до того, бо «перерозподіл» відбувається лише в урядових звітах.

Найуспішніше землю розділили там, де уряд створив сільські комітети, в яких більшість мали безземельні фермери, і доручив їм слідкувати за процесом. Там, де процесом керували чиновники, частина багатіїв зуміла зберегти свої гектари. Колишні землевласники, як правило, отримували дуже низьку компенсацію.

В Японії, Кореї та на Тайвані перерозподіл землі відбувся під жорстким тиском США. В інших країнах регіону землю роздавали суто формально — такий був і результат.

Правильна земельна реформа дає поштовх до зростання і промисловості. Більшість азійських транснаціональних корпорацій виросли саме як виробництва для нового класу платоспроможних фермерів. З цього починали і Toyota, і новий китайський Huawei.

Магія саме в городництві. Гектар городини, оброблений сім'єю фермера, дає набагато більше грошей, ніж гектар, засіяний агрохолдингом. Та у фермерський гектар городини вкладається набагато більше праці. Роздача землі забезпечує не тільки доходи селянам та державі і харчі місту, а й роботу великій кількості безробітного населення. До того ж працівник, втративши роботу на виробництві, завжди може повернутися до своєї сімейної ферми.

Автор наводить багато прикладів з різних країн Азії і навіть зі США, що дрібне фермерство більш ефективне, ніж великі агрогосподарства.

«2009 року Роджер Дойрон, блогер із популярного веб-сайту Kitchen Garden International зважив та перевів у роздрібні ціни усі 380 кг фруктів та овочів, вирощених на його городі в 160 м². Роздрібна ціна становила 16,5 доларів з квадратного метра». Гектар дав би 135 000. Оптова ціна на найбільш розповсюджену серед великих господарств культуру — кукурудзу — 2010 року складала 2500 дол/га.

Інший приклад: у Китаї роздали більшість земель селянам у довгострокову оренду. Але залишили великі господарства, які вирощують «стратегічний продукт» — сою. І у тих дрібних фермерів, які також вирощують сою, врожайність більша.

Ще аргумент: «У перші 10—15 років після переходу до дрібних сільських господарств загальне виробництво харчових продуктів виросло приблизно удвічі (на Тайвані утричі)».

Але просто роздати землю замало. Спільним в усіх успішних країнах була підтримка дрібного фермерства: створення інфраструктури (дороги, склади для зберігання продукції, кредити тощо), постійне навчання та обмін досвідом, рекламування урядовими агенціями альтернативних трудомістких культур. Власне, цей нюанс і є ключовим. Українські фермери буквально вішаються через відсутність складів, кредитів і можливості продавати свою продукцію на піку ціни.

«Надаючи сільським родинам однакові ділянки землі, уряди створювали умови майже для ідеальної, схожої до лабораторних умов конкуренції». Не було «щасливо народжених» і спадкових бідняків, кожен отримав шанс на конкуренцію.

Успішні країни Азії почали свій шлях угору з експорту надлишку вирощених харчів. І їм (крім Китаю) вдалося зрівняти доходи селян і містян.

Промисловість: купувати, красти, вчитися

Історія успіху Південної Кореї почалася з арешту більшості великих бізнесменів. Ні, у них не віджали бізнес — з ними провели виховну бесіду. Після військового перевороту новий президент і генерал Пак Чан Хі проголосив, що дні «ліберальних аристократів» — кланових капіталістів, котрі купували протекцію в уряду й натомість нічого робили для своєї країни, злічені. Він вимагав від арештованих інвестувати у промисловість своєї країни».

Стадвелл детально зупиняється на досвіді Південної Кореї, бо він більш свіжий, ніж японський, і, на відміну від Китаю, який теж іде схожим шляхом, Корея вже досягла успіху.

Отже, корейці почали створювати власне виробництво. Досвіду не було жодного, адже під японською окупацією їм дозволялося лише володіти автомайстернями.

Під японською окупацією корейцям дозволялося лише володіти автомайстернями

Ставку зробили на створення великих компаній і конкуренцію між ними.

Держава багато позичала за кордоном і вливала ці кошти у приватні корпорації, давала дешеві кредити. Відповідь уряду на всі кризи одна: дати корпораціям ще більше грошей. Але існували дві ключові для успіху умови.

Перша: державна допомога прив’язувалася до показників експорту. Експортуєш — тебе підтримують, не експортуєш — виживай самостійно. Уряд також стимулював створення великих корпорацій, які б могли конкурувати зі світовими гравцями.

Друга: компанії, які отримували підтримку, конкурували між собою. Країною керували військові, і вони по-своєму говорили з бізнесом.

Кому і яким бізнесом займатися, регулювалося видачею ліцензій.

У ті часи корпорації, яка зараз називається LG, чиновник із відомства, яке відповідало за розвиток промисловості, запропонував купити в німців технологію виготовлення кабелів (держава давала кредит) і налагодити їх випуск на експорт. Керівник компанії відмовився, посилаючись на те, що не має досвіду в цьому бізнесі. Його посадили на два тижні. Після цього технологію купили і почали експорт кабелів.

Та опанування технологій — це довга гра. Щоб створити конкурентоздатний товар для ринку США, потрібно 30 років. Саме стільки часу витратив Hyundai, щоб стати світовою корпорацією.

У перших автомобілів цієї фірми відпадали ручки від дверей, а фарба вицвітала за кілька тижнів. Hyundai мала дві складові успіху: державні кредити розміром у 20 разів більші, ніж вкладений капітал компанії, і «здатність отримувати іноземну технологію так, щоб при виробництві отримувати досвід — і згодом навчилася розробляти власну технологію, — не потрапляючи в залежність від іноземних транснаціональних корпорацій».

Думка про те, що ці дві складові (державні кредити і досвід, який дозволяє виготовити власну технологію) є секретом успіху країн, проходить через усю книгу. На навчання і створення технології потрібен час. Державна підтримка його дає. Виробництво складної продукції — це навчання, технології можна купити чи вкрасти, але на те, щоб навчитися і робітникам і менеджерам і інженерам виробляти складну продукцію, потрібен час, багато часу.

Причому технології мають належати національній корпорації.Спільні підприємства, де складають чужі автомобілі або іншу продукцію (незалежно від того, прикручують колеса чи роблять складнішу збірку), не роблять країну багатшою, не накопичуються знання.

Основні прибутки отримує транснаціональна компанія, яка може у будь-який момент забрати виробництво. Тобто простий прихід інвесторів, які організовують у країні своє виробництво, не вирішує ключової проблеми країни — опанування нового знання, яке призведе до кардинальне збільшення доходів.

«Так це про "АвтоЗАЗ" Васадзе і дешевий газ для Фірташа!», — виникне думка в українського читача. Не зовсім. «АвтоЗАЗ» вимагав і отримав підтримку від держави, але вона жодним чином не була прив’язана до експортних показників компанії, ніхто не вимагав від Васадзе виробляти власний автомобіль і продавати його за кордон. В українському варіанті експортної дисципліни мала би бути вимога виходити на ринки за межами СНД.

Як щодо інших наших олігархів? Наприклад, Фірташ за рахунок держави користувався дешевим газом, щоб його хімічні підприємства могли випускати дешеві добрива на експорт. А приховані субсидії для підприємств Ахметова лише від Укрзалізниці оцінюються в мільярд доларів на рік. Хіба це не застосування корейської моделі? Ні, бо ці преференції держава не дала усвідомлено в обмін на експортні показники і засвоєння нових технологій, як було в Кореї.

Наші олігархи просто приватизували частину держави і використовували це, ховаючи прибутки в офшорах. І це ключовий момент. «Кланові капіталісти, котрі купують протекцію в уряду й натомість нічого не роблять для своєї країни», — цими словами корейського диктатора Пак Чан Хі можна назвати і наших олігархів. Та Пак не розкуркулював їх, а спрямував хижу жагу наживи у правильне для країни русло.

У книзі є і про цілком «українські» приклади з країн Південно-Східної Азії.

У Малайзії вирішили заснувати свого вітчизняного виробника автомобілів. Уряд створив державні заводи разом із японцями і закрив ринок для іноземних виробників. Ці два заводи не конкурували між собою, бо випускали різні типи автівок, експортувати уряд не вимагав. Поки держава інвестувала в них купу грошей, вони випускали свій «вітчизняний автомобіль».

Ось як Стадвелл пише про одне з цих спільних підприємств: «Усе, що Mitsubishi Motors Corporation була здатна зробити в Малайзії, підписавши угоду про створення спільного концерну, — це продати спільному акціонерному товариству застаріле виробниче обладнання, вповільнити темпи локації комплектуючих деталей, утримати ціни на свої деталі на рівні, в рази вищому за світові, та зібрати автомобіль, який не відповідає світовим стандартам безпеки, щоб експортувати його на зовнішні ринки».

Зрештою, коли в держави стало менше грошей на підтримку цього проекту, все звелося до того, що випуск власних моделей припинився і Mitsubishi просто почала збирати свої моделі.

«АвтоЗАЗ» ішов цим шляхом, поки його корейський партнер «Daewoo» не збанкрутував. Загальне наше переконання, що ключ до процвітання країни полягає в залученні іноземних інвестицій і створенні заводів транснаціональних корпорацій, у цьому світлі здається занадто оптимістичним чи навіть наївним.

Стадвелл також проводить екскурсію маєтками малайзійських мільярдерів і розповідає, чим вони займаються: будівництво, вироблення електроенергії, гірнича промисловість. Жоден з них не пробував виготовляти не те що високотехнологічну, а й будь-яку продукцію на експорт.

Чому? Прем’єр Малайзії Махатхір, який вважався реформатором, зазнав невдачі, бо читав не ті книжки, а японці і корейці не розкрили йому секрету свого успіху, бо якраз у цей час вони були зацікавлені продавати свої заводи і технології.

Махатхір оголошував, що країна йде шляхом Кореї і Японії, але так і не розвинув промисловість і не перестрибнув із другого світу в перший. «Державна дисципліна не була цілковито відсутня — вона просто не була спрямована в потрібному напрямку».

У книзі зазначається, що політичний клас Малайзії корумпований, і після провалу Махатхіра далі ніхто особливо не пробував нічого реформувати і кудись прориватися. Але й Південну Корею постійно трясли корупційні скандали, а дешеві державні кредити експортно-орієнтованому бізнесу породжували безліч розмов про зловживання.

Забудьте про незалежний центробанк

Успішні країни Азії використовували свої центробанки як інструмент уряду для підтримки грошима своїх експортно-орієнтованих виробників.

«Фінансова політика набуває ваги, коли може спрямувати обмежені ресурси країни в потрібному руслі», — пише Стадвелл. Якщо коротко, то Центробанк надає пільгові позики банкам, які кредитують виробників, що підтримуються державою. Доходило до того, що в Японії профільні бюрократи вказували таким компаніям, як Тойота, яку продукцію вони мають випускати, щоб отримати дешевий кредит.

Придумали це японці, а використовували в Азії всі. Депозитна ставка обмежена і нижча за рівень інфляції, взяті з різниці кошти і спрямовують на виробництво.

Південна Корея ще багато позичала на міжнародних ринках і вливала у свої корпорації. Позичали так багато, що МВФ і Світовий банк постійно панікували і пророкували швидкий дефолт. Та завдяки експортній дисципліні корейці отримували постійний потік валюти і розплачувалися з боргами.

Стадвелл доводить, що в разі дерегуляції фінансових ринків це призводить не до інвестиції у виробництво, технології і розвиток, а надувається бульбашка нерухомості, що і сталося у невдах.

У Південно-Східній Азії теж запозичили практику позичати «важливому бізнесу», але, як правило, ці гроші йшли місцевим олігархам, які наживалися на монополізмі внутрішнього ринку і не думали вкладати в технологічний розвиток, а отримані прибутки вкладали в закордонну нерухомість. Вкладати в розвиток їх не змушувала держава.

В Україні теж відома практика, коли центробанк підтримує грошима вітчизняний бізнес. Правда, не виробництво, а банки. Подивіться рефінансування, яке видає НБУ проблемним банкам. Рефінансування — це позика, щоправда, невідомо, під який відсоток. Та з історії Приватбанку відомо, що ці гроші часто опиняються на іноземних рахунках власників українських банків. Тому якщо Україна раптом вирішить підтримати свою експортну галузь, то це легко зробити. Головне встановити чіткі правила, кому така допомога має надаватися і яких експортних показників отримувач має досягти.

Мафія Берклі

Індонезія спробувала вирватися до першого світу завдяки своїм технократам, які отримали західну освіту. Вони за підтримки МВФ і впроваджували ліберальні реформи.

Реформатори думали, як боротися з тотальною корупцією. Наприклад, Тоні, син президента Сухарто, написав голові центробанку, що два держбанки готові йому позичити $  1,3 мільярди на організацію виробництва вітчизняного автомобіля. Усі знали, що це виробництво полягало в заміні логотипу на японських машинах.

Така велика позика порушувала встановлені правила, син просив зробити виняток. Зійшлися на тому, що створять більший банківський консорціум, щоб правила не порушувати. Зрештою йому видали $  300 млн, які потім списали під час Азійської кризи.

Щоб зробити неможливими такі крадіжки, технократи вирішили, що треба повністю дерегулювати фінансовий ринок. Їхня логіка була такою: якби фінансовий сектор був повністю нерегульований та приватизований, то державі не довелося б іти на поступки Тоні.

Реформаторів називали «Мафія Берклі». Вони ще 1968 року отримали посади ключових економічних міністрів та підпорядкували собі центробанк. Створили суворі бюджетні обмеження та впровадили нове законодавство, яке сприяло діяльності транснаціональних корпорацій.

«Сухарто (індонезійський диктатор) завжди мав певні сумніви стосовно того, що рекомендації, надані його економістами із американською освітою, могли посприяти ефективному розвитку Індонезії. Але, на відміну від Пак Чон Хі (корейський диктатор, який започаткував зміни), його освіта і життєвий досвід не давали йому виразного уявлення про національний розвиток», — читаємо в книзі.

Ще на початку 70-х зняли контроль з капіталу. З кінця 80-х індонезійські технократи зробили фінальний ривок — продовжили дерегуляцію відсоткових ставок; нові банки повинні були мати капітал всього $  16 млн.Частки банківських активів, які мали утримуватися в центробанку, скоротили з 15% до 2% та лібералізували правила управління біржою.

У Джакарті виросла розкішна «Банківська алея», все свідчило про бурхливий ріст і успіх. У 1989 році фондова біржа зростала найшвидше у світі.

«Проблема полягала в тому, що, попри фінансову дерегуляцію, не відбулося нічого, що спрямувало б фінансову систему до більш корисних для розвитку країни позик», — так починає описувати крах реформаторських сподівань Сандвелл. «Мафія Берклі» МВФ та Світовий банк не бачили ознак бурі, їх заспокоював невеликий дефіцит бюджету — лише 3,5%.

Банки кредитували не виробництво, а споживачів і будівництво житла, часто розкішного

Банки кредитували споживачів і будівництво житла, часто розкішного. У ті часи столиця промислово розвиненої Кореї Сеул виглядав проти Джакарти як бідне село.

Але більшість індонезійського експорту продавали транснаціональні корпорації, які на початку 90-х почали переносити виробництва до Китаю, де була дешевша робоча сила і краща інфраструктура. Іншу частину експорту давали малі підприємства.

«Індонезія не засвоїла найважливішого уроку від Південно-Східної Азії в управлінні фінансовою системою: держава повинна контролювати кошти, щоб спонукати провідних підприємців концентруватися на виробництві і виході на міжнародні ринки», — вкотре наголошує дослідник.

Кількість банківських катастроф почала наростати відразу після дерегуляційного пакету реформ. У першій половині 90-х збанкрутував ряд великих банків. Та позики на нерухомість і далі зростали.

У 1997 році курс тайського бату почав плавати й іноземні кредитори перестали продовжувати короткотермінові позики в регіоні. Фінансова система Індонезії завалилася. Економіка скоротилася на 20%, багато дрібних виробників-експортерів так і не відновили роботу. Через рік після кризи уряд відкинув рекомендації МВФ і почав наповнювати економіку грошима, але знадобилося 9 років, щоб відновити ВВП на докризовому рівні.

Вчасно вдарити по руках

Стрімке зростання економіки і заможності для уряду означає лише нові проблеми. Досягши технологічного прогресу, корейські компанії, об’єднані в сімейні бізнес-конгломерати, або «чеболі», почали відігравати негативну роль.

Отримані від уряду кошти вони спрямовували на поглинання конкурентів, створення своїх банків, що почало шкодити економіці. Вони позичили у держави так багато, що перестали боятися кредитора, тобто державу. «Із компаній, що працювали на користь технологічного прогресу, чеболі перетворилися на економічних бандитів», — підсумовує Стадвелл.

Прийшов час зробити економіку більш вільною, а банки незалежними. І корейці це здійснили під тиском кризи, МВФ і уряду США.

Із компаній, що працювали на користь технологічного прогресу, чеболі перетворилися на економічних бандитів

Таїланд, Індонезію та Філіппіни підштовхнули до фінансової дерегуляції занадто рано, і це мало катастрофічні наслідки. Корея ж пропонує цікавий і позитивний досвід примусової дерегуляції, нав’язаної МВФ на значно пізнішому етапі індустріалізації.

На думку дослідника, Японія, попри вражаючий попередній розвиток, останні 20 років не може усвідомити, що її післявоєнні показники зростання не були вічним дивом і потрібно рухатися вперед, даючи своїй економіці більше відкритості.

Китай

Піднебесній присвячений окремий розділ. Детально не будемо переповідати, лише зазначимо, що китайську бізнес-експансію по всьому світу роблять державні компанії, які конкурують між собою і при цьому безжально накачуються грошима через державні банки.

Та це товари для бізнесу: важка техніка, обладнання, кораблі, зв’язок, будівництво тощо. Приватні компанії, які працюють на більш складному споживчому ринку, нездатні конкурувати із світовими виробниками, бо через відсутність грошей не можуть досягти відповідної якості і впроваджувати інновації.

Їм не вистачає державної підтримки, — робить висновок Сандвелл, але зазначає, що бюрократи ненавмисне гноблять приватні компанії, просто вони звикли підтримувати державні.

Зовсім погані справи у селян. Як уже зазначалося, Корея, Тайвань і Японія досягли рівних доходів для села і міста. Китай обмежився лише партійними заявами з цього приводу. Довгострокова оренда земельних ділянок сімейними фермерами дала поштовх економіці, але якщо в Японії селяни могли продати свою землю під заводи і розбагатіти, то в Китаї її забирають за символічну компенсацію, а багатіють чиновники, які за хабарі передають її підприємствам.

Дещо подібна ситуація і в Україні. У нас начебто селянин і володіє землею, але продати її вигідно не може. І щоб у найближчій перспективі український селянин не міг продавати свою землю, міністр АПК пропонує узаконити не ринок землі, а торгівлю «правами оренди».

«Стиль написання — забіякуватий»

Вище цитата з рецензії «Financial Times» на книгу свого автора. Краще не скажеш. Окреме задоволення отримуєш від того, як написана книга. Мова лаконічна, але повна образів. Коли Стадвелл пише про сталеварний завод у Кореї, читач наче сам ходить цехами і розмовляє з керівництвом. Ви начебто самі дослідили цукрові плантації Філіппін і проїхалися сільськими районами Японії. Автор уміє справді гарно писати на складні теми. Книга розбита на короткі главки із влучними підзаголовками.

Хочете навчитися гарному стилю — пишіть, як Джо Стадвелл. Уже заради цього книгу варто прочитати. Мінус — поганий переклад, часом складається враження, що перекладач користувався гугл-транслейтом. Українське книговидавництво часто грішить тяп-ляп перекладом, але від «Нашого формату» такого не очікуєш.

Чи корисний цей досвід Україні?

Ми орієнтуємося на успіх Польщі чи країн Балтії. Але давайте задумаємося: чи справді ці країни успішні. Польща почала реформи майже 30 років тому, і Бальцерович усе робив правильно. Та Варшава і досі околиця Європи і, скоріше за все, в найближчі десятиріччя поляки і далі їздитимуть на заробітки до Британії.

А нам світить лише стати реформованою (у кращому випадку) околицею Польщі.

Крім описаних у книзі країн Азії, у світі ніхто не зробив подібного стрибка, і таки варто більш детально вивчати їхній досвід.

Більшість читачів відразу скаже: «Це ж Азія, ми не такі». За словами Стадвелла, це можна почути і в Південно-Східній Азії, та немає підстав думати, що не спрацює те, що вже не раз спрацювало.

Все ж є ряд факторів, в яких наш старт кардинально відрізняється від старту азійських країн.

Якість держапарату. Країни, яким вдалося, теж мають сильний державний апарат, і це мимохідь згадується у книзі, коли автор зазначає, що про силу і розгалуженість китайської бюрократії не здогадувався ніхто, включно з народом Китаю.

Ще при Гоміньдані ця бюрократія розробила 20 томів плану індустріалізації, який частково виконували і комуністи. З Тайванем та сама історія, бюрократи і створили цю державу. В Японії реєстри власності ведуться десь із того часу, що і в Європі, а для цього теж потрібен сильний державний апарат.

Виняток — Корея, яка була колонією, але нею 30 років керували військові, які перед проголошенням незалежності служили в японців і все робили за їхнім зразком. Загалом у конфуціанській культурі праця на державу вважається набагато більш престижною, ніж ведення бізнесу. Чиновників відбирають детально, і вони пишаються своєю місією.

В Україні держапарат формується з випадкових людей, відчуття місії ледь животіє, зарплата злиденна, усі чиновників зневажають. Часто на держслужбі збираються або невдахи, або домогосподарки, які йдуть на роботу, «щоб не сидіти дома», або корупціонери. Це не ті люди, які спланують і реалізують прорив.

Демографія. Азійські країни рвали шаблони, коли мали багато людей працездатного віку і мало пенсіонерів. У нас усе йде до того, що пенсіонерів скоро стане більше, ніж тих, хто працює. На цю демографічну тенденцію швидко вплинути практично неможливо.

Самоусвідомлення. Українці вважають, що вони живуть у Європі і вимагають від політиків європейських стандартів життя. В Азії знали, що вони третій світ. Перш ніж насолодитися нинішнім статком, корейці тяжко працювали 30 років, а їхні заощадження з’їдала інфляція (так держава акумулювала гроші на підтримку експортерів).

Але чи є в нас альтернативний шлях? Ми можемо адаптувати успішний азійський досвід до наших реалій. Наприклад, посилити антикорупційну складову при активній експортній політиці. Зрештою, ми маємо чимало великих експортно-орієнтованих підприємств, і нам не треба будувати їх з нуля, як це було в Азії, у нас є виробничий досвід, який треба вдосконалювати, а не набувати з нуля. Нам залишається лише впровадити стимул до високотехнологічного експорту.

Корея тривалий час була авторитарною країною, але зрештою там встановилася демократія. У повоєнній Японії демократія існувала завжди. Наша демократичність — це плюс, який дозволить тратити гроші на підтримку великих виробників-експортерів більш ефективно і з меншими корупційними втратами, ніж це було в Кореї.

У проекті української експортної стратегії (див. за лінком «Брошура») багато гарних слів і красивих, є лише один натяк, що експортерів підтримуватиме Мінекономрозвитку, але не сказано, як саме.

На думку урядовців, нам варто робити ставку на експорт сільгосппродукції та IT. Щодо останнього Стадвелл зазначає, що ця галузь не є масовою і на добробут країни не впливає.

Особливих перспектив розвитку ми все одно не маємо, то чому б нам не спробувати «північно-азійську модель»?

texty.org.ua

Опубліковано на сайті: 2017-10-17