Криза і що з нею робити

The New York Review of Books

26.06.09

Матеріали симпозіуму, присвяченого економічній кризі, який організували The New York Review of Books та PEN World Voices у музеї Metropolitan 30 квітня. Учасниками були колишній сенатор Біл Бредлі [Bill Bradley], Наял Ферґюсон [Niall Ferguson], Пол Кругман [Paul Krugman], Нуріель Рубіні [Nouriel Roubini], Джордж Сорос [George Soros] та Робін Веллс [Robin Wells]. Модератор – Джефф Мадрік [Jeff Madrick].

Джефф Мадрік: Минуло 6 місяців відтоді, як збанкрутував Lehman, як врятували AIG, як Bank of America придбав Merrill Lynch, 6 місяців тому почали розподіляти фонди TARP [Troubled Asset Relief Program (програма порятунку проблемних активів, яку започаткував уряд США). – Z]. Упродовж усього 2008 року економіку лихоманило, а в останньому кварталі 2008 року та у 2009 році вона взагалі впала на 6% у річному обчисленні – неординарне падіння нашого національного доходу. Нині ж за деякими дуже важливими показниками спостерігаємо найбільшу воєнну рецесію післявоєнної ери. Зайнятість знижується швидше, ніж будь-коли за цей період.
Проблема має три аспекти: ринок нерухомості, що зійшов з розуму по тому, як бульбашка на ньому луснула; кредитна криза, найбільш складна з 1930-х років; і зараз – різке падіння попиту на товари та послуги і капітальні інвестиції, що ведуть до серйозної рецесії. Непокоїть, що всі ці аспекти пов’язані між собою. Однак зараз багато хто каже, що бачить уже деякі ознаки зростання. Яким є фактичний стан економіки і чи потрібно відкоригувати нинішню політику адміністрації Обами?

Білл Бредлі: Як далеко ми просунулись у економічному відродженні? Коли ринкова ціна Citicorp падає з 60 до 1, а потім повертається до 3, я не думаю, що це підйом. … Адміністрація вживає заходів, що могло б дати якусь надію, якби вони були дієвими.
Якщо ж вони неефективні, то є альтернатива. Уряд випустив гарантій та боргових зобов’язань на 12,7 трлн доларів для фінансового сектору, під час кризи ми витратили трохи більше 4 трлн доларів. Деякі інституції, такі як, до прикладу, Citicorp, отримали близько 60 млрд доларів прямої допомоги і 340 млрд доларів – у формі гарантійних зобов’язань. Тож платники податків США вклали у Citicorp близько 400 млрд доларів. Якщо згодом не вдасться успішно продати активи банків за програмою PPIP [Public-Private Investment Program – Державно-приватна інвестиційна програма, започаткована міністром фінансів Тімоті Ґейтнером [Timothy Geithner]. – Z], то є альтернатива.
Повернімося до Citicorp. Я дивився нині на котирування: ринкова капіталізація Citicorp – 17 мільярдів доларів. Тож уряд міг би придбати його за частину тих грошей, які ми вже винні платникам податків. І купивши, до прикладу, Citicorp, уряд би повідомив за 4-6 місяців, що він має намір продати добрі активи банку. Якби уряд купив Citicorp за, скажімо, 20 млрд доларів, скільки б той вартував, якби уряд продав хороші активи? Звісно, в кілька разів більше, ніж він за нього заплатив.
Я не маю на увазі продаж цих активів хедж-фондам, хоча вони теж можуть брати в цьому участь; але я б пропонував офірувати будь-якому американцю, хто хотів би інвестувати у цей добрий банк, можливість це зробити.
Сподівання, що так і станеться, здійснили б дуже сильний позитивний вплив на розвиток цілої економіки. …

Наял Ферґюсон: Це кінець ери левериджу, яка розпочалася, я думаю, наприкінці 1970-х років і призвела до вибухового зростання боргів не лише в цій країні, а й у багатьох інших. Якщо державний та приватний борг країни перевищує у 3,5 рази розмір річного доходу, то ця країна – Аргентина. … Згадаймо, криза фактично почалася у червні 2007 року. Для кожного, хто завдавав собі клопоту подумати про вплив невиконання субстандартних іпотек на баланси фінансових інституцій, вже у серпні 2007 року стало зрозуміло, що основні фінансові інституції опинилися на межі банкрутства.
Але ми відмовлялися вірити. Аж до вересня минулого року. Тоді ми отримали кризу. … .
Нині ми перебуваємо у фазі лікування. І яку ж терапію ми використовуємо? Ми застосовуємо два цілком несумісні терапевтичні курси. Один – за рецептом Доктора Фрідмана – Мілтона Фрідмана [Milton Friedman], який застосовує Федеральна резервна система: значні вливання ліквідності, щоб не допустити того типу банківської кризи, яка спричинила Велику депресію на початку 1930-х років. Це правильні дії. Але існує ще один курс лікування, який водночас застосовується і який є терапією, приписаною Доктором Кейнсом – Джоном Мейнардом Кейнсом [John Maynard Keynes] – і ця терапія збільшить дефіцит бюджету до понад 12% ВВП у цьому році, і призведе відтак до емісії величезної кількості нових облігацій.
Ми намагаємось одночасно використовувати непоєднувані політики. Не можна водночас бути монетаристом та кейнсіанцем. Принаймні, я не розумію, як це можливо, адже ціль монетарної політики – втримати відсоткові ставки на низькому рівні, зберегти ліквідність високою, наслідком кейнсіанської ж має стати підвищення ставок.
Зрештою, 1,75 трильйонів доларів – це купа свіжонадрукованих казначейських бондів, які потрібно розмістити на ринку у час рецесії, і я досі достеменно не знаю, хто планує їх купувати. Безумовно, не китайці. …
Ні, проблема в тому, що лише ФРС може купити ці свіжонадруковані казначейські цінні папери, і так і станеться, за моїми прогнозами, за кілька тижнів чи місяців. Перетягування канату між нашою монетарною політикою та нашою фіскальною політикою на ринках лише показує, яка величезна кількість бондів має бути абсорбована фінансовою системою цього року. Це призведе до зниження ціни бондів та підвищення відсоткових ставок, що також матиме вплив на іпотечні ставки – цілком протилежний від того, який Бен Бернарке [Ben Bernanke] намагається досягти у ФРС.
Одна фінальна думка: давайте не будемо сприймати це як суто американський феномен. Це криза світової економіки. Я б навіть сказав, що це криза глобалізації як такої. Навіть якщо справдиться найбільш песимістичний прогноз МВФ, спад в економіці США буде не найгіршим: 2,6% скорочення – це значно менше, ніж удар, який отримала Японія, Південна Корея, Тайвань, і практично нічого порівняно з ударом, що його отримала Європа. Тож ми зіткнулися не лише з проблемою "що робити з американською політикою", ми зіткнулися з кризою глобальних пропорцій і мені незрозуміло, як рецепти Доктора Фрідмана та Доктора Кейнса разом можуть вирішити цю величезну глобальну кризу.

Пол Кругман: Дозвольте мені відповісти. Давайте подумаємо про те, що фактично відбувається з глобальною економікою зараз. З одного боку, відбулося раптове усвідомлення великою кількістю людей, що вони мають надто багато боргів, що вони не такі багаті, як собі думали. Домогосподарства США побачили, що чиста вартість їхніх активів зменшилася раптом на 13 трильйонів доларів, і схожа ситуація має місце у цілому світі. Тож окремі домогосподарства хочуть заощаджувати знову. Сполучені Штати прийшли від приблизно нульової норми заощаджень два роки тому до близько 4% зараз, однак це все ще менше за історичну норму.
Ці заощадження мають бути спрямовані в інвестування, але попиту на інвестиції немає. Житлове будівництво до уваги не береться, оскільки збудовано вже забагато; бульбашка на ринку житла луснула не лише у Сполучених Штатах, але і в більшості країн Європи. Багато підприємств не можуть отримати доступ до капіталу через крах фінансової системи. Але навіть ті, кому вдалося отримати доступ до капіталу, не хочуть інвестувати, оскільки впав попит на споживчому ринку. Між спадом у житловому будівництві та неочікуваним рішенням споживачів заощаджувати, зрештою, маємо світ із купою надмірних потужностей. За даними останнього звіту по ВВП, інвестиції підприємств в основний капітал, інвестиції в нерухомість, особливо інвестиції бізнесу, впали на 40% у річному обчисленні.
Це й спричиняє проблему. Зростання заощаджень поєднується з різким зниженням прагнення приватного сектору інвестувати, навіть за умови нульової відсоткової ставки. …
…Ми маємо глобальний надлишок заощаджень, який пояснює, чому фактично ніщо не змушує відсоткові ставки повзти вгору. Розмір заощаджень більший за той, що ми реально можемо освоїти. Коли ми задаємо запитання: "Звідки йтимуть заощадження для фінансування значного дефіциту уряду США", відповідь буде "Від себе". Китайці більше взагалі не допомагають.
Ті надлишкові заощадження є, по суті, заощадженнями, які Америка хоче робити в будь-якому разі, але які бізнес США не має наміру інвестувати в нинішніх умовах. Це спосіб, у який працює кейнсіанська політика у короткому періоді. Вона бере надмірні бажані заощадження і спрямовує їх на певний вид споживання. Якщо приватний сектор не буде робити цього, це робитиме уряд. Фактично немає протиріччя між діями Федерального резерву та діями уряду США, спрямованими на фіскальне стимулювання. Дуже необхідно робити і те, й інше. Купуючи значну частину приватних цінних паперів, Федеральний резерв, по суті, бере на себе роль, яку не може виконувати відповідним чином банківська система; залучаючись до інвестування, федеральний уряд відіграє роль, яку не бажають виконувати підприємства. Усі фінансовані із запозичень витрати адміністрації Обами на інфраструктуру, по суті, заповнюють порожнину, що залишилася після краху у приватному інвестуванні у Сполучених Штатах. Немає надмірного попиту на заощадження, який підштовхує вверх відсоткові ставки. Єдина річ, яка могла б підняти відсоткові ставки – і це реальна проблема – полягає у тому, що в людей може посилюватись занепокоєння щодо фінансової платоспроможності урядів.
Зараз найбільша проблема, як на мене, полягає у тому, що хоч ми й розуміємо дуже добре ці речі, існує 38 сенаторів-республіканців, які кажуть, що відповідь на кризу – це ще один раунд зменшення податків у стилі Буша, які зменшать доходи (бюджету) на 3 трильйони за наступне десятиліття.
Ця криза є такою значною і політичний процес є таким повільним, що труднощі значно серйозніші, ніж очікувалося. Отже, є певні ознаки відновлення росту. Ситуація погіршується більш повільно...

Нуріель Рубіні: Цілком зрозуміло нині, що це найгірша фінансова криза, економічна криза і рецесія з часів Великої депресії. Багато з нас перейнялися нею недавно. На даному етапі це стає загальноприйнятою точкою зору.
Доброю новиною, ймовірно, є те, що 6 місяців тому був ризик наближення депресії, але ми бачили дуже рішучі дії політиків США і світу. Я вважаю, що політики зрештою заглянули у безодню: вони побачили, що економіка впала ще на 6% у США та у світі, і вирішили використати майже всю зброю зі свого арсеналу. Через це я думаю, що ризик наближення депресії частково знижено. Не думаю, що до нуля, але дуже ймовірно, що ми не закінчимо депресією.
За узгодженими оцінками, рецесію ми подолаємо до червня. До четвертого кварталу 2009 року очікують на 2% зростання, у наступному році – на зростання економіки більше 2%. … Але мої погляди більш песимістичні.
Я б погодився, що економічний спад уповільнився. Але ми все ще падаємо доволі швидко. Я бачу, що економічний спад триватиме до кінця року, уповільнившись від -6% до -2%, а не до +2. І наступного року зростання економіки буде дуже повільним, 0,5% проти прогнозованих 2%. Також рівень безробіття цього року дійде до понад 10% і, схоже, зросте до 11% наступного року. Тож наступний рік все ще буде рецесійним, навіть якщо формально ми вийдемо з рецесії.
Прогноз для Європи та Японії на цей рік та наступний є навіть гіршим. Більшість передових країн почуватимуться гірше, ніж Сполучені Штати, через низку причин, включаючи структурні чинники у Японії та слабку реакцію у відповідь у випадку Єврозони.
Фінансова система має серйозні проблеми. Багато банків усе ще неплатоспроможні. Якщо ви не хочете отримати банки-зомбі, як Японія, краще чинити як Швеція: взяти під свій контроль неплатоспроможні банки, вичистити їх, відділити хороші активи від поганих і знову продати їх одразу приватному сектору.
Тепер щодо питання заходів у відповідь в області політики: немає несумісності між монетарними послабленнями (пом’якшенням економічного спаду) та фіскальними. Обидва мали б стимулювати попит, і монетарні пом’якшення мали б також вести до відновлення кредитування. Звісно, у ситуації, в якій економіка страждає не лише від браку ліквідності, але також від проблем із платоспроможністю та браку кредитування, традиційна монетарна політика не така дієва. Ви також мусите вживати нетрадиційних монетарних заходів, і ви маєте укріплювати банки. Також ми потребуємо фіскального стимулювання, оскільки кожен компонент нашої економіки швидко падає: споживання, інвестиції в житлове будівництво, нежитлове будівництво, капіталовкладення, матеріально-виробничі запаси, експорт. Єдине, що може зрости і підтримати економіку на даний момент, це бюджетні витрати уряду.
Однак, бюджетно-фінансова політика не може вирішити проблеми кредитування, і вона не є безкоштовною. Впродовж наступних кількох років державний борг США збільшиться ще на близько 9 трильйонів доларів. Наял Ферґюсон сказав, що це кінець ери левериджу. Не зовсім так. Не відбувається заміщення позикового капіталу власним. Ми маємо борги сектору домогосподарств, банків та фінансових інституцій чи корпоративного сектору, і зараз ми вирішуємо націоналізувати ці погані борги і занести їх на баланс уряду. Власне через це державний борг зростає. …

Джордж Сорос: Є дві особливості, які, як на мене, заслуговують на те, щоб на них звернули увагу. Перша полягає у тому, що фінансова система, як ми знаємо, фактично зруйнована. Після банкрутства Lehman Brothers 15 вересня фінансова система справді перестала функціонувати. Її життя потрібно підтримувати штучно. В той же час, фінансовий удар мав величезний вплив на реальну економіку, і реальна економіка в цілому світі увійшла у вільне падіння.
Інша особливість полягає у тому, що фінансова система впала під власною вагою. Це суперечить пануючому погляду на фінансові ринки, а саме – що вони тяжіють до рівноваги, і що рівновага зіпсована зовнішніми силами, зовнішніми ударами. … Ринок розглядали як саморегульований. Доведено, що ця парадигма була неправильною. Тож ми маємо справу не лише з колапсом фінансової системи, але також із колапсом світогляду.
Таку ситуацію президент Обама отримав у спадок. У нього дві цілі. Перша – він повинен загальмувати економічний спад і, якщо можливо, повернути його в іншу сторону. Друга – він повинен реконструювати фінансову систему, оскільки вона не може бути відновлена до того стану, в якому була. …
Цікаво, що те, що потрібно зробити в короткотерміновому проміжку часу, є майже цілком протилежне до того, що потрібно зробити на перспективу. Очевидно, проблемою був надмірний леверидж. Але коли у вас спад у кредитуванні, існує лише одне джерело кредитів, яке все ще заслуговує на довіру – державне: Федеральний резерв та Міністерство фінансів. Тоді ви повинні фактично вводити значно більше позикового капіталу та грошей в економіку; вам потрібно друкувати гроші так швидко, як це можливо, збільшувати баланс Федерального резерву, нарощувати національний борг. Саме це фактично і зроблено, і це правильні дії…

Робін Веллс: Я хочу повернутись до того, що сказав Пол про надлишок світових заощаджень. Надлишок світових заощаджень – це те, що рухає відсоткові ставки вниз до історично низького рівня. Ринок житлової нерухомості дуже чутливий до відсоткових ставок, відтак бульбашка на цьому ринку була фактично наперед визначена тривалим періодом низьких відсоткових ставок. Але зауважте також, що бульбашка на ринку нерухомості виникла не лише у Сполучених Штатах, вона виникла в Іспанії, Східній Європі та Великобританії; вона була в Ірландії, в Ісландії. Звісно, є певна різниця у тому, як бульбашки фактично проявлялися у різних країнах, і ці прояви є важливими, але давайте глянемо на ситуацію з надлишком світових заощаджень в цілому.
Я думаю, ця історія насправді почалася у 80-х. За часів Рейґана ми відчували хронічний дефіцит бюджету, і ми почали відмовлятися від своєї відповідальності за підвищення надходжень від податків, які могли б стабільно фінансувати уряд. Для того, щоб це зробити, ми повинні позичати, і в кого позичати? Ми позичали в країн із активним сальдо торгового балансу. …
Імпорт капіталу дозволяв нам жити не по кишені, передовсім збільшуючи бюджетний дефіцит, не підвищуючи достатньо надходження від податків для фінансування уряду і згодом збільшуючи використання позикового капіталу на ринку житла та комерційної нерухомості. …
Постійний дисбаланс змусив нас робити вигляд, що ми можемо і далі позичати, не маючи достатніх податкових надходжень, щоб виплачувати урядові борги. І коли ціни на житло зростають, коли фондовий ринок піднімається – що звісно ж відбудеться, якщо ви маєте дешеві гроші – це піднімає вартість активів і маскує багато інших структурних проблем, таких як зростання нерівності та корупції.
Як нам почати вибиратись із цього? В багатьох випадках ми практично заперечуємо посилення ситуації, в якій ми опиняємося з країнами, що мають позитивний показник чистого експорту. Я думаю, цікаво було послухати на минулому тижні китайських посадовців, які говорили, що це правильно і добре, що США продовжують підтримувати постійний торговий дисбаланс із Китаєм, що китайський юань має бути недооціненим, що ми маємо продовжувати робити речі, які ми завжди робили, і що США мали б переконатись, що вартість китайських активів не зменшилася в будь-якому разі у доларовому еквіваленті. Мало б бути зрозуміло, що це не є стійкі стосунки, але ніхто не хотів це сказати.
Тож я думаю, що ми маємо звернути увагу на ці хронічні дисбаланси у світовій торгівлі. Ви мали б дуже добре бачити зрушення у бік більшого протекціонізму. Ми повинні будемо фактично зробити щось для підвищення податків, тож ми зможемо підтримувати уряд власними ресурсами замість залежати від позик з-за кордону. І повинні будемо почати рух назад до нашої колишньої ролі, від якої ми відреклися – управлінців та охоронців у світовій економіці.

Джефф Мадрік: Я думаю, більшість людей вважає, що американський уряд робив те, що повинен був робити, у прийнятті серйозного плану стимулювання. Наял, чому б тобі не відповісти на коментарі, і тоді ми це обговоримо.

Наял Ферґюсон: Добре, якщо ви уважно слухали Пола Кругмана, він фактично погодився зі мною. З його слів усе є добре доти, доки фінансова надійність Сполучених Штатів не поставлена під сумнів, але як на мене, її поставлять під сумнів. Звісно, це станеться. Відповідно до дико оптимістичного прогнозу адміністрації щодо відновлення (економіки), у наступному році відбудеться 3% зростання, ще за рік – 4% росту, і ще за рік – 4,6% зростання. … Навіть якщо ці цифри таки виявляться правдою, федеральний борг зростатиме впродовж наступних 5-10 років до близько 100% від ВВП.
Але оскільки ці цифри є цілком помилковими і тренд зростання у США буде ближчий до 1%, ніж до 4, варто очікувати значно більш різкого зростання федерального боргу, в деяких регіонах до 140-150% від ВВП. Навіть якщо рівень приватних заощаджень повернеться до свого найвищого у повоєнному періоді рівня, все одно він дорівнював би не більше, ніж 5% ВВП. Але цьогорічний дефіцит, як я раніше говорив, становить близько 12% ВВП. Тож це цілком нічого не дає.
ФРС зобов’язався придбати казначейських цінних паперів на 300 мільярдів доларів цього року, але, очевидно, йому доведеться купити значно більше. Пам’ятаєте, 1,7 трильйонів доларів чи щось таке надійде на ринок. І ви допускаєте, що надійність США в очах американців, так само як і іноземних інвесторів, вистоїть? До деякої міри Сполучені Штати починають виглядати як латиноамериканська економіки, не лише для людей за кордоном, але й для людей всередині країни. Якщо баланс ФРС збільшується з 3 до 4 трильйонів доларів, хто знає, якого розміру він міг би досягти. І в який момент люди припинять вірити в долар як резервну валюту і навіть як у засіб збереження вартості для своїх власних заощаджень?

Джефф Мадрік: Давайте дозволимо Полу та іншим відповісти.

Пол Кругман: Суть цього виду рецесії полягає у тому, що сума, яку ми спільно хочемо заощадити, є більшою, ніж сума, яку ми колективно хочемо інвестувати. В цьому проблема.
Є зовсім інше питання – яка довготермінова платоспроможність американського уряду, і я турбуюся про це. Я б не погодився багато в чому з Наялом щодо цифр, але це чинник, який варто брати до уваги. Ми нині маємо борг, який дорівнює близько 60% ВВП. У минулому, наприкінці Другої світової, ми мали борг, рівний 100% ВВП, і тоді не було кризи. Але ваша здатність нарощувати борг залежить від віри людей у те, що ви поводитиметесь відповідально. І це до деякої міри спірне питання.

Нуріель Рубіні: Я думаю, що дебати тут стосуються того, що потрібно зробити в короткотерміновому періоді і що у довготерміновому. Урок Великої депресії цілком зрозумілий: вона почалася з обвалу фондового ринку у 1929 і фактично стала Великою депресією до 1933 з чотирьох причин. Перша – ми не вірили у антициклічну монетарну політику. Пропозиції грошей швидше скорочувалася, ніж ставала доступнішою. Відсоткові ставки не падали, і це робило кредитну кризу гіршою. Друге – ніхто не вірив у антициклічну бюджетно-податкову політику. Основна теорія Кейнса була написана лише у 1936 році, на початку 1930-х уряд підвищував податки і зменшував витрати, щоб підтримувати збалансований бюджет. Це поглиблювало рецесію.
Третє – була віра, що банкам мали б дозволити збанкрутувати. Тисячі з них збанкрутували, кредитна криза ставала ще гіршою. І четверте – до 1933 року 75% домогосподарства не виконали своїх зобов’язань за кредитами, вони не могли їх сплачувати. Тож крах на фондовому ринку спричинив Велику депресію. Згодом додайте валютні війни в міжнародному масштабі, торгові війни, протекціонізм та контроль за капіталом; згодом відбулося невиконання зобов’язань країнами і виникнення та посилення тоталітарних режимів у Німеччині та Італії, в Японії та Іспанії, що закінчилося Другою світовою війною. Такі наслідки незастосування правильної політичної стратегії у короткотерміновому періоді.
Я погоджуюсь, однак, що ми маємо хвилюватись і про довготермінову перспективу. Якщо ми фінансуватимемо бюджетний дефіцит, друкуючи гроші, ми можемо мати високу інфляцію, навіть ризик гіперінфляції у деяких країнах. Так сталося у Німеччині у 1920-х роках при Веймарській республіці. Ми маємо великий бюджетний дефіцит і зростаючий державний борг… Але є лише кілька способів вирішення цієї проблеми із боргом: або оголосити дефолт, як це зробила Аргентина; або використовувати інфляційний податок, щоб зменшити реальну вартість боргу; або підвищувати податки і урізати урядові витрати. І враховуючи розмір дефіциту, за якийсь час доведеться робити болючий політичний вибір. Тож ми потребуємо стимулювання у короткотерміновому періоді, але також потрібно відновити середньотермінову бюджетну стійкість.

Джордж Сорос: Упродовж 25 років ми споживали більше, ніж виробляли. Це "життя не по кишені" акумулювалося переважно у житловому секторі та фінансовому секторі, і зараз ці зобов’язання націоналізують. Шкода, що досі ми націоналізували лише зобов’язання банків, а не їхні активи. Я вважаю, правильно, що ми розширюємо урядове кредитування навзамін згортання кредитування, і ми в даний час у дефляційній ситуації. Коли потоки кредитування відновляться, це буде раптовий різкий поворот, коли страх дефляції заміниться страхом інфляції. Тиск на відсоткові ставки, щоб вони зростали, буде дуже, дуже сильним, і зростання відсоткових ставок могло б задушити одужання. Тож ми стоїмо перед періодом політики "стій-іди" (поперемінного стримування та стимулювання економічної активності), чи стагфляцією, схожою до цього, але більш сильною, ніж та, з якою ми зіткнулися у сімдесятих. Але це сприятливий наслідок, порівняно з тим, що б трапилося, якби ми не зробили того, що зробили.
Щодо регуляції, ми повинні почати з визнання, що ринки фактично схильні до утворення бульбашок. Відтак, їх потрібно регулювати. Влада має взяти відповідальність за те, щоб запобігати розростанню бульбашок на ринках активів до надто великих розмірів. Регулятори приречені помилятися, але вони отримують зворотний відгук від ринку, і тоді вони можуть здійснювати регулювання. Зараз недостатньо регулювати лише пропозицію грошей. Ви маєте регулювати кредитування. І це означає використання інструментів, які перестали використовуватись майже повністю. Звісно, ви маєте вимоги до резервів, вимоги щодо мінімального капіталу, але ви фактично маєте змінювати їх, щоб протистояти панівному настрою ринку, оскільки ринки мають настрої. Варто усвідомлювати, що багатство фактично є повністю раціональним. Коли я бачу початок бульбашки, її формування, я скачу в неї, оскільки так я роблю гроші. Тож це досконало раціонально.
…

Нуріель Рубіні: Щодо цього питання по регуляції, звісно, ми рухаємося циклічно, ви знаєте. Ми мали Велику депресію, і згодом створили багато корисних правил і у фінансовій системі, і в реальній економіці. Деякі з них стали надмірними, і навіть до Рейґана і Тетчер Джиммі Картер почав дерегулювати деякі сфери економіки. Зрештою політики почали вірити, що саморегуляція – це найкраще, але це означає – жодного регулювання. Ми вірили в ринкову дисципліну, але немає жодної дисципліни, коли є ірраціональне багатство. Ми покладалися на внутрішні моделі ризик-менеджменту, але ніхто не слухав ризик-менеджерів, коли ризикові люди робили весь прибуток у банках, і ми покладалися на рейтингові агенції, які мали значний конфлікт інтересів, відтоді, відколи вони оплачувалися тими, чий рейтинг вони визначали. Тож вся модель саморегуляції та ринкової дисципліни зараз обвалилася.
Ми маємо йти до світу, де є краща розважлива регуляція та нагляд за фінансовою системою. Я думаю питанням для економіки США є те, чи можемо ми зростати без надмірного кредитування та використання запозиченого капіталу? Чи можливе економічне зростання у більш стійкий спосіб? І який сектор економіки дасть нам стабільне, довготермінове зростання? Я думаю, це відкрите питання.

Пол Кругман: Як на мене, є дві великі структурні зміни, які ми хотіли б бачити. Перша полягає у тому, що потрібно зменшити роль фінансового сектору. Ми прийшли від економіки, в якій близько 4% ВВП походило з фінансового сектору, до економіки, в якій 8% ВВП припадало на фінансовий сектор, і в якій на її піку 41% прибутку зароблявся у фінансовому секторі. І немає жодної причини вірити, що щось продуктивне станеться внаслідок усього цього. Ці надто високооплачувані банкіри, по суті, лише шукали нові способи перекласти ризики на інших людей.
Ми потребуємо нудного банківського сектору знову. Всі ці великі фінансові операції виявилися лише руйнівними, і це частково питання регулювання. Але в політичному аспекті економічних проблем це було також хибне коло. Оскільки коли роздувався фінансовий сектор, зростав і його політичний вплив. Тож, фактично, дерегуляція породила роздуті фінанси, які породили більше дерегуляції, чка породила монстра, який з’їв світову економіку.
Ще одна річ, яку не треба пропустити, це важливість міцної системи соціального захисту. В більшості виступів мовиться про те, що ЄУ матиме глибшу рецесію цього року, ніж США. Тож із точки зору макроменеджменту вони фактично роблять недостатньо, і є різні причини для цього: Європейський центральний банк надто консервативний, європейці надто повільно впроваджують фіскальне стимулювання. Але страждання людей будуть значнішими на цій стороні Атлантики, оскільки європейці не втрачають право на медичну допомогу, коли втрачають роботу. … Коли американці втрачають роботу, вони провалюються в безодню. Цього не стається в інших провідних країнах, цього не відбувається, я хочу сказати, у цивілізованих країнах.
Є люди, які кажуть, що ми не повинні перейматися такими речами, як загальна медична допомога під час кризи, нам потрібно вийти з кризи. Але це саме той час, коли важливість пристойної системи соціального захисту усвідомлює кожен, тож зараз вдалий момент, щоб зробити крок уперед у цих речах.

Наял Ферґюсон: Мене пригнічує почуте. Ми зараз спостерігаємо масовану експансію держави, яка хоче зайняти місце приватного сектору, оскільки це єдина річ, на думку Пола, яка принесе зростання. Ми збираємося знову регулювати ринки, ми збираємося повернутися до тих добрих старих часів. Де ви були у 1970-х, коли усі ці чудові правила діяли? Я не пам’ятаю, щоб усе йшло так гладко. Але що ще ми маємо намір робити? Ми друкуватимемо гроші. Майже необмежено ми будемо друкувати гроші. Це теж мало б бути добре. І коли ми закінчимо із цим, ми плануємо підвищити податки. Який чарівний пакет ми маємо в запасі для себе. Знаєте, наприкінці 2007 року мене спитали, в чому полягало моє велике побоювання, і я сказав "моє побоювання в тому, що ми можемо потрапити у 1970-і роки зі страху опинитись у 1930-х". Дуже легко забути у вашому праведному гніві на невдачі ринку, в чому справжня пружина економічного зростання. Урок економічної історії дуже чіткий. Економічне зростання не йде від державних інвестицій в інфраструктуру. Воно йде від технологічних інновацій і виграшу в продуктивності, і ці речі походять від приватного сектору, а не від державного.

Біл Бредлі: Так само як ми дивимось у майбутнє, ми маємо глянути на помилки політиків, зроблені за останні десять років. Не новина, що люди жадібні. Але ми прийняли усвідомлене рішення не обмежувати ці природні людські пориви. В чому були помилки? У 1999 році ми дозволили інвестиційним банкам, банкам, страховим компаніям об’єднатися: ми скасували закон Гласса-Стіґала [Glass-Steagall Act], який забороняв комерційним банкам діяти як інвестиційні банки. Чому виник цей закон? Тому що раніше, коли ми не обмежували жадібність, ми мали проблему – Велику депресію.
Друга помилка 1999 року – останнє рішення адміністрації Клинтона та Конгресу не регулювати деривативи, зокрема кредитно-дефолтні свопи. У 2002 році вони коштували 1 трильйон доларів, нині вони вартують 33 трильйони доларів, і це рішення не регулювати деривативи створило таку послідовність: ви маєте іпотеки, тоді тисячі іпотек пакують і продають як цінний папір, забезпечений іпотекою, тисячі цих цінних паперів об’єднують і продають як забезпечені борговими активами облігації [collateral debt obligation – CDO], згодом тисячі цих облігацій пакують і продають як CDO в квадраті, і страхуванням кожної з цих пачок є кредитно-дефолтні свопи, які є частиною цих 33 трильйонів доларів. І наш уряд спеціально вирішує не регулювати цей ланцюг інвестицій.
Одним із результатів було те, що 273 людини в лондонському офісі AIG, які були відповідальні за деривативи AIG, зруйнували компанію, яка мала 116 тисяч працівників у 120 країнах. Чому? Та тому що їхні дії ніхто не обмежував взагалі.
Третє рішення було у 2004 році. Комісія з цінних паперів США дозволила банкам збільшити кредитне плече з "10 до 1" до "30 до 1". І вгадайте що? Якщо їм дозволили це зробити, вони це зробили. Тож якщо ми маємо намір зазирнути у майбутнє, ми мали б думати про те, щоб не повторити ці три помилки.
Нарешті ми мали б хотіти пам’ятати, що голова ФРС зобов’язаний забрати чашу для пуншу з вечірки, коли вечірка виходить з-під контролю. І цього не сталося у часи Ґрінспена. Сталося зовсім інше.

Назва оригіналу: The Crisis and How to Deal with It
Джерело: The New York Review of Books, 11.06.2009
Зреферувала Параска Горобець zgroup

Опубліковано на сайті: 2009-07-01