Інновація - це історично безповоротна зміна способу виробництва речей.
Й. Шумпетер


М.І. Туган-Барановський

Й.А. Шумпетер

М.Д. Кондратьєв

Галерея видатних вчених

UA RU EN

Обращаем внимание на инновацию, созданную на данном сайте. Внизу главной страницы расположены графики,  которые в on line демонстрируют изменения цен на мировых рынках золота  и нефти, а также экономический календарь публикации в Интернете важных мировых экономических индексов 

 
Публікації

Кузьменко В.П.

Економічні інтереси та циклічність розвитку світової економіки і фінансові кризи (на укр. мові)

 

Ідея економічних циклів сформувалась вперше у французького вченого Клемента Жюгляра ще у середині ХІХ століття [14]. До цього увагу вчених - економістів привертали не цикли, а тільки кризи, що розглядались не як складові циклічного розвитку господарства, а як ознаки соціально-економічного катаклізму, що насувається мов хвиля цунамі, масштаби негативних наслідків якої невідомі. Мабуть, невипадково, що перші економічні цикли, пов’язані з поновленням активної частини основного капіталу, відкрив фізик за фахом Жюгляр, який визначив їх довжину у 7-11 років, тобто у середньому 9 років. Саме такий інтервал спостерігався в останні 30 років минулого століття у середньострокових циклах виробництва світових обсягів валового продукту, мінімальні темпи зростання якого припадали на кризові 1973-74, 1981-82, 1990-91, 2000-01 рр.

Видатний український економіст Михайло Туган-Барановський першим у світі розробив вчення про фундаментальну закономірність циклічності економічної динаміки. Він визначив її на основі аналізу періодичності промислових криз в Англії, що в ХІХ столітті була найрозвинутішою країною світу. У 1894 р. вийшла у світ його фундаментальна праця “Промислові кризи у сучасній Англії, їх причини та найближчі впливи на народне життя” [9], яка заклала підвалини дослідження економічних циклів і криз.

У підсумку можна сказати, що Михайло Туган-Барановський уперше в світі розробив учення про закономірність циклічності системної економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз, як чинника впливу на зміни в народному житті, тобто на соціальну сферу економіки. Він показав закономірність не лише виникнення криз, а й шляхів подолання їх завдяки активізації інвестиційної та соціальної політик. Причому Туган-Барановський чи не вперше звернув увагу на необхідність саме соціальної, а не політичної спрямованості економічного розвитку шляхом посилення соціальної політики через гармонізацію диференційованих страт суспільства. У середині ХХ століття стокгольмська школа економічної думки, творчо спираючись на концепцію Туган-Барановського, відкрила шляхи самозбереження та розвитку капіталізму на основі шведської моделі, яка успішно реалізована сьогодні у скандинавських країнах, котрі за рівнями життя в останні роки впевнено лідирують у шерензі найрозвиненіших країн світу.

В період активного економічного реформування в Україні, РФ та інших країнах СНД  рішення соціальних питань, як і розробка відповідної змінам соціальної політики, було відкладено, що спричинило за собою загальновідомі трагічні і багато в чому непоправні наслідки, визнані самими ж економістами, але вже значно пізніше. Однією з причин цього, безумовно, була відсутність інтересу у молодих українських та російських реформаторів (що в більшості своїй отримали “класичну радянську” політекономічну освіту) до значущості соціальної політики, її історії, принципам, зарубіжному досвіду, успіхам і провалам західних моделей, тобто явна недооцінка цієї сфери внутрішньополітичної діяльності держави.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що наукове співтовариство України, РФ  та інших країн СНД, а саме той його сегмент, який спеціалізувався в області дослідження соціально-економічної проблематики, був якимсь архаїчним породженням радянської системи і радянської науки - назвемо її прикладною до політичної економії марксистського cпрямування. Наукові видання в цій області, за рідкісним виключенням, відрізнялись відсутністю теоретичного обгрунтовування, співвіднесеності з зарубіжними дослідженнями та теоретичними розробками, серйозного аналізу робіт зарубіжних вчених, історії соціальної політики і досвіду її проведення в інших країнах світу, міждержавних зіставлень. В економічних, соціологічних, суспільно-політичних журналах публікувалися описові статті про ситуацію в різних секторах соціальної сфери, про роботу служб соціальної допомоги малозабезпеченим, наводилися нескінченні статистичні дані, часто суперечливі, які не супроводжувалися глибоким аналітичним обгрунтовуванням. Виникало відчуття, що українська, як й російська, соціальна політика в цілому та вчені, які працюють в цій області, зокрема - це якась корпоративна культура, що присвятила себе статистичному аналізу проблем, які традиційно відносяться до комплексу соціальних. Новий період в історії України, як, до речі, й РФ,  поставив перед цими ученими нові цікаві задачі, серед яких основними до цих пір є ринок праці і безробіття. Дуже популярною стала тема бідності, що надала широке поле для різноманітних розрахунків - прожиткового мінімуму, рівня життя, споживацької корзини, зіставлення верхньої і нижньої квінтильних та децільних груп і таке інше. Але, звернувшись до обговорення цієї нової для української, російської та взагалі пострадянської дійсності тематики, вчені не змінили принципам радянської науки, її методам, характеру викладу. Майже ніхто не робив замах на рішення тієї або іншої теоретичної задачі в області соціальної політики, на проведення постемпіричного узагальнення, зрівняння із західними теоріями та прогнозами. Українські, російські та інші пострадянські вчені продовжували працювати в колишній радянській парадигмі, відновивши тільки проблемне дослідницьке поле. Все це справляє гнітюче враження.

Ще на початку ХХ ст. видатний австро-американський економіст Йозеф Шумпетер створив у Чернівцях нову “Теорію економічного розвитку” [12], основою якої стала теорія інновацій. Сьогодні інноваційний характер виробництв постіндустріального суспільства проявляється, перш за все, у сучасних технологічних системах. Завдяки ним людина у ХХІ столітті повинна вийти з ритму промислового виробництва, що пригнічує її, у напрямку до використання її творчого потенціалу для створення нових технологій та відповідних їм форм менеджменту. Але сама циклічна динаміка виникнення та розповсюдження нових технологій, відкрита ще у першій половині ХХ ст. в інноваційній теорії «довгих хвиль» Миколи Кондратьєва [3] та Йозефа Шумпетера [16], згідно їй не може бути порушена і буде подовжуватися у майбутньому з ритмічно виникаючими економічними кризами, про періодичність яких ще наприкінці ХІХ ст. писав Михайло Туган-Барановський, до речі, безпосередній вчитель Кондратьєва. Виходячи з теорії «великих циклів кон’юнктури», що сьогодні називають «Кондратьєвськими довгими хвилями» або скорочено «К-хвилями» довжиною у 50-60 років, чергову світову економічну кризу вже рубежу тисячоліть прогнозували багато вчених – циклістів. Вона особливо відчувалася у 90-і роки на пострадянському просторі, що пов’язано з її синхронізацією ще й з кризовими явищами розвалу РЕВ країн «соціалістичного табору» та загальним розпадом СРСР, а потім і трансформаційною кризою в цих країнах.

До того ж Кондратьєв вказав в першій емпіричній правильності на початок чергової хвилі в надрах попередньої, а в другій – на велику імовірність виникнення соціальних катаклізмів (революцій і війн) на підвищувальній хвилі, що потім підтвердила друга світова війна на початку підйому 4-ої К-хвилі. В третій емпіричній правильності Кондратьєв звернув увагу на те, що знижувальна хвиля супроводжується довгою депресією сільського господарства, яка спостерігалась в аграрному секторі радянської економіки як у 20-ті, так й у 80-ті роки, включаючи пострадянський період її розвитку в країнах СНД, коли незважаючи на усі проголошені програми його підйому, він так і не вийшов з кризового стану в жодній з цих держав. Четверта емпірична правильність Кондратьєва стверджує, що середні цикли (маються на увазі 9-річні економічні цикли Жюгляра) у знижувальному періоді великого циклу повинні характеризуватися довгою та глибокою депресією (як вказувалось вище, свідченням цього є 1973-74, 1981-82, 1990-91, 2000-01-і роки), стислістю та млявістю підйомів; середні цикли у підвищувальному періоді великого циклу повинні характеризуватися зворотними рисами. І дійсно у підвищувальному періоді 50-60-х років багато в чому штучна криза кінця хрущовської “відлиги” з кукурудзяним хлібом була дуже швидко подолана, коли майже на другий день після приходу до влади брежнєвського “колективного керівництва” на прилавках магазинів з’явились дефіцитні продукти.

До речі, 50-60-ті роки були періодом пожвавлення не лише у світовій, але й в радянській економіці: динаміка розвитку народного господарства СРСР у 1956-1970 рр. була найвищою за майже піввікову історію існування Радянської імперії після другої світової війни і навіть за розрахунками західних “совєтологів” перевищувала 5% щорічного темпу приросту його ВВП. Саме на стикові третьої та четвертої кондратьєвських “довгих хвиль” ця війна була засобом розв’язання протиріч, накопичених у часи Великої депресії. На стикові першої та другої хвиль, у середині ХІХ століття таку ж роль відігравала буржуазна революція 1848 року, на протязі якого вона мов ураган пронеслась по усіх країнах Європи. Через такі  соціальні катаклізми і відбуваються зміни інституціональної структури суспільства, яка потребує відповідності технологічній якісній структурі господарства, що складається протягом попередньої “К-хвилі” і зумовлена світовими техніко-технологічними рівнями виробництва у різних його галузях.

У 20-ті роки ХХ ст., напередодні публікації Кондратьєвим К-хвиль, але вже після їх відкриття, тезу про єдиний економічний цикл було спростовано американськими вченими Джоном Кітчином (російського походження) і В.Крамом, що відкрили короткострокові фінансово-економічні цикли довжиною у 3-5 років (40-59 місяців), тобто у середньому близько 4 років [15]. Цікаво, що саме такий термін відддаляє фінансову кризу 1997-98 рр. від світової загальноекономічної кризи 2001 р. початку тисячоліття, а від Шанхайської фінансової кризи 2007 р. – 9-10 років середньострокового циклу Клемента Жюгляра. Й.Шумпетер у 30-і роки ХХ століття, працюючи в США, розбив К-хвилі на 4-и фази і визначив, що основні зміни в темпах приросту відбуваються у фазі пожвавлення (темпи приросту підвищуються) і у фазі спаду (ці темпи знижуються). Темпи приросту досягають найвищої оцінки у фазі процвітання, а найнижчої - у фазі депресії. Саме Шумпетером вперше у світі було звернуто увагу на вкладенність у різній кількості цілих чисел різноманітних за якісними параметрами циклів одних в інші. Так за його інтуїтивною гіпотезою 1939 р. в один цикл Жюгляра вклалось рівно три цикла Кітчна, а в одну “довгу хвилю” Кондратьєва - рівно шість циклів Жюгляра. Причому цикл Кітчина він узяв за мінімальною його довжиною в 3-и роки, а два інші – за середньою їх довжиною, відповідно у 9 і 54-и роки. Це явище вже у 1975 р., тобто через 36 років було названо фрактальністю, яку відкрив американський математик Бенуа Мальдеброт [5].

 

У 1927 р. видатний мислитель XX століття та головний ідеолог економічного лібералізму австрійської школи політичної економії Людвіг фон Мізес у вступі до своєї роботи “Лібералізм в класичній традиції”  писав:

Філософи, соціологи і економісти XVIII та початку XIX сторіччя сформулювали політичну програму, яка лягла в основу соціально-економічної політики спочатку в Англії і Сполучених Штатах, а потім на європейському континенті та, нарешті, в інших частинах населеного світу. Повністю ця програма ніде не була здійснена. Навіть в Англії, яку називали батьківщиною лібералізму і зразком ліберальної країни, прихильники ліберальної політики так і не змогли здійснити всіх своїх вимог. В одних країнах приймалися лише окремі частини ліберальної програми, тоді як в інших не менш важливі частини або спочатку відхилялися, або були відкинуті через деякий час. Лише з великою натяжкою можна сказати, що світ коли-небудь пережив ліберальну епоху. Лібералізму так і не дозволили втілитися повністю.

Тим не менш, яким би короткочасним та обмеженим не було панування ліберальних ідей, цього виявилось достатньо, щоб змінити облік світу. Відбувся вибух економічного розвитку. Вивільнення продуктивної сили людства багатократно помножило засоби існування… Процвітання, створене лібералізмом, значно знизило дитячу смертність, безжалісний бич більш ранніх епох, і в результаті покращення умов життя збільшило його середню тривалість” [6].

Австрійська школа політекономії отримала відразу після війни такі видатні роботи «нової австрійської школи» як «Індивідуалізм та економічний порядок» (1948) Ф.А. фон  Гаєка та «Людська діяльність: Трактат з економічної теорії» (1949) Л. фон Мізеса. Остання фундаментальна системна робота, присвячена безпосередньо праксіології - загальній теорії людської діяльності, що виникла з класичної політекономії, у своєму складі має спеціальну главу – «Гармонія та конфлікт інтересів», яка дозволяє виявити і механізми соціально-економічних циклів, пов’язані з боротьбою економічних інтересів різних страт (класів) людського суспільства. Мізес починає цю главу зі спростування відомої тези: «виграш однієї людини обертається втратою для іншої; ні одна людина не має прибутку окрім як шляхом втрат для інших людей» Цієї догми, як стверджує Мізес, дотримувались ще античні автори, а у середньовічній Європі її першим сформулював видатний французький філософ Мішель Монтень, у зв’язку з чим він її назвавдогмою Монтеня”. Вона, по суті, стала квінтесенцією старого меркантелізму та нового монетаризму. Головне ж, що з неї випливає висновок, що у рамках ринкової економіки існує конфлікт як між інтересами різних суспільних класів одного народу, так й між інтересами будь-якої країни та інтересами усіх інших держав. І ще головніше, за твердженням цієї догми цей конфлікт неможливо вирішити.

Але в дійсності це зовсім не так. Хоча навіть і сьогодні догма Монтеня справедлива відносно впливу змін у купівельній спроможності грошей під впливом грошевих факторів на відстрочений платіж, «у цілому вона помилкова у відношенні до будь-якого виду підприємницького прибутку та збитку, чи виникають вони у стаціонарній економіці, де сукупна величина прибутку дорівнює сукупній величині збитків, чи в економіці, що розвивається або регресує, де дві ці величини різні».

Як стверджує Л.Мізес, прибуток людини у вільній ринковій економіці утворюється не завдяки тяжкого становища та страждань людей, що її оточують, а в результаті того, що вона полегшує чи повністю виключає те, що викликає у оточуючих її людей почуття неспокою. «Страждання хворому завдає чума, а не лікар, що лікує цю хворобу. Дохід лікаря – результат не епідемії, а допомоги, котру він надає людям, які вражені хворобою. Кінцеве джерело прибутку – це завжди передбачення обставин майбутнього. Ті, кому краще вдається передбачити майбутні події і пристосувати свою діяльність до майбутнього стану ринку, мають прибуток, тому що вони опиняються у стані задовольнити найбільш нагальні нужди людей. Прибутки тих, що виробили товари та послуги, за якими охотяться покупці, не є джерелом збитків для тих, хто викинув на ринок товари, купуючи котрі, люди не готові повністю сплачувати витрати виробництва. Причина цих збитків – у недостачі проникливості, що проявляє себе при прогнозуванні майбутнього стану ринку і споживчого попиту.

Зовнішні події, що впливають на попит та пропозицію, іноді відбуваються настільки раптово та несподівано, що люди говорять, що ні одна розумна людина не могла б їх передбачити». Але все ж інколи це вдається і тоді конкуренти рахують, що прибуток тих, хто виграв від непередбачених ними змін, не є оправданим. Однак така суб’єктивна оцінка не змінює реальний стан інтересів. І Мізес з цього приводу говорить: «Для хворого, безперечно, краще, коли лікар його вилікує, придбавши при цьому високий гонорар, ніж коли він не буде мати медичної допомоги. У протилежному випадку він не викликав би лікаря.

У ринковій економіці нема конфліктів між інтересами покупців та продавців. Є втрата, викликана неадекватним передбаченням. Якби кожна людина і усі члени ринкового суспільства завжди передбачали б обставини майбутнього правильно та своєчасно і вели б себе відповідно, то наступила б загальна благодать…Однак людина не всевідаюча…

Угода завжди вигідна і покупцю, і продавцю. Навіть той, хто продає собі в збиток, все одно багатіше, ніж той, хто чи взагалі не зміг нічого продати, чи зміг продати тільки ще за більш низькою ціною. Він несе втрати із-за недостачі проникливості; продаж обмежує його збиток, навіть коли кінцева ціна низька. Якби і покупець, і продавець не рахували угоду найбільш вигідною дією, котру вони можуть вибрати в обставинах, що склались, то вони не стали б у ній приймати участь.

Заява про те, що благо для однієї людини – це завжди шкода для когось іншого, справедлива тільки у відношенні до грабежу, війни та їх трофеям. Здобич грабіжника – це шкода для жертви грабежу. Але війна і торгівля – дві різні речі».

Далі у своїй фундаментальній праці Мізес розглянув конфлікти, викликані різними, в тому числі економічними, інтересами людей. Він відзначає, що характерною рисою «природного стану» людей є їх непримиримий конфлікт. І той факт, що у стаціонарній економіці збільшення «частки кожної людини зменшує частку усіх інших людей, завжди є джерелом конфліктів.

Саме більш висока продуктивність розподілу праці створює дружні стосунки між людськими істотами. Вона усуває природний конфлікт інтересів, оскільки там, де є розподіл праці, більше не існує проблеми розподілення запасу, що не піддається збільшенню. Завдяки більш високій продуктивності праці, що виконується в умовах розподілу задач, запас благ багаторазово збільшується. Загальний інтерес, що панує над усіма іншими - збереження та подальша інтенсифікація суспільного співробітництва -– отримує верх і згладжує усі основні протиріччя. Місце біологічної конкуренції займає каталлактична конкуренція. Це веде до гармонії інтересів усіх членів суспільства».

Причому, смисл каталлактичної конкуренції криється у тому, що вона стимулює крупномасштабне виробництво товарів масового попиту і це знижує  витрати виробництва до такого ступеню, що вони стають доступними за низькими цінами, тобто вона робить товари не дорожчими, а дешевшими. «У цьому є смисл теореми гармонії правильно зрозумілих інтересів усіх членів ринкового суспільства. Коли економісти класичної школи сформулювали це твердження, вони робили спробу підкреслити два моменти. Перший: кожний має інтерес до збереження суспільного розподілу праці – системи, що багатократно збільшує продуктивність людських зусиль. Другий: у ринковому суспільстві попит споживачів направляє усю виробничу діяльність. Причина того, що не усі людські бажання можуть бути задоволені, полягає не у суспільних інститутах, що не підходять, або вадах системи ринкової економіки. Це природна умова людського життя. Віра у те, що природа одарила людину невичерпним багатством, а злидні є наслідком нездібності людини організувати гарне суспільство, у корні помилкова. «Природний стан», що описується реформаторами та утопістами як райський, у дійсності був станом надзвичайної нужди та страждань. «Злидні, - говорить Бентам, - це не дія законів, це первісний стан роду людського». Навіть ті, хто знаходиться на дні суспільної піраміди, зараз більш забезпечені, ніж були б забезпечені при відсутності суспільного співробітництва. Вони теж виграють від дії ринкової економіки і розділяють вигоди цивілізованого суспільства»  [7].  

Далі Мізес говорить про реформаторів ХІХ століття Фрідріха Енгельса та Карла Маркса, що, як й їх попередники-утопісти, не відмовились від дорогої для їх серця ідеї первісного земного раю, до якого вони хотіли повернути людство через розбудову соціалізму та комунізму, сутність яких Мізес розкрив відразу після закінчення Першої світової війни у своїй фундаментальній праці «Соціалізм. Економічний та соціологічний аналіз», що вперше побачила світ у 1922 р. – в рік заснування СРСР. Його учень Гаєк теж написав на цю ж тему навіть дві книжки «Шлях до рабства» та «Згубна самовпевненість. Помилки соціалізму». До речі, саме громадянам СРСР випало «щастя» будувати спочатку «табірний» соціалізм, а вже після другої світової війни у часи хрущовської «відлиги»  приймати участь у виконанні Програми розбудови комунізму на 1961-1980 рр. І саме на початку 80-х років стало ясно, що побудували ми щось не те, звідкіля і виникла ідея «перебудови», яка вже не була спроможна зупинити розвал «соціалістичної системи» та розпад СРСР. Як би ж наші горе-теоретики вчасно прочитали  Мізеса та Гаєка, то, можливо, це зберегло б наше суспільство від багатьох помилок. Але історія не витримує «умовного способу». І все ж до своїх пророків людство повинно прислухатися. Як стверджує Л.Мізес у підглавці «Гармонія «вірно зрозумілих» інтересів»:

«Людське співробітництво у системі суспільного поділу праці можливе тільки в ринковій економіці. Соціалізм не є системою економічної організації суспільства, що може здійснитися, тому що у нього відсутній будь-який метод економічного розрахунку…

Відкриття цієї істини не означає принижування переконливої та доказової сили антисоціалістичних аргументів, що випливають зі зниження продуктивності, яка очікується від соціалізму. Вагомість цього заперечення настільки величезна, що ні одна розумна людина не може коливатися, вибираючи капіталізм. Незважаючи на те, що все одно зберігається вибір між альтернативними системами економічної організації суспільства, переваги одної у порівнянні з іншою – це ніяка не альтернатива. Соціалізм неможливо здійснити, тому що поза владою людини організувати його як суспільну систему. Вибір стоїть між капіталізмом і хаосом. Людина, котра вибирає між тим, щоб випити склянку молока чи склянку ціаністого калію, робить вибір не між двома напоями; вона вибирає між життям і смертю. Суспільство, котре вибирає між капіталізмом і соціалізмом, робить вибір не між суспільними системами; воно вибирає між суспільним співробітництвом і розвалом суспільства. Соціалізм не є альтернативою капіталізму; він не є альтернативою ні одній системі, за якою люди можуть жити як людські істоти. Підкреслити цей момент – задача економічної науки, точно також  як задача біології та хімії складається в тому, щоб навчити, що ціаністий калій – це не їжа, а смертельна отрута» [7].  

Таким чином, лібералізм дуже тісно пов’язаний з успіхами в соціальній політиці, наслідками якої є якісне покращення та кількісне подовження людського життя. Але парадоксальним є той факт, що саме в найліберальнішій Англії видатний економіст ХХ століття Джон Мейнард Кейнс ще у 1936 р. закінчив свою знамениту “Загальну теорію зайнятості, проценту та грошей” [2], що є свого роду антиподом економічному лібералізму. У ній він вперше узагальнив світовий досвід макроекономічної антикризової політики, яка потім була названа кейнсіанською політикою, а узагальнена ним течія в світовій економічній думці - кейнсіанською революцією або кейнсіанством, що протиставлялося лібералізму. В кейнсіанській політиці акцентовано увагу на державному регулюванні через інвестиційну та соціальну складові цієї політики, про що вперше писав, ще за 40 років до Кейнса, український економіст Михайло Іванович Туган-Барановський. Слід підкреслити, що кейнсіанство виникло у часи Великої депресії 30-х років ХХ ст. як антикризова теорія та практика подолання цієї депресії. Тобто це фінансово-економічні ліки подолання хвороби соціально-економічного організму, що знаходиться у кризовому стані. Але тоді, коли економіка вже не хвора, тобто вилікувалась та вийшла на шлях сталого економічного розвитку, втручання в її організм з боку держави повинно бути мінімальним і наступає час для максимального розквіту економічного лібералізму. Тобто і сьогодні має місце маятник періодичних коливань між неолібералізмом і неокейнсіанством в соціально-економічних циклах, що будуть подовжуватись й далі. І задача сучасної економічної політики не розхитати цей маятник, вчасно долаючи очикувані соціальні кризи з найменшими втратами, мінімізуючи їх негативні наслідки.  

 

Відома сучасній науці перша у світі промислова криза спалахнула у 1825 р. Хоча соціально-політичні наслідки наполеоновських війн тоді пожинала вся Європа, ця економічна криза охопила тільки одну державу – Англію, яка була тоді вже промисловою країною з найрозвинутішою економікою. Друга промислова криза відбулась у 1836 р. Окрім Великобританії вона охопила вже й США, що наздоганяли першу за рівнем промислового розвитку. У третю промислову кризу 1847 р. були вже втягнуті не тільки Англія та США, але й Франція і Німеччина, які також наздоганяли Велику Британію за рівнем промислового розвитку. Наступного 1848 року всю Європу охопила Велика буржуазна революція (“Весна народів”). Криза 1857 р. явилася вже світовою економічною кризою, що охопила усі головні країни світу, але до початку найглибшої світової кризи – Великої депресії 1929-34 рр. залишалось ще 72 роки (термін комуністичного правління у Євразії: 1917-89 рр., що мав форму радянського тоталітаризму, якому відомий радянський дисидент Валентин Турчін дав досить точну характеристику “глухого кута, вовчої ями на шляху еволюції” [10]). Сучасну світову економічну кризу початку тисячоліття (11 вересня 2001 року) від початку Великої депресії у жовтні 1929 р. віддаляють також 72 роки.

У ХХ ст. модель Кондратьєва була єдиною у світі, яка заздалегідь дозволила йому передбачити Велику депресію 30-х років. Більше того, прогнозна сталість довжини “К - хвиль” підтверджується й сучасною світовою економічною кризою, що розпочалась з фінансових криз 90-х років у Латинській Америці, Південно-Східній Азії та країнах СНД. Світова економічна криза, розпочавшись з фінансового обвалу фондових бірж у 2000 р. призвела у 2001-2003 рр. до щорічних темпів приросту світового валового продукту (СВП) лише трохи вище рубіжних 2%, а в країнах – лідерах економічного буму 60-х років – Німеччині та Японії в окремі роки вони були навіть від’ємними. Напередодні цієї глобальної кризи локальний російський дефолт 1998 року, а до нього фінансові кризи в країнах Латинської Америки та Південно-Східної Азії 1995-1997 рр., все ж привели до значного падіння темпів приросту СВП з 4,2 % у 1997 р. до 2,9 % у 1998 р. Як наслідок, значне зменшення обсягів світової торгівлі, звуження торговельних стосунків, втрата Україною традиційних ринків збуту, продовження дії деяких торговельних обмежень і значне скорочення обсягів імпорту енергоносіїв спричинили зменшення загальних обсягів зовнішньої торгівлі товарами нашої країни.

Таким чином, ще у 1922 р. з публікацією результатів досліджень у 1925-1926 рр. видатним російським економістом Миколою Кондратьєвим були відкриті великі цикли кон’юнктури, які дозволили йому спрогнозувати Велику депресію 30-х років, а, по суті, й Другу світову війну, що випливала з другої його емпіричної правильності, але, як нам відомо, ні в одній з капіталістичних країн не були вчасно впроваджені антикризові заходи. Більш того, у самому центрі Західної Європи два видатних віденських економісти Людвіг фон Мізес та Фрідріх фон Гаєк теж попереджали про майбутню світову економічну кризу [8]. Так колеги і учні Мізеса знаменитої австрійської школи економічної думки свідчать, що ще у 1924 р. він попереджав, що це буде великий обвал. Як свідчив Гаєк, у 20-х роках австрійські економісти дуже уважно стежили за показниками грошової маси у США. Вони знали, що коли друкарський станок уповільнить чи призупинить свою роботу, то фінансової кризи залишиться чекати недовго. Друкарський станок доларів, які після війни стали світовою валютою, потужно працює й сьогодні, що таїть загрозу всьому світу.

Хоча перед Великою депресією інфляція закінчилась ще наприкінці 1928 р. і грошова маса на початку і в середині 1929 р. практично не відрізнялись, ці поодинокі голоси пророків не були почуті ні в одній країні світу. Вже тільки через три-чотири роки після початку кризи восени 1929 р., у 1933-1934 рр. були вжиті антикризові заходи у США, Швеції та ряду інших європейських країн. Все це говорить про те, що владні структури в різних країнах світу ще не навчились прислухатися до голосу своїх пророків, а в таких тоталітарних країнах як СРСР їх навіть знищували, як це було з Кондратьєвим. Але інколи тут бувають і виключення. У Швеції за допомогою розробленої двома майбутніми нобелівськими лауреатами з економіки Гуннаром Мюрдалем і Бертилем Уліном антикризової антициклічної політики прогресивний міністр фінансів Ернст Вігфорсс заклав запропоновані ними заходи у проект бюджету 1933 року. І маленька Швеція почала тоді виходити з Великої депресії раніше багатьох більш потужних держав [13].

Досвід цих країн у розробці антикризової політики у період Великої депресії може стати у нагоді Україні на шляху виходу її економіки з кризи 90-х років, від яких Велику депресію віддаляє як раз одна довга хвиля Кондратьєва, який визначив її довжину в 50-60 років, тобто у середньому 55 років, які віддаляють й сучасну світову економічну кризу рубежу тисячоліть від закінчення Другої світової війни. В науковій літературі існує багато теорій і трактувань криз. Можна виділити декілька груп теорій:

Перша група теорій пояснює циклічний характер розвитку економіки причинами, котрі не мають відношення до характерних рис ринкового господарства, тобто позаекономічними. Цю групу можна підрозділити на дві підгрупи. В першу підгрупу входять, котрі головну причину криз бачать в природних явищах, так звані натуралістичні теорії. Вони пояснюють циклічний процес виходячи з природних явищ, які не мають відношення до даної конкретної системи виробництва. Представниками цього напрямку є англійські економісти (батько і син) Вільям Стенлі і Ерберг Джевонси. Вони пояснюють кризи впливом плям на сонці, що мають одинадцятирічний цикл. Різна інтенсивність сонячної радіації, з їхньої точки зору, визначає відповідні цикли врожайності сільськогосподарських культур, що, в свою чергу, впливає на усю економічну діяльність людей. Деякі економісти пояснювали цикли впливом інших атмосферних факторів на врожай, а також на психологію людей в процесі їх економічної діяльності.

       Друга підгрупа об’єднує психологічні теорії, котрі пояснюють походження криз причинами, що містяться в натурі чи психології людини. Психологічні теорії виходили з пояснення циклічного характеру розвитку економіки оптимізмом і песимізмом, тобто песимістичними чи оптимістичними діями людей. До цієї підгрупи відносяться погляди італійського соціолога-економіста Вільфредо Парето та англійського економіста Артура Пігу. Ці погляди не можна віднести до розряду повністю доказаних. Хоча будь-яке природне явище і будь-яке передбачення знаходить відображення в економіці, але це не значить, що в них слід бачити головну причину такого складного явища як економічна криза. Скоріш усього, ці фактори є додатковими, які з ефектом їх синхронізації можуть посилити кризові явища в господарстві за рахунок позаекономічних факторів, що інколи дійсно можуть призвести до хаотичного стану кризи, яка практично не піддається регулюємим впливам. 

Друга група теорій пояснює кризи, виходячи з економічних явищ, але з різних позицій. В першу підгрупу можна виділити теорії, котрі головну причину кризи бачать у порушенні рівноваги між виробництвом і споживанням, яке обумовлюється, в свою чергу, недоспоживанням. До таких теорій відносяться й ті, що пояснюють кризу перенакопиченням капіталу або порушенням пропорцій між збереженнями та інвестиціями. Такі теорії висували ще представники школи класичної політичної економії Томас Мальтус, Шарль Сисмонді, Джон Гобсон. Друга підгрупа теорій пояснює кризу тією обставиною, що швидке зростання промисловості викликає зниження цін на споживчі товари, що, в свою чергу, викликає скорочення попиту на засоби виробництва, тобто призупинку росту промисловості та обсягу виробництва. Третя підгрупа складається з теорій, котрі бачать причину криз у перевищенні виробництва засобів виробництва над виробництвом споживчих товарів. До числа послідовників цієї тези можна віднести видатного українського економіста Михайла Івановича Туган-Барановського та його послідовників. Найбільш відомим вченим, який розробив закінчену теорію криз на торгівельно-грошевій основі, вважається Клемент Жюгляр [14]. З економістів більш молодого покоління можна назвати Елвіна Хансена [11] та інших, що пов’язували причини криз головним чином з обмеженням банківського кредиту і рухом облікової ставки. Джон Мейнард Кейнс [2] також бачив причину криз в схильності людей до заощаджень, яка сприяє обмеженості попиту, в результаті норма прибутку стає низькою, що послаблює стимули підприємців до вкладання своїх капіталів у виробництво.

Глобальна економіка представляє собою історично нову реальність, що відрізняється від традиційної світової економіки. За визначенням одного з її апологетів – відомого французько-американського соціолога іспанського походження Мануеля Кастельса «глобалізація характеризує економіку, здібну працювати як єдина система в режимі реального часу у масштабі усієї планети» [1]. Процес глобалізації cвітової економіки йде вкрай нерівномірно. Це стосується як сфер діяльності та галузей, так й макроекономічних регіонів, об’єднаних по групам країн та цивілізаціям.

Найвищий рівень глобалізації досягнуто у фінансово-інвестиційній сфері. Адже сьогодні загальновідомим став факт перевищення більш як на порядок фінансових потоків обігу світової економіки у порівнянні з її матеріальними потоками, пов’язаними з реальними ринками товарів та послуг. Таким чином, цей вивільнений грошовий капітал не має матеріального підкріплення і знаходиться у вільному плаванні, маючи щосекундні біржові операції на мільярди доларів, забезпечивши їх зростання за останні 20 років на два порядки. І ця фінансова бомба вже десятки років нависає над виробничими потужностями реальної економіки країн усієї Земної Кулі, періодично знищуючи фінансові ринки у тому чи іншому ареалі світу через механізми фінансових криз, найбільш відомими з яких за останнє десятиріччя стали мексиканська криза 1994-1995 рр., криза в країнах Південно-Східної Азії 1997-1998 рр. з суттєвим її впливом на світові фінансові ринки, і, нарешті, дефолт 1998 р. у Росії, який особливо вплинув на країни СНД, у тому числі на Україну.

Нещодавня Шанхайська фінансова криза 27 лютого 2007 р. в Китаї не тільки отримала відгук в різних куточках світу, але й означила низку суттєвих аспектів, які необхідно враховувати також Україні в її економічній політиці, насамперед готовності до роботи в умовах світової економічної кризи. Останню фінансову кризу спровокували дії китайського уряду на перенасиченому ринку нерухомості, що відгукнулось падінням котирувань на Шанхайській біржі до 10%. Із 300 акцій, що входять в індекс Shanghai and Shenzhen 300, 249 подешевшали на 10% - рівень, при якому торги на біржах вже повинні припинятися. Індекс Shanghai Composite, до складу якого входять акції, що котируються на Шанхайській біржі, впав на 8,8%. Це падіння відразу вплинуло і на стан фондових ринків і бірж не тільки Азії, але й Америки та Європи, де падіння котирувань акцій не було таким обвальним. За експертними оцінками, у той день тільки за одну торговельну сесію падіння фондових індексів обійшлося інвесторам у суму, що перевищує 1 трлн дол., у т.ч. близько 600 млрд дол. - у США, 140 млрд дол. - у Китаї. .

Слід зауважити, що на світових ринках нерухомості взагалі спостерігається суттєвий надлишок грошей і на кожні $5, що інвестори готові інвестувати в цю сферу, приходиться тільки $1 готового продукту. Таку оцінку дав головний виконавчий директор європейського підрозділу залучення інвестицій компанії Jones Lang LaSalle Тоні Хоррелл на медіа-брифінгу "Глобальні ризики і прибутковість інвестицій: ринки нерухомості завтрашнього дня" у ході Міжнародної виставки MIPIM, що проходила в березні 2007 р у Каннах (Франція), тобто буквально через пару тижнів після шанхайської фінансової кризи. Відповідно до прес-релізу Jones Lang LaSalle, фахівці компанії очікують подальшого активного розвитку інвестиційного ринку в 2007 році завдяки інтересам інвесторів, що зберігаються, до розвитих ринків і триваючого росту ринків, що розвиваються, які стають все більш прозорими.

Характеризуючи тенденції розвитку цих ринків, Т.Хоррелл відзначив, що у Шанхаї прибутковість вкладень у нерухомість вимірюється двозначними цифрами, а у Токіо спостерігається значний розкид ставок прибутковості - продовжується ріст ставок оренди, тоді як Bank of Japan підтримує низькі процентні ставки. За оцінкою експерта, у Франкфурті-на-Майні в 2008-2009 р. очікується подальше зниження ставок прибутковості, у Парижі в 2007 році ставки оренди в кращих будинках виростуть мінімум на 10%, тому що частка вільних площ - одна з найнижчих у Європі, а попит на офісні площі залишається високим. У Лондоні ставка прибутковості для інвесторів залишається привабливою завдяки значному росту ставок оренди, однак подальше її зниження є малоймовірним. У Стамбулі в результаті обмеженої пропозиції будинків класу “А”, зберігається потенціал для будівництва висококласних об’єктів. За думкою Т.Хоррелла, ставки оренди в Мехіко виростуть як мінімум на 5% у рік, а ставки мінімальної прибутковості знизяться до 9%, тому що ринок відновлюється після періоду надлишкової пропозиції. У Сан-Пауло очікується виведення на ринок значного числа нових проектів нерухомості. У Нью-Йорку позитивна економічна динаміка створює умови для подальшого росту ставок оренди і  двозначних ставок прибутковості. У той же час експерт відзначив, що на ринку нерухомості Москви зберігається ризик перенасиченості ринку новими проектами, що очікується і в Києві.

Через кілька тижнів після Шанхайської фінансової кризи на світовому фінансовому ринку намітилася певна стабілізація. Чи буде вона тривалою, поки говорити рано, але й недооцінювати загрози, у тому числі й для української економіки, не слід. Адже на відміну від світової фінансової кризи 1997-98 рр., тобто десятилітньої давнини, сьогодні інтегрованість вітчизняної економіки у світовий економічний процес значно виросла. Україна стоїть на порозі до вступу в СОТ, а з приватизацією та акціонуванням її стратегічних підприємств їх акції збільшили свою роль й на світовому фондовому ринку. І відповідно, збільшилася й уразливість господарства України від негараздів глобалізованої економіки, в яку воно все більше вбудовується.

Незважаючи на неоднозначність факторів, які “сірого вівторка” (так охрестили аналітики день 27 лютого 2007 р.) безпосередньо викликали біржову паніку, проглядається логічний зв'язок між цими подіями і тими, що мали місце напередодні кризи 1997-1998 рр. Нагадаємо, і тоді, й зараз криза почалася в Південно-Східній Азії, а потім перекинулася на усю світову економіку. І в першому, й в другому випадку мова йде про країни, в яких у результаті перегріву економік і відповідної міграції капіталу рівень фондових котирувань перевищив критично припустимі границі.

За великим рахунком, обвальне падіння акцій на китайському фондовому ринку не стало несподіванкою. Його прогнозували ще торік, коли біржовий індекс виріс майже вдвічі. Це означало, що усього лише за 12 місяців капіталізація китайських компаній неприродним образом подвоїлася. Експерти прогнозували, що в 2007 р. прибуток китайських компаній виросте як мінімум на 20%.

Цікава й офіційна позиція уряду Китаю щодо політики стримування економічної експансії, проголошена ще в 2005 р. У ній акценти переносилися з кількісних на якісні параметри росту. Однак економіка Китаю зараз настільки інтегрована в структури світового фондового ринку, що в принципових речах вона вже не визначається Пекіном, а підкоряється циклічним закономірностям глобальної міграції капіталу, згідно яким послідовність фаз “розширення” - “розбухання” - "обвальне стиснення" є невідворотним.

9-10 років, що віддаляють нинішню Шанхайську фінансову кризу від світової фінансової кризи 1997-98 р., відповідають ознакам циклічності. Адже світовій фінансовій кризі 1997-98 рр. передувала фінансова криза 1987-88 рр.  Тоді тільки за один день (19 жовтня 1987 р.) індекс Dow Jones упав на 22,6%.

Не варто радіти тому, що інтенсивність падіння котирувань у Китаї не була тривалою і вже наступного дня падіння було припинено. Про повноцінну стабілізацію поки говорити рано. Успішний гравець на ринку сировинних товарів Джим Роджерс, або як його іноді називають "Гуру сировинних ринків" поділився в середовищі 14 березня 2007 р.своїми прогнозами щодо розвитку кризи в сфері іпотечного кредитування позичальників з низьким кредитним рейтингом у своєму телефонному інтерв'ю агентству Reuters. На його думку, дана криза може привести до глобального колапсу на фондових ринках світу, а особливо на ринках нерухомості. Керуючий інвестиційним фондом, що у 1970 році разом з мільярдером Джорджем Соросом створив інвестиційний фонд Quantum Fund, а потім переключився на ринок сировинних товарів з 1998 року, похмуро оцінює перспективи фондових ринків у зв'язку з кризою іпотечного кредитування в США. "Ви просто не можете собі уявити яка жахлива буде ситуація до того, коли вона почне поліпшуватися, - заявив він, - для багатьох, хто не розуміє, що відбувається, це стане катастрофою, коли бульбушка цін на нерухомість лопне. Це буде суцільна купа мала”. Сам Роджерс виставив свій розкішний особняк у Нью-Йорку вартістю $15 млн. на продаж і планує переселитися в Азію. "Ціни на нерухомість упадуть на 40-50% у тих районах, де спостерігається спекулятивний ріст. Безліч людей не зможуть погасити свої кредити. Цього разу ситуація буде ще більш кошмарною чим раніш, оскільки в історії США ще не було такої спекулятивної гри", - повідомив Роджерс. На думку Роджерса, криза пошириться на ринки, що розвиваються, які зіштовхнуться з довгим процесом падіння. "Коли настає фінансова криза, вона має відлуння на інших фінансових ринках, особливо на тих, де ведеться спекулятивна гра, - додав він, - у даний час ринки, що розвиваються,  сильно піддані спекулятивній торгівлі. Досить значні кошти будуть вилучені з них”. "Я продав майже усі свої акції ринків, що розвиваються, крім китайських”, - підкріпив свої прогнози Роджерс. Навіть у Китаї, на його думку, ринок може упасти на 30-40%. Однак він додав, що "Китай - це одна з небагатьох країн у світі, де я готовий перечекати падіння ринку на 30-40%". Остання криза на фондовому ринку, що була зв'язана з божевіллям у відношенні Інтернет-компаній, обрушила світові фондові ринки в 2000-2002 роках. Навіть у Японії, коли лопнула остання бульбушка, ціни на акції обвалилися на 85%, незважаючи на величезні заощадження населення країни і ріст економіки. "Це кінець свята ліквідності, - підкреслив Роджерс, - деякі ринки, що розвиваються, обваляться на 80%, якісь - на 50%, а інші очікує ймовірний колапс". У таких потрясіннях завжди найбільшу небезпеку представляють психологічні фактори, що розвиваються стихійно і хвилеподібно. Хто при цьому понесе найбільш великі втрати - інвестори американського чи європейського, або, можливо, азіатських ринків, і чи вдасться світовій економіці в цілому утриматися від падіння, зараз спрогнозувати абсолютно точно неможливо. Але казати про певні небезпеки має рацію.

Адже так було і напередодні кризи 1997-98 р. Спочатку фінансова криза спалахнула в Таїланді з девальвацією національної валюти – тайського бату в липні 1997 р. Вже через два тижні паніка перекинулася на інші країни центральноазіатського регіону та відбулося обвальне падіння індонезійської рупії, малазійського рінгиту і філіпінського песо.

У серпні курси цих валют знецінилися вже на 30-40%. У жовтні кризові процеси охопили Гонконг. У грудні визнала неплатоспроможність Південна Корея. Пізніше глибоке падіння випробували фондові ринки Японії, Австралії, Нової Зеландії. У підсумку - географія кризи охопила більшість країн АСЕАН. Тоді втрати саме російської економіки, що була офіційно проголошена неплатоспроможною, оцінювалися в 100-120 млрд дол. Маються на увазі втрати банків, знецінювання цінних паперів і внесків населення. В Україні валютний курс гривни знецінився майже в три рази - з 1,8-1,9 грн./дол. у 1997 р. до 3,4-3,5 грн./дол. у 1998 р. і 5,4-5,5 грн./дол. - у 1999 р. Відповідно, у три рази знецінилися фінансові і виробничі активи української економіки (фізичних і юридичних осіб) у доларовому еквіваленті. А це дуже істотне падіння. І хоча, на відміну від Росії, в Україні формально не була дефолта, її економіка постраждала від цієї кризи дуже сильно.

Ще у 2001 р. в час економічної кризи США і взагалі Західної цивілізації початку нового тисячоліття я описував світову фінансову кризу, що передувала їй в іншому східноазійському ареалі планети: “Пригадується й 1998 рік, коли поглиблювалася і розповзалася по усьому світу валютно-фінансова, а потім й загальноекономічна криза, розпочата в Південно-Східній Азії ще у середині 90-х років ХХ століття з девальвації китайського юаня у 1994 р. на 35 % та японської йєни, курс якої з 1995 р. до середини 1997 р. впав на 50 %. У другій половині 1997 р. валютно-фінансова криза серед “південно-азійських тигрів”, які у 70-80-і роки були лідерами світової макроекономічної динаміки, набула загрозливих розмірів. На початку липня Центробанки Таїланду та Малайзії зробили об’яви про введення плаваючого курсу національних валют по відношенню до долару. 17 липня вже Центробанк Сингапуру сповістив про девальвацію сингапурського долару, а 14 серпня у “вільне плавання” відпустила свою рупію Індонезія. Вже у серпні МВФ виділив Таїланду стабілізаційний кредит у 16,7  млрд. дол., а у жовтні узгодив пакет термінової допомоги Індонезії на суму 40 млрд. дол. Незважаючи на це, на той же жовтень курс індонезійської рупії впав на 45 %, тайського бату – на 34 %, малайзійського рінгиту – на 26 %.

Нова хвиля кризи виникла після того як, міжнародні спекулянти зробили вістрем своїх атак валюту Гонкогу і 20-23 жовтня гонконгський фондовий індекс Hang Seng понизився на 25 %. Наслідком цієї події стали різкі коливання фондових індексів на американському, європейському, японському і, навіть, російському ринках. Таким чином локальна південно-азійська фінансово-економічна криза набула глобального, по суті, світового масштабу. Вже у листопаді епіцентр кризи змістився до Північної Кореї, де курс місцевої валюти впав нижче психологічно можливої межі – 1 тис вон за 1 долар, а наприкінці грудня було подолано відмітку у 2 тис. вон. У цьому ж місяці МВФ узгодив з південнокорейським урядом пакет термінової допомоги на 21 млрд. доларів. На початку січня 1998 р. зявились серйозні проблеми з проведенням стабілізаційних програм в Індонезії, де національна валюта знову ж моментально обезцінилась майже на 50 %, а фондовий індекс впав на 12 %. У цілому курс індонезійської рупії по відношенню до американського долару з 1 липня 1997 р. до 16 лютого 1998 р. знизився на 231 %, а падіння курсу акцій склало майже 82 %. У кінцевому рахунку криза в Індонезії набула системного характеру, оскільки антиурядові заворушення, що подовжувались кілька місяців, вже в травні призвели до сутичок між студентами та підрозділами армії, наслідками яких стали навіть людські жертви. Мав місце також міжетнічний конфлікт коли піддавали репресіям, навіть з випадками вбивства, власників різноманітних магазинів, якими в Індонезії були в основному етнічні китайці, що до того ж не сповідують іслам, який є головною релігією індонезійців. Рупія, яка було стабілізувалась у квітні на позначці близько 8 тис. за 2 долар США, впала в травні до 15 тисяч” [4]. 

Якщо економічні перспективи “азійських тигрів”, навіть тих, які нещодавно пережили гострі фінансові кризи, не викликають особливого занепокоєння, то цього не можна сказати про найрозвинутішу країну Південно-східної Азії – Японію, яка залишається другою в світі за рівнем ВВП. Положення Японії вже наприкінці минуло тисячоліття навіювало страх. Газета “Wall street journal Europe” писала, що 1999 року в Японії може статися найтяжча економічна криза за період після Другої світової війни. Сам МВФ неодноразово змінював свої економічні прогнози щодо Японії. У травні 1998 року МВФ прогнозував, що цього року в Японії буде нульове зростання, але насправді відбулося падіння ВВП на 2,8%. Тоді ж МВФ прогнозував, що у 1999 році Японія буде мати приріст ВВП у 1,3%, а пізніше передбачав його зниження на 1,4%. Абсолютна рецесія господарства Японії негативно відобразилася на економічній ситуації в світі як прямо, оскільки Японія є однією з найбільших економічних держав світу, так і опосередковано, тому, що її дії обмежували економічне зростання торгівельних партнерів у Південно-Східній Азії. За даними МВФ, державний борг Японії на той час складав 130% ВВП. В той же час, за підрахунками Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), загальна сума пенсійних зобов’язань Японії перевищувала 107% ВВП. Загальна заборгованість Японії на 1999 рік була найбільшою державною заборгованістю в світі, хоча японська економіка за своїми масштабами складає лише половину економіки США або Єврозони. Японії давно могло б допомогти глибоке дерегулювання економіки, націлене на створення нових робочих місць, але недійова політична система була нездатна на такі зміни. Центральний банк Японії також міг би зіграти конструктивну роль у випадку збільшення друку єн для скуповування акцій і доларів з метою поліпшення економічного стану, але тільки нещодавно став підвищувати облікову ставку з єни, яка трохи набула ваги останнім часом щодо долара США.

Очікування виходу з подібної ситуації були такими, що на початку 1999 року фондові біржі Індонезії, Таїланду і Гонконгу входили у число тих, що забезпечували найкращі показники в світі. Але питання полягало в тому, чи утримався б економічний підйом у Південно-Східній Азії. Покращання положення з дефіцитом платіжного балансу у країнах цього регіону значною мірою було пов’язане з великими видатками за рахунок державного бюджету, у тому числі з витратами на спасіння банків, а також із кредитами від іноземних фінансових установ. Дві найбільші економічні держави Азії – Японія і Китай – були, по суті, не в змозі очолити економічний підйом усього макрорегіону. Але за прогнозами Південно-Східна Азія (ПСА) мала вийти з кризи енергійнішою в економічному відношенні. Якщо у попередні десятиліття темпи економічного зростання в її країнах з ринками, що формуються, складали 7-9% на рік, то за прогнозами виходило, що повернення до таких темпів неможливе, і темпи росту протягом найближчих років будуть залишатися на рівні 1-2% на рік. У дійсності на початку тисячоліття ситуація покращилась не тільки в країнах ПСА, але й в країнах СНД, в т.ч. в Україні та Росії.

Вже у першій половині 1998 р. було очевидно, що глобальна фінансово-економічна 1997 р. торкнеться у 1998 році й України, й Росії та інших країн СНД. І чекати прийшлося недовго. У серпні 1998 р. стався дефолт у Росії, який особливо вплинув на країни СНД, у тому числі на Україну (як вказувалось вище, курс гривні у відношенні до долару впав тут у три рази), але мав тут, як і у РФ, не тільки негативні, а й позитивні наслідки. Основний з них – це різке зменшення імпорту товарів, пов’язане з падінням курсу національної валюти і, як наслідок, активізація діяльності національного товаровиробника та економічне зростання, спочатку, в 1999 р. - у Росії, а у 2000 р. – в Україні. Як кажуть: “Не було би щастя та нещастя допомогло”. Саме з приходом у цьому році до влади уряду Віктора Ющенка з енергетичним віце-прем’єром Юлією Тимошенко в Україні почався період економічного буму. Темп приросту ВВП у 2000 р. перевершив 6%, а у наступному 2001 р. – навіть 9%.

Ці позитивні для української економіки події відбувались на тлі рецесії американської та європейської економік, до яких як раз доповзла у той час криза середини 90-х років, яка розпочалась тоді як фінансова у латиноамериканських та південно-східноазійських країнах.

За оцінками експертів, довготривалість і глибина нинішньої фінансової кризи значною мірою буде визначатися станом долара й американської економіки в цілому, який сьогодні погіршується, її здатністю протистояти глобальним викликам, у тому числі і тим, що пов'язані з поглибленням політичного протистояння на Близькому Сході. Важливим фактором стане й виваженість економічної політики самої американської влади.

Однак у тім, що економіка США може виявитися найбільш уразливою, мало хто із серйозних аналітиків сьогодні сумнівається, що підтверджує і обнародувана нещодавно позиція колишнього голови ФРС США – дуже авторитетного у фінансовому світі Алана Грінспена. Хотілося б, щоб ці застереження виявилися перебільшеними. І головний керівник Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) призвав фінансове співтовариство не перебільшувати небезпеки. “Такі речі трапляються час від часу”, - вважає президент ЄБРР Жан Лемьєр. Але подібні аргументи висловлювалися й у 1997 р. керівниками МВФ. Тоді вони зіграли деструктивну роль. Уряд же України та НБУ повинні приділити пильну увагу подіям, що відбуваються сьогодні на світовому фінансовому ринку. Адже в даний час рівень нашої інтеграції у світовий фінансовий ринок істотно вищий, ніж у 1997-98 рр. 

Враховуючи, що загальноекономічній кризі згідно теорії Туган-Барановського передує фінансова і в останні 30 років ХХ ст. між ними спостерігався приблизно трирічний інтервал (після фінансової кризи 1970-71 рр. відбулась рецесія 1973-74 рр., кризи 1987-88 рр. – рецесія 1990-91 рр., кризи 1997-98 рр. – рецесія 2000-01 рр.). Цей період як раз відповідає короткостроковим фінансово-економічним циклам Кітчина і згідно виявленій закономірності слід очікувати рецесію світової економіки у 2010-11 рр. Але відповідно до четвертої емпіричної правильності Кондратьєва вона не повинна бути такою помітною, як кризи останніх 30-ти років минулого століття, що відбулись на понижувальній К-хвилі. Адже, як там не було, світова економіка вже вступила в п’яту К-хвилю спочатку з повільним несталим підйомом, який в 2-му циклі Жюгляра 5-ої К-хвилі на основі нової технологічної парадигми перейде до прискореного зростання, як це було у 50-60-і роки ХХ століття.

Таким чином, чергова після Великої депресії 30-х років системна криза давно очікувалась на початку 90-х років. І вона прийшла у відповідності з циклами, встановленими за результатами економетричних досліджень послідовників Кондратьєва, перемістившись за допомогою важелів впливу МВФ з розвинутих держав до країн, що розвиваються, в групу яких у кризові 90-і роки перемістились й країни СНД. А на рубежі тисячоліть і на початку ХХІ ст. хвиля цієї кризи плинула до найбільш розвинутих країн світу – США, Німеччини, Франції та Японії, у якій абсолютна рецесія виробництва спостерігалася ще в останні роки минулого століття. У США, в точній відповідності з теорією Туган-Барановського, спочатку відбувся обвал Нью-Йоркської біржі в 2000 р., а за фінансовою кризою наступного 2001 року посилилась й загальноекономічна криза, досягнувши межі навіть абсолютної рецесії квартальних оцінок, особливо після подій 11 вересня 2001 р. В цілому ж за 2001 р. спостерігалась стагнація американської економіки на рівні менше 1% приросту ВВП США.

І тільки з початком перманентних війн США з НАТО в Афганістані та Іраку відбулось деяке її пожвавлення у 2002 р., а в 2003-2004 р. навіть зростання на рівні 3,1-3,5% приросту ВВП. Адже активізація виробництва продукції ВПК через міжгалузеві зв’язки пожвавило й економіку всієї країни, що є типовим прикладом використання позаекономічного важеля для активізації виробництва у США. Враховуючи тісний взаємозв’язок американської економіки з японською, остання теж зросла в 2003 р. на 2,3%, що є найкращим показником для неї за останні 10 років. Німецьке та французьке господарства у перші чотири роки нового тисячоліття знаходились біля відмітки нульового росту їх ВВП (в 2003 р. у Франції плюс 0,2%, а у Німеччині навіть мінус 0,1%, а в останній квартал 2004 р. навіть мінус 0,2%, тобто абсолютна рецесія німецької економіки). В ІV кварталі 2004 р. уся  економіка Єврозони мала тільки 0,2% приросту її загального ВВП, але на початку 2005 р. з’явились перші ознаки пожвавлення, а в 2006 р. темпи її приросту досягли свого історичного максимума 2,6% за роки ХХІ ст. Можливо, з цього росту й почалася нова п’ята К-хвиля світової економіки і ріст у ній був би сталим, якщо б виявилися сталими досягнуті темпи росту ВВП США і Японії (разом вони складають більше третини світового валового продукту), в яких у 2006-2007 рр. знову спостерігається погіршення економічної динаміки. Прогнозується її погіршення у 2007 р. і в країнах ЄС, і загалом у світовій економіці. І мабуть для покращення цієї динаміки знову заговорили про можливість чергової війни - в Ірані, оскільки попередні війни вже не дають необхідного позитивного  ефекту для економічного розвитку.

Хоча європейська економіка минулого року знаходилася на шляху оздоровлення і зі зростанням ВВП ЄС підвищувалася й облікова ставка Європейського центрального банку (ЄЦБ), що обслуговує тільки країни Єврозони (в той же час у Федеральній резервній системі (ФРС) США вже припинилось підвищення її облікової ставки і є прогнози навіть на її пониження), згідно даних, представлених 14 березня поточного року статистичним агентством Євросоюзу Eurostat, у січні 2007 р. індекс промислового виробництва 13 держав Єврозони (1 січня 2007 р. до неї увійшла Словенія),  скорегований з урахуванням сезонних коливань, знизився на 0,2% у порівнянні з груднем 2006 р. При цьому обсяги виробництва проміжних товарів зменшилися на 0,4%, а товарів тривалого користування – на 1,5%. Виробництво товарів короткочасного користування практично не змінилося. Стосовно січня 2006 року промислове виробництво в Єврозоні збільшилося в січні 2007 р. на 3,7%. На 5,9% збільшилося виробництво проміжних товарів. А обсяги виробництва товарів тривалого і короткочасного користування піднялися на 3,8% і 3,4% відповідно. Нагадаємо, що в грудні, по уточненим даним, промислове виробництво в Єврозоні збільшилося на 1,2% стосовно листопаду, і на 4,4% - у порівнянні з груднем 2005 року.

В той же час ріст американської економіки сповільнився в деяких частинах країни протягом останнього місяця, а частка компаній найняла менше працівників, ніж очікувалося. Про це говоритися в регулярному звіті ФРС США “Бежева книга”, що вийшов 7 березня 2007 р. У звіті говориться, що, незважаючи на стабілізацію в житловому секторі та відсутність додаткових загроз інфляції, зростання виробництва в деяких регіонах сповільнилося. Крім того, згідно даним агентства ADP, за розглянутий період американськими компаніями було створено тільки 57 тис. робочих місць, у той час як аналітики, опитані агентством Reuters, очікували, що значення показника складе 100 тис. робочих місць. Таким чином, план подолання безробіття в американській економіці не виконаний майже на половину.

Враховуючи, що ВВП США складає більше чверті світового валового продукту, а долар США став вкрай нестабільним, все це таїть загрози для більшості країн світу, в т.ч. і для України, валютний запас якої накопичено майже повністю у доларах США, економіка є вкрай відкритою, а з вступом до СОТ стане ще більш відкритішою. Тому НБУ необхідно терміново зайнятися переводом частини валютного запасу в більш надійну валюту – євро. А Україні в цілому при вступі до СОТ прийняти ряд застережень, особливо щодо подальшої руйнації аграрного сектору економіки, який і так занепадає. Адже маючи найкращі у світі черноземи, Україна дуже слабко використовує цю природну перевагу. І це стосується не тільки зернових, які аграріям не дали цього року вигідно продати.

Адже й столиця України – Київ  мав наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. друге своє відродження на гроші, зароблені українськими цукрозаводчиками. Саме спонсори українського модерну – брати Терещенки та інші перед першою світовою війною забезпечили культурний ренесанс неповторної архітектури та музеїв Києва. А сьогодні цукрова галузь української економіки теж у занепаді, хоча гроші в країні є від галузей, що знищують природу України в східних її регіонах, тобто від металургії та хімії. Але “новим Городецьким” не пропонується створення нових архитектурних пам’яток навіть у Києві, де гроші шалено вкладаються саме у нерухомість, але зовсім не таку, що прикрашає наше місто. Будівельний монстр у Мариїнському парку став візуальним символом “епохи антиукраїнського постмодерну” в самому центрі столиці України.

 

1.     Кастельс М. Информационная эпоха: Экономика, общество и культура. – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – С. 105.

2.     Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег. // Кейнс Дж.М. Избранные произведения. – М.: Экономика, 1993. – C. 224-518; Антология экономической мысли. В 2-х томах. – М., 1992, Т. 2. – С. 137-432.

3.     Кондратьев Н.Д. Большие циклы конъюнктуры. // Вопросы конъюнктуры. - 1925. - Выпуск 1. - Т. I. - С. 28 - 79.;  2-е изд.: Кондратьев Н.Д. Избранные сочинения. – М.: Экономика, 1993. – С. 24 - 83; Большие циклы экономической конъюнктуры. Доклад в Институте экономики 6 февраля 1926 г. // Кондратьев Н.Д. Проблемы экономической динамики. – М.: Экономика, 1989. – С. 172 - 226.

4.     Кузьменко В.П. Фінансові кризи як складові економічного циклу та структурно-інвестиційна політика їх подолання. //  Глобалізація інвестиційних процесів та фінансова безпека України: Мат. Міжнародної науково-практичної конференції, Київ, 27 червня 2001 р. – К.: РНБО України, Міжвідомча комісія з питань фінансової безпеки., 2002. – С. 85-100.

5.     Мандельброт Б. Фрактальная геометрия природы. – М.: ИКИ, 2002; Мандельброт Б. Фракталы, случай и финансы. – М.: Ижевск: НИЦ, 2004.

6.    Мизес Л. Либерализм в классической традиции. – М.: Социум-Экономика, 2001. – 239 с. 

7.     Мизес Л. Человеческая деятельность (праксиология): трактат по экономической теории.  Глава “Конфликт и гармония интересов”. - Челябинск: Социум, 2005. – С. 623-645.

8.     Скоузен М. Кто предсказал крах 1929 года? // Бум, крах и будущее: Анализ австрийской школы. – М.: ООО “Социум”, 2002. – С. 172-215.

9.     Туган-Барановский М.И. Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и ближайшие влияния на народную жизнь. – СПб., 1894.; Туган-Барановский М.И. Промышленные кризисы. Очерк из социальной истории Англии. – 2-е совершенно переработанное издание. - СПб., 1900. – переиздание: Киев: Наукова думка, 2004. – 367 с.

10.  Турчин В.Ф. Тоталитаризм. Главы из книги “Инерция страха” // Погружение в трясину: Анатомия застоя. – М.: Прогресс, 1991. – С. 575 – 576.

11. Хансен Э. Экономические циклы и национальный доход. // Харрод Р., Хансен Э. Классики кейнсианства. В двух томах. – М.: Экономика, 1997. – Т.1. – С. 195-415; Т. 2. – 431 с.

12. Шумпетер Й.А. Теория экономического развития. М.: Прогресс, 1982. – 455 c.

13.  Эклунд К. Эффективная экономика – шведская модель. – М., 1991. – С. 122-123.

14.  Juglar C. Des crises commerciales et de leur retour periodique en France, en Angleterre et aux Etats-Unis. P., 1862.

15.  Kitchin J. Cycles and Trends in Economic Factors. // Review of Economic Statistics. Jannuary. 1923. Preliminary. Vol. V. P. 10-16; Crum W.l. Cycles of rate on Commercial Paper. // Review of Economic Statistics. Jannuary. 1923. Vol. V.   

16.  Scumpeter J. Business Cycles: A Theoretical, Historical and Statistical Analysis of the Capitalist Process. – N.Y.-L., 1939.

 

Опубліковано на сайті: 2007-03-26

Коментарі до цієї статті:

Дата: 2009-05-15     Коментарий добавил(а): Кристинка

Экономический либирализм 20 столетия

Дата: 2009-03-24     Коментарий добавил(а): ИЭЭ

Прошло два года с момента публикации статьи на сайте ИЭЭ. За это время, согласно рейтингу посещаемости сайта, она заняла первое место по популярности.
Поздравления автору!

Дата: 2008-11-25     Коментарий добавил(а): гость

Эта статья не утратит своей актуальности по крайней мере до начала третьей мировой войны.Супер!

Дата: 2008-10-19     Коментарий добавил(а): я

я

Дата: 2008-03-13     Коментарий добавил(а): __

Думаю, что ты, Игорь, точно подметил возможности науки политэкономии, работающей на "хозяина", как правило,на диктатора. А вот присмотрись, пожалуйста, к макроэкономике, которая в отличие от политэкономии больше опирается на естественные, прирордные процессы самоорганизации экономики. Хотя там тоже рассматриваются инструменты, но управление ими в одиночку уже невозможно. Согласен, дай в руки отдельным "умельцам" все что угодно - все превратят в диктаторсие инструменты. Но в таком случае мы опять придем к политэкономии.

Дата: 2008-02-16     Коментарий добавил(а): bob

просто супер, прочитал с огромным наслаждением!!! Игорь ты лучший!

Дата: 2008-01-17     Коментарий добавил(а): Кристина

.

Дата: 2008-01-17     Коментарий добавил(а): Кристина

.

Дата: 2007-12-18     Коментарий добавил(а): Ігор

Світ розвиветься не за економічними законами а за інтересом певних осіб що економіку розглядають як ринок чистого споживання
Сама економіка як наука більш обслуговує ніж вказує
Ця наука є вершиною Суспільного айсбергу в діяльності а місце та повноважень занадто мало
пишіть на E-mail:gi-aa@ukr.net
З повагою Ігор