Інновація - це історично безповоротна зміна способу виробництва речей.
Й. Шумпетер


М.І. Туган-Барановський

Й.А. Шумпетер

М.Д. Кондратьєв

Галерея видатних вчених

UA RU EN

Обращаем внимание на инновацию, созданную на данном сайте. Внизу главной страницы расположены графики,  которые в on line демонстрируют изменения цен на мировых рынках золота  и нефти, а также экономический календарь публикации в Интернете важных мировых экономических индексов 

 
Публікації

Кузьменко В.П.

Від соціально-економічної політики Михайла Туган-Барановського до сучасної антикризової політики в Швеції й Австрії (на укр. мові)

При повному або частковому використанні матеріалів доповіді посилання на автора Кузменка В.П. да даний сайт обов"язкові.


Ще у 1894 р. вийшла у світ перша книга видатного українського вченого та суспільного діяча Михайла Івановича Туган-Барановського “Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини та найближчі впливи на народне життя”, що не втратила своєї актуальності й сьогодні. Вона складалась з двох частин, у першій з яких розглядалась історія та теорія криз, а другий було присвячено впливу промислового циклу на народне життя або на соціальну сферу економіки, тобто соціальним наслідкам криз. Особливо глибоко в ній  було вивчено проблеми безробіття та бідності і вперше у світовій економічній науці запропоновано нереволюційні шляхи подолання цих негативних явищ у капіталістичному суспільстві. І головне, вперше у світовій економічній науці дана ґрунтовна відповідь на питання, чи зникне безробіття з розвитком капіталізму? А вона, з нашого погляду, дуже правильна й з огляду на прожите нами сторіччя після виходу цієї пророчої книги. Капіталізму потрібний певний робочий резерв безробітних, що стимулює ефективність праці зайнятих при їх конкуренції у виробництві, але він повинен бути відносно невеликим, а самі робітники повинні отримувати заробітну, яка б забезпечила необхідні соціальні стандарти.  

Видатний англійський економіст Джон Мейнард Кейнс вже у 1930 р. писав: “Я відчув глибоку симпатію до школи вчених, серед яких Туган-Барановський був першим і найбільш оригінальним, особливо завдяки формі, у яку він сам наділив свою теорію”. Інший видатний австро-американський економіст Йозеф Алоїз Шумпетер, який в першому десятиріччі минулого року створив в Чернівцях теорію інновацій, про які так багато говорять останнім часом, у своєму знаменитому тритомнику “Історія економічного аналізу” назвав Туган-Барановського “найбільш видатним російським економістом”. За інерцією так його називають і в сучасній Росії, “забуваючи” при цьому, що саме Туган-Барановський був першим міністром фінансів у першому уряді Центральної Ради незалежної України. Він повернувся на батьківщину відразу після лютневої революції 1917 р., а наприкінці наступного 1918 р. разом з іншим геніальним українським ученим Володимиром Івановичем Вернадським створив Академію наук України, 90-річчя якої ми будемо святкувати наприкінці поточного року.

Головною заслугою Туган-Барановського є те, що у своїх дослідженнях він показав закономірність не тільки виникнення криз, але й їхнього подолання завдяки активізації інвестиційної та соціальної політик. Дуже важливо, що особливу роль у механізмі періодичних коливань економічної кон’юнктури Туган-Барановський віддав процесу нагромадження капіталу, причому, ним процеси нагромадження фінансового капіталу і матеріалізованого через освоєння реальних інвестицій основного капіталу, включающих інновації, були розділені. Для залучення інвестицій пропонувалося за допомогою гнучких регуляторів створювати сприятливий клімат їхнього стимулювання в реальному секторі економіки, що не втратило своєї актуальності й в сьогоднішній Україні.

У виданих через 15 років після “Промислових криз…”, у 1909 р. “Основах політичної економії” Туган-Барановський чи не вперше у світовій економічній думці звернув увагу на необхідність саме соціальної, а не політичної спрямованості економічного розвитку шляхом посилення соціальної політики через гармонізацію диференційованих страт суспільства. Ці ідеї він розвинув через чотири роки, у 1913 р. в спеціальній роботі “Соціальна теорія розподілу”. Сучасний американський дослідник його спадку Н.Балабкінс пише, що в цій роботі він “відкинув популярне на той час уявлення, що розподіл доходів залежить, головним чином, від процесу формування цін, процесу обміну і особливо від граничних продуктів різних факторів виробництва. З точки зору Туган-Барановського, розподіл національного доходу залежить, передусім, від взаємозалежності між різними соціальними класами. Головним у його пояснені було те, що організований робітничий клас може домогтися більш високої заробітної плати. Ділові коли платять за таке підвищення заробітної плати зниженням прибутків з ряду причин”. І головною серед них є зняття соціально-політичної напруги в суспільстві, що й є головним завданням соціальної політики у будь-якій державі й сьогодні.

Це було враховано вже в середині ХХ сторіччя стокгольмською школою економічної думки і з поширенням институціоналізму серед широких наукових кіл відкрило шляхи самозбереження і розвитку капіталізму через його “шведську модель”. Остання найбільше успішно реалізована сьогодні саме в скандинавських державах, що за рівнем життя та індексом людського розвитку в останні роки стійко займають перші місця серед самих розвитих країн світу. Нещодавно Програма розвитку ООН (ПРООН) представила чергову, уже 18-ту щорічну «Доповідь про розвиток людини 2007/2008». Найбільший інтерес для нас становить узагальнююча таблиця індексу людського розвитку (ІЛР), який почали розраховуватися на початку 90-х років минулого століття і для України. За спеціальною формулою зведено чотири найважливіші показники: очікувана тривалість життя при народженні, рівень письменності дорослого населення (віком 15 років і більше), сукупний валовий коефіцієнт охоплення населення середньою і вищою освітою й оцінка в доларах США показника ВВП на душу населення за паритетами купівельної спроможності (ПКС).

 З огляду на те, що узагальнюються дані не тільки щодо розвинених країн, а й країн, що розвиваються, в індекс включено не надто актуальний для України показник письменності населення. У більшості розвинених країн його навіть не включають до програм національних переписів населення і умовно приймають за 99,0%. Однак, в цьому індексі (ІЛР) не враховано такі далеко не другорядні показники, як рівень зайнятості (або безробіття) або, наприклад, політичної свободи. Адже перший із них складно визначити в багатьох країнах, що розвиваються, а другому важко знайти кількісне вираження.

Теоретично зведений індекс людського розвитку може коливатися по країнах в інтервалі від 1 до 0. Фактично за цими розрахунками його значення перебувають між 0,968 (Ісландія і Норвегія) і 0,336 (Сьєрра-Леоне). Рейтинг країн наводиться в порядку зменшення їхніх зведених індексів. Його очолила Ісландія, в якій вище середня тривалість життя (81 з половиною років). Довше живуть тільки в Японії (82,3) і Гоконгу (81,9). Норвегія, яка посідала перше місце впродовж шести років, перемістилася на другу позицію. А ще раніш перші місця займала Швеція, яка перемістилась на шосте місце. Україна зайняла в останьому рейтингу 76 позицію, між Колумбією і Самоа, да й то, в основному, за рахунок високого рівня освіти. За обсягами ВВП на душу населення, розрахованими за ПКС (при розранку ІЛР - 6848 дол. США в 2005 р.), та очікуваною середньою тривалістю життя (67,7 в 2005 р.) при народженні вона навіть не входить в першу сотню країн світу, а середній чоловік у ній ледь-ледь доживає до пенсії (62 в 2005 і тільки 60 років у 2007 р). Правда, у сусідній Росії його тривалість життя зараз ще менше – ( 58,6 у 2005 і тільки 57 років у 2007 р.). От таке щасливе життя наших чоловіків.

Видатний російсько-американський соціолог Питирим Олександрович Сорокін, який більшу частину свого життя прожив і творив у США - в еміграції, до якої його насильно відправила ленінська влада у 1922 р., ще до революції розглядав соціальну політику як спеціальний розділ соціології. Він говорив, що “соціальну політику можна назвати соціальною медициною або ученням про щастя. Подібно тому як із зростанням фізико-хімічних і біологічних наук з’явилися чисто прикладні дисципліни (технологія металів, агрономія, медицина і т. п.), котрі теоретичні дані цих наук обертають на служіння людським цілям, так і соціальна політика, користуючись даними теоретичної соціології, може і повинна використовувати їх для практичного вживання у сфері суспільного життя в цілях його поліпшення, коротше кажучи — в цілях зростання людського щастя, збільшення культурних цінностей і прискорення загальнолюдського прогресу”. Саме зростання людського щастя, яке записане в преамбулі Конституції США, і повинно було стати основною ціллю соціальної політики.

І ця ціль, по суті, як ніде, досягнута в скандинавських країнах, лідером соціально-економічного розвитку серед яких ще перед другою світовою війною стала Швеція. Адже саме ця країна у часи Великої депресії перша застосувала антикризові заходи в бюджеті 1933 р. Наступного року став реалізовуватися Новий курс Франкліна Рузвельта в США, в яких в цей період велику роль стала грати професіональні спілки. Але в умовах найглибшої в історії людства соціально-економічної кризи відбувся розквіт у США криміналзованого світу і профспілки там стали дуже корумпованими, загроза чого є й в корумпованій Україні. В Швеції у процесі реалізації системи заходів антикризової політики, які  після війни отримала назву “шведської моделі”, багато в чому вдалось подолати цю страшну біду.

Термін «шведська модель» виник, по суті, вже в кінці 60-х років ХХ століття, коли стало відмічатися в Швеції успішне сполучення швидкого економічного зростання з широкою політикою реформ на тлі відносної соціальної безконфліктності в суспільстві. Цей імідж успішної Швеції особливо сильно контрастував тоді із зростанням соціальних і політичних конфліктів в оточуючому середовищі різних країн світу. Шведська модель перетворилася у символ найбільш розвинутої форми держави всесвітнього добробуту. Однак сам цей термін наповнювався різноманітним змістом. Одні ототожнювали його зі змішаним характером шведської економіки, яка поєднувала ринкові відносини і державне регулювання, переважання приватної власності в сфері виробництва і значних елементів усуспільнення в сфері перерозподілу. Інші вкладали в цей термін специфіку відносин між трудом і капіталом. На протязі багатьох десятиліть важливою частиною шведської дійсності була централізована система переговорів про укладання колективних договорів в області заробітної плати за участю об’єднань роботодавців і потужних організацій галузевих профспілок робітників в якості головних діючих осіб, причому політика профспілок засновувалася на принципах солідарності між різними групами трудящих, а держава підключалась в якості третього учасника в переговорах між роботодавцями і найманими робітниками в системі соціального партнерства, що називають трипартизмом.

Шведська модель визначалась і через особливості соціально-економічної політики в країні, в котрій явно виділялися дві домінуючі цілі: повна зайнятість і вирівнювання доходів. Активна політика на високо розвинутому ринку праці та великий державний сектор, що займається акумуляцією і перерозподілом значних грошових коштів на соціальні та економічні цілі, розглядаються як результат цієї політики. Економісти розглядають шведську модель як систему, що поєднує повну зайнятість (тобто досягнення рівня офіційного безробіття нижче 2% самодіяльного населення) і стабільність цін (не більше 2% інфляції за рік) шляхом проведення рестриктивної економічної політики, доповненої селективними заходами для підтримання високого рівня зайнятості та капіталовкладень. Ця модель була представлена профспілковими економістами на початку 50-х років і в певній мірі використана соціал-демократичними урядами.

В самому широкому смислі шведська модель – це увесь комплекс соціально-демократичних і політичних реалій в країні з її високим рівнем життя і широким масштабом соціальної політики. Таким чином, поняття «шведська модель» не має однозначного тлумачення, а враховуючи, що останнім часом до Швеції підтягнулися й інші країни Скандинавського півострову, по багатьом соціально-економічним показникам  навіть випередивши цю країну, треба говорити вже про загальну скандинавську модель.

А одна з скадинавських країн – Фінляндія в останні роки вимагає підвищеної уваги до себе ще й за іншими – інноваційними критеріями. Причому, якщо Норвегії такі високі показники допомагають тримати найбільші в Європі (треті у світі – після Саудовської Аравії та РФ) поклади нафти, то у Фінляндії таких переваг немає. Тим не менш за рівнем добробуту вона значно випередила сусідню Росію, до складу якої 90 років тому вона входила. В свою чергу, РФ не дуже допомогли другі у світі поклади нафти та газу і вона за вказаним вище рейтингом індексів людського розвитку займає тільки 67-е місце, розташувавшись на чолі другого десятка “cередніх” країн. Але приклад Фінляндії надихнув на соціальний прорив її сусідів - нещодавніх радянських республік - країн Балтії, що опинились вже, за оцінкою усіх ооновських експертів, серед “регіонів з високим рівнем людського розвитку”.

Традиційна політика, що проводиться шведським урядом в області виробничих відносин, - невтручання. Уряд звичайно обмежував свою діяльність встановленням законодавчих рамок для мирного улагоджування конфліктів, залишаючи предмет суперечки для самостійного розв’язання сторонами. Для Швеції з 70-х років характерним для ринку праці стало те, що багато питань, які раніше регулювалися колективними договорами, в усе більшому ступені стали вирішуватися у відповідності з законами.

У 1971 році конгрес Центрального об’єднання профспілок Швеції (ЦОПШ) прийняв широку програму підвищення участі трудящих у прийнятті рішень та інших змін законів про працю. В результаті в наступні роки була прийнята велика кількість нових законів про працю. З 1972 року існує обов’язкове представництво трудящих в радах директорів компаній з кількістю зайнятих понад 100 чоловік, а в банках і страхових компаніях – понад 50 чоловік. У 1974 році вступив в силу Закон про забезпечення зайнятості, котрий помітно підвищив вплив трудящих і профспілок. Звільнення робітника повинно бути обґрунтовано об’єктивними причинами. Після критики з боку підприємців був прийнятий новий закон у 1982 році. Він знову ввів право набору людей з випробувальним строком до шістьох місяців, зокрема для заохочення створення нових робочих місць.

Одним з найбільш складних питань ринку праці в Швеції у 70-х роках була участь трудящих в управлінні виробництвом. Багато змін відбувалось на рівні цеху, компанії та володіння власністю. Участь на рівні цеху відносилося до основної мети реформи: підвищенню впливу робітника на його становище у виробництві. Багато великих заводів було розділено на невеликі незалежні зони праці, і повноваження були передані адміністраторам більш низького рангу і майстрам. Співучасть трудящих на рівні компанії в Швеції відбувається виключно через профспілки. Згідно закону місцеві профспілки можуть призначати представників від трудящих в раду директорів приватної компанії з кількістю зайнятих не менше 25 чоловік. Вони мають право на два місця в раді директорів і двох заступників. В компаніях, де зайнято 1000 і більше людей, діючих в різних секторах економіки, трудящі можуть призначати 3 членів і 3 заступників. Однак представники трудящих ніколи не можуть мати більшості голосів. Вони мають ті ж права і несуть ту ж відповідальність, як і інші члени правління, але з деяких питань, де інтереси компанії і профспілок розходяться (укладання колективних договорів, трудові конфлікти, тощо), вони не повинні брати участь в обговореннях на правлінні. Профспілка або підприємець, що порушує Закон про співучасть трудящих, караються по суду.

Закон про спільні рішення застосовується всюди, де зайнятий хоча б один член профспілки. Підприємець має так зване основне зобов’язання на переговори, тобто зобов’язаний обговорити з місцевими профспілками до здійснення рішення, котрі викличуть значні зміни для зайнятих в цілому і кожного трудящого окремо. Якщо дві сторони не зможуть прийти до згоди, то переговори переносяться на національний рівень. Тільки після цього підприємець має право прийняти рішення. Якщо він не виконає цих правил, його можуть примусити виплатити збитки. Підприємець має також основне зобов’язання надавати інформацію про фірму. Профспілки мають доступ практично до усіх документів компаній. За проханням профспілки співучасть трудящих в управлінні може додатково регулюватися в колективному договорі. Нарешті, участь у вирішенні фінансових питань пов’язана з правом власності на компанії. Проблема зайвого прибутку як слідства політики солідарності в області зарплати не була вирішена в межах шведської моделі. Тому в середині 70-х років ЦОПШ виступило з ідеєю фондів трудящих, фінансованих з прибутків, які з’являються внаслідок того, що профспілки утримуються від вимоги більш високої зарплати у відповідності з принципами солідарності в області зарплати. Основна ідея полягала в тому, що капітал повинен був залишатись на фірмах, але право власності на нього поступово перейшло б до трудового колективу підприємства.

Ця пропозиція була схвалена з’їздом ЦОПШ у 1976 році, але законопроект, представлений соціал-демократичним урядом у 1983 році, передбачав  лише регіональні фонди обмеженого розміру. У 1983 році ріксдаг прийняв рішення ввести систему п’яти регіональних фондів з січня 1984 року. В кожному фонді було 9 членів правління, включаючи 5 представників профспілок. Зібрані кошти використовувалися перед усім на покупку акцій шведських компаній. Кожний фонд міг володіти менше 8% (за голосами) акцій, а в сумі 5 фондів – менше 40% акцій компаній. Однак під час перебування у владі буржуазних партій на початку 90-х років ця система була демонтована.

За формулюванням Єста Рена, разом з Рудольфом Мейднером творця моделі, котру в економічній літературі часто називають «моделлю Рена-Мейднера» (за прізвищами двох провідних економістів ЦОПШ), вирішення дилеми «безробіття – інфляція» зводиться до наступного: «необхідно застосовувати набір загальних податкових і грошових обмежень, котрі утримують ціни на такому низькому рівні відносно зарплати, що підприємці самі ефективно протистоять інфляційним вимогам підвищення зарплати. Потім забезпечити повну зайнятість спеціальними заходами, названими політикою на ринку праці». Саме сполучення спільних економічних заходів щодо підтримки загального попиту дещо нижче рівня, який гарантує роботу усім і скрізь, та активної селективної політики на ринку праці та в області капіталовкладень, спрямованої на підтримку слабких груп, галузей і регіонів, є сутністю шведської моделі. Цей центральний пункт моделі пояснює важливу роль, котра була призначена політиці на ринку праці, традиційна задача якої – допомога тим, хто шукає роботу, зайняти вакантні місця.

В шведській моделі активна політика на ринку праці займала важливе місце в економічній політиці, котра навмисно стримувала загальний попит на робочу силу в періоди високої кон’юнктури. Тому природно, що шведський ринок праці вельми розвинутий та гнучкий і частка витрат на політику на ринку праці в державному бюджеті висока за світовими стандартами. Для шведської політики на ринку праці також характерно, що на активні заходи, які включають в основному підготовку, перепідготовку, громадські роботи тощо, приходилась переважна частина загальних витрат, в той час як тільки менша частина використовувалася на компенсацію втрачених доходів безробітним. Таке співвідношення активних заходів і фінансової компенсації, по суті, протилежне практиці більшості інших країн Заходу.

Інфляція, яка так актуальна в сучасній Україні, після другої світової війни наклала відбиток на суттєву частину моделі. Первісно це була модель стабілізації «перегрітої» економіки без посягання на автономію профспілок і організацій підприємців. Періоди інфляції домінували після війни, тому залишалось відкритим питання в якій мірі була б придатна така модель: при більшій збалансованості економіки чи під час спадів? При цьому рівновага на ринку праці в цілому припускає звичайно дисбаланс на окремих ринках. В динамічній економіці порушення балансу в той або інший бік існують одночасно на місцевому, регіональному рівні, для різних кваліфікацій та професій. Завжди існує необхідність пом’якшення процесу пристосування селективними мірами регулювання попиту через ризик інфляції у вже перегрітих частинах ринку.

Під час рідких у післявоєнний період криз завжди мав місце вибір вирішення проблеми безробіття між традиційними кейнсіанськими загальноекономічними мірами і селективними мірами, спрямованими на підтримку більш постраждалих від безробіття ділянок економіки. Шведський уряд вибрав останні для боротьби з легкими спадами 50-60-х рр. Уряд цієї скандинавської країни також відмовився від боротьби з глибокою кризою 70-х років методом підвищення загального попиту, добре розуміючи, що структурні кризи не вирішуються традиційним впливом на попит.

У цьому відношенні висновок такий: та частина шведської моделі, котра отримала назву «моделі Рена-Мейднера», може застосовуватися у всіх фазах кон’юнктурного циклу, хоча вона більше підходила до періодів буму економіки Швеції 80-х років. Політика на ринку праці, котра є характерною рисою шведської моделі, - частина економічної політики уряду. Під політикою на ринку праці розуміється комплекс заходів, здійснюваних мережею спеціальних державних установ з метою підтримування зайнятості, підвищення мобільності робочої сили, створення нових робочих місць, а також селективні міри щодо підвищення можливостей людей отримувати і зберігати роботу.

Основною задачею політики на ринку праці в 60-і роки було стимулювання економічного зростання. Головна увага приділялася мірам, що заохочували професійну мобільність, а саме, послугам з розміщення, перепідготовці на ринку праці, субсидіям з переїзду. Але міри щодо впливу на попит на робочу силу в формі проектів суспільних робіт і заходів в інтересах інвалідів також були важливі. У 70-х роках з уповільненням економічного зростання роль політики на ринку праці зазнала певних змін. Була розроблена стратегія протистояння падінню попиту і «перестрибування» через світову економічну кризу. Вводились різноманітні міри, щоб уникнути скорочення персоналу компаній. Широко застосовувалися традиційні міри щодо створення робочих місць, зокрема проекти суспільних робіт, а заходи з розміщення і притягнення праці були обмежені. Політика на ринку праці у 80-і роки стала декілька іншою, зокрема з урахуванням досвіду минулого десятиліття. Її основна задача при будь-якій кон’юнктурі – швидке та ефективне вирівнювання попиту і пропозиції праці. В період економічного підйому основна увага приділялась підтримці темпів росту, підвищенню якості послуг для тих, хто шукає роботу та підприємців, а також поверненню до так званої лінії зайнятості (зниженню частки виплат на допомогу безробітним в бюджеті адміністрації ринку праці). Це означає велику ставку на міри по зростанню ефективності ринку праці.

Державна адміністрація ринку праці, відповідальна перед урядом і Міністерством праці за проведення політики на ринку праці, складалась з Управління ринку праці (УРП) та комітетів по труду. Останні коригували  біржі праці та інші установи на ринку праці. Особливість шведської політики на ринку праці – важлива роль, яку грають організації підприємців і профспілок. Їхні представники засідають в правліннях на усіх рівнях адміністрації ринку праці. Наприклад, профспілки призначали 6 членів, а підприємці – 3 з 17 членів правління УРП, а інші 8 призначались державою, яка мала помітний вплив у системі трипартизму.

Заходи політики на ринку праці можна класифікувати в залежності від об’єктів її впливу. Мета одних заходів, так званих сумісницьких, полягає в суміщенні нових робочих місць і тих, хто шукає роботу, в певному місці й часі. Інші програми були націлені на стимулювання пропозиції праці, тобто в першу чергу це заходи з підвищення професійної та географічної мобільності робочої сили. Частина заходів була націлена на заохочення попиту на робочу силу як шляхом субсидій для збереження рівня зайнятості або його росту в компаніях, так і шляхом індивідуально спрямованих захдів типу суспільних робіт. Крім цих активних мір допомоги, в Швеції існує також виплата допомоги безробітним.

До речі, в Україні в січні-березні 2008 року кількість зареєстрованих безробітних склала 639,6 тис. чоловік, що на 18,2% більше чим за такий же період минулого року. Про це повідомляє Державний комітет статистики України. З них 32,5 тис. звільнені через зміни в організації виробництва, включаючи військовослужбовців, які звільнені по скороченню чисельності або штату без права на пенсію. За даними Держкомстату, за власним бажанням роботу покинуло близько 72,7 тис. чол. Але основну масу безробітних становлять особи, які не пояснюють причини своєї незайнятості - 535,5 тис. чол. За їхніми даними, за цей період було працевлаштовано - близько 251, 5 тис. чол. З них найвищим попитом користувалися працівники торгівлі й ремонту автомобілів - 58,2 тис. чол. Так само легко було влаштуватися в переробну промисловість - близько 55,3 тис. чол. і працівникам сільського й лісового господарства - 47,8 тис. Працівникам фінансової сфери виявилося важче усього влаштуватися на роботу, тільки 2,8 тисячі людей змогли працевлаштуватися в період із січня по березень 2008 р.

Як відомо, рецесія або спад виробництва супроводжується стагнацією економіки, а поєднання останньої з інфляцією, що посилилась зараз і в світі, і, особливо, в Україні, ще 30 років тому, після “нафтового шоку” світового господарства, спричененого домовленостями країн ОПЕК різко підняти ціну на нафту, було названо “стагфляцією” (перший склад у слові “інфляція” замінено і взято з дефініції “стагнація”), яку ми й спостерігаємо в світовій економіці в наш час.

По суті, ознаки стагфляції ми спостерігаємо і в Україні при річній інфляції її економіки в 35% проти середніх 3% в ЄС і 4% в США. Тому й викликає певні заперечення зростання курсу української гривни проти євро і американського долара - валют країн, в яких інфляція на порядок менша.

Курс гривни на українському міжбанку зміцнюється вже більше місяця, коли Нацбанк відмовився від викупу надлишкової пропозиції валюти. У результаті в середу 21 травня 2008 р. долар на міжбанку впав до 4,55 грн/$1. Таким чином, в цей день реальний курс долара відрізнявся на 50 копійок від офіційного курсу, який з наступного дня було понижено на 20 копійок. З 22 травня 2008 р. НБУ встановив офіційний курс гривни на рівні 4,85 грн/$1, що майже на 4% відрізняється від офіційного курсу 5,05 грн/$1, утримуваного в країні незмінним з 21 квітня 2005 року. Більше трьох років тому, 20 квітня 2005 року Нацбанк понизив офіційний курс долара з 5,19 грн/$1 до 5,05 грн/$1, тобто на 14 копійок.

У принципі, факт ревальвації гривни НБУ має під собою як наукове, так і практичне підгрунтя. Перш за все очевидна її антиінфляційна спрямованість, в тому числі щодо впливу зростання цін на енергоносії, що імпортуються, в основному, з Росії. До цього Національний банк України використовував інші антиінфляційні важелі, вже два рази за півроку підвищивши облікову ставку НБУ з 8 до 10%  - з 1 січня 2008 р. і з 10 до 12%  - з 30 квітня поточного року. Саме такі антиінфляційні заходи широко використовувались і застосовуються зараз в різних країнах світу, але одноразове зниження або підвищення облікових ставок ФРС, ЄЦБ та інших центральних банків у провідних державах планети, як правило, відбувається не більше, ніж на 0,25–0,5 процентних пунктів.

Аргументом ревальвації гривни є заниження її курсу відносно долару за парітетами купівельної спроможності (ПКС) двох валют. Напередодні Помаранчевої революції, у 2003 році вони відрізнялись в 4,8 разів. За підсумками розрахунків ПКС, які МВФ здійснює в наш час щорічно, у 2007 р. гривна відносно долару занижена вже у 2,3 рази. Схожі дані заниженої вартості гривни дають і обрахунки в мережі пунктів ТНК “Макдональдс”, що діють сьогодні практично в усіх великих та середніх містах України.

Проте підвищувати курс гривни відносно долару треба було, принаймні, поступово, як це робила, наприклад, РФ з рублем. Потрібна була гнучка валютна політика НБУ, а не різка ревальвація гривни в Україні, яка сильно вдарить по її експортерах і буде сприяти імпортерам завойовувати вітчизняні ринки. Китайський юань відносно долару занижено ще більше, але враховуючи експортну орієнтовність його економіки, яка притаманна й Україні, Китай не поспішає ревальвувати юань, незважаючи на постійні вимоги США. І без ревальвації гривни вже третій рік ми маємо негативне сальдо торговельного балансу, яке може збільшитися до загрозливих розмірів, що підірвуть економічну безпеку держави.

Слід зазначити, що система трипартизму сьогодні є не тільки в північних скандинавських країнах. У цьому плані “австрійська модель” економічного розвитку викликає оcобливий інтерес з точки зору політики держави щодо підприємництва, перш за все, малого. Тим більше, що вона побудована на основі найпотужнішої в ХХ ст. австрійської економічної теорії, яка дала світу теорію інновацій, створену в 1912 р. у Чернівцях видатним вченим Йозефом Шумпетером в його “Теорії економічного розвитку”. В межах Європейської системи підприємництва “австрійська модель” займає особливе місце. Зараз в ЄС діють декілька основних варіантів європейської моделі: “рейнський капіталізм”, найбільш чітко представлений німецькою моделлю, але характерний для більшості західноєвропейських держав, англосаксонська модель, і нарешті, дирижистська  модель, поширена у Франції та в інших південноєвропейських країнах.

Суть “австрійської моделі” в тому, що вона синтезує найважливіші постулати усіх трьох варіантів європейського підприємництва та його взаємодії з державою, зберігаючи при цьому національні особливості. Однак головним чином в ній проявляються елементи двох моделей, за виключенням англосаксонської, яка ближча до американської моделі. З дирижистським варіантом австрійську модель зближують перед усім основні принципи формування власності, в яких вирішальну роль тривалий час грала держава. Навіть в межах широкої приватизації власності, що сталася пізніше, держава повністю не вийшла з цієї сфери. В той же час з “рейнським капіталізмом” австрійську практику ріднить група постулатів та основних принципів “соціального партнерства”.

В Австрії ставка була зроблена на формування дирижистського варіанту розвитку економіки. Держава повинна була виступити в ролі основного власника найважливіших виробничих потужностей і визначально впливати на усі еволюційні процеси формування ринкових принципів господарювання (включаючи й ціноутворення). В Україні ж цього не було зроблено і багато стратегічних підприємств не тільки набули приватних власників, але вже мають й іноземне їх походження, як, наприклад, найбільші українські НПЗ. 

Друга важлива задача австрійської моделі зводилася до створення нових принципів соціального партнерства у суспільстві. Передбачалося, що реалізацію концепції “безконфліктного трудового клімату” можна буде забезпечити за допомогою принципів гарантії повної зайнятості (“зайнятість – важливіша за рентабельність”), участі трудових колективів у вирішенні основних проблем підприємства (“співучасть працівників в управлінні”) та ін. Таким чином, держава прийняла участь у взамовідносинах між роботодавцями і найманими працівниками в системі так званої моделі трипартизму, якої немає в Україні.

Слід відмітити, що концепція “соціального партнерства” отримала широке поширення в Австрії, а реалізація її вважалася важливим фактором “малого австрійського економічного чуда”. Про це свідчив і характер формування основних устоїв суспільно-політичного життя країни. Дві провідні політичні  партії (Соціал-демократична партія Австрії та Австрійська народна партія) постійно контролювали в національному парламенті переважну більшість депутатських голосів (близько 85-90%). В межах коаліційних урядів вони активно використовували готовність ключових соціальних груп працювати спільно в загальнонаціональних інтересах на принципах “демократії консенсусу” (компроміс замість конфронтації), що є вкрай актуальним для сьогоднішньої України.

З урахуванням української специфіки, на наш погляд, основні зусилля щодо активізації антикризової соціально-економічної політики в Україні слід зосередити на наступному:

По-перше, для України, як і для інших держав, що розвиваються, доцільно винести певні уроки із сучасних світових фінансово-економічних та інших криз. Зокрема, нагальним залишається питання переведення Національним банком України частки валютного запасу в більш надійні тверді валюти – євро, фунт стерлінгів, ієну, юань і навіть російський рубель. Експерти прогнозують, що з ціллю побороти в Росії інфляцію одним з перших рішень нового президента РФ Дмитра Медведєва буде зміцнення рубля, з яким пов’язані й наші розрахунки за російський газ. В умовах кризи слід робити дуже обережні кроки і тому впровадження механізму валютної лібералізації, як наполягає МВФ, з поступовим його введенням у дію, вберегло би Україну від панік на валютних ринках. Також потрібне забезпечити більшу гнучкість обмінного курсу шляхом антиінфляційного таргетирування в монетарній сфері, в координації НБУ з урядом.

По-друге, грошово-кредитна політика регулювання економіки через зміну облікової ставки НБУ повинна стати виваженішою, оскільки подальше її підвищення на два процентних пункти з інтервалом у третину року, збільшивши фінансово-кредитні ризики, що майже призупинили кредитування в Україні, може спровокувати не тільки стагнацію, але й рецесію економіки, яка вже спостерігається у найбільш розвинених країнах світу. Все ж потрібно не забувати, що в результаті боротьби з гіперінфляцією 1993 р. через запровадження методів монетаризму, крива Філліпса, що характеризує обернений зв’язок між інфляцією та безробіттям, спрацювала в Україні в 1994 р., коли її промисловість впала на третину, а ВВП знизився майже на чверть за один рік. Можливо, для зменшення фінансово-кредитних ризиків слід підвищити норму резервування для комерційних банків України.

По-третє, важливим стимулом економічного зростання має стати реальне запровадження “соціального партнерства” у системі трипартизму. Цього слід досягти шляхом проведення переговорів між об’єднаннями роботодавців і профсоюзами за участю відповідних державних інституцій. Каркасом підприємництва в Україні мають стати інноваційні венчурні підприємства, що функціонують на винайдених в Австрії принципах “інноваційного партнерства”, “модернізаційного співробітництва” та “партнерства взаємодії”. Забезпечити їх створення та розвиток в Україні слід шляхом стимулювання венчурного фінансування інноваційних проектів та мікроекономічної підтримки інновацій через специфічні для кожної країни промислові кластери, що враховують технологічну взаємозалежність між споріднененими секторами.

Головним же антикризовим заходом для економіки України на шляху до її інноваційного прориву у все більш уповільненій світовій економічній динаміці є створення Національної інноваційної системи (НІС) з обгрунтуванням обмеженої кількості галузевих пріоритетів, враховуючих створений інвестиційний клімат, конкурентоздатність галузей господарства і можливості залучення в інноваційний процес як внутрішніх, так й зовнішніх інвестицій для досягнення поставлених цілей. Cаме уповільнення динаміки світового господарства дає Україні додатковий шанс для інноваційного прориву її економіки на тлі кризових явищ планетарного мастабу.

 

 

 

 

 

Опубліковано на сайті: 2008-06-09

Коментарі до цієї статті:

Дата: 2010-12-15     Коментарий добавил(а): Яся

я взагалі не згодна з вами обома

Дата: 2008-06-19     Коментарий добавил(а): ІЕЕ

Що Ви маєте на увазі? соціальні стандарти, вирівнювання рівнів доходів, чи як вплинути на фінансову сферу.
Можливо, як використати профсоюз? Важливо конкретизувати питання, бо за кожним нюансом стоїть складний комплекс проблем.

Дата: 2008-06-19     Коментарий добавил(а): Ання

пропозиції щодо підвищення заробітної плати

Дата: 2008-06-18     Коментарий добавил(а): Виталий

А разве у нас в Украине нет инновационной системы?