Чому економіка України не відновлюється (ч.2)

Зрозуміло, що глобальна криза багато в чому похитнула таке розуміння "фінансової стабільності", і поки не вироблено прийнятної нової "ієрархії пріоритетів і найважливіших повноважень" центробанків у пост-кризовому світі.

Водночас, у більшості розвинених країн іде пошук нових підходів до визначення пріоритетів монетарної політики і діяльності національних центробанків.

З іншого боку мова йде і про ризики, які може викликати "вихід ЦБ з-під контролю парламентів і національних урядів". Тобто, йде відпрацьовування як фінансових інструментів, так і нових форм взаємодії органів виконавчої влади і центральних банків.

Гарантованість збереження вкладів населення? Успішність монетарного стимулювання значною мірою залежить від того, на скільки громадяни країни довіряють своїй національній грошовій одиниці та грошово-кредитній політиці держави.

На жаль, створюється враження, що український центробанк при бажанні розширення повноважень, водночас намагається обмежити свою відповідальність.

Так, нещодавно було ухвалено закон стосовно гарантування вкладів фізичних осіб, який теоретично повинен був би підвищити довіру вкладників до банківської системи, а тому й стати фактором поповнення ресурсів банків через депозити населення.

Однак, ряд положень має досить сумнівну корисність для населення. У такому випадку, якщо населення "зреагує" на привнесені для нього додаткові ризики, нинішні сприятливі монетарні тренди можуть змінитися на протилежні.

Нагадаємо, у докризовий період, тобто до середини 2008 року рівень депозитів фізичних осіб і рівень кредитування фізичних осіб були близькими.

У період кризи населення вивело з банків значні ресурси, і після курсової переоцінки – шокової девальвації з 5 до 8 гривень за долар восени 2008 року заборгованість населення за кредитами приблизно на 30% перевищувала обсяги депозитів населення.

З літа 2009 року населення почало відновлювати нагромадження в банківській системі, при цьому банківська система обмежувала і навіть скорочувала кредитування населення.

Кредити фізичним особам і депозити фізичних осіб, мільйонів гривень

Джерело: НБУ

Утворюваний розрив, з одного боку, покращує ліквідність банківської системи. Але, з іншого боку, формує потенціал нових ризиків, пов’язаних з "вільними" ресурсами - спокуса використання їх для високоприбуткового кредитування або валютних, спекулятивних чи арбітражних операцій.

По суті, мова йде про те, що адміністративна рада самостійно визначає суму відшкодування. Раніше гарантованою сумою відшкодування називалися кошти до 150 тисяч гривень. Тепер же, гарантований обсяг відшкодування передається на розсуд адмінради, і більш того буде визначатися з врахуванням "найменших втрат Фонду".

Хоча керівництво Фонду запевняє, що "…у разі банкрутства банків українці, як і раніше, матимуть право на повернення своїх депозитів у розмірі до 150 тисяч гривень", проте відсутність відповідної норми у чинній редакції закону помітно зменшує рівень гарантій, а відтак і довіри до банківської системи загалом і НБУ зокрема.

У цій же статті закону написано, що "відшкодування коштів за вкладом в іноземній валюті відбувається в національній валюті України після перерахування суми вкладу за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим Національним банком України…".

Тобто, валютні депозити по суті не повертаються. А оскільки офіційний курс гривні зазвичай нижче "ринкового" - готівкового, міжбанківського - навіть у "спокійні" періоди, то вкладники можуть розраховувати лише на певний гривневий еквівалент, що може підштовхувати виведення валютних коштів з банківської системи.

У наступному пункті закону зазначається, що "фонд завершує виплату гарантованих сум відшкодування коштів за вкладами в день внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб запису про ліквідацію банку як юридичної особи".

Тобто, встановлюються досить короткі строки на виплату відшкодувань, внаслідок обмеженості періоду між ухваленням рішення про відкликання банківської ліцензії, ліквідації банку та реєстрації в Єдиному реєстрі.

В таких умовах - "хто не встиг, той спізнився", а тому неминучими будуть паніка та напруга, протистояння між населенням і керівництвом банків, навіть не збанкрутілих. Проте, як свідчить українська практика, панічні настрої, ледь розпочавшись, дуже часто поширюються на всю банківську систему.

Отже, практично Фонд "гарантує" лише відшкодування якоїсь частини внесків деякій частині поінформованих громадян. В таких умовах жодним чином не може йти мова про довіру до банківської системи та її стійкість і надійність.

Таким чином, рівень гарантування вкладів населення не може розглядатися як безумовний і задовільний. А при нинішніх умовах цілком можлива масова відмова від депозитів, їхнє виведення та переведення в іноземні готівкові кошти - навіть з обмеженнями "паспортизації".

Це призведе до втрати резервів, формування незадовільних монетарних показників та індикаторів, погіршення макроекономічного середовища, а з тим і перспектив стійкого розвитку країни.

Оновлені пріоритети стабілізаційної політики

Для накреслень нових напрямів стабілізаційної політики слід зробити низку системних застережень.

Хоча питання інфляції, курсів, дефіцитів залишаються серед ключових, проте сьогодні основним дестабілізуючим фактором - для якнайшвидшого відновлення економіки в пост-кризовий період і якнайефективнішого впровадження політики зростання і розвитку - визнається зовнішній борг, причому не стільки державний, скільки сукупний борг всіх економічних агентів.

Оскільки практично як внутрішній, так і зовнішній борг може вимагати доступу до валютних ресурсів всіх економічних агентів - приватних і державних, а також далеко не завжди можна відокремити державні зобов'язання від приватних - зокрема, стосовно підприємств з державною часткою, або державних підприємств-монополій інфраструктури тощо.

За таких умов перед центральним банком країни постають суперечливі завдання - з одного боку, забезпечення макроекономічної стабільності, з іншого - фінансове забезпечення ресурсами та сприяння економічній активності.

Нинішня зміна "ієрархії пріоритетів" у світовій економічній політиці багато в чому зумовлена тим, що розвиток глобальної кризи чітко продемонстрував, що "установка" центробанку на досягнення цінової стабільності не дозволила уникнути стрімкого зростання заборгованості приватного сектора, використання ризикових стратегій, "поганої" кредитної експансії, формування цінових "міхурів" на фондових і сировинних ринках тощо.

Більше того, продовження "антиінфляційної установки", що практикується і сьогодні у багатьох трансформаційних країнах, по суті, гальмує пост-кризове відновлення. Адже набагато важливішим для відновлення вважається виробництво й зайнятість.

У якості нової "парадигми" пост-кризової економічної політики сьогодні дедалі більше говорять про "фінансову стабільність", вкладаючи у це поняття широкий, не завжди точно визначений, зміст.

У докризовий період це поняття радше носило "вторинний" характер порівняно з так званим таргетуванням інфляції - встановлення владою цільового рівня інфляції і дотримання його найчастіше монетарними інструментами, що часто розглядалося ледь як не панацея макроекономічної стабільності.

А в Україні таргетування інфляції і досі активно застосовується НБУ як найбільш ефективний інструмент стабільності. Але слід підкреслити, що сьогодні ситуація змінилася. Інфляція в умовах кризових проявів і звужень ринків вже не розглядається як "найбільше зло".

Так, у другій половині 2010 року керуючий Банком Англії Кінг офіційно відмовився від цільового рівня офіційної інфляції 2% на користь стимулювання сукупного попиту й зниження безробіття. Він заявив, що основною метою має стати підтримка фінансової стабільності, можливо, навіть у противагу стабільності цін.

Підвищення зайнятості також стає основним завданням і для Федерального резерву США. Більше того, ряд фахівців і голів центробанків вже поставили під сумнів придатність для майбутньої грошово-кредитної політики колишньої практики таргетування інфляції, указуючи, що "мандат ЦБ повинен бути ширше, ніж підтримка цінової стабільності, вимірюваної індексом споживчих цін".

Складність ситуації й "недооцінка" нових вимог значною мірою обумовлені тим, що, на жаль, поки не вироблено чітких і прийнятних кількісних показників фінансової стабільності, аналогічно індексам інфляції, використовуваним як індикатори стабільності цін.

Традиційно вважалося, що фінансова стабільність припускає три основних компоненти:

По-перше, це стабільність цін - або купівельної спроможності грошей, що не завжди збігається, внаслідок валютної складової при визначені "купівельній спроможності".

По-друге, це фінансова стабільність кожного окремого банку - і навіть фінансова стабільність окремих конкретних банків виступала необхідною й достатньою умовою стабільності банківської системи в цілому.

По-третє, стабільність і стійкість функціонування платіжних систем.

Василь Юрчишин, директор економічних програм Центру Разумкова

real-economy

Опубликовано на сайте: 2012-06-07