Інновація - це історично безповоротна зміна способу виробництва речей.
Й. Шумпетер


М.І. Туган-Барановський

Й.А. Шумпетер

М.Д. Кондратьєв

Галерея видатних вчених

UA RU EN

Обращаем внимание на инновацию, созданную на данном сайте. Внизу главной страницы расположены графики,  которые в on line демонстрируют изменения цен на мировых рынках золота  и нефти, а также экономический календарь публикации в Интернете важных мировых экономических индексов 

 
Публікації

Кузьменко В.П.

Соціальний капітал суспільства Френсіса Фукуями у створенні та розвитку НІС (укр. яз)

14 жовтня 2006 р. у місті Києві вперше з публічною лекцією виступив відомий американський соціолог і політолог, директор програми міжнародного розвитку в Університеті ім. Дж.Хопкінса доктор Френсіс Фукуяма. Політолог Ф.Фукуяма належить до числа найбільш неординарних аналітиків Сполучених Штатів. Він входив до штабу планування Державного департаменту в бутність Рональда Рейгана й Джорджа Буша-старшого. Як соціолог він став дуже популярним після книги «Кінець історії», що викликала інтерес у всьому світі. Нещодавно в Німеччині з'явився його останній твір «Будівництво держав, виклик світовій політиці», а в Росії вийшла з друку у перекладі російською мовою передостання його книга “Сильна держава: Управління та світовий порядок у світі”.

Після загальних привітань українців, свою києвську лекцію Ф.Фукуяма почав зі слів “Я вважаю, що тема моєї сьогоднішньої промови є особливо важливою для посткомуністичних держав. Це питання соціального капіталу та його продукту — суспільної довіри. Я трохи соромлюся говорити про соціальний капітал в аудиторії, де так багато економістів, тому що економістам завжди трохи важко зрозуміти таку концепцію, яка: не має узгодженого визначення та б) яку надзвичайно важко вимірювати. Майже десять років тому я був на конференції, присвяченій соціальному капіталу, що була організована Світовим Банком (СБ). На конференції були присутні Кеннет Ерроу та Роберт Солоу (Нобелівські лауреати з економіки 1972 і 1987 рр., відповідно, за дослідження теорії загальної рівноваги та теорії добробуту і теорії економічного зростання – В.К.). Спочатку проходили виступи та обговорення, а потім, наприкінці конференції, Роберт Солоу, який за фахом є економістом, з дуже сумним обличчям зауважив: «Знаєте, я розумію, що це дуже важлива проблема економічної науки. Але я просто запропонував би вам обрати іншу назву, ніж «соціальний капітал». Оскільки, коли йдеться про інші види капіталу, я розумію: що це, як це вимірюється — та знаю, як представити це у економічних моделях. Отже, чому Ви не можете назвати це «суспільними стосунками», або трохи інакше?» Та, на мою думку, це віддзеркалює той факт, що термін «соціальний капітал» являє собою спробу застосувати економічну метафору для позначення певного явища, яке насправді є дуже складним. Але, незважаючи на це, на мій погляд, надзвичайно важливим було розуміння сучасного економічного життя.

Я надам своє визначення соціального капіталу. Вважаю, що соціальний капітал — це норми, неформальні норми або цінності, які роблять можливими колективні дії у групах людей. Це може бути як мала група, що складається із двох друзів, які, наприклад, допомагають один одному переїхати на іншу квартиру, або велика група, скажімо, корпорація, або у деяких випадках суспільство в цілому[1].

 

Соціальний капітал як елемент сталого розвитку

За визначенням СБ, соціальний капітал це інститути, відносини і норми, що формують, якісно та кількісно, соціальні взаємодії в суспільстві. Останнім часом з'являється усе більше доказів, що соціальна взаємодія служить визначальним фактором економічного процвітання і сталого розвитку суспільства. Соціальний капітал — не просто сума інститутів, що підтримують суспільство, а скоріше “клей”, що утримує разом різні його частини. Соціальний капітал складається, насамперед, з горизонтальних зв'язків між людьми і включає соціальні мережі (сукупність суспільних і неформальних об'єднань, інтерперсональні зв'язки - особисті, сімейні, ділові) та відповідні норми, що впливають на продуктивність і добробут різних співтовариств.

Соціальний капітал характеризується наступними рисами.

По-перше, це завжди продукт організованої взаємодії, тому він має громадську, а не індивідуальну природу. Для володіння соціальним капіталом людина повинна бути зв'язана з іншими, а ці “інші” є фактичним джерелом його переваги. По-друге, соціальний капітал як елемент функціонування організованої суспільної системи не може знаходитися в приватній власності, тобто він є суспільним благом і належить усім членам громадянського суспільства разом. Соціальний капітал, не будучи власністю окремої фірми, входить у структуру активів фірми, але використовується кожним підприємством у міру його можливостей. Тому правомірно порушити питання про зв'язок соціального капіталу з інтелектуальним (людським) капіталом та його місце у структурі активів фірми.

Щодо дослідження інтелектуального капіталу в Україні слід зазначити, що у 2005 р. вийшла у світ книга генерального директора Донецького інноваційного центру облдержадміністрації, професора Олександра Морозова “Ціна думки – інтелектуальний капітал”, п’ятий розділ якої “Складові інноваційного розвитку”, як вказує сам автор на його початку, зроблений “на базі узагальнень, що в перекладі повністю взяті з робіт Кузьменко В.П” [2], про що останній дізнався випадково, купивши цю книгу на Петрівському книжковому ринку. На жаль, при перекладі статей (вони є в INTERNET й українською мовою на сайтах http://www.iee.org.ua/, http://www.niisp.gov.ua/ і тому не було потреби в їх перекладі з російської мови) зроблено ряд помилок і навіть прізвище видатного американського вченого українського походження, одного з перших у світі нобелівських лауреатів з економіки 1971 р. Саймона (Семена) Кузнеця – творця Системи національних рахунків (СНР), перекладено на Саймона Коваля, мабуть, для того щоб не було сумнівів у саме українському його генетичному корінні, та й назви різних статей у списку використаної літератури, що виходили якраз російською мовою, автоматично перекладено українською.        

Теорія людського капіталу через поняття інвестицій в цей капітал вперше була створена ще на початку 60-х років ХХ ст. американським вченим Теодором Шульцем [3], що став нобелівським лауреатом 1979 р. за дослідження економічних процесів у країнах, що розвиваються, до яких зараз, на жаль, відноситься й Україна. В його Нобелівській лекції “Економіка перебування у бідності” [4] було звернуто увагу на всі сфери соціального життя людини і, перш за все, її освіту, що й формує економіку знань. Ще до вручення йому нобелівської премії інший відомий американський економіст-статистик Джон Кендрік на основі методології Шульца порахував сукупний капітал США. Саме книга з назвою “Сукупний капітал США та його формування” [5] була перекладена з англійської та видана в СРСР у 1975 р. Вже тоді людський капітал в структурі сукупного капіталу США займав більше 50%, що характерізує його цінування в цій країні, враховуючи й інвестиції в знання людей, що формують їх інтелектуальний капітал. Спроба обрахунку людського капіталу України була зроблена мною разом з  Тетяною Шиптенко – аспіранткою і мого вчителя професора Віктора Найдьонова, який і надихнув нас на цю працю ще 15 років тому. Результати наших досліджень були надруковані в статті “Виробничо-ресурсний потенціал України та ефективність його використання” [6].

Через три роки після піонерної статті Т.Шульца у іншого американського лауреата Гері С. Беккера, якого нагороджено Нобелівською премією з економіки 1992 р. за розповсюдження сфери мікроекономічного аналізу на цілий ряд аспектів людської поведінки та взаємодії, включаючи неринкову поведінку, вийшла стаття “Людський капітал: теоретичний та емпіричний аналіз” [7]. У ній він розглянув вплив інвестицій у людський капітал на заробітки останнього. Ще через три роки вийшла в світ ще одна його стаття “Людський капітал і особистий розподіл доходів: аналітичний підхід” [8], у якій  він, роглядаючи проблему оптимізації інвестування в освітянські знання з точки зору розподілу особистих доходів людей, по суті, вперше звернув увагу на соціальну складову людського капіталу. Вже у Нобелівській лекції 1992 р. Гері С. Беккер підсумував ці думки наступним чином:

Набагато менше враховується, що батьки-альтруїсти, що залишають спадок, намагаються також більше коштів інвестувати у формування у своїх дітей корисних навичок, цінностей та звичок. Їм вигідніше фінансувати освіту своїх дітей, тому що це принесе більший дохід, ніж проценти зі збережень. Вони можуть непрямим чином забезпечити свою старість, інвестуя кошти в дітей, а потім, в старості, скоротивши спадок. І батькам, і дітям було б краще, якби батьки вкладали кошти в дітей до тих пір, поки граничний дохід від них не зрівняється з доходом від збережень, а залишкову суму відкладали б у якості спадку.

Навіть у багатих країнах численні батьки не планують залишати спадок. Ці батьки розраховують на отримання допомоги на старість і недостатньо піклуються про освіту дітей. Вони “недоінвестують” в своїх дітей, бо не можуть компенсувати витрати на них шляхом скорочення спадку, оскільки не планують будь-що залишати. І батькам, і дітям було б краще погодитися більше інвестувати в дітей в обмін на їх зобов’язання піклуватися про своїх батьків, коли тим знадобиться допомога. Але як можна добитися притримування такого зобов’язання? Економісти та юристи звичайно радять складати письмовий контракт, що гарантує виконання зобов’язання. Але абсурдно очикувати, що суспільство буде надавати силу контрактам між дорослими та підлітками…” [9, 700].

У цьому ключі мислить й сучасний американський соціолог нової хвилі в економічній соціології Джеймс Коулмен [10], що розглядає соціальний капітал як одну з форм людського капіталу. Коулмен стверджує, що крім навичок і знань людський капітал складається й у здатності людей створювати один з одним якусь спільноту, причому ця частина людського капіталу має принципове значення не тільки для господарського життя, але й буквально для кожного аспекту соціального життя в цілому. Соціальний капітал Дж. Коулмен визначає, як зовнішні та внутрішні зв’язки організації. Можна купити фірму і разом з нею соціальний досвід з її організації та керування. Такий підхід враховує, що горизонтальні зв’язки забезпечують співтовариствам ідентичність та спільність цілей, але в той же час підкреслює, що під час відсутності зв’язків, що з’єднують різні соціальні групи (релігійні, етнічні, соціально-економічні), внутрігрупові зв’язки можуть стати основою для переслідування вузьких інтересів і можуть перешкоджати доступу до інформації і матеріальних ресурсів, що могли б надати значиму підтримку співтовариству (наприклад, зведення про вакансії, доступ до кредитів і т.д.). На думку інших учених, основний внесок соціального капіталу в інтелектуальну ефективність фірми складається в посиленні мережного ефекту.

У подальших дослідженнях з теорії економічної соціології Дж.Коулмен наводить наступне визначення: “Соціальний капітал – це будь-який прояв неформальної соціальної організації, котра виступає як продуктивний ресурс для одного або більше акторів. Для батьків, зацікавлених у тому, щоб їх діти гарно вчились у школі, соціальним капіталом є сталі соціальні норми співтоваривства, що відвертають молодь від поп-культури та направляють їх до школи. Для студентів тісні зв’язки з групою сокурсників, які працюють над тими ж проблемами, є соціальним капіталом, що сприяє навчанню в університеті. Широка мережа друзів і знайомих, через котрих індивід може дізнатись про нові вакансії, - соціальний капітал для людини, що шукає роботу” [11, 166].

По суті, саме на таке визначення, що дав соціальному капіталу ще у 1973 р. Майкл Ганноветер, він посилається у своїй роботі “Економічна соціологія з точки зору теорії раціонального вибору”. А далі Дж.Коулмен говорить, що “соціальний капітал залежить від властивостей соціальної структури, характеру відкритості соціальних мереж, тривалості соціальних відносин та множинності зв’язків (множинний зв’язок між двома людьми означає, що вони пов’язані кількима видами діяльності або ролями). Наприклад, в одних типах соціальних структур соціальний капітал формується активно. В інших – ні. Неокласична економічна теорія або зовсім не розглядає такі соціальні структури, або рахує їх ендогенними. А соціологічна теорія раціонального вибору, аналізуючи функціонування системи, не коливаючись називає наперед задані соціальні структури екзогенними” [11, 166].  

На відміну від інших форм інтелектуального капіталу, соціальний капітал неможливо одержати як віддачу від того або іншого раціонального вкладення. Тут буде доречно привести аргументи Френсіса Фукуями з його знаменитої книги “Довіра: соціальні чесноти і шлях до процвітання”: “Вкластися в те, що звичайно називається людським капіталом — у вищу освіту, в одержання професії механіка або програміста, досить просто: людина повинна піти учитися у відповідний навчальний заклад. Навпроти, придбання суспільного капіталу вимагає адаптації до моральних норм певного співтовариства і засвоєння в його рамках таких чеснот, як відданість, чесність і надійність… Соціальний капітал не може стати результатом дій окремої людини, він виростає з пріоритету суспільних чеснот над індивідуальними. Схильність до соціалізованості засвоюється куди сутужніше, ніж інші форми людського капіталу, але оскільки в її основі лежить етична навичка, вона також сутужніше піддається зміні або знищенню” [12, 54].

Таким чином, соціальний капітал зв’язаний з тим, що кожний економічний суб’єкт тим або іншим способом включений, інтегрований у систему соціальних відносин. Це капітал спілкування, співробітництва, взаємодії, взаємної довіри і взаємодопомоги, що формуються в просторі міжособистісних (інтерперсональних) економічних відносин. Діалог, відкритість дозволяють людям учитися друг у друга. Цей процес і є соціальне навчання. Практично всі наші інтелектуальні переваги — у знанні, що передається суспільством, що здобувається в процесі соціалізації, інтеграції в систему суспільних відносин. Ці знання характеризують соціальний інтелектуальний рівень, або соціальну кваліфікацію. Термін “навчання” варто розуміти не у вузькому дидактичному змісті, а системно – як процес самонавчання і саморозвитку через установлення нових соціальних зв’язків, створення нових структур усередині суспільства, фірми. Це забезпечує інтеграцію досвіду окремих особистостей у суспільний досвід. Так, накопичений українцями в дні Помаранчевої революції соціальний капітал гранично позитивний, його характеризують форми співробітництва, колективізму, соборності. Приклад негативного соціального капіталу — участь у кримінальних співтовариствах, зловживання надзвичайним станом, корупція і т.д. Оборотну, непривабливу сторону соціального капіталу представляють також факти кумівства, сімейності, які, на жаль, ми спостерігали й після Помаранчевої революції.

У своїй києвській лекції Ф.Фукуяма далі сказав: “Можливо, першим, хто звернув увагу на соціальний капітал, був великий філософ Алексис де Токвіль, французький аристократ, автор книги «Демократія в Америці» [13], гадаю, одної з найкращих аналітичних робіт, присвячених американському суспільству.

Він не використовував термін «соціальний капітал». Але, відвідуючи Сполучені Штати Америки у 30-х роках XVIII сторіччя, він помітив, що американці застосовують тe, що він назвав «мистецтвом об'єднання». Тобто, він відчув, що, на відміну від співгромадян у його рідній Франції, американці можуть об'єднуватися у різноманітні добровільні товариства: літературні клуби, релігійні товариства, групи боротьби з рабством. Це дозволяло об'єднати дії слабких людей та, на його думку, було надзвичайно важливим для успіху американської демократії. За його висловленням, то була «школа демократії», або, як міг би сказати економіст, соціальний капітал у такій формі створив додаткові моральні норми, які уможливили демократію. Та саме таке розуміння сутності проблеми слугувало певною основою для більш ґрунтовного її осмислення іншими вченими протягом декількох останніх десятиліть” [1].  

Вкластися в те, що звичайно називається людським капіталом — у вищу освіту, в одержання професії механіка або програміста, досить просто: людина повинна піти учитися у відповідний навчальний заклад. Навпроти, придбання суспільного капіталу вимагає адаптації до моральних норм певного співтовариства і засвоєння в його рамках таких чеснот, як відданість, чесність і надійність, якраз тих рис, що проявили українці в дні Помаранчевої революції. Соціальний капітал не може стати результатом дій окремої людини, він виростає з пріоритету суспільних чеснот над індивідуальними. Схильність до соціалізованості засвоюється куди сутужніше, ніж інші форми людського капіталу, але оскільки в її основі лежить етична навичка, вона також сутужніше піддається зміні або знищенню, небезпека чого все ж існує в постреволюційний період в Україні.

До соціального капіталу мають відношення ті фактори, що створюють можливість виникнення і розвитку соціальних зв’язків і забезпечують їхнє збереження. Природні ресурси і технології, використовувані фірмою, можуть не змінюватися, а її соціальний капітал може рости в міру розширення соціальних зв’язків та зміцнення іміджу фірми. І далі в своїй києвській лекції Ф.Фукуяма розглядає різні сфери застосування соціального капіталу:

Можливість неформального співробітництва має велике значення для економіки, політики та суспільства в цілому. Я лише коротко охарактеризую ці сфери його застосування. Звичайно, що у сфері економіки люди можуть співробітничати, застосовуючи формальні правила, контракти, правове регулювання в цілому, яке ми вважаємо дуже важливим у системі формальних правил, що створюють можливості для співробітництва між людьми. З іншого боку, якщо люди є чесними, вони користуються певною взаємністю та не діють безпринципно, коли мають таку можливість. Це суттєво знижує рівень так званих операційних витрат. Через це загальні витрати на ведення бізнесу знижуються. Також це має позитивний вплив на економіку та покращує здатність людей співробітничати у якості підприємців, для вирішення проблем i для життя в цілому. Та навіть в умовах найрозвинутішого правового суспільства, наприклад, у Сполучених Штатах, існування суспільної довіри, на мою думку, досі має вирішальне значення з причин, до яких я повернуся трохи пізніше. У політичному житті ця можливість співробітничати у рамках правового суспільства, знов- таки, має вирішальне значення для того, щоб демократія насправді була дієвою. Я вважаю, що тут, в Україні, ми можемо знайти свідчення цього явища. Оскільки саме така здатність співробітничати у політичних об'єднаннях, групах, що об'єднані спільними інтересами, неурядових організаціях, засобах масової інформації, профспілках та інших формах організацій забезпечує чесність уряду. Якщо демократичний уряд не контролюється зовнішніми групами та зовнішніми державними структурами, у нього насправді немає мотивації для того, щоб не бути корумпованим, відгукатися на побажання громадян тощо. Та я вважаю, що однією з надзвичайно приємних несподіванок початку цього XXI сторіччя є те, що громадянське суспільство, яке, на думку багатьох людей у Сполучених Штатах, було відносно пасивним в Україні, раптом активізувалося у період помаранчевої революції. Це спричинило дуже важливий вплив на якість демократичного уряду, дуже суттєво підвищуючи вимоги до його відповідальності та, звичайно ж, до можливості зробити його більш прозорим.

Нарешті, соціальний капітал має важливі напрямки застосування у самому суспільстві. Саме соціальний капітал дозволяє соціальним групам, церквам, неурядовим організаціям надавати послуги — у галузі освіти, охорони здоров'я, та забезпечувати всі види соціального захисту для решти суспільства, без потреби звертатися безпосередньо до урядових структур. Зокрема, у Сполучених Штатах, багато соціальних послуг не перебуває у компетенції держави. Одна з причин того, що Сполучені Штати мають відносно мало державних програм соціального забезпечення порівняно із Західною Європою, полягає у тому, що велика кількість соціальних послуг надається безпосередньо іншими частинами громадянського суспільства. Таким чином, існування соціального капіталу є дуже важливим в усіх цих вимірах.

Однак, на жаль, це не завжди так. Наприклад, пригадаємо одне із широко відомих досліджень, присвячених регіону з низьким рівнем соціального капіталу, яким завжди була Сицилія та південні області Італії взагалі. Великий політолог Едвард Бенфілд у дослідженні, присвяченому маленькому місту на півдні Італії 50 – х років XX сторіччя, аби описати існуючі там соціальні норми, вигадав термін «аморальна сімейність» («amoral familism»). Він зазначав, що існує певна спільна норма, якої дотримуються люди. Її можна сформулювати приблизно так: «Ти маєш співробітничати лише із членами своєї основної родини та намагатися використовувати всіх інших. Оскільки, якщо ти першим не будеш використовувати їх, то вони будуть робити це з тобою.» Та він помітив, що у селі, дослідження якого він проводив, було практично відсутнє громадянське суспільство, добровільні об'єднання будь-якого типу, на відміну від північних областей Італії, де існувало набагато більше таких груп.

Отриманий емпіричним шляхом факт щодо причин різниці у продуктивності праці, яка спостерігається в південних та північних областях Італії протягом багатьох років, був дуже добре задокументований Робертом Патнемом із Гарвардського університету. У багатьох відношеннях, вплив соціального капіталу, який останніми роками поширюється у різних частинах світу, можна проілюструвати великою кількістю прикладів. Наприклад, це можна спостерігати в Азії, оскільки усі країни Східної Азії дуже стрімко розвиваються протягом останніх декількох десятиліть. Однак природа цього зростання у різних частинах Східної Азії, на мою думку, є зовсім різною, саме через різні елементи соціального капіталу. Як правило, ми сприймаємо цей регіон як однорідний конфуціанський культурний регіон. Однак насправді це не так. Наприклад, Японія, на мою думку, з цієї точки зору абсолютно відрізняється від Китаю. Я вважаю, що в Китаї сутність соціальної системи конфуціанства полягає, у своїй основі, в певній ідеології щодо родини, згідно з якою зобов'язання та взаємні стосунки між членами групи, об'єднаної родинними зв'язками, є більш важливими, ніж зобов'язання перед безособовою владою, якою є держава. Так, наприклад, у традиційному китайському суспільстві, якщо ваш батько вчинить злочин, поліцейські постукають у ваші двері та запитають: «Де твій батько?» — кожний, хто дотримується традиційної філософії конфуціанства, скаже: «Не видавай свого батька, бо зобов'язання перед батьком важливіші за зобов'язання перед державою.» Дуже цікавим є вплив цього явища на організацію підприємств у Китаї, оскільки у частинах Східної Азії, в яких існує вільний ринок — а саме, у Гонконгу, Тайвані та тих частинах Народної Республіки Китай, де були проведені ринкові реформи, більша частина підприємств є сімейними підприємствами. Звичайно, сімейні підприємства є джерелом бізнесу та підприємництва майже у будь-якому суспільстві. Але дуже цікавий факт, який стосується цих регіонів Китаю, полягає у тому, що ці підприємства залишаються сімейними підприємствами за формою, навіть якщо вони зростають. Наприклад, у Гонконгу протягом тривалого періоду з 50-х до 90 – х років XX сторіччя середній розмір фірми, що вимірюється кількістю співробітників, фактично знизився. Причина цього полягає у тому, що у цій системі культурних цінностей сімейному підприємству досить важко приймати інших членів, яких наймають на роботу лише завдяки їх професійним та управлінським здібностям, і довіряти цим людям, замість того, щоб просто наймати родичів, яким можна довіряти з причин, коріння яких слід шукати в національній культурі. Отже, наприклад, у третьому поколінні китайської родини бізнесменів діти йдуть вивчати історію культури або щось інше. На цьому етапі сімейне підприємство, замість того, щоб об'єднатися у ієрархічну структуру управлінців із професійною системою керування, розпадається, та його замінює інший сімейний бізнес, який піднімається знизу. Це не означає, що економіка Китаю не може зростати; але промислова структура цього регіону є сприятливою для фірм порівняно малого масштабу. У Японії існує абсолютно інша ситуація. Японія ніколи не була суспільством із конфуціанською системою цінностей. Отже, зобов'язання, які японці відчувають до безособових державних органів влади, завжди є важливішими, ніж зобов'язання перед родиною. Тому у такій ситуації, коли ваш батько вчинив злочин та поліцейські хочуть знати, де він, у японському суспільстві ви зрадите свого батька, тому що ваші зобов'язання перед державою важливіші за зобов'язання перед родиною. Та, з моєї точки зору, однією з причин, завдяки якій Японія на порівняно ранньому етапі індустріалізації змогла створити корпорації дуже великого масштабу, якими управляли ієрархії професійних менеджерів, було насправді глибоко вкорінене в японській культурі негативне ставлення до непотизму (кумівства). Це полягало у тому, що компанію не віддавали своїм дітям замість того, щоб приймати на роботу людей, яких обирають завдяки їхнім професійним якостям. Та саме через це у процесі індустріалізації у Японії виникли такі гіганти як «Міцубіші», «Міцуї», «Сумотомо», які виросли з невеликих сімейних підприємств, та вже наприкінці XIX сторіччя були великими компаніями з ієрархічною структурою управління. Цей контраст між Японією та Китаєм відтворений у багатьох інших частинах світу. Якщо, наприклад, ви поїдете у Латинську Америку (а я роблю це досить часто), ви зрозумієте, що в економіці практично кожної країни Латинської Америки від половини до двох третин національного валового продукту контролює група компаній, які перебувають під контролем 10, 20 або 30 провідних родин. Та знов, як і у Китаї, ви побачите особливу структуру промисловості, де існують конгломерати, що займаються різним бізнесом, без будь-якої очевидної взаємодії поміж собою. Наприклад, це може бути туристичне агентство, сталеливарна компанія та підприємство роздрібної торгівлі — їх всіх буде об'єднувати не певна економічна логіка, а те, що ними володіють різні члени великої родини. Ця промислова структура пустила дуже глибоке коріння у політичну структуру. Ті ж самі компанії, як правило, проводять у цих суспільствах досить олігархічну політику.

Я вважаю, що це одна з причин високого рівня корупції серед посадових осіб у багатьох країнах Латинської Америки. Наприклад, бразильці кажуть, що одні моральні норми існують для родини, а інші для вулиці. При цьому рівень моральності, що людина виявляє стосовно людей, яких вона не знає, відрізняється від того, як вона ставиться до членів власної родини. Та саме з цієї причини у Бразилії, особливо у її бідних північних регіонах, існує ця фатальна комбінація сімейного олігархічного бізнесу та дуже корумпованих політиків цієї частині Латинської Америки. Таке явище повторюється та приймає різні форми у різних частинах світу. У Китаї групи, об'єднані родинними зв'язками, є надзвичайно великими. У мешканців півдня Китаю можна отримати інформацію про ряд поколінь, оскільки люди відстежують своїх предків — до єдиного спільного предка — величезну кількість поколінь. І завдяки цьому можна робити свій вибір з великого резерву робочої сили. У мешканців південних областей Італії співробітництво не виходить за межі основної родини, і тому являє собою надзвичайно обмежений можливий різновид суспільного співробітництва.

На такі спостереження щодо культурної різниці у організації промисловості можна відреагувати просто: «Це — несучасні суспільства. У них не розвинуте сучасне правове регулювання, тоді як організація кожного сучасного суспільства базується на формальному комерційному коді та судовій системі. Для ведення бізнесу ви не повинні покладатися на своїх двоюрідних братів та сестер, родичів та шкільних друзів.» Я вважаю, що великою мірою це правда. Одне з великих перетворень, яке ми намагаємось здійснити у процесі розвитку — це встановлення набору формальних правил, які роблять ділові стосунки прозорими, а також роблять відносини між громадянином та урядом відповідальними та прозорими тощо. Тому ми не оспорюємо той факт, що у багатьох аспектах ми хочемо замінити соціальний капітал формальними інститутами” [1]. 

Але роблячи такі заміни ми все більше відчуваємо безпосередній вплив соціального капіталу на інноваційну діяльність у суспільстві, в тому числі на створення Національної інноваційної системи (НІС). Адже саме поточний рік з виходом відповідного Указу Президента України № 606/2006 від 11 липня 2006 р. “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 квітня 2006 року «Про стан науково-технологічної сфери та заходи щодо забезпечення інноваційного розвитку України»  може стати етапним в розробці НІС України, хоча про перехід її економіки на інноваційну модель розвитку говорили з початку нового тисячоліття. Але казати про це та прокламувати з боку держави пріоритети інноваційного розвитку замало. Необхідно створити відповідні ринкові умови в країні для інноваційного прориву її економіки. І тут вирішальну роль грає культура підприємництва, на формування якої в цивілізованій Європі у свій час вирішальний вплив мала протестантська етика, про що сторіччя тому написав знамениту книгу видатний німецький соціолог Макс Вебер [14]. А через кілька років після нього у Чернівцях видатний австрійський економіст Йозеф Шумпетер у своїй “Теорії економічного розвитку” сформулював сутність підприємця - інноватора, що продукує “впровадження нових комбінацій”, що включають до себе “виготовлення нового…блага чи створення нової якості…, впровадження нового...методу (способу) виробництва…, освоєння нового ринку збуту…, отримання нового джерела сировини або напів фабрикатів…, проведення відповідної реорганізації” [15, 159]. Ще через чверть століття у своїх знаменитих двотомних “Ділових циклах” він сказав про підприємців, що це “особи, які запроваджують нові виробничі функції…” [16, 77]. Саме ці ідеї через майже століття були покладенні в основу створення НІС, для разгортання яких просто необхідне   ринкове середовище з відповідним соціальним капіталом.

Адже у ринковому середовищі поряд з конкуренцією не менш важливу роль грає кооперація, що є свого роду проявом взаємодопомоги в економічній діяльності. Ще на початку ХХ століття князь Петро Кропоткін, що більше відомий як головний теоретик анархізму, написав піонерну книгу про роль взаємної допомоги як фактору еволюції. Її пізня редакція так і називалась “Взаємна допомога серед тварин і людей як двигун прогресу” [17]. Причому, не відкидаючи ідей Т.Мальтуса і Ч.Дарвіна про конкурентну боротьбу людства за виживання на планеті Земля, він показав другу більш людяну форму виживання багатьох біовидів, включаючи Homo Sapiens, - взаємну допомогу, яка в економічній їх діяльності має форму кооперації. Вже у 1916 р. засновник теорії соціально-економічних криз, видатний український економіст Михайло Туган-Барановський написав фундаментальну працю “Соціальні основи кооперації” [18], заклавши в ній, по суті, основи майбутньої теорії соціального капіталу. З іншого боку саме він вперше обгрунтував, що конкуренція і кооперація є двома основними взаємодоповнюючими процесами ринкової економіки (дві сторони однієї медалі), які й роблять ринкове середовище повноцінним. Його учень, Микола Кондратьєв, що напередодні відкрив великі цикли кон’юнктури (К-хвилі), у 1923 р. в книзі про Туган-Барановського написав: “Праці Михайла Івановича з питань кооперації, безсумнівно, необхідно визнати видатними, одними з кращих не тільки у нас в Росії” [19].

Кооперативний рух, котрий мав багаточисельних ідеологів та політичних керівників, мабуть, ні в одній з країн світу не висунув свого видатного економіста-теоретика, здатного відійти від голосних гасел і дати науково аргументовану оцінку як досягнутого, так й перспектив розвитку. Йшла робота по створенню цікавої та глибокої концепції кооперації. Співвітчизники видатного вченого можуть ним пишатися. Те, що зробив Туган-Барановський в теорії кооперації, було піонерним. Це був свого роду прорив у нову галузь економічної науки, котра тісно пов’язана з практикою розвитку господарства України, а сьогодні тісно пов’язана і з теорією соціального капіталу. 

 

Довіра у створенні НІС

 У своїй києвській лекції Ф.Фукуяма наводить приклад досить успішного  використання соціального капіталу в створенні НІС США, тобто країни, де він виріс, оскільки його генетичні пращури ще сторіччя тому приїхали з Японії до Америки. Він підкреслює, що “навіть у Сполучених Штатах, навіть у високотехнологічному постіндустріальному суспільстві можна побачити результати впливу соціального капіталу, які сприяють певним видам підприємницької діяльності. Анна Лі Саксініан, яка є викладачем Відділення містобудівного проектування у Берклі, провела дуже цікаве порівняльне дослідження розвитку Силіконової Долини та району Шосе 128 у Бостоні. Вона, по суті, стверджує, що саме завдяки соціальному капіталу Силіконова Долина у Сполучених Штатах стала таким джерелом підприємництва, генератором інноваційних ідей, яким повною мірою так і не змогло стати Шосе 128.

Та причина цього була, насправді, дуже цікавою. Основою цього, перш за все, були не споріднені стосунки, а скоріше певна культура Району Затоки (Bay Area), де люди використовували, наприклад, те, що вони мали однаковий рівень освіти. Наприклад, попередником більшості компанії цього регіону, що спеціалізуються у галузі напівпровідників, є компанія під назвою «Fair Child Semiconductor». Отже, багато людей, які стали промисловими гігантами цього регіону, насправді були колегами. Багато хто з них разом вчилися на інженерному відділенні у Стенфорді або Берклі та мали дружні стосунки між собою. Але, думаю, будь-яка людина, яка знає, що таке програмні продукти з відкритим вихідним кодом, або яка знайома із загальною культурою Силіконової Долини, усвідомлює, що існує певна норма щодо взаємодії. Ця норма певним чином, можливо, походить з культури хіпі 60-х років XX сторіччя, та велика увага в цій культурі приділяється обміну цінною інтелектуальною власністю.

Існує відома історія, у якій задіяні компанії AMD та Intel, два гіганти у галузі виробництва комп'ютерних процесорів. Компанія AMD отримала певне капітальне обладнання на шість місяців раніше за Intel. Протягом декількох наступних місяців інженери розбирали цю машину на частини, задля того, щоб зрозуміти принцип її роботи. Та коли інженери компанії Intel отримали такі машини, вони просто пішли до своїх колег у компанію AMD та сказали: «Як ви приводите цю машину до дії?» Інженери з AMD розповіли їм про це. Отже, якщо ви подивитесь на цей факт у контексті раціональної моделі максимізації корисності, ви не побачите у цьому жодного сенсу. Ці компанії були абсолютними конкурентами. Тому в них не було ніякої причини надавати інтелектуальну власність своєму конкуренту. Але ж вони це зробили. Та причина, з якої вони це зробили, була пов'язана з існуючими нормами. Існувала певна норма щодо взаємного обміну... І знов, те саме полягає у основі операційної системи Linux. Усі ці програми свого часу надавалися безкоштовно, та всі ці коди ставали загальним надбанням через припущення, що ця норма взаємного обміну у кінцевому підсумку забезпечить переваги та допомогу, що була надана іншим людям, повернеться у формі інтелектуальної власності, яка буде легкодоступною для використання. Саксініан приводить аргументи на користь того, що це є основою. Ви знаєте, вважають, що компанії у Силіконовій Долині є надзвичайно розрізненими, та що там існують умови жорсткої конкуренції, але вона стверджує, що саме цей різновид соціального капіталу — обмін інтелектуальною власністю між інженерами — у довгостроковій перспективі, був одним із тих факторів, які сприяли розвитку Силіконової Долини[1]. Але такий обмін інтелектуальною власністю може бути, коли є саме довіра між членами відповідної спільноти.

Далі  в своїй києвській лекції Ф.Фукуяма торкнувся проблем країн пострадянського простору та безпосередньо України. З цього приводу він сказав:

Мені здається, що в усіх посткомуністичних країнах існує особлива проблема, пов'язана із соціальним капіталом та довірою, через спадщину марксизму-ленінізму. Марксизм-ленінізм був політичною системою, яка навмисно пристосована для виснаження соціального капіталу. Теорія полягала у тому, що партія та держава є центральною організаційною структурою всього суспільства, і що держава потім буде навмисно порушувати існуючі зв'язки, які утримують разом профспілки, підприємства, церкви, різноманітні приватні організації, та замінювати ці горизонтальні зв'язки між звичайними людьми вертикальним зв'язком між громадянами та самою державою, торкаючись навіть зв'язків у головному осередку суспільства — родині. Таким чином, ви можете пригадати Павлика Морозова... Здається, у Москві, як мені відомо, був пам'ятник — я не впевнений, чи досі він там є, чи досі він існує... Але подумайте про це. Павлика Морозова вшановували за те, що він здав свою родину НКВС. Отже, це ще один повчальний приклад того, що лояльність по відношенню до правлячої верхівки є більш важливою, ніж будь-який різновид вертикальної лояльності. На жаль, більшовики мали можливість культивувати такі норми протягом 70 років, та зруйнувати (існуючі)... Знаєте, передусім слід відзначити, що Російська Імперія у 1917 році, на мою думку, була відносно слабкою з точки зору соціального капіталу, порівняно з країнами Західної Європи. Те громадянське суспільство, яке тоді фактично існувало, було навмисно зруйноване у процесі комодитизації держави комуністичною партією. Отже, після падіння комунізму, у цій частині світу був набагато сильніший дефіцит соціального капіталу, i це мало різні прояви: наприклад, відсутність верховенства закону. У вас є офіційні правила, але, я думаю, будь- яка людина, що розуміє принцип дії правової системи, усвідомлює, що тут присутній надзвичайно важливий нормативний компонент. Якщо люди на верхівці судової та політичної ієрархії не керуються нормою, що каже: ти сам маєш підпорядковуватися закону — то ніхто на нижчих сходинках ієрархії не підпорядковуватиметься закону. Тому на надзвичайні складнощі, які виникали під час створення нормативної основи формальної системи у цій частині світу, великий вплив мало виснаження неформального соціального капіталу, тобто навичок співробітництва. Рівень злочинності (звичайної злочинності, мафії та вуличної злочинності), який зріс після падіння комунізму, на мою думку, був ще одним свідченням того, що єдиними засобами регулювання, які існували для людей у багатьох комуністичних країнах, були формальні репресивні заходи, що здійснювались поліцією. Та після того як цей апарат зник, у людей не було внутрішніх цінностей, завдяки яким люди хочуть бути законослухняними незалежно від того, чи спостерігає за ними поліція” [1].

Для порівняння пострадянських країн з соціальним капіталом інших цивілізацій Ф.Фукуяма звертається до сучасної Японії, мову якої вчений вже навіть не знає, хоча його генетичне коріння пов’язано саме з цієюкраїноюта ментальністю її народу:

Дуже цікаво поглянути на суспільство із високим рівнем соціального капіталу, яким, на мою думку, є Японія. Японія є однією з найбезпечніших країн у світі. З точки зору звичайної злочинності вона є безпечною не тому, що є велика кількість поліцейських на душу населення, або багато драконівських покарань. Я вважаю, ця країна є безпечною великою мірою завдяки тому, що сусіди приділяють увагу однe одному та здатні встановити порядок на основі неформальних норм, не вживаючи офіційних примусових заходів. Вважаю, що у посткомуністичному світі існує дуже гострий дефіцит саме таких неформальних норм. У цьому полягає проблема. Є питання: що необхідно робити для того, щоб отримати більший соціальний капітал? Якщо цей аналіз проведений правильно, як слід розвивати ці норми та поновити певний рівень довіри між громадянами, з одного боку, та між громадянами й урядом, з іншого. На мою думку, це є однією з найскладніших проблем. Та я поясню вам, чому ця проблема є складною з точки зору державної політики. Соціальний капітал може створюватись у економічній системі. Якщо ви вивчатиме стандартний вступ до теорії ігор, ви будете знати, що у класичній дилемі в'язнів, за якими уважно спостерігають, рівновага Неша не створює оптимальних суспільних умов. А у так званій «дилемі в'язня, що повторюється», спостерігається поступова еволюція норми взаємодії. Простіше кажучи, все це означає, що у процесі звичайної взаємодії між людьми існуватиме власна зацікавленість кожного у розвитку норми щодо взаємодії, оскільки, у кінцевому підсумку, якщо ви пам'ятаєте про те, яка людина була чесною, це створює підґрунтя для суспільної довіри. Але умови, за яких таке спонтанне встановлення довірчих стосунків є можливим, є дуже специфічними.

Елеонора Остром у своїй книзі, призначеній спільним ресурсам, у різній формі зазначає, що цей принцип краще за все спрацьовує в маленьких співтовариствах, які є обмеженими, стабільними та порівняно однорідними відносно етносу, релігії та інших диференціюючих чинників. Тому спонтанне створення такої довіри не відбувається у різнорідних, великих співтовариствах глобального типу. З чим же залишаєтесь ви? Вважаю, ви залишаєтесь з відносно обмеженим набором засобів, які дозволяють збільшувати рівень соціальної довіри. Насправді, дуже велике значення має правильне розуміння ролі держави. Це пов'язано з тим, що роль держави може або зруйнувати соціальний капітал, або створити основу для соціального капіталу, залежно від ступеня або засобу її втручання у суспільство. Ми вже проходили такі ситуації, коли держава, яка забагато втручається у суспільство, руйнує соціальний капітал. Таким був весь досвід марксизму-ленінізму. Французька держава, що призвела до виникнення суспільства з низьким рівнем довіри, була іншим прикладом, коли централізований державний апарат приймав на себе надто багато функцій, які слід було залишити ринку або громадянському суспільству. Тому у довгостроковій перспективі це мало негативний вплив на можливість добровільного співробітництва між людьми. З іншого боку, відсутність держави, відсутність базових формальних правил, які надають такі базові суспільні блага, як безпека на вулицях або верховенство права, або відсутність набору формальних правил, на основі яких люди можуть взаємодіяти, також є дуже шкiдливою для соціального капіталу. Оскільки саме така сукупність формальних рамок, що обмежують людську поведінку, потім дозволяє спонтанно встановлювати довірчі стосунки та певні норми між людьми. Таким чином, мені здається, що правда полягає у тому, що соціальний капітал часто є результатам нераціональних чинників: спільної релігії, спільної етнічної приналежності, або, наприклад, спільного травматичного досвіду, який отримала певна нація, що породжує суспільство, в якому люди розуміють один одного та працюють один з одним тощо. Не можна використовувати це як питання державної політики. Але можна створити умови, за яких є кращі можливості для спонтанного створення довірчих стосунків.

Я не знаю, яким із цієї точки зору є становище України. Але, звичайно, позитивним моментом є те, що зараз у вас є активне громадянське суспільство, яке в дуже важливий момент політичного протистояння змогло привести український уряд до відповідальності. Та гадаю, що у довгостроковій перспективі... Знаєте, я вважаю, що це народження, це початок розвитку соціального капіталу у вашому суспільстві. Отже, я лише хочу підкреслити, що якщо вам потрібний більший суспільний капітал, підтримуйте його. Та ще я обіцяв повернутися до питання освіти. Останнє питання полягає у тому, що соціальний капітал нерідко є продуктом особливого типу освіти. Професійна освіта є не просто передачею певних фактів, знань та методик. Це також процес навчання моральним нормам, завдяки яким професійні стандарти є вищими за власні інтереси професіонала. Це i є свого роду визначенням професіоналізму. Я насправді вважаю, що одна з переваг, яку надає така вища освіта, полягає у тому, що вона культивує певні норми, які знов-таки стають важливим джерелом соціального капіталу” [1]. 

На засіданні “Никитского клуба” екс-міністр науки і технічної політики РФ Борис Салтиков якось  сказав: Я песиміст у тім, що в нас можна побудувати суспільство, засноване на знаннях”. По-перше, ми занадто багаті природними ресурсами, і наївно було б очікувати, що в нас відбудеться інноваційний вибух, якщо ті ж самі дивіденди можна одержати від простої експлуатації природних ресурсів. А по-друге, і це, може бути, саме головне, у науковому співтоваристві країни усе ще переважає имперско-патерналистская психологія. Поки стара наукова еліта не зрозуміє, що ми живемо в іншій економічній і політичній системі, ні про яке суспільство, заснованому на знанні, казати не доводиться” [20]. Існує і третя причина, про яку говорилося на згаданому засіданні клуба, присвяченому становленню суспільства, заснованого на знаннях: довіра.

Ф.Фукуяма вважає, що соціальний капітал – це є “визначений потенціал суспільства або його частини, що виникає як результат довіри між його членами” [12, 52], тобто соціальний капітал – це форма матеріалізованої довіри. “…Люди, один одному не довіряють, зрештою, зможуть співробітничати лише в рамках системи формальних правил і регламентації — системи, що вимагає постійного переписування, узгодження, відстоювання в суді і забезпечення виконання, іноді примусового. Весь цей юридичний апарат, що заміняє довіра, приводить до росту того, що економісти називають “операційними витратами”. Іншими словами, недовіра, розповсюджена в суспільстві, накладає на всю його економічну діяльність щось начебто додаткового мита, що суспільствам з високим рівнем довіри платити не доводиться” [12, 52-55].

Довіра як вид установка-відносини зв’язане з ціннісним відношенням людини до світу і самому собі. Є дуже багато економічних операцій, що стають можливими тільки тому, що люди довіряють один одному. Співробітництво створює взаємозалежність, а інвестиції окупляться тільки тоді, коли партнери будуть дотримувати свої зобов’язання. Це відноситься і до простих виробничих відносин; це важливо навіть у більшому ступені у фінансових відносинах, де гроші займаються і віддаються роки по тому. Нарешті, якщо в суспільстві немає довіри, очікувати, що знання буде проникати в це саме суспільство, наївно.

Протягом всієї історії економічних відносин міжнародна торгівля завжди була дуже ризикованим підприємством. Витрата часу і грошей, необхідних для доставки зробленого товару торговельному партнерові, припускають визначену довіру: чи буде інша сторона дотримувати умов договору, що навряд чи може бути забезпечений розпорядженнями закону? Взаємна вигода від подібної угоди навряд чи була б коли-небудь, можлива, якби один з партнерів дав негативну відповідь на це питання. Таким чином, було б раціональним для партнерів інвертувати значні ресурси (наприклад, найнявши агента) для подолання цієї дилеми недовіри.

Історики-економісти довели, що навіть автократи, що не зневажають якими-небудь зобов’язаннями, мають свій інтерес у тім, щоб переконати населення в солідності кредиту довіри до них. Якщо в населення буде постійно присутній страх перед експропріацією, воно не буде вкладати гроші і накопичувати добробут, що автократ міг би обкласти податками. Так, англійські королі в раннє Середньовіччя платили за стіни, що захищали громадян від їхньої власної королівської армії. Тільки демонструючи свою кредитоспроможність, вони могли переконати населення в тім, що їм можна довіряти, і в такий спосіб забезпечувався стабільний дохід від податків.

По суті, в дослідженнях Фукуяма, порівнюючи різні національні культури розвитих країн, заявляє, що довірчі відносини, що домінують у культурній сфері, впливають на формування економічних інститутів: в економіці переважає сімейний бізнес, тому що довірчі відносини усередині сімейних уз є великою цінністю для її членів. Однак сімейність обмежує ефективність поділу праці. Так, культури з високим ступенем довіри, тобто країни з високорозвиненими інститутами посередництва (Фукуяма виділяє Японію, Німеччину і США), мають важливі переваги в конкурентній боротьбі. Вони володіють сильними фінансовими інститутами, більш мудрою політикою наймання співробітників і — у загальному — більш великими корпораціями, що стали “світовими гравцями”.

Як найбільш дорога складова соціального капіталу, довіра необхідна в першу чергу для заможності країни загалом. У суспільстві з високим рівнем довіри звичайно вище рівень визнання публічної влади, а отже, нижче витрати на підтримку порядку. Інституціональна реформа, що випливає за змінами макроекономічних умов, проходить більш гладко, тому що скорочуються витрати на рішення соціальних конфліктів. У багатьох країнах третього світу з низьким рівнем довіри людям не дістає елементарних інституціональних гарантій, що захищають політиків від експлуатації і свавілля. Єдиним засобом захисту своїх інтересів залишається запеклий опір або навіть громадянська війна. Що стосується відносин роботодавців з найманими працівниками, то у цих країнах практично ще не створена цивілізована система трипартизму, в якій держава виступає гарантом конституційних прав своїх громадян у цих відносинах.

Правителі й політики, що діють у країнах з низьким рівнем довіри, зіштовхуються із зовсім іншими стимулюючими структурами. Перебування при владі стає можливим тільки за підтримкою могутніх угруповань. Лідери більш зорієнтовані на дотримання інтересів своїх клієнтів, чим на благополуччя всього суспільства. Утрата влади найчастіше сполучена з втратою економічних позицій, а іноді й самого життя. Політики відносяться до людей як до залежного від них фактору, що представляє потенційну небезпеку для них. Люди відчувають ворожість стосовно законного політичного порядку і не підкоряються існуючим правилам. Так, горезвісна взаємна недовіра підтверджує образ поводження, на якому ґрунтується і стабілізується поведінкова рівновага в умовах взаємних відхилень від норм. При відсутності стабільних інститутів і соціального капіталу навіть політичні зміни залишаються насильницькими та вибухонебезпечними. В атмосфері недовіри між підприємцями і робітниками навіть слухи можуть з’явитися причиною спалаху насильства.

Для того, щоб уникнути цих помилок, соціальний капітал повинний бути акумульований у суспільстві. Мережа між близькими за інтересами групами в суспільстві, між адміністрацією і лідерами бізнесу, між бізнесом, представниками робітників і народу є соціальною платформою для створення правил, а також процедур контролю над їхнім виконанням. На Заході в цьому змісті активну роль грають традиційні громадські організації: профспілки і церква. Вони можуть грати цю роль навіть при сьогоднішньому розвитку суспільства. Інші традиційні форми організації з врахуванням місцевої культурної спадщини та ментальності народу також повинні прийматися на увагу.

Україна, а також інші країни з перехідною економікою відносяться до розряду суспільств, де всі зв’язки – як традиційні, так і ті, що формуються — гранично зруйновані. Ми дуже далекі від того моменту, коли в українському суспільстві сформується атмосфера довіри, близька до тієї, що існує в американській, німецькій або японській економіках. Багато труднощів сучасної української економіки й політики йдуть коренями саме з проблеми недовіри заможному класу з боку гнітючої більшості суспільства. Безумовно, особливості сьогоднішнього положення справ з довірою в Україні також визначаються специфікою вітчизняного модернизаційного процесу.

У післямові до книги Ф.Фукуями “Довіра: соціальні чесноти і шлях до процвітання” російський економіст Дмитро Травін визначає шість джерел зародження “культури довіри” у сучасному російському суспільстві — це господарсько-партійна номенклатура, комсомольсько-молодіжний бізнес, студентське братерство, злочинні угруповання, ветеранські організації і соціально-етнічні групи. Дійсно, економіка не може не випробувати серйозних труднощів, якщо відносини довіри складаються винятково в рамках цих груп. Налагодження комунікації між ними, а також між усіма діловими структурами — задача, що стоїть на порядку денному. “Інакше кажучи, — пише Д.Травін, - потрібно, щоб старі господарники почали довіряти молодим яппі — випускникам престижних вузів, щоб лідери злочинних угруповань легалізували свою діяльність і навчилися домовлятися з комсомольцями, щоб ветерани чеченської кампанії могли б з’ясовувати відносини з представниками чеченського бізнесу не через оптичний приціл, а за столом переговорів” [12, 728].  Майже теж саме можна сказати й по відношенню до українського суспільства, яке, на щастя, не мало досвіду чеченської війни, але вбивств бізнесменів і політиків як в Росії, так і в Україні в останні 15 років було більш ніж достатньо. На створення інститутів довіри в суспільстві піде не одне десятиліття, оскільки взаємна довіра може  виникнути тільки в соціальному контексті. Але вести цей процес — виховувати здатність до співробітництва як соціальну чесноту – треба постійно всім учасникам ринкових відносин на всіх рівнях керування економічними системами.

 

Комунікативні технології для створення соціального капіталу в Україні

У контексті обговорюваної проблеми питання формування соціального капіталу, а також становлення інститутів довіри, використання для цього нових технологій стають надзвичайно актуальними для України. Тут на перший план повинні вийти культура організації, ділова етика, а також недооцінювана поки що в керуванні, особливо в стратегічному плануванні, функція комунікації. Зокрема, мова йде про комунікаційний менеджмент, який може і повинний зайняти своє місце в НІС, що представляє собою мережу структур для використання зростаючого запасу глобального знання, його асиміляції й адаптації до місцевих потреб, а також для створення нових знань і технологій.

У процесі спеціалізації управлінської праці комунікація виділилася у відносно самостійний вид діяльності. Керування цією діяльністю — суть комунікаційного менеджменту. З погляду сфери діяльності і приваблюваних ресурсів комунікаційний менеджмент — це професійна діяльність з використання комунікаційних засобів, методів, інструментів, механізмів, що забезпечують формування й ефективний розвиток усіх видів капіталу економічної системи. Саме ця професійна діяльність допомагає керівникам організації, міста, регіону розробити стратегію ефективного розвитку, сформувати організаційну культуру, вибрати найбільш діючі канали комунікації.

Комунікаційний менеджмент – це не доповнення до “основної” діяльності організації, а одна з ключових функцій керування в сфері маркетингу, керування персоналом, політичному і соціальному інжинірингу, міжнародних відносинах. Тут є ще один немаловажний аспект. В останні роки, зв’язані з ринковими перетвореннями в Україні, все більше цінується уміння організації досягати взаєморозуміння і співробітництва з контактними аудиторіями, у складі яких живе, трудиться, співробітничає та конфликтует її громадськість. Тому практично немає організацій, у яких би не було комунікаційних проблем і необхідності в їхньому професійному вирішенні.

Комунікаційні проблеми прямо зв’язані з комунікаційними потребами організації. Найчастіше комунікаційні потреби ототожнюють з інформаційними потребами, тобто потребами в різного роду інформації (так само, як ототожнюють інформацію з комунікацією, ЗМІ з засобами масової комунікації).

До комунікаційних потреб організації можуть бути віднесені; потреби в інформації (нових зведеннях, що зменшують невизначеність знань щодо якого-небудь об’єкта); власні комунікаційні потреби, тобто потреби в спілкуванні або зімкненні навколо організації її громадськості (у тому числі внутрішньої), а також потреба в ефективному зворотному зв’язку. Наочний приклад неефективних контактів з “бажаними” аудиторіями – взаємини організації із ЗМІ.

Комунікаційний менеджмент — самостійний вид спеціального менеджменту, що здійснює пізнання і використання закономірностей обміну інформацією, знаннями й інтелектуальною власністю в процесі формування і розвитку економічних систем; взаємодія і взаємозв’язок у часі і просторі елементів, що формують і ефективно використовують усі види капіталу економічних систем; це система керування, що за допомогою інтегрованої комунікації з цільовими аудиторіями сприяє досягненню максимальної ефективності в усіх напрямках розвитку організації в умовах зовнішнього середовища, що змінюється; професійна діяльність виробника, посередника і споживача з реалізації комунікаційної стратегії, сформованої відповідно до мотивів, установок, інтересів, відносин і конкретних цілей кожного.

Місія комунікаційного менеджменту полягає у формуванні та реалізації стратегії збільшення цінності людини й організації як суб’єкта господарювання через збільшення усіх видів капіталу економічної системи.

Стратегія комунікаційного менеджменту – це довгострокова програма досягнення основних комунікативних цілей організації в рамках її стратегічного керування.

Ціль комунікаційного менеджменту — підвищення ефективності економічної системи, формування і використання усіх видів її капіталу шляхом організації комунікативного простору. Ціль формує наступні задачі: добір і акумулювання інформації з джерел, зовнішніх стосовно даної економічної системи; класифікацію, трансформацію, забезпечення доступності інформації; поширення й обмін інформацією як усередині системи, так і поза нею; пошук ефективних способів, інструментів і механізмів інтегрованої комунікації; втілення фірмової комунікації в продуктах, послугах, документах, базах даних і програмному забезпеченні; створення, оцінка і використання нематеріальних активів.

У контексті вищезазначених понять можна вивести формулу комунікаційного менеджменту щодо результату діяльності організації, який дорівнює помноженню того, що ви робите на те, що ви говорите, тобто для організації важливо не тільки те, що вона робить, але й те, як вона будує свої відносини з клієнтами та з персоналом, як вона здійснює комунікацію. Якщо організація зробила щось корисну і важливе, але при цьому не налагодила систему комунікації, то результат буде близький до нуля. Вірно і зворотне: результат буде нульовим при ефективній комунікації, але незначних результатах у сфері виробництва і послуг.

Цей висновок неважко проілюструвати прикладами з практики сучасного державного керування. У ході економічних реформ останнього десятиліття не відбулося якогось серйозного переосмислення методів державної політики в інформаційному просторі. Дії влади продовжують носити стихійний, спонтанний характер. Негативне відношення громадськості до реформи соціальної сфери (утім, як і до багатьох інших ініціатив влади) багато в чому склалося через некваліфіковане використання владою комунікативного ресурсу. PR-кампанія в підтримку підвищення цін на комунальні послуги з наданням пільг найбільш бідним прошаркам населення, явно провалилася серед цього населення і тільки підсилила протиріччя в суспільстві, спровокувала протестні настрої. У структурі державного керування, незважаючи на явні провали останнього років, дотепер не створені координаційні механізми, покликані ініціювати і регулювати обговорення рішень, що готуються, у тому числі з погляду доцільності їхнього інформаційного супроводу вже на самій ранній стадії реалізації національного проекту.

Для формування соціального капіталу суспільства, виховання культури довіри неоціненну користь можуть принести технології комунікаційного менеджменту, зокрема репутаційний менеджмент.

Один з найважливіших напрямків репутаційного менеджменту — забезпечення прозорості влади і бізнесу для потенційних інвесторів. Громадянське суспільство в Україні ще дуже слабке, щоб змусити владу працювати прозоро. А непрозорість країни обмежує приплив інвестицій точно так само, як відштовхує інвесторів непрозорість компанії.

За оцінкою західних консультантів “Pricewaterhouse Coopers”, такий нематеріальний актив, або елемент паблисітного капіталу, як непрозорість, наприклад, тільки для Росії обертається десятками мільярдів доларів недоотриманих прямих інвестицій у рік (Компания. - 2001. - 30 апр.). За індексом непрозорості РФ знаходиться в групі світових аутсайдерів. В Україні ситуація після Помаранчевої революції трохи краще. А збільшення прозорості і поліпшення корпоративного керування, на думку закордонних аналітиків, підвищать сумарну капіталізацію російських компаній від 54 до 75 млрд дол. Сьогодні ж через невраховану комунікаційну складову бізнесу, наприклад, РАТ “ЄЕС Росії” недооцінене на 9,2 млрд дол. США, “Газпром” — на 8,2 млрд, “Лукойл” — на 6,5 млрд, “Норильский нікель” — на 5,6 млрд дол.

Як російський, так і український бізнес ще далекий від світових стандартів прозорості. Чого варта тільки історія з “Росукренерго”, за якою на офіційному рівні невідомо хто стоїть ні керівництву головного фінансового органу фінансового контролю – Рахункової палати, ні керівництву АКУ. А в РФ, судячи з даних дослідження, проведеного IFC, інвестиційним підрозділом СБ, у 94% російських компаній немає ніякого документа, який би визначав принципи їхньої інформаційно-комунікативної політики. І зовсім уже разючі цифри: у 14% російських кредитних організацій навіть топ-менеджер не знає реальних власників банку. Правда, деякі заангажовані експерти рахують, що у найбільших компаніях Росії прогрес у цьому напрямку є, оскільки, як мінімум 50 російських публічних компаній уже складають звітність за міжнародними стандартами (Эксперт. – 2003. - № 48). Правда ОЕСР так не вважає і за оцінокою її експертів: “Прогресу в реформуванні газової індустрії – можливо, найменш реформованого сектору і, безперечно, одного з найменшефективних – майже нема. Газпром виділяється на тлі й без того недорозвинутої корпоративної культури Росії своєю виключною непрозорістю”[21]. Але за результатами дослідження, проведеного в 2004 р. міжнародним рейтинговим агентством “Standard & Роог’s”, газовий монополіст “Газпром” визнаний самою прозорою з російських державних компаній за стандартами інформаційної відкритості. “Прозорість” держкомпанії вимірялася за 105 критеріями, що представляють інтерес для потенційних інвесторів. Зокрема, агентство цікавило, наскільки повно компанії розкривають інформацію про структуру власності, правах акціонерів, фінансовому стані і процедурах прийняття рішень, а чи також доступний звіт останніх зборів акціонерів, дані про винагороду аудитора або топ-менеджерів компанії. З’ясувалося, що “Газпром” розкриває 63% інформації, що відповідає середньому рівню відкритості держкомпаній на Заході. Друге місце зайняв энергохолдинг РАТ “ЄЕС Росії”, що прозорий на 59%. Список замикають “Роснефть” (34%), РАТ “Російські залізниці” (28%) і “Татнафта” (27%). Усього аналізу піддалася інформаційна політика 11 російських державних компаній. Середній бал прозорості склав 47%. У той же час у найбільших приватних корпорацій у Росії цей показник у 2004 р. був 52%, а в 2005 р. ще вище.

На жаль, результатів аналогічного дослідження для України в нас немає. Але, незважаючи на певну зміну політичних векторів, ситуації в бізнесі України і РФ багато у чому схожі. І там, і тут до успіху можуть привести не стільки широкомасштабні рекламні кампанії або РR-акції, скільки прості, конкретні дії конкретних організацій і виконавців, у тому числі закордонних. Ці організації, що працюють, як правило, на ентузіазмі та з інтересу до України чи РФ, потребують політичної підтримки офіційних структур цих держав. В Україні влада більш толерантна до них, ніж в РФ, де розв’язано компанію проти “грантоїдів”. А мова йде про те, щоб зробити їхній проекти об’єктами довіри та цивілізованої уваги в російських ЗМІ.

Формування довіри до України знаходиться усередині самої України. І це процес не миттєвий, і в нього повинні бути включені дії, кожна з яких може стати основою для реалізації великої комунікаційної акції державного масштабу. Етапами рішення настільки складної задачі є:

—      розробка національної комунікаційної стратегії;

—      визнання української мови і української культури одним з найважливіших активів країни, і в цьому ключі — розробка державної програми підтримки закордонних
студентів і аспірантів, що вивчають українську мову, українську культуру, українську економіку, а також системи грантів для стажувань іноземних студентів в Україні, для проведення спільних міжнародних досліджень, для міжуніверситетських обмінів;

—      організація конкурсів серед кращих вітчизняних консалтингових агентств і РR-структур на розробку комплексної комунікаційної програми по створенню і
просуванню іміджу України, що був і так досить високим після Помаранчевої революції, але багато в чому втрачений за два роки. У комплексній програмі варто передбачити, зокрема, такі відповідальні напрямки, як освіта, просування принципів економіки знань у суспільну свідомість, у тому числі в наукове співтовариство країни, у якому поки переважає патерналістська психологія, а також лобіювання інтересів науки, економіки знань серед великого українського бізнесу;

—      створення Іміджевого комітету, що зможе послідовно і системно займатися брендингом, пропонувати владі і суспільству рішення для створення тієї репутації, що заслуговує Україна;

—      введення в навчальні програми (системи другої вищої освіти, підвищення кваліфікації працівників органів державного керування) курсу “Комунікаційний менеджмент” з обов’язковим розглядом питань формування, підтримки і захисти репутації суб’єкта  господарювання. Аналогічний курс може бути прочитаний у вузах, що надають першу вищу освіту, в рамках спеціалізації “public relations”;

—      перехід від “РR для президента, прем’єра, міністерства до державного РR”, тобто перегляд напрямків розвитку державного РR з урахуванням очикувань українського суспільства; освоєння самою владою технологій та інструментів комунікаційного менеджменту;

—      координація дій в області будівництва державного іміджу з бізнес - співтовариством, що зацікавлено в позитивному результаті, а виходить, може допомогти реалізації програм фінансуванням як цілих проектів, так і окремих заходів.

Реалізація задуманого, звичайно, коштує грошей, і чималих. Що стосується фінансування заходів, зв’язаних із забезпеченням позитивного іміджу України, то сьогодні витрати на  це невеликі у порівнянні з витратами наших партнерів, але, власне, два роки тому Україна мала такий імідж, але дуже швидко втратила його у внутрішньополітичних сварах.

Безсумнівно, для створення репутації Україні, її державній владі необхідно вийти за межі адаптивності для того, щоб не пливти за суспільством, а вести його за собою, формуючи нові стандарти в суспільних пристрастях, смаках, перевагах. Але для цього влада повинна мати відповідні цілі. Адже тільки економіка, заснована на знаннях, новий імідж України у процесі розбудови її НІС, повинні допомогти вирватися вперед і досягати мети, втягуючи інших у вир інноваційних перетворень і нових нестандартних рішень.

 

Cписок посилань на літературу:

 

  1. Що таке соціальний капітал? Київська лекція Френсіса Фукуями // День. – 2006. – 17 жовт. - № 177. – С. 4.
  2. Морозов О.Ф. Ціна думки – інтелектуальний капітал. – Донецьк: ТОВ “Юго-Восток, Лтд”, 2005. – Розділ 5. “Складові інноваційного розвитку”. - С. 249-306. 
  3. Schultz T. Investment in Human Capital. – The American Economic Review. – Marcy 1961. - N 1.
  4. Шульц Т.У. Экономика пребывания в бедности. Нобелевская лекция 8 декабря 1979 г. // Мировая экономическая мысль сквозь призму веков в 5-ти томах. - Т. V. Всемирное признание. Лекции нобелевских лауреатов. - Кн. 1. – М.: Мысль, 2004. - С. 358-372.
  5. Кендрик Дж. Совокупный капитал США и его формирование. – М.: Прогресс, 1978. – 275 с.
  6. Кузьменко В., Шиптенко Т. Виробничо-ресурсний потенціал України та ефективність його використання // Економіка України. – 1992. - № 4. – С. 53-61.
  7. Becker G.S. Human Capital: a Theoretical and Empirical Analysis. – N.Y.: Columbia University Press for NBER, 1964. Ch. 2.
  8. Becker G.S.  Human Capital and the Personal Distribution of Income: An Analytical Apprach. Woytinsky Lecture, N 1. / Institute of Public Administration. University of Michigan, 1967.
  9. Беккер Г.С. Экономический взгляд на жизнь. Нобелевская лекция 9 декабря 1992 г. // Мировая экономическая мысль сквозь призму веков в 5-ти томах. - Т. V. Всемирное признание. Лекции нобелевских лауреатов. - Кн. 1. – М.: Мысль, 2004. - С. 688-706.
  10. Коулман Дж. Капитал социальный и человеческий // Общественные науки и современность. – 2001. - № 3. – С. 122-139. (http: ecsocman.edu.ru/ons).
  11. Коулман Дж. Экономическая социология с точки зрения теории рационального выбора // Западная экономическая социология: Хрестоматия современной классики / Сост. И науч. ред. В.В. Радаев. – М.: РОССПЭН, 2004. – С. 159-181.
  12. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию. – М.: ООО “Изд-во АСТ”: ЗАО НППП “Ермак”, 2004. – 730 с.
  13. Токвиль А. де. Демократия в Америке. – М.: Изд. Группа “Прогресс” – “Литера”, 1994. – 554 с.
  14. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К.: Основи, 1994. – 261 с.
  15. Шумпетер Й.А. Теория экономического развития. М.: Прогресс, 1982. – 455 c.
  16. Scumpeter J. Business Cycles: A Theoretical, Historical and Statistical Analysis of the Capitalist Process. – N.Y.-L., 1939.
  17. Кропоткин П.А. Взаимная помощь как фактор эволюции. - СПб., 1904. (впервые на английском языке) - L.-N.Y., 1902 – переиздания: Харьков, 1919; Кропоткин П.А. Анархия: Сборник. – М.: Айрис-Пресс, 2002. – С. 46-114; Кропоткин П.А. Взаимная помощь среди животніх и людей как двигатель прогресса. – Пг.-М., 1919.
  18. Туган-Барановский М.И. Социальные основы кооперации. – М., 1916. – 2-е изд.: М., 1918. - 3-е доп. издание: М., 1919. - переиздание: М.: Экономика, 1989. – 496 с.
  19. Кондратьев Н.Д. Михаил Иванович Туган-Барановский. – Пг., 1923.; переиздание: Истоки: вопросы истории народного хозяйства и экономической мысли. Вып. 2. - М., 1990. - С. 268-294.
  20. Круглый стол “Никитского клуба” // Независимая газета. – 2003. – 8 окт.
  21. Доклад “Оценка российских реформ ОЭСР” // Коммерсантъ. – 2005. – 20 июня.

 

Опубліковано на сайті: 2006-12-12

Коментарі до цієї статті:

Дата: 2007-01-21     Коментарий добавил(а): саша

Розказати детальніше